Реферат на тему:

Аборти, контрацептиви, евтаназія: проблеми і пошуки шляхів шанування
життя.

Україні даються взнаки негативні наслідки тоталітарного комуністичного
режиму, як: заперечування Бога, мораль партійної вседозволеності,
заідеологізованість освіти та виховання дітей, байдужість до гідності
людини та цінності її життя. У ті недалекі, разом з тим так далекі часи,
не прищеплювалось ставлення до життя людини як безцінного Божого дару та
розуміння того, що кожне життя — унікальне і неповторне. Тоталітарна
система надавала пріоритети не людині, не святості родинного життя, яким
з волі Творця наділена кожна сім’я, а насаджувала так званий совєтський
тип родини без будь-яких зв’язків з Богом, без Божих природних
традиційних законів.

До цих негативів додаються нові, пов’язані з перехідним станом економіки
України і трансформацією суспільства. Сім’я сьогодні змушена стримувати
потреби особистості в материнстві і батьківстві. Дедалі більше сімей
обирають бездітність або відкладають народження дітей.

Складний процес становлення державності та економічна криза привели до
зниження життєвого рівня суспільства, а подекуди навіть до повного
зубожіння народу. Найчастіше жертвами цього стають прості люди та їх
християнські родини. На жаль, ті, що розбагатіли на тлі загального
зубожіння, вивозять капітали у більш стабільні країни і не задумуються
над тим, в якому сум’ятті знаходяться душі бідних людей в Україні.

На додаток до вищесказаного, Україна є епіцентром СНІДу у Східній
Європі.

За критеріями ВООЗ (Всесвітня Організація Охорони Здоров’я) поширеність
туберкульозу в Україні розцінюється як епідемія. У 1999 році від
туберкульозу померло понад десять тисяч осіб, в тому числі і діти.
Щодоби паличка туберкульозу вражає понад сімдесят осіб.

Минуло десять років з часу проголошення Україною своєї державної
Незалежності. Проте, особливу тривогу та глибоку стурбованість продовжує
викликати знищення в Україні абортами ненародженого людського життя, про
яке так віддано турбується у світі Святіший Отець. Так, у 1995 році, за
даними Британської енциклопедії, Україна займала ІІІ місце у світі по
числу абортів.

Чи робилося щось у законодавчому порядку, щоб змінити ситуацію на краще
в пошануванні життя і гідності людини? Прийняті «Основи законодавства
про охорону здоров’я» та «Конституція України» мають оцінку на рівні
загально людських вартостей, але частина статей є декларативними; не
все, що записано — виконується. Наприклад, стаття 50 дозволяє аборти за
соціальними та медичними показниками. Проте, поняття цих показників не
визначено. А у ст. 57 надається право матері самій вирішувати проблему
материнства, тобто робити чи не робити аборт.

Вказана ситуація, що суперечить належним принципам шанування життя,
хвилює Церкву і всіх людей, які сповідують глибоку любов до неї та віру
в Бога.

Після виходу Папської Енцикліки Evangelium Vitae в 1995 році, під
впливом громадських організацій і рухів за життя, (яких ще, на жаль,
сьогодні мало в Україні), програмних ініціатив окремих депутатів та
парламенту в законодавче поле України увійшли три важливі документи:
Постанова Кабінету Міністрів «Про соціальну Програму планування сім’ї»;
Указ Президента України «Про національну програму «Діти України» (1996
р.);

Постанова Верховної Ради «Про концепцію державної сімейної політики»
(1999 р.). Проте, ці документи в своїй основі були далекими від
рекомендацій Енцикліки. В них нема статей про виховання молодого
покоління на принципах християнської моралі. Представники церкви взагалі
не запрошувались і не брали участі в їх розробці. Основною метою як
першого, так і другого документу є низка декларативних заяв:
забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, створення
необхідних умов всебічного розвитку, надійний соціальний і психологічний
захист дітей у сім’ї, допомога сім’ям у розв’язанні проблем, пов’язаних
з дітонародженням, збереженням здоров’я батьків і дітей, добробутом
сім’ї, вихованням тощо. А щодо планування сім’ї, то в статтях
акцентується увага на виготовлення контрацептивів, забезпечення ними
жінок, і жодного слова щодо їх навчання методів природної регуляції
зачаття. Щодо останнього, то назагал, передбачається, що державна
сімейна політика має стати складовою всієї системи соціальної політики
України. Але, як свідчить практика, — це лише теорія. Наш досвід
показує, що всі ці декларації чи принаймі їх частина так і залишиться
благими намірами на папері.

