Реферат на тему:

Дерматоміозит (поліміозит).

Визначення. Дерматоміозит – це системне запальне захворювання скелетної
і гладкої мускулатури та шкіри (В.А.Насонова, М.Г.Астапенко, 1989).

Приблизно у 25% хворих патологія обмежується м(язовою системою –
поліміозит.

Етіологія і патогенез. Вивчені недостатньо. Існує інфекційно-токсична
гіпотеза виникнення дерматоміозиту, що гіпотезує участь вірусної
інфекції, зокрема вірусів Коксакі В, А9, пікорнавірусів, міксовірусів.
На користь цієї гіпотези свідчать випадки розвитку дерматоміозиту (ДМ)
після перенесеного грипу, краснухи, оперізуючого лишаю і іншої вірусної
інфекції. Висловлювалася також думка про зв(язок захворювання з
туберкульозом, токсоплазмозом, скарлатиною, але підтвердження ці
гіпотези не знайшли.

Найбільш очевидним є зв(язок ДМ із злоякісними новоутворами різної
локалізації. Пухлинний (паранеопластичний) ДМ становить 14-30% від усіх
випадків хвороби. Припускається, що пухлинний ДМ розвивається або як
імунопатологічна реакція внаслідок спільності антигенів пухлини і
м(язової тканини, або як автоімунна реакція на пухлинні чи поверхневі
м(язові антигени, структура яких змінилася під впливом продуктів
пухлинного розпаду.

На користь спадкової схильності свідчить підвищений вміст HLA В8 i DrW3.
Відомо, що з антигеном HLA В8 асоціюються патологічні стані, при яких
спостерігаються імунні порушення. Цей факт зближує ДМ з іншими
автоімунними хворобами.

Найбільш поширеною патогенетичної теорією ДМ є імунопатологічна теорія.
У хворих на ДМ виявлена сенсибілізація лімфоцитів до антигенів м(язової
тканини, а в біоптатах м(язів – лімфоплазматичні інфільтрати, як і при
класичних автоімунних захворюваннях. Останнім часто доведена роль
імунокомплексних процесів у розвитку васкулітів у скелетних м(язах.

Класифікація.

Класифікація C.M.Barson (1966) у модифікації A.Bohan, J.B.Peter (1975).

Первинний ідіопатичний поліміозит.

Первинний ідіопатичний дерматоміозит.

Дерматоміозит (поліміозит), що поєднується з пухлинами.

Дерматоміозит (поліміозит), що поєднується з васкулітом.

Поєднання поліміозиту (дерматоміозиту) з дифузними захворюваннями
сполучної тканини (Overlapping-syndrome).

Первинний поліміозит виявляється переважно у жінок 30-50 років і
спостерігається у 34% хворих. Початок здебільшого поступовий, перебіг
хронічний, прогресуючий. Для цієї форми поліміозиту властиві часті
атипові шкірні висипи, синдром Рейно, артралгії, різні системні прояви.

Первинний дерматоміозит зустрічається у 29% хворих, виникає в 20-70
років і перебігає із характерними шкірними змінами. Початок захворювання
гострий чи підгострий. Хворіють здебільшого жінки.

Дерматоміозит чи поліміозит із злоякісними новоутворами переважає у
чоловіків (3:1) у віці старше 40 років і зустрічається приблизно у
10-20% пацієнтів. Найчастіше ця форма розвивається при локалізації
пухлини в легенях, яєчниках, передміхуровій залозі, молочній залозі і
кишечнику. Дерматоміозит, асоційований із пухлинами, характеризується
найбільш тяжким перебігом. Він дебютує гостро чи підгостро, в клінічній
картині превалюють ураження м(язів, шкірні зміни, поліартрит.

Дерматоміозит із васкулітами (ДМ дитячого віку) становить приблизно 7%
хворих. Перебіг переважно гострий інтермітуючий чи частіше хронічний
прогресуючий. Спостерігається васкуліт шкіри і внутрішніх органів, що
зумовлює важкі ускладнення з боку шлунково-кишкового тракту (перфорації
і кровотечі). У хворих даної групи, як правило, розвиваються тяжкі
контрактури, звиразкування шкіри, артралгії, при тривалому перебізі –
кальциноз у м(язах, шкірі, підшкірній клітковині.

