ДЕОНТОЛОГІЯ В ХІРУРГІЇ

Споконвіків лікарською емблемою вважається змія — носителька здоров’я і
мудрості. Ця емблема характеризує об’єктивний бік нашої професії. Поряд
з нею існує й інший, менш відомий символ, заповіт, який відображає вже
внутрішню суть лікарської діяльності. Залишив його нам відомий
голландський лікар-хірург, бургомістр міста Амстердама Ніколаас ван
Тульп-Тульпіус (1599—1674). Це запалена свічка. «Allis inserviendo ipse
consumer» — «Світячи іншим, згораю сам».

І цьому заповіту залишилися вірними до останньої години свого життя
безліч лікарів. Не порахувати всіх цих скромних, невідомих трудівників
медицини, які в ім’я служіння стражденній людині працювали в епіцентрах
епідемій, помирали від висипного тифу, виявляли велику самопожертву на
фронтах війни, в партизанських загонах в тилу ворога, в гітлерівських
таборах смерті, сталінських катівнях і, зрештою —у скромних умовах
звичайної, повсякденної праці в мирний час.

Історія медицини знає немало випадків самопожертви діячів науки, які
задля добра людей віддавали своє майно, здоров’я, навіть життя.

Не можна не згадати тут приклад великої самопожертви, справді
спартанської витримки і вірності високим ідеалам медицини, який подав на
останньому етапі свого життя відомий російський хірург, новатор професор
В. Оппель.

У 1931 p., у період розвитку творчих сил, у В. Оппеля було виявлено
злоякісну пухлину верхньощелепної пазухи. Коли пухлина почала проростати
в око, гостро постало питання про оперативне втручання — резекцію
верхньої щелепи з енуклеацією ока. Мужньо вислухавши рішення лікарів про
операцію, В. Оппель зайнявся самотренуванням. Зав’язуючи хустинкою око,
яке підлягало видаленню, він привчив себе оперувати в нових умовах. І
справді, перенісши операцію і залишившися з одним оком, В. Оппель знову
почав інтенсивно працювати, читати лекції, писати, доки смерть не
перервала його яскраве життя.

Однак, на жаль, ще сьогодні зустрічаються люди, які не затруднюють себе
«безплідними роздумами», для яких уся суть існування полягає у
забезпеченні інтересів свого власного маленького «я». Звичайно, вони
позбавлені широких інтересів, байдужі до високої мети обраної професії
і, що найгірше, байдужі до інших людей. Велике щастя, що їх порівняно
рідко приваблює наша професія: вона здається їм надто копіткою і
невигідною. Люди ці ніби дотримують заповіту Ієремії Бентрама,
англійського правознавця кінця XVIII і початку XIX ст., який за злою
іронією долі першим увів термін «деонтологія». Бентрам учив, що основою
моралі є «піклування кожного про себе і ніхто не дбає про інших». У
поняття «деонтологія» Бенграм включив спосіб досягнення індивідуального
щастя.

До речі, термін «деонтологія» походить від двох грецьких слів: deon —
належне, потрібне, і logos — слово, вчення. У перекладі це означає
«вчення про обов’язок», «вчення про належне».

Хоча термін «деонтологія» був уведений лише наприкінці XVIII ст.,
основні положення його сформульовані давно. Цьому питанню велику увагу
приділяв ще Гіппократ, що знайшло відображення у його клятві.

КЛЯТВА ГІППОКРАТА

Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і
богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і
розуміння таку присягу і письмове зобов’язання: поважати особу, що
навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі
потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми братами, і де
мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без
будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати
своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов’язаним зобов’язанням і
клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на
їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від
заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смертельного
засобу нікому, хто проситиме його в мене, і не вкажу шляху до такого
замислу;

так само я не дам ніякій жінді абортивного песарія. Чисто і непорочне
провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в якому разі я не
робитиму вигину у хворих на кам’яну недугу, полишаючи це людям, які
займаються дією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для
користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедного і
згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і
рабами.

Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не
почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я
мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує
клятву, нехай буде щастя в житгі і в мистецтві і слава поміж усіх людей
на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде
протилежне цьому.