Україна ніби входить в Європейську спільноту, а 10 документів Ради
Європи, які стосуються шанування життя і гідності людини, до
сьогоднішнього дня знаходяться в парламенті не перекладені на українську
мову, не вивчені ні депутатами, ні фахівцями, ні лікарями. І, зрозуміло,
не виконуються.

Медична статистика вчинених у 2000 році абортів і числа жінок, які
вживали контрацептивні препарати, свідчить, що обсяг проведеної роботи
проти цього зла в Україні є недостатнім. Основними знаряддями вчинених
вбивств ненародженого життя у Львівській області і в Україні є аборти та
вживання контрацептивних засобів. Декілька слів про ці знаряддя. Аборт —
це жахлива лікарська маніпуляція, в якій з допомогою інструментів лікар
вбиває плід віком до 3-х місяців.

Контрацептивні засоби складаються з 2-х основних груп: механічні —
прикладом є спіраль, протягом року вона не дає можливості заплідненим
яйцеклітинам прижитися у матці, і в результаті ці запліднені яйцеклітини
транзитом проходять через матку і гинуть. До другої групи відносяться
гормональні препарати. Вони впливають таким чином, що матка не готується
прийняти для імплантації запліднену яйцеклітину, і остання також
проходить транзитом через матку і гине.

А що собою представляє запліднена яйцеклітина? За даними вчених світу,
за висновками Папської Академії Життя у 1995 році є прийнятий
європейським Парламентом закон «Про статус ембріона». В ньому
говориться, що ніхто не має права проводити експерименти на ембріоні.

А що говорить свята церква про ембріон. Вона говорить словами св.
апостолів, св. отців.Декілька цитат із їх праць.

1.»Люд Старого Завіту боявся безплідності як прокляття, а чисельність
нащадків уважав за благословення»…

2.»(Єр. 1, 5): життя кожної людини, від самого початку, протікає згідно
з Божим задумом. Іов, перейнятий стражданнями, споглядає Божу дію, і це
дозволяє йому зберегти довір’я і мати певність, що існує Божий план щодо
його життя.»

3.»Деякі псалми містять сповнений шани подив перед діянням Бога, котрий
творить життя людини в лоні матері.Чи можна припустити, що хоча б мить
цього чудового процесу народження життя не підлягала мудрому і
сповненому любови діянню Творця і була віддана на поталу людської
сваволі?»(Папська Енцикліка «Євангелія Життя»).

4.»Коли Єлизавета вагітніє, то виповідає свою радість словами хвали
плідності: «Господь […] зглянувся, щоб зняти мою ганьбу між людьми»
(Лк. 1, 25).

5.Ще сильніше вартість особи від миті її зачаття наголошується в
зустрічі Діви Марії та Єлизавети й одночасно — двох дітей, що їх вони
носять у лоні. Це власне діти сповіщають настання месіянської ери: в
мить їх зустрічі починає діяти відкупна сила присутности Сина Божого
серед людей. «Швидко…, — пише св. Амбросій, — син, виповнений Святим
Духом, сповнив також матір».»З миті запліднення сперматозоїдом
яйцеклітина стає виповнена Святим Духом і «Одкровення Нового Завіту
безумовно підтверджує визнання вартості життя від миті
зачаття»(Євангелія Життя,стор .64).

Як виглядає ситуація абортів і вживання контрацептивів у Львівській
області? Вашій увазі представляється таблиця з даними медичної
статистики про число жінок, які перенесли аборти і користувалися різними
контрацептивами у 2000 р. у порівнянні з 1995 роком.

