ПОШУКОВА РОБОТА

З предмету інфекційні захворювання

Андреас Везалій –

засновник сучасної анатомії

ПЛАН

І. Медицина в західній Європі V-ХV ст.

ІІ. Виникнення університетів.

ІІІ. Епідемії середньовіччя.

ІV. Андреас Везалій – засновник сучасної анатомії.

Медицина в Західній Європі V-ХV ст.

Феодальний устрій встановився в різних країнах світу в різні історичні
терміни. Цей процес переходу від рабовласництва до феодалізму протікав в
специфічних для кожної країни формах. Наприклад, в Китаї це сталося в
ІІІ-ІІ ст. до н.е., в Індії – в перші століття нашої ери, в країнах
Західної Європи – в V-VІ ст. Феодальний устрів в західній Європі пройшов
в 3 стадії.

Перша стадія феодалізму (з V по Х ст.) – раннє середньовіччя – перехід
від античного світу до середньовіччя в Західній Європі був пов’язаний
спочатку з глибоким економічним і культурним занепадом.

В другій стадії феодалізму в Західній Європі (з ХІ по ХV ст.) –
відбувається ріст виробничих сил; будувалися міста – центри ремесла і
торгівлі. Ремісники в містах об’єднувалися в цехи. Зміцнювалися
торгівельно-грошові відносини. Розвивалася і росла торгівля в середині
країни і між країнами.

Духовна культура середньовіччя знаходилася під гнітом церковної
ідеології. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс стверджували: “Світобачення
середніх віків було теологічним.. церква була вищою за все і санкцією
існуючого феодального устрою”.

Августин Блаженний в ІV ст. виставив характерне в цьому відношенні
положення: “Авторитет Священного писання вище всіх можливостей людського
розуму”. В епоху середньовіччя науки вважали служницею церкви, і їй не
можна виходити за межі, які встановлені вірою.

В Х-ХІІІ ст. домінуючою формою філософії в Західній Європі стала
схоластика. Схоластика виходила із положення, що всі можливі знання вже
дані або в священному писанні, або в творах церковних отців.

Виникнення університетів

Центрами середньовічної медицини були університети. Прототипами
західноєвропейських університетів були школи, які існували в арабських
халіфатах і школах в Салерно (Італія).

В ХІ-ХІІ ст. Салерно було справжнім центром Європи. В ХІІ-ХІІІ ст.
з’явилися університети в Парижі (1110 р.), Болоньї (1158 р.); Оксфорді
(1167 р.); Подці (1222 р.).в ХІV ст – в Празі; Каркові (1364 р.). Число
учнів в університетах не перевищувало кількох десятків на всіх
факультетах. Установи ы навчальні плани середньовічних університетів
контролювалися католицькою церквою. Світські лікарі перед тим, як
вступити на медичну службу, приймали присягу таку як священики.

В університетах допускалося вивчення деяких античних письменників. В
області медицини таким офіційно признаним античним автором був преш за
все Гален. У Галена середньовічною медициною. Були взяті його висновки,
але зовсім відкинутий його метод дослідження – вкриття.

З творів Гіппократа були прийняті ті, в яких з найменшою силою одержали
відображення його матеріалістичного бачення в медицині.

На той час розвивалася і фармація, яка була зв’язана з алхімією.

Для середніх віків характерні складні лікарські прописі. Число частин в
одному рецепті сягало кількох десятків. Особливе місце серед ліків
займали протиотрути: так званий теріак, який складався більше як з 70
складових частин (основна складова частина – зміїне м’ясо), а також
мітрідат (опал). Теріак вважався також засобом проти всіх внутрішніх
захворювань. Ці засоби були дуже дорогими.

Вскриття трупів проводилося вже VІ ст. н.е., але вони мало сприяли
розвитку медицини.

В 1231р. імператор Фрідріх ІІ дозволив вскриття людського тіла один раз
в 5 років, але в 1300 р. папа Римський установив суворе покарання
всякому, хто насмілиться розчленувати людський труп.

Час від час деяким університетам дозволялося вскриття трупів.

Зазвичай це робив цирульник. Під час вскриття професор-теоретик читав по
латині анатомічні твори Галена. Переважно вскриття обмежувалося черевною
і грудною порожнинами.

В 1316 р. Мендіно де Луччі написав книгу по анатомії. Сам Мондіно мав
можливість вскрити тільки два трупа. Основні свої анатомічні пізнання
Мондіно черпав із творів Галена.

Більше двох стоять книга Мондіно залишалася підручником по анатомії.
Тільки в Італії в кінці ХV – поч.. ХVІ ст. вскриття людських трупів для
викладання анатомії стало більше частим явищем.

Університет, який відрізнявся від більшості середньовічних університетів
був Пауданський університет, заснований у Венеції в ХІІІ ст. вченими, —
біженцями з папаських областей і з Іспанії від переслідування
католицької церкви. В ХVІ ст. він став центром передової медицини.