Вчення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у подальшому розвитку
медицини. Основні його принципи, іншими словами, спадщина давньогрецької
медицини класичного періоду, застерігала лікарів проти помилок,
однобічних захоплень, яких було немало протягом багатовікового розвитку
ме-дицини.

Питанню деонтології в процесі навчання студентів повинна приділятися
велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти
настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у
клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку
пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг
клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйозною подією в
процесі їхнього навчання. І залежно від того, як із самого початку
складуться стосунки з колегами, хворими, родичами хворих, і буде багато
в чому залежати їх подальша лікарська доля.

Аби стати добрим фахівцем, потрібна не лише хороша спеціальна
підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє
здоров’я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед
знанням своєї дисципліни, високою професійною майстерністю. Але це лише
один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути
впевненим, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається
зробити все в цьому напрямку, що дозволяють сучасні досягнення медицини
й власний досвід. Надія на одужання домінує в помислах і відчуттях
хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю
надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосується не тільки лікарів,
а й усього медичного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера
оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі
ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар повинен розуміти
психічний стан хворого. Він зобов’язаний поводитися так, щоб своїми
діями і словом не нашкодити хворому, не зумовити відчуття тривоги,
непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.

У той же час треба пам’ятати, що довір’я хворих само по собі не
приходить, його треба заслужити, завоювати гуманним ставленням.
Справжнього лікаря хворі зустрічають з надією і любов’ю. Розповідають,
що під час облоги Севастополя солдати несли з бастіону на медичний
пункт, де працював відомий хірург М.Пирогов, тіло свого товариша без
голови. На запитання фельдшера, де голова солдата і куди вони його
несуть, товариші відповіли: «Нічого, Ваше благородіє, голову несуть за
нами, може, добродій Пирогов якось пришиє. Людина він дуже вже хороша».
Правда це чи ні, але приклад цей яскраво свідчить про віру солдат у
М.Пиро-гова. У такого хірурга хворі з довірою лягають на операційний
стіл.

Деякі представники медицини не визнають поділу деонтології на
«терапевтичну», «хірургічну», «онкологічну» тощо. На їхню думку, існує
одна загальна деонтологія, яка визначає поведінку лікаря під час
контакту з хворим. Проте, як вказує Г.Караванов, у хірургії є свої
особливості, які можуть бути мало відомі або й зовсім незрозумілі
лікарям інших фахів.

Виділення хірургічної деонтології грунтується передусім на суто
специфічних особливостях медичної про-філізації.

До хірургічного методу лікування у багатьох хворих особливе ставлення —
вони вірять у нього, розуміють необхідність і неминучість операції у
певних випадках, надіються на одужання і в той же час бояться болю,
ускладнень тощо. В уяві хворих хірург, скальпель і біль — нероздільні. А
це має велике психологічне значення. Медичний персонал завжди повинен
підтримувати у хворих віру в щасливий кінець операції і одужання. У
своїй діяльності лікар має керуватися штересами хворого, іншими словами
— його здоров’ям.

Немає сумніву в тому, що хірургія має свої специфічні деонтологічні
особливості. Вони різноманітні. Найважливіше завдання хірургічної
деонтології — переконати хворого в необхідності оперативного лікування і
одержати від нього згоду. Зрозуміло, з психологічної точки зору, для
хворого найбільш хвилюючими є усвідомлення необхідності операції і згода
на неї. Інколи хірургу, навпаки, буває досить важко переконати хворого в
тому, що оперативне втручання не потрібне (уявний рак та ін.). Часом і
самому хірургу важко розв’язати проблему про потребу в оперативному
втручанні. У багатьох ситуаціях питання про її доцільність чи можливі
наслідки обговорюються з родичами. В усіх цих випадках особа хірурга,
його такт, авторитет і репутація очолюваного ним хірургічного закладу
мають велике, навіть вирішальне значення. Хірург повинен бути впевненим
у своїх силах, у наявності умов для проведення операції, врахувати все,
від чого залежить її завершення. Все це дає підставу виокремити
хірургічну деонтологію з її особливостями, проблемами і способами їх
розв’язання.

Особливість професії хірурга полягає головним чином у тому, що всі
дефекти його праці позначаються безпосередньо на здоров’ї людини: зримо
і відчутно. Брак неприпустимий у роботі хірурга, помилки неможливі.

І все-таки ці помилки є. Як і у будь-якій роботі. І за ці помилки, за
свої поразки хірург розплачується дорогою ціною: тяжкими переживаннями,
осудом родичами хворого, своїм авторитетом. Він відповідає за долю своїх
пацієнтів.

Кажуть, що відчуття у хірургів з часом притуплюються. Та чи так воно
насправді? Відповідаючи на це запитання, доцільно навести думки про
душевні якості хірурга, висловлені свого часу В.Оппелем у його мемуарах
«Хи-рургические новелльї».

«Розповідають у народі, що хірурги ріжуть хворих без будь-яких
хвилювань. Ріжуть спокійно і спокійно ставляться до наслідків своїх
операцій. Але якби хтось заглянув коли-небудь у душу хірурга, який
починає самостійно оперувати і бере на себе відповідальність за все
майбутнє, то виявив би для себе дещо несподіване. Згадати безсонні ночі,
коли лежиш у ліжку, повертаєшся з боку на бік і все думаєш, думаєш: як
би не нашкодити. Хто з хірургів не відчував під час операції великого
напруження, щоби притлумити в собі відчуття відчаю, страху за життя
хворого? Хто з хірургів не знає, як щемить серце, коли йому
повідомляють, що у хворого підвищилася температура? Хто не їздить
відвідувати тяжкохворих увечері і вночі і не відчуває моторошного страху
перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів,
переборовши смертельне захворювання, провівши ризиковану операцію і,
бачучи, що хворий врятований, не готовий ридати від щастя? Лише витримка
дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні,
хай не кажуть про байдужість. Хірургам притаманний спокій, і ним вони
можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати
хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай
краще їх не запитують, вони все одно не скажуть».

Професія хірурга ставить певні вимоги до нього. У медичній літературі
багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.

М. Бідлоо у своїй книзі «Порадник для тих, хто вивчає хірургію в
анатомічному театрі» так характеризує хірурга:

«Хірург повинен бути не надто молодим або старим, добре вивчити теорію
науки і мати досвід у своєму мистецтві. Він повинен мати розсудливий
розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути
зовнішньо безжалісним, не сердитим, тверезим. Хірург не повинен бути
примхливим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю
необачністю не припиняти операцію на середині, не повинен сердитися на
сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено
починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хворого, а прагнув,
аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хворого перевищує
небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за
надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не
приступати до операції задля власної користі, а лікувати хворого за
покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою
або людиною, що обізнана з цим мистецтвом».

Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім
однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса
характеру має багато різних форм свого вияву, які прямо й безпосередньо
стосуються діяльності хірурга. Одні з них — самовідчуття,
самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв’язані
більше з пізнавальним аспектом діяльності особи, інші — самолюбство,
самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов’язку тощо —
є емоційною складовою.

А такі прояви, як витримка, самовладання, самоконтроль, ініціатива,
впевненість, самодисципліна, пов’язані з вольовою діяльністю людини.
Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності
хірурга.

Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність
творчо мислити, передбачити майбутнє хворого, мати незалежне мислення,
бути оптимістом.

Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим,
уміти єдино правильними рухами розрізати й зашити тканини, зупинити
кровотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. І тут багато залежить
від рук хірурга, вправності його пальців.

Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому
розумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю
вимог, які ставляться до нього, повинен бути надлюдиною, а його
становище — «найтяжче серед існуючих професій».

Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна
уявити собі без таких якостей, як доброта, чуйність, м’якість.
Черствість, байдужість до долі хворої людини, безсумнівно, позначаються
на лікувальній роботі, якими б великими професійними знаннями не володів
лікар. Звикання до страждань хворих, професійна холоднокровність не
повинні перетворитися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє
провести тут межу.

Зрештою дуже важливими у діяльності хірурга є його індивіду
ально-психологічні особливості. Емоційний і вольовий стан, темперамент,
риси характеру, здібності лікаря проявляються у кожному конкретному
випадку взаємин з хворим. Щоразу, коли хірург схиляється над ліжком
хворого, у нього виникає ціла гама почуттів.

Дуже важливо встановити контакт з хворим, завоювати його довіру. Цього
можна досягнути індивідуальним підходом лікаря до хворого, манерою
звертання, зрештою його зовнішнім виглядом. Неохайний одяг, розтріпане
волосся, бруд під нігтями, несвіжа сорочка — все це створює у хворого
негативні емоції стосовно лікаря.

Моральний стан хворого, його віра в успіх лікування, довіра до хірурга,
прагнення до життя відіграють важливу, а іноді вирішальну роль. Вселити
надію на одужання, підтримати силу до життя, ту силу, яка, за словами
англійського письменника С. Моема, «діє із середини і яскравим своїм
полум’ям освітлює кожну хвилину нашого існування так, що навіть
нестерпне стає стерпним», — це так важливо для одужання хворого, або,
якщо останнє неможливе, — для продовження його життя. А добре відомо,
наскільки загострене сприйняття життя у людей, які дивляться смерті в
очі: кожний день життя стає для них безцінним. Можна повірити в щирість
англійської королеви Єлизавети, яка перед смертю запевняла свого лікаря,
що згодна віддати все своє королівство лише за один день життя. Важко
без хвилювань читати передсмертні прохання О. Баль-зака подовжити йому
життя лише на шість днів: «Лише шість днів — небагато, — переконував він
свого лікаря. — Я встигну швидко переглянути всі свої п’ятдесят томів. Я
можу за шість днів дати безсмертне життя цьому світу, котрий створив».
Але навіть цих шести днів йому не дано було прожити.

Американський письменник О. Генрі справедливо писав, що коли пацієнт
починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, то цілюща сила
ліків зменшується рівно вдвічі. Але якщо пацієнт хоча б раз поцікавився,
якого фасону рукави носитимуть узимку, можна заручитися, що у лікаря
з’являється великий шанс вилікувати свого підопічного.

Діяльність хірурга багатогранна, його посада неспокійна. Людина, яка
присвятила себе хірурги», веде безперервний бій, в якому радість
перемоги змінюється гіркотою окремих невдач. Лікар повинен невтомно
вчитися і удосконалюватися у своїй галузі, якомога глибше опановувати
наукову і культурну спадщину. Він має винятково сумлінно ставитися до
хворих, піклуючись про їхнє здоров’я, працездатність, бути організатором
боротьби за охорону здоров’я народу.

У нових умовах праці лікаря по-новому прозвучало запитання: чи кожній
людині, яка хоче стати лікарем, це під силу? В чому суть покликання
лікаря? Хто може стати лікарем? Чи існують критерії придатності до
лікарської професії? Коли вступають у театральні, художні, фізкультурні
вузи, консерваторії, обов’язково перевіряють, чи є у людини талант. Під
час вступу в медичний вуз таких критеріїв не застосовують. Щоправда, в
медицині були спроби встановити певні обмеження, навіть фізичні, для
осіб, які вступають у медичні вузи. У спеціальній пресі велась дискусія
про те, що для хірургів повинні бути вироблені правила допуску до цього
фаху. Існує ж обмеження для шоферів, машиністів паровозів, пілотів,
космонавтів та ін. Чому ж їх немає стосовно фаху, яким передбачене право
активно втручатися в людський організм. На жаль, сьогодні таких обмежень
немає. І тому іноді доводиться зустрічати людей, які не мають покликання
лікаря, особливо хірурга.

З часів Гіппократа минуло понад два тисячоліття. Багато дечого з його
клятви втратило свою актуальність. І все-таки чимало її принципів
збереглося досі і знайшло своє відображення у Клятві лікаря України, яку
приймають медики по закінченні вищого навчального закладу.

15 червня 1992 p. Президент України видав Указ про Клятву лікаря
України.

КЛЯТВА ЛІКАРЯ

Набувши професії та усвідомивши важливість обов’язків, що покладаються
на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення
здоров’я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну
допомогу всім, хто її потребує, незмінне керуватися у своїх діях і
помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним
до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні
традиції світової медицини;

зберігати лікарську таємницю, не вико

ристовувати її на шкоду людині, додержувати правил професійної етики, не
приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання і вміння, у разі
потреби звертатися по допомогу до колег і самому ніколи їм у цьому не
відмовляти, бути правдивим щодо колег;

власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового
покоління, утверджувати ідеали милосердя, любові, згоди і взаємоповаги
між людьми.

Вірність цій клятві присягаю пронести через усе своє життя.

Похожие записи