Реферат

На тему:

БІОХІМІЯ ШКІРИ Й ОЗНАКИ СТАРІННЯ

Старіння шкіри — це та проблема, яку намагається вирішити винятково
косметологія, оперативна і консервативна. Але старіння організму в
цілому — дуже складний процес, що відбувається в кожній клітині.
Старіння шкіри є лише одним з елементів цього загального процесу, тому
косметолог не повинен про це забувати і, більш того, має пояснити це
клієнту.

На старіння впливає багато факторів, які можна розділити на дві великі
групи:

— внутрішні фактори: спадковість, хронічні захворювання, порушення
функцій імунної та гормональної систем;

— зовнішні фактори: УФ-випромішовання, несприятливі екологічні умови,
стреси, паління, алкоголізм, наркоманія, нераціональне харчування та ін.

Протягом тривалого часу вчені намагаються розібратися в причинах
старіння, пропонуючи різні теорії. Сьогодні загальновизнаними вважаються
вільнорадикальна теорія Хармана і теорія глікації Мейларда.

Вільнорадикальна теорія пояснює процеси старіння надлишковим утворенням
вільних радикалів та їхнім впливом на процеси метаболізму клітин.
Вільними радикалами називаються молекули, які мають вільну валентність і
тому прагнуть її використати, вступивши в хімічну реакцію. Існують різні
причини утворення вільних радикалів, але, незалежно від причин, вони
ушкоджують генетичний апарат клітини, завдаючи цим шкоди організму в
цілому. Якби проблема була настільки проста, досить було б приймати
речовини-антиоксиданти, які зв’язують вільні радикали, щоб зупинити
процес старіння. На жаль, усе набагато складніше, тому що вільні
радикали — це тільки частина складного механізму старіння.

Інша частина цього механізму — неферментативна реакція між
моносахаридами й аміногрупою білків. Ця реакція одержала назву глікація.
Швидкість протікання цієї реакції залежить від концентрації цукрів і
часу.

Дослідженнями встановлена участь цукрів у порушенні роботи Na-K насоса
клітин, розвитку таких хронічних захворювань, як атеросклероз, глаукома
та ін. У свою чергу, вільні радикали, впливаючи на білки клітини,
роблять їх менш захищеними перед дією цукрів.

Це коротко і спрощено про процеси старіння всього організму, але нас
усе-таки більше цікавлять процеси старіння саме шкіри.

Процеси старіння, що відбуваються в організмі, в першу чергу
відбиваються на шкірі. Кількість води в епідермісі зменшується, що
призводить до порушення кератинізації, прискореної десквамації епітелію.
Внаслідок цього епідерміс стає тоншим, формується сіточка дрібних
зморшок, з’являються пігментні плями і розширені капіляри. У базальному
шарі епідермісу порушується мітоз і диференціація нових клітин, що, у
свою чергу, призводить до уповільнення просування кератиноцитів до
поверхні шкіри. Як результат — знижується швидкість відновлення
епідермісу й послаблюється бар’єрна функція шкіри.

У процесі старіння дерми ушкоджуються фібробласти — найчисленніша група
клітин, що синтезують фібрилярні білки (колаген та еластин) і
глікозаміноглікани з подальшим виділенням їх у міжклітинний простір. З
діяльністю фібробластів пов’язане утворення основної речовини і волокон,
загоєння ран, розвиток рубцевої тканини. Під час старіння й ушкодження
фібробластів сповільнюється синтез колагену й еластину, а також
глікозаміно-гліканів. Процеси синтезу і деструкції колагену повинні
протікати в дермі паралельно. Під впливом гіперпродукції протеолітичних
ферментів, що розвиваються в процесі старіння, утворюються димери
колагену, так звані колагенові «зшивки». Такий колаген не руйнується
колагеназою, вона його «не впізнає», і колагенові волокна «зшивки»
накопичуються в дермі.

Отже, у шкірі, що старіє, відбуваються такі процеси:

перекисне окислювання ліпідів клітинних мембран;

процеси глікації;

— уповільнення мітотичного розподілу клітин та їхньої диференціації;

— уповільнення швидкості просування кератиноцитів до поверхні шкіри;

— потоншення всіх шарів епідермісу;

— уповільнення і порушення функцій фібробластів;

— порушення шкірного бар’єру;

— порушення синтезу і деструкції колагену та еластину;

— уповільнення десквамації ороговілих кератиноцитів;

— підвищення трансепідермальної втрати води.

Перед косметологами стоїть завдання поліпшення стану шкіри за допомогою
різних методів і косметичних засобів. Важливою умовою збереження
нормального вигляду шкіри є підтримка оптимального водного балансу у
тканинах шкіри і відновлення рівня зволоженості в роговому шарі.

Вода присутня у шкірі всередині клітин і в міжклітинному просторі.
Нормальний водний баланс в організмі підтримується двома процесами:

— дифузією води в дерму крізь стінки судин і потім через базальну
мембрану в міжклітинний простір епідермісу;

— випаровуванням води через епідерміс.

На ці процеси можуть впливати несприятливі зовнішні умови, шкірні
хвороби, прийом деяких лікарських препаратів, цілеспрямоване
використання косметичних засобів.

Ступінь зволоженості епідермісу залежить від кількості вологи в
шипуватому й роговому шарах і пов’язаний з поняттям «натуральний
зволожуючий фактор».

Варто пам’ятати про важливість балансу ліпідів на поверхні шкіри й у
міжклітинному просторі.