Епідемії. Середні віки на заході і на Сході характеризуються новим
явищем, не відомим дверному світові в подібних розмірах, — великі
епідемії.

Серед численних епідемій середніх віків особливо важку пам’ять про себе
залишила в середник ХІV ст. “чорна смерть” – чума. Багато великих міст
було спустошено. Розвитку епідемій сприяв ряд умов: виникнення і ріст
міст. Де були масові скупчення людей – так зване велике переселення
народів зі Сходу на Захід; пізніше – хрестові походи (8 походів за
період з 1096 по 1291 р.). Епідемії середніх віків, так як і заразні
захворювання в древності, описувалися під назвою “мор” – чума. Але
судячи по збереженим описанням чумою (мором) називали різні
захворювання: чуму, тифи (особливо висипний), віспу, дизентерію; нерідко
бували змішані епідемії.

Широке розповсюдження прокази (під цією назвою приховувалися ряд інших
шкірних захворювань, в тому числі сифіліс). Під час хрестових походів
обусловило створення ордена св. Лазаря для призирання прокажених. Звідси
і сховища для прокажених отримали назву лазаретів.

У великих потових містах Європи, куди на торгових кораблях заносилися
епідемії (Венеція. Генул), виникли протиепідемічні міроприємства: були
створені карантини (дослівно “сорокоденні” – термін ізоляції і нагляду
над екіпажем кораблів, які прибули), з’явилися портові наглядачі – так
звані “наглядачі здоров’я”. Пізніше з’явилися “міські лікарі”, або
“Міські фізики”, як їх називали в європейських країнах. Вони виконували
протиепідемічні функції. У великих містах були опубліковані спец.
правила – регламенти, метою яких було припинити завіз і розповсюдження
заразних захворювань.

Для боротьби з широко розповсюдженою в середні віки “проказою” були
вироблені спец. методи: ізоляція зараження в лазарети, таким людям
надавалися дзвіночки для сигналізації здалеку, щоб не контактували з
ними здорові люди.

Вивчення будови організму і життєвих процесів

Культура пізнього середньовіччя — епохи Відродження — в центр уваги
ставила людину. В цьому полягала основна відмінність — тодішнього
гуманізму від — богослов’я. Положення відродженої античної філософії
«пізнай самого себе» тлумачилося як пізнання передусім фізичної природи
людини. Анатомією займалися не тільки лікарі, а й люди, за родом
діяльності далекі від медицини. Таким був геніальний художник Леонардо
да Вінчі (1452— 1519), цей універсальний розум епохи: мислитель, технік,
анатом, видатний маляр. Леонардо да Вінчі разом з лікарем Торр’е з Павії
протягом десятків років анатомував трупи і зробив багато точних
анатомічних зарисовок. На жаль, його анатомічні трактати стали
широковідомі лише через 150 років після смерті автора і тому не мали
впливу на прогрес анатомічної науки.

В Падуанському університеті було здійснено видатні дослідження з
анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були
відокремлені.

Протягом багатьох сторіч після Галепа фактично нічого нового в анатомії
не було відкрито. Церква суворо забороняла професорам-ченцям, які
здебільшого були викладачами анатомії, робити розтини людських трупів;
перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз
на рік) почали робити більш як через тисячу років після Галена (XIII
ст.) ‘. В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Люцці в
Болоньї, яким користувались в університетах протягом 200 років, анатомія
подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні
праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті
молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні
Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосереднього переходу крові з
одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.

Серед анатомів Падуанської школи перше місце належить Андреасу Везалію,
праці якого становлять цілу епоху в анатомічній, науці.

Андреас Везалій (справжнє прізвище Віттінгс, 1514—1564) — родом з
Брюсселя, вивчав медицину в Монпельє, Парижі, досконально володів
грецькою, латинською і арабською мовами. З перших років навчання на
медичному факультеті виявив виняткову пристрасть до вивчення анатомії.
Не задовольняючись лекціями своїх учителів, які викладали її за Галеном,
Везалій, під загрозою смертної кари, викопував з товаришами потайки на
кладовищі свіжі трупи і знімав повішених злочинців за стінами міста,
переховував їх у себе в приміщенні і вивчав на них анатомію. Маючи 23
роки, він поїхав у Падую, де був у ті часи найкраще обладнаний
анатомічний театр, блискуче провів там ряд диспутів, виявив великі
знання з анатомії і невдовзі (у віці 25 років) дістав звання професора
анатомії цієї відомої школи. Везалій, досліджуючи людські трупи,
виправив усю тогочасну анатомію, відзначив близько 200 істотних помилок
Галена. Він переконливо спростував твердження Галена, що правий шлуночок
серця у дорослих сполучається з лівим. Везалій критикував помилки Галена
спочатку дуже обережно, у формі шанобливих «коментарів». Та, зібравши
свої анатомічні дослідження і систематизувавши їх, він опублікував у
1543 р. великий твір («Будова людського тіла, в семи частинах»), який
прекрасно ілюстрував художник Калькар — учень Леонардо да Віичі та
Тіціана. У І книзі описано скелет, II — зв’язки та м’язи, III — судини,
IV — нерви, V — нутрощі, VI — серце, органи дихання, VII — мозок.