Поліміозит (або частіше дерматоміозит) асоціюється із дифузними
захворюваннями сполучної тканини приблизно у 20% хворих. Характерні
ознаки системного червоного вовчака, системної склеродермії, синдрому
Шегрена, виявлені високі титри ревматоїдного фактора, антитіл до
нативної ДНК, LE-клітини. Доведено, що при такому поєднанні недуга
перебігає не важче, а легше і потребує нижчі дози глюкокортикоїдів.

Окрім клінічних форм ДМ виділяють варіанти його перебігу: гострий,
підгострий і хронічний (В.А.Насонова, М.Г.Астапенко, 1989).

Гострий перебіг характеризується катастрофічним наростанням упродовж 3-6
місяців генералізованого ураження поперечносмугастої мускулатури впритул
до повного знерухомлення хворого, розвитку дисфагії і дизартрії.
Відзначається загальний тяжкий стан хворого, ознаки інтоксикаційного
синдрому, різноманітні шкірні висипи. Причиною летального наслідку є
аспіраційні пневмонії або легенево-серцева недостатність.

Підгострий перебіг характеризується циклічністю перебігу, проте
неухильно впродовж 1-2-х років наростає адинамія, ураження шкіри і
внутрішніх органів. До ери застосування глюкокортикоїдів хвороба
закінчувалася смертю, в даний час можливе втримання прогресування недуги
з розвитком виразної аміотрофії, контрактур, кальцинозів тощо.

Найбільш сприятливий прогноз відзначається при хронічному перебізі ДМ.
Уражаються окремі групи м(язів, хворі тривалий час зберігають
працездатність. Виключення становлять молоді особи, в яких розвинулися
простяжні кальцинози в шкірі, підшкірній клітковині з розвитком стійких
контрактур і повним знерухомленням. Гострий, підгострий і хронічний
перебіг ДМ визначають адекватність терапії захворювання.

Класифікація згідно з МКХ-10.

М 33 Дерматополіміозит

М 33.0 Ювенільний дерматоміозит

М 33.1 Інший дерматоміозит

М 33.2 Поліміозит

М 33.9 Дерматополіміозит, неуточнений.

Приклади формулювання діагнозу. Розгорнутий діагноз ДМ повинен
відображати перебіг, період захворювання, клініко-морфологічну
характеристику уражених систем і органів, наявність функціональної
недостатності.

Первинний ідіопатичний дерматоміозит, підгострий перебіг, маніфесна
стадія, з ураженням шкіри (періорбітальний набряк, еритема відкритих
частин шкіри, папули Готтрона), м(язів (міозит з міастенією верхніх і
нижніх кінцівок, лицевої мускулатури, дисфагія), легень (аспіраційна
пневмонія, ураження дихальної мускулатури, ДН ІІ), суглобів
(поліартралгії, ФНС 0 ст.).

Рак правої молочної залози. Паранеопластичний дерматоміозит, підгострий
перебіг, дистрофічна стадія, з ураженням шкіри (еритема відкритих частин
шкіри, папули Готтрона, телеангіектазії), м(язів (міозит з міастенією
проксимальних відділів верхніх і нижніх кінцівок, дисфагія), судин
(синдром Рейно, сітчасте ліведо), травного тракту (рефлюкс-езофагіт).

Первинний ідіопатичний поліміозит, хронічний перебіг, початкова стадія,
з ураженням м(язів (інтермітуюча слабкість проксимальних відділів
верхніх кінцівок).