1. Деяка конкретика цифр щодо абортів. У 2000 р. аборти зробили 14 974
жінки або 22 жінки з 1000 жінок фертильного (дітородного) віку. До речі,
у Львівській області у 2000 р. нараховувалось 688 687 жінок дітородного
віку (фертильного віку). Показник 22 на 1000 жінок є дуже високий, у
10-20 разів вищий за показник розвинутих країн Європи. У 1995 цей
показник був 34, тобто на 36 % вищий. А абсолютне число становило 23 219
абортів. Зниження у Львівській області числа абортів на 64 % — це може і
є цей ККД (коефіцієнт корисної дії), про який ми учили ще в школі,
спричинений позитивними змінами у психології мислення тим, що люди
свідоміше почали ходити до церкви, молитися до Бога, свідоміші стали
страху Господнього.

По Україні число абортів майже 0,5 млн. і показник становить 32/1000
жінок фертильного віку, тобто на 68% вищий, ніж у Львівській області. З
причин високого рівня показника ми можемо назвати одну — вплив залишків
атеїстичного виховання людей. До речі, пік абортів був 1993 р., коли в
Україні офіційно було проведено майже 1 млн абортів (у Львівській
області — 28 215).

2. Деякі дані щодо контрацептивів. У Львівській області зареєстровано 94
824 жінки, які ними користувалися. У порівнянні з 1995 р. число жінок,
які вживали контрацептиви у 2000 р. зросло у 2 рази.Контрацептивами
жінки користуються у 6,3 рази частіше, ніж проводять аборти.

2.1. У 5,4 рази зросло кількість жінок, які користуються гормональними
препаратами.

3. Абортами і контрацептивами охоплено 109 798 або 159 на 1000 жінок
фертильного віку (у 1995 р. — 69 333), майже у 2 рази більше, ніж у 1995
році. По Україні цей абсолютний показник вимірюється мільйонами і
становить 248 на 1000 ж.ф.в. тобто кожна 4 жінка фертильного віку на
протязі року вбиває одне ненароджене життя. Це жах !!!

Я охарактеризував одну сторону, що аборт і вживання контрацептивів є
гріхом і прирівнюється до вбивства людини. Але є ще друга сторона цього
явища, про яке ми повинні твердо пам’ятати. Це наслідки, які відіб’ються
на здоров’ї цих жінок.

З наукової літератури відомо, що гормональні контрацептиви — (вони всі
мають абортивну дію) — можуть викликати непліддя у дівчаток і хлопчиків,
народжених матерями, які в минулому вживали ці препарати. Є також
повідомлення, що під віддаленою дією гормональних контрацептивів, можуть
народжуватися діти з вродженими вадами геніталій та дизгормональними
вадами (стають неприродно повними та мають інші розлади залоз
внутрішньої секреції).З великим ризиком пов’язане і застосування
внутрішньоматкових спіралей. Отже, майбутнє нашої нації є під великою
загрозою.

Важко означити причини, чому люди забувають, що вбивство дитини від
зачаття до народження протирічить Божому закону, людській етиці, клятві
Гіпократа. Однак, слід зазначити, що елементи моральної, а подекуди і
економічної кризи переживає не лише Україна. Це світовий процес, який
тривожить сьогодні Церкву і всіх людей доброї волі нашої планети, що
жінки не знають істинної правди цієї трагедії, вони не знають, що гріхом
є і вживання контрацептивів, які також руйнують в утробі матері
зароджене життя. Крім цього, в об’єктивну ,,змову проти життя» замішані
міжнародні фармацевтичні установи Америки і Європи, що пропагують і
планують справжні походи на користь розповсюдження контрацепції,
стерилізації та абортів. Нарешті, «участь у цій змові часто беруть також
засоби масової інформації, утверджуючи в людській думці культуру, яка
вважає застосування контрацепції, стерилізації, абортів і навіть
евтаназії за ознаку свободи й поступу, натомість постанову
беззастережної оборони життя подають як ворога цих надбань».