Праця Везалія стала об’єктом шаленої критики прибічників Галена, які
вважали авторитет Галена непорушним. Учитель Везалія в Парижі Жак Дюбуа
Сільвій прилюдно прокляв свого учня, спалив його книгу, обізвавши його
не Везалієм, а Везанусом. Доля Везалія була сумна. За намовою
заздрісників його звинуватили в анатомуванні ще живої людини, і він
змушений був їхати замолювати свій гріх над «гробом господнім» в
Єрусалимі. На зворотному шляху корабель розбився, Везалій опинився на
безлюдному острові Занте, де помер від голоду й хвороби. Тут пізніше
йому було встановлено пам’ятник.

Везалій перший дав опис тіла людини, побудований на докладному
дослідженні людських трупів; він перший розробив у деталях правильну
методику секції, і його справедливо вважають творцем анатомії як науки.

На численних рисунках людське тіло ніде не зображено у Везалія
непорушним, в лежачому положенні, а всюди динамічно, у русі. Рисунки до
лекцій Везалія свідчать, що лекції його супроводжувалися порівняльними
демонстраціями, з живим натурщиком, зі скелетом. Везалій був новатором
не лише у вивченні, а й у викладанні анатомії. Його лекції, так само як
і рисунки в його книзі, давали уявлення не тільки про будову, але
частково і про функції організму. Вони характерні для епохи Відродження,
її життєствердного оптимізму, що знаходило свій вияв не тільки в
художній літературі, але навіть і в анатомічному атласі. Для учнів
Везалій опублікував скорочений виклад великої праці — «Епітоме» (щось на
зразок конспекту або узагальнених висновків). Книга ця перекладалася у
XVIII ст. в Москві Єпіфанієм Славинецьким — «Врачевская анатомия».

Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму
продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габрієль
Фаллопій (1523—1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа,
статевих органів (фаллопіє-ві труби).

Бартоломео Євстахій (1510—1574) докладно описав нирки, орган слуху
(євстахієва труба). З Падуанського університету вийшла праця Ієроніма
Фабріція (1537—1619), який описав венозні клапани. Він помітив, що вени
відкриваються в бік серця, але не дав цьому пояснення. Професор цього ж
університету Ре-альдо Коломбо (1516—1559), безпосередній учень і
наступник Везалія го кафедрі, залишив опис малого кола кровообігу.

У праці «Пе ге апаїотіса», надрукованій у Венеції в 1559 р., він
підтвердив, що «кров прибуває легеневою артерією до легенів, де вона
розріджується, потім, поєднавшись з повітрям, вона іде до лівого
шлуночка серця через легеневу вену; це явище досі ще ніким не було
помічене, хоч і доступне для спостереження всім». Центром кровообігу
Коломбо вважав, за Галеном, не серце, а печінку.

Одночасно з ним в Іспанії цілком самостійно описав мале коло кровообігу
доктор Мігель Сервет (1509 (1511) —1553). Сер-вета було визнано єретиком
і спалено (1553) у Швейцарії разом з його працею богословського змісту.

Сервет спростував погляд Галена щодо просочуванні крові з лівої половини
серця у праву через невеликі отвори, які нібито е у перетинці між
передсердями, і вперше дав правильну уяву про рух крові з правого
шлуночка серця до легень по гілках легеневої артерії і від них по гілках
легеневих вен у ліве передсердь. Він вважав, що в легенях відбувається
видалення з крові «сажі» і насичення її «свіжим повітрям», внаслідок
чого утворюється «життєвий дух», що є джерелом усіх рухів організму.

Отже на кінець XVI ст. було нагромаджено досить даних, щоб правильно
описати рух крові. Везалій довів, що в післяут-робному житті шлуночки
серця не «сполучаються між собою, як вважали (за Галеном) протягом
тисячоліть. Фабріцій описав венозні клапани. Коломбо і Сервет описали
мале коло кровообігу. Дальші правильні висновки зробив і перевірив в
експерименті учень тієї ж Падуанської школи англієць Уїльям Гарвей, який
відкрив велике коло кровообігу.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Заблудовський Павло Єфимович. “Історія медицини”, стор. 94-99.

Верхратський Сергій Авраамович. “Історія медицини”, стор. 85-88.

Українська енциклопедія ІІ том.

М.П. Мультановський “Історія медицини”.

Похожие записи