Клініка. ДМ розвивається поступово. Найбільш раннім симптомом є м(язова
слабкість, котра стає помітною при певних рухах або певній діяльності,
міалгії при рухах, у спокої, при натискуванні на м(язи і зростаюча
м(язова слабкість переважно у м(язах плечового і тазового поясів.
Уражені м(язи ущільнюються, збільшуються в об(ємі, активні рухи
порушуються. Хворі спочатку не можуть самостійно сісти, підняти
кінцівку, відірвати голову від подушки і утримати її тощо. Міастенічний
синдром не зменшується після прийому прозерину і його аналогів. Процес
поширюється на мімічну мускулатуру, сприяючи маскоподібному обличчю;
внаслідок ураження м(язів м(якого піднебіння, глотки, гортані
розвиваються дисфонія, дисфагія і дизартрія. Ураження міжреберних м(язів
призводить до зниження дихальної екскурсії легень, гіповентиляції,
розвитку пневмоній. У патологічний процес можуть утягуватися окорухові
м(язи із симптомами диплопії, страбізму, двобічного птозу повік тощо. У
м(язаї прогресує дистрофічні процеси, міоліз, м(язові волокна
заміщуються міофіброзом, атрофуються, виникають контрактури і кальциноз
(найчастіше у дітей і осіб молодого віку).

Перебіг ДМ надзвичайно варіабельний – від важких форм, що закінчуються
летально впродовж декількох місяців, до легких, ознаки яких упродовж
років не вважають патологічними. Так, в деяких легких випадках
захворювання слабкість м(язів може проявлятися лише нездатністю хворого
утримати підняту випрямлену ногу чи відведену руку при наявності опору,
або ж сісти з положення лежачи з руками, схрещеними на грудях.

Стадійність перебігу дерматоміозиту за Є.М.Тареєвим і Н.Г.Гусєвою
(1985).

І-ий період – початковий, від декількох днів до місяця і більше,
проявляється нерідко лише м(язовими або шкірними ознаками, гіперемією і
набряком верхніх повік, підвищенням температури тіла і іншими
симптомами.

ІІ-ий період – маніфесний – із виразними основними синдромами – шкірним,
м(язовим і загальним.

ІІІ-ій період – пізній, дистрофічний, кахектичний – період ускладнень.

Ураження шкіри різноманітні, спостерігаються приблизно у 35-45%
пацієнтів. Найчастіше діагностуються наступні види шкірних змін:

А) “Геліотропна” (з ліловим відтінком) еритема – локалізується на
повіках, у ділянці скронь, чола, носогубних складок. Внаслідок
періорбітального набряку з типовим ліловим забарвленням формується так
званий симптом “дерматоміозитових окулярів”. Це найбільш патогномонічна
ознака ДМ.

Б) Симптом “декольте” або V-подібного висипу ( зливні еритематозні
висипи на відкритих частинах тіла: передня поверхня грудей – зона
декольте.

В) Симптом “шалі” ( еритематозні висипи на верхній частині спини і
верхніх відділах рук.

Г) Папули Готтрона – це еритематозні висипи із синюшним відтінком, що
виступає над поверхнею шкіри, у подальшому лущиться, локалізується на
розгинальних поверхнях проксимальних міжфалангових і
п(ястково-фалангових суглобів. Папули розташовуються чітко над суглобом,
на відміну від системного червоного вовчака, де подібні висипи
розміщуються між суглобами.

Д) Руки “механіка” – наявність тріщин на шкіри подушечок пальців, яка
витончується і атрофується, внаслідок чого руки виглядають грубими,
спрацьованими.

Є) Ураження нігтьових валиків – гіперемія нігтьових валиків,
гіперкератоз, телеангіектазії.

Е) Кальциноз – спостерігається при поєднанні ДМ із васкулітом (у дітей),
а також у осіб молодого віку.

Ж) Інші шкірні прояви – алопеція, порушення пігментації (пойкілодермія),
можливі також різні висипи за типом папульозних, пустульозних, бульозних
(пемфігоїдних), телеангіектазії, гіперкератоз.

Загальні симптоми – слабкість, кволість, недомагання, субфебрильна
температура тіла, схуднення.

Ураження опорно-рухового апарату – артралгії і артрити (20-70%)

Ураження дихальної системи – інтерстиціальне ураження легень (5-10%),
слабкість дихальних м(язів, порушення екскурсії легень, дихальна
недостатність за рестриктивним типом, аспіраційна пневмонія. Тобто при
ДМ ураження дихальної системи може бути зумовлена трьома основними
причинами: власне патологічним процесом, ураженням дихальних м(язів і
розвитком вторинних бактеріальних пневмоній.

Ураження серцево-судинної системи – спостерігається у 20-30% хворих.
Визначається переважно ураження міокарда запального чи дистрофічного
характеру, що проявляється тахікардією, артеріальною гіпотонією,
поширенням меж серця, зниженням звучності тонів, змінами на ЕКГ (
порушення провідності і збудливості, аритмії, зниження вольтажу,
депресія сегменту ST, інверсія зубця Т).

Ураження системи органів травлення – порушення моторики стравоходу
(10-30%), анорексія, перфорації кишечнику і кровотечі внаслідок
васкулітів (у дітей – ювенільний ДМ).

Ураження судин – найчастіше проявляється сітчастим ліведо (livedo
reticularis), звиразкуванням шкіри (ювенільний ДМ), синдромом Рейно.
Останній супроводжує приблизно 30% випадків. Як правило, симптоми
виражені не різко, але зберігається властива для синдрому Рейно
чутливість до переохолодження і хвилювання.

Ураження нервової системи – найчастіше проявляється астеновегетативним
синдромом: порушенням сну, підвищеною дратівливістю, плаксивістю, болем
голови, запамороченням тощо. В окремих випадках можливе ураження
периферичної нервової системи за типом поліневритів із порушенням
чутливості (за типом “шкарпеток” і “рукавичок”), а також центральної –
енцефаліти, менінгоенцефаліти, вогнищеві ураження головного мозку з
гепрекінезами, епілепсією, парезами тощо.

Інші прояви – прояви захворювань сполучної тканини, якщо ДМ виникає при
перехресному синдрому чи в поєднанні із змішаним захворюванням сполучної
тканини.

Таблиця 5.28.

Симптоматика дерматоміозиту за Pearson

Слабкість м(язів:

— нижніх кінцівок 100%

— верхніх кінцівок 80%

— згиначів шиї 63%

— дисфагії 62%

— обличчя 10

Біль у м(язах 49%

Контрактури 32%

Атрофія м(язів 53%

Зміни шкіри:

— типові 40%

— атипові 22%

Синдром Рейно 21%

Поліартралгії 32%

Окрім класичних варіантів ДМ, можна виділити декілька
клініко-імунологічних субтипів, розвиток яких асоціюється з синтезом
різних типів антитіл. Ці субтипи розрізняються не тільки за спектром
клінічних проявів, але й за імуногенетичним маркерам, прогнозу,
відповіді на прийом глюкокортикоїдів.

Синтез антитіл до аміноацил-тРНК-синтетазам асоціюється з розвитком так
званого антисинтетазого синдрому, для якого властиві наступні головні
ознаки:

гострий початок міозиту;

інтерстиціальне ураження легень;

лихоманка;

симетричний артрит;

синдром Рейно;

руки “механіка”

неповна відповідь на застосуванні ГК із частими загостреннями при
зниженні дози

дебют захворювання здебільшого у весняний період.

Діагностика. Офіційно прийнятих міжнародних критеріїв дерматоміозиту
немає.

Діагностичні критерії дерматоміозиту (за А.А.Матуліс, 1980)

Головні:

Типові ураження шкіри: періорбітальний набряк і еритема – симптом
“дерматоміозитових окулярів”, телеангіектазії, еритеми відкритих частин
тіла (симптоми “декольте”, “шалі”);

Ураження м(язів (переважно проксимальних відділів кінцівок), що
проявляється м(язовою слабкістю, міалгіями, набряком, пізніше атрофією;

Характерна патоморфологічна картина при біопсії м(язів;

Збільшення активності сироваткових ферментів – кретинінфосфокінази,
альдолази, трансаміназ більше як на 50%;

Характерні результати електроміографічного дослідження.

Додаткові:

Кальциноз;

Дисфагія.

Діагноз є достовірним при наявності 3-х головних критеріїв, або при
наявності 2-х головних і 2-х додаткових критеріїв. Діагноз є ймовірним
при наявності 1-го головного критерію, або при наявності 1-го головного
і 2-х додаткових критеріїв.

Виходячи з найбільш часто використовуваних діагностичних критеріїв
A.Bohan i J.Peter (1975) і класифікаційних критеріївT.Medsger i A.Masi
(1985), можна виділити 7 основних діагностичних критеріїв ДМ/ПМ.

Типові шкірні прояви.

Прогресуюча слабкість у симетричних відділах проксимальних м(язів
кінцівок за даними анамнезу чи при обстеженні.

Підвищення концентрації одного чи більше сироваткових м(язових
ферментів.

Міопатичні зміни при електроміографії.

Типова картина поліміозиту при біопсії м(язів.

Зростання креатинурії.

Об(єктивні ознаки зменшення м(язової слабкості при лікування
кортикостероїдами.

При наявності першого і будь-яких трьої з наступних чотирьох критеріїв
можна говорити при “визначений” діагноз ДМ.

Морфологічні зміни в біоптатах шкірно-м(язових лоскутів.

Біопсія шкірно-м(язових лоскутів проводиться в усіх випадках для
підтвердження кінцевого діагнозу. Зазвичай виявляють прояви запалення
між м(язовими волокнами і навколо дрібних судин у поєднанні з некрозом
м(язових волокон і їх регенерацією. При поліміозиті відбувається
інфільтрація ендомізія клітинами хронічного запалення. Більшість із цих
клітин є цитотоксичними CD8+ Т-лімфоцитами. При дерматоміозиті
визначається дещо інша картина: інфільтрат із клітин хронічного
запалення спостерігається як довкола дрібних судин, так і в ендомізії та
складається переважно з CD8+ Т-лімфоцитів і CD4+ Т- і В-лімфоцитів. При
хронічному процесі м(язові волокна атрофуються, збільшуються ділянки
фіброзу ендомізія і перимізію, зустрічаються м(язові волокна різного
діаметру з великим числом ядер в них.

Електроміографічне дослідження.

На електроміограмі при дерматоміозиті чи поліміозиті визначаються
поліфазні потенціали дії м(язових волокон (ПДМВ) з низькою амплітудою і
короткою тривалістю. Швидкість проведення імпульсу по нервовому волокну
не порушується.

Зважаючи на частий зв(язок ДМ і злоякісних пухлин, які клінічно не
відрізняються від ідіопатичного ДМ, лікар повинен дотримуватися правила
– виключати злоякісну пухлину у любого пацієнта з клінічною
симптоматикою дерматоміозиту чи поліміозиту. Обстеження повинно включати
обов(язково ретельний збір анамнезу, об(єктивне обстеження (молочних
залоз, передміхурової залози, легень, органів шлунково-кишкового
тракту), аналіз калу на приховану кров, оглядову рентгенограму грудної
клітки, мамографію або УЗД молочних залоз і стандартні лабораторні
тести.

Зміни лабораторних показників:

Неспецифічні зміни:

підвищення активності м(язових ферментів;

підвищення ШОЕ (у 50% хворих).

Неспецифічні для міозиту автоантитіла:

антинуклеарні антитіла (АНА) (50-80%);

антитіла до РНК (змішані захворювання сполучної тканини і
оverlapping-syndrome);

антитіла до РМ-Scl (поєднання поліміозиту із склеродермією)

анти-Ku-антитіла (поєднання поліміозиту із склеродермією)

Аутоантитіла, специфічні для міозиту (табл. 5.29).

Таблиця 5.29.

Аутоантитіла, специфічні для міозиту.

Аутоантитіла Антиген Частота поширеності при ДМ/ПМ (%) Клінічні прояви
HLA

Антитіла до синтетази (анти-Jo-1) Аміноацил-тРНК-синтетаза 20-50%
Антисинтетазний синдром DRw52, DR3