«Що робити, сумно-не весело», — казав блаженної пам’яті Мирослав Іван
Кардинал Любачівський.

Він прислухався до думок світських осіб. І з його благословення у 1995
році у Львові була створена громадська організація Інститут Захисту
Життя. Чому так назвали ? Бо ІЗЖ займається навчанням. Ми, починаючи з
1995 року ознайомили з природними методами регуляції зачаття 19 тис.
медичних працівників Львівської області (всього їх працює в медустановах
21 тис.). Я впевнений, що ні одна медсестра чи акушерка не буде
використовувати контрацептивний препарат чи спіралі для попередження
небажаної вагітності. Вони сьогодні знають природні методи регуляції
зачаття.

Впродовж останніх 2-х років в ІЗЖ підготовлено 130 консультантів з
природного планування родини, значна частина яких сьогодні працюють при
парохіях УГКЦ, православних церквах і готують до шлюбу молоді пари.
Окремі особи з цього числа працюють при школах, в центрах планування
родини медичних установ. Заняття ведуть досвідчені викладачі, які
пройшли спеціальну підготовку по програмах англійської та німецької шкіл
планування родини. Ми забезпечені усіма методичними розробками, маємо
техніку. Наші програми затверджені в МОЗ і Міносвіти України.

Училище, в якому я працюю директором і на базі якого створено ІЗЖ, єдине
в Україні акредитоване, а програми навчання — проліцензовані.

Робота училища з ППР, в т.ч. і ІЗЖ отримала позитивну оцінку
віце-президента Папської Академії Життя у Ватикані директора Інституту
біоетики в Римі, чи не найбільшого закладу такого профілю в світі,
єпископа Ель-Згречча, який перебував у жовтні у Львові. Робота ІЗЖ
отримала позитивну оцінку на 2 Європейському Форумі за Життя, який
проходив у листопаді цього року у Парижі.Належно оцінена робота щодо
організації та проведення занять з ППР Державною акредитаційною комісією
України, бо з такого роду занять комісія зустрілася вперше. В мене
виникає резонне запитання, чому так пасивно відноситься наша Церква до
можливостей використати ІЗЖ у боротьбі з абортами та контрацептивами в
нас, на Західній Україні. Може не знають про ІЗЖ? Про ІЗЖ може не знати
парох у Турківському районі, Сколе, але, щоб не знало керівництво
Львівської архієпархії про можливість безкоштовної підготовки для
парохій консультантів з природніх методів регуляції зачаття, не
віриться..

Досвід країн цивілізованого світу переконливо свідчить, що основним
засобом зниження числа абортів є добре і широко організована спеціальна
служба природного планування родини (без штучної контрацепції, з
навчанням природніх методів регуляції зачаття). Прикладом цьому може
служити Польща, яка у 1995 році, за даними вже згаданої Британської
енциклопедії, займала з абортів 94 місце в світі. Нам потрібно вчитися у
наших сусідів-поляків. Водночас ми запозичуємо будь-який позитивний
досвід і з вдячністю готові прийняти відповідну допомогу інших держав,
організацій тощо.

Людське життя є особливо кволим і тендітним тоді, коли приходить у світ
і коли полишає тлінність, аби перейти у вічність.

Однією чи не найбільш дискусійною із «проблемних ситуацій» сучасної
медицини є евтаназія — «легка смерть» (від грецького eu — легкий,
thanatos — смерть). Під цим поняттям розуміється навмисне прискорення,
або спричинення смерті хворого, що знаходиться в термінальному стані, з
метою припинення його страждань. Оскільки це визначення не розкриває
повноти цього поняття, окремі вчені пропонують ряд пограничних понять
таких як дистаназія (застосування максимальних заходів, а навіть
героїчних зусиль для врятування життя хворого в термінальному стані);
ортотаназія (лікар обмежується лише заходами, що полегшують страждання
хворого); ятротаназія (лікар, вважаючи хворого невиліковним, є
бездіяльним); криптаназія (приписана лікарем смерть, розглядається як
звичайний клінічний випадок).