Ліпіди — жироподібні речовини, в основному похідні жирних кислот,
спиртів чи альдегідів, не розчинні у воді. Вони містяться в живих
клітинах і можуть з них екстрагуватися.

Ліпіди виконують важливу біологічну роль в організмі, і тому жири й олії
знайшли таке широке застосування в косметичних засобах. Міжклітинний
простір між корнеоцитами рогового шару епідермісу заповнений ліпідами,
що склеюють їх між собою, а також входять до складу клітинних мембран.

Отже, роговий шар складається з ороговілих кератиноцитів, ліпідів,
церамідів, холестерину та інших речовин. У церамідах містяться лінолева
і гамма-лінолева кислоти.

Ліпідні структури рогового шару шкіри перешкоджають випаровуванню води з
організму і виконують бар’єрну функцію. Лінолева кислота належить до
незамінних жирних кислот, тобто організм не може її синтезувати і має
одержувати цю кислоту з їжею. При нестачі лінолевої кислоти змінюється
зовнішній вигляд шкіри: розвивається гіперкератоз (потовщення рогового
шару епідермісу), з’являються сухість і лущення, відбувається порушення
шкірного бар’єру і клітинної диференціації.

Може скластися враження, що дефіцит лінолевої кислоти впливає тільки на
суху шкіру, а для жирної шкіри може бути корисним. Це не так. Для жирної
шкіри він не менш згубний. При нестачі лінолевої кислоти на її місце в
клітинних мембранах може вбудовуватися олеїнова кислота, що призводить
до ряду патологічних змін, зокрема, порушення транспортування речовин у
клітинах. У результаті це призводить до порушення місцевого імунітету та
обмінних процесів у шкірі і, як наслідок, до погіршення її зовнішнього
вигляду.

Руйнування ліпідних структур спричинюють такі фактори:

— перекисне окислювання ліпідів;

— прямий вплив на шкіру агресивних хімічних речовин;

— УФ — випромінювання.

Молода здорова шкіра має збалансовану кількість води і жиру. У нормі
роговий шар складається з води приблизно на 20%. Якщо кількість вологи
зменшується до 10%, шкіра стає сухою і шорсткою. Для утримання води
шкіра виділяє спеціальні речовини, що одержали загальну назву
«натуральний зволожуючий фактор» (Natural Moisturising Factor — NMF).

Приблизний склад натурального зволожуючого фактора, %:

вільні амінокислоти — 40;

кислота піролідонкарбонова — 12;

сечовина — 7;

сечова кислота, глікозаміни, креатинін — 1,5;

натрій, кальцій, калій — 11;

фосфати — 0,5;

хлориди — 6;

лактати — 12;

цитрати, форміати — 0,5;

фракції, склад яких не встановлений — 9,5.

Раніше існувала точка зору, що за зволоження відповідають потові і
сальні залози, а при сухій шкірі вони недостатньо активні. Проте
встановлено, що жирна шкіра може бути значно зневодненою, а суха шкіра
при регулярному нанесенні на неї жирних кремів не стає нормальною. Для
досягнення ефекту нормального зволоження шкірі необхідні безліч різних
речовин.

Вологість шкіри залежить від:

— натурального зволожуючого фактора;

— епідермальних ліпідів;

— до деякої міри — від шкірного сала, що разом з потом утворюють
водно-ліпідну мантію, яка перешкоджає випаровуванню води.

Причиною дегідратації шкіри є процеси в дермі, де ступінь гідратації
регулюється церамідами, мукополісахаридами.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Владимиров В., Зудин Б. Кожньїе й венерические болезни: Атлас. —
М.: Медицина, 1980. — 288 с.

2. Дугін О. М., Слєпцов В. Б., Галайчук А. А. Збірник законодавчих та
нормативних документів, що регламентують діяльність підприємств
внутрішньої торгівлі. — К., 2004. — 304 с.

3. Калантаєвська К. А. Морфологія та фізіологія шкіри людини. — К.:
Здоров’я, 1965. — 304 с.

4. Кольгуненко Й. Й. ОсновьІ геронтокосметологии. — М.: Медицина,
1974. — 224 с.

5. Косметический пилинг: теоретические й практические ас-пектьі. — М.:
Косметика й медицина, 2003. — 224 с.

6. Новикова Л. В. МетодьІ физиотерапии в косметологии. — М., 2001. —
176 с.

7. Новая косметология. — М.: Косметика й медицина, 2002.

8. Озерская О. С. Косметология. — СПб.: Искусство России, 2002. — 416
с.

9. Практическое пособие для косметолога-зстетиста. Ч. 1,2/ Под
редакцией Л. В. Новиковой. — М., 1999-2000.

10. Справочник по косметике / Под общей редакцией проф. М. А.
Розентула: — М.: Медицина, 1964. — 336 с.

11. Фицпатрик Т., Джонсон P., Вулар К. й dp. Дерматология:
Атлас-справочник. 3-є издание. — М.: Практика, 1999. — 1088 с.

12. Фержтпек О., Фержтекова В., Шрамек Д. й dp. Косметология: Теория
й практика. — Прага: MAKSDORF, 2002.

13. «Les Nouvelles Esthetiques». — М.: Космопресс, 2000-2004.

14. Rassner G. und Steinert U. Dermatologie. Lehrbuch imd Atlas. —
Urban&Shwarzenberg, 1992. — 384 s.

Похожие записи