Анти-SRP-антитіла Частинки, що розпізнають сигнал <5% Важкий, резистентний ПМ DRw52, DR5 Анти-Mi-2-антитіла ? 5-10% Класичний ДМ DRw53, DR7 Виявлення певних автоантитіл допомагає у розпізнаванні і прогнозування захворювання і можливий клінічних проявів. Так, антитіла до синтетази (анти-Jo-1) характеризують гострий початок захворювання, здебільшого весною, в клініці переважають симптоми поліміозиту, зростає ризик інтерстиціального ураження легень (у 50-60% хворих), синдрому Рейно, артриту, капіляритів; відповідь на прийом глюкокортикоїдів відносно сприятлива. При проведенні диференціальної діагностики ДМ потрібно диференціювати насамперед від запальних міопатій: Токсичні і медикаментозні міопатії Нервово-м(язові захворювання (м(язові дистрофії, зокрема Дюшена, боковий аміотрофічний склероз) Ендокринні порушення ( гіпотиреоз, гіпертиреоз, акромегалія, хвороба Іценко-Кушинга, хвороба Аддисона) Інфекційні міозити Інші ревматологічні захворювання (ревматична поліміалгія, системні васкуліти тощо) Саркоїдоз, електролітні розлади, порушення харчування. Лікування. Препаратами вибору в лікуванні ДМ або ПМ є глюкокортикоїди. ЯК, правило, преднізолон призначають по 1-1,5 мг/кг/добу в декілька прийомів, і ця доза зберігається до настання ремісії захворювання (зменшення м(язової слабкості і повернення м(язових ферментів до норми). Потім дозу поступово зменшують під контролем клінічних показників. Препаратом вибору при лікуванні ДМ є преднізолон. Протипоказаний тріамцінолон (полькортолон), оскільки він може посилювати м(язову слабкість (серед його побічних ефектів – здатність викликати міопатичний синдром). При гострому перебізі ДМ доза глюкокортикоїдів коливається від 80 до 120 мг/добу (на еквівалент преднізолону). При підгострому перебізі середні добова доза становить 60-80 мг, при загостренні хронічного процесу – 30-40 мг/добу. Застосування імунодепресантів проводять при загрозливих для життя станах і при неефективності стероїдів. Найчастіше використовують метотрексат і азатіоприн (2-3 мг/кг/добу). Метотрексат застосовують за різними схемами (7,5-15 мг на тиждень перорально або довенно). Оптимальні дози препаратів витримуються 4-8 тижнів, а потім доза знижується до підтримуючої, яка призначається тривало (роками). Амінохолінові препарати (делагіл, плаквеніл) використовують як “амортизатори” розвитку загострень при зниження дози глюкокортикоїдів. Призначають делагіл по 0,25 г 1 раз в день, або плаквеніл 0,2 г 1 раз в день (увечері). Хворим з ДМ оказаний прийом вітамінів групи В, кокарбоксилази, АТФ. Для посилення м(язової сили і збільшення об(єму мязів застосовують анаболічні гормони: нероболіл, силаболіл, дураболіл тощо по 1 ін(єкції д/м 1 раз в 10 днів, на курс 3-4 ін(єкції; курси проводити щоквартально. При ДМ, ускладненому кальцинозом, рекомендується застосування комплексонів, що утворюють розчинні з(єднання з іонами кальцію і сприяють виділенню їх з сечею. Зокрема застосовують двонатрієву сіль етилендіамінтетраоцтової кислоти (Na2ЕДТА). Препарата вводиться довенно на 400,0 мл ізотонічного розчину натрію хлорид або 5% розчину глюкози в дозі 250 мг щоденно впродовж 5 днів з 5-денними перервами (на курс 15 процедур). Такі курси повторюють 3 рази на рік. При хронічному перебізі ДМ і відсутності симптомів загострення показана фізіотерапія: електрофорез гіалуронідази, лідази, парафінові аплікації тощо. Санаторно-курортне лікування не проводиться. Прогноз. 5-річне виживання при ідіопатичному ДМ/ПМ і у поєднанні із дифузними захворювання сполучної тканини при своєчасному застосуванні глюкокортикоїдів становить 85%. У хворих на ДМ/ПМ у поєднанні із злоякісними утвореннями значно гірший. Виживання також залежить від серологічних груп пацієнтів. У хворих, в яких визначаються анти-Mi-2-антитіла, прогноз вельми сприятливий, а 5-річне виживання перевищує 90%. Найбільш поганий прогноз у пацієнтів із анти-SRP-антитілами: 5-річне виживання в них становить менше 30%. Профілактика. Профілактика ДМ насамперед вторинна, спрямована на попередження загострення захворювання. Слід уникати травм, операцій, інфекцій, переохолоджень, щеплень, лікарських препаратів, на які відзначалися побічні реакції, контакту із хімічними речовинами тощо. Жінкам слід уникати вагітностей.

Похожие записи