Під евтаназією у точному і правильному значенні належить розуміти дію,
точніше бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця
спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання

У сучасній медицині дедалі більшого значення набуває так звана
«паліятивна терапія», призначена пом’якшити страждання в кінцевій стадії
хвороби і забезпечити хворому необхідну людську підтримку.

Евтаназія видається тим більшим збоченням, коли її здійснюють ті, хто
(як, скажімо, кревні) мають опікуватися хворим терпляче і з любов’ю, або
також ті, хто (як лікарі) з природи свого покликання повинні лікувати
навіть у кінцевих і найтяжчих стадіях хвороби.

Евтаназія стає вчинком ще більше гідним осуду, коли набирає форми
вбивства, виконаного щодо особи, котра аж ніяк її не жадала і ніколи не
давала на неї згоди. А вершиною сваволі й несправедливости є становище,
коли хтось — наприклад, лікарі або законодавці — домагається права
вирішувати, хто має жити, а хто повинен умерти. Але тільки Бог має владу
над життям і смертю: «Я вбиваю і оживляю». Цю владу Він здійснює,
керуючись власним задумом мудрости і любови.

У зв’язку з серйозністю проблеми евтаназії християнська Церква
висловлюється з цього приводу однозначно. Думка всього християнського
світу викладена у «Енцикліці» «Евангелія Життя» Святішого Отця Івана
Павла ІІ, яка вийшла 1995 р. Зокрема, у розділах: «Я вбиваю і оживляю»
(стор. 32, 39), «Драма евтаназії» (стор. 64, 65) Святіший Отець Іван
Павло ІІ пише: «…евтаназія є серйозним порушенням Закону Божого як
морально неприпущенне свідоме вбивство людської особи. Ця доктрина
спирається на природне право і Святе Письмо, передана Традицією і
викладається особливою й загальною Магістерією Церкви. Практика
евтаназії містить у собі зло, притаманне залежно від обставин
самогубству або вбивству…». Так пояснює Папа Іван Павло ІІ Глава
Вселенської Апостольської Церкви евтаназію.

Що залишається робити лікарям в Україні в подібних ситуаціях ?
Однозначно відповісти неможливо, але всі ми бачимо, що вкрай потрібне
національне законодавство з проблем біоетики. Тільки вивчивши досвід тих
країн, в яких духовність і християнська мораль суспільства стоять вище
наших, поступово зможемо подолати і цю проблему.

Ми глибоко переконані, що незважаючи на економічну скруту, моральний
занепад, Україна, як неопалима купина, розквітне і займе гідне місце
серед європейських держав. Під крилом нашої Церкви український
талановитий, роботящий, глибоко релігійний народ зуміє подолати зло і
вийти на дорогу віри, правди і добра. Ми, як і всі люди доброї волі,
повинні стати в обороні життя і керуватися вірою в Христа. Хотілося б,
щоб ми з неї витворювалися, з неї черпали силу, бо в конфлікті між
смертю і життям тільки віра у Воскреслого Христа, у його кров, «що
промовляє краще, ніж кров Авеля», допоможе віднайти шлях подолання
кризи, в якій сьогодні опинилася не із своєї вини Україна.

Народ України насамперед мусить сам собі допомогти. Здобувши з допомогою
Всевишнього свою незалежність, він увійде в третє тисячоліття з любов’ю
і вірою до Христа-Спасителя, з любов’ю до ближнього, відкинувши
«культуру смерті», яка веде до самознищення і темряви, переборе труднощі
на дорозі до Бога і Правди, Свободи, а значить до пошанування гідності
людського життя.

Насамкінець хочу сказати, що ІЗЖ і дальше буде продовжувати і
вдосконалювати набутий досвід підготовки консультантів з природніх
методів регуляціі зачаття для парохій УГКЦ. Ми намагатимемося поширювати
систему навчання широких кіл населення через телебачення, радіомовлення,
газети і журнали. Разом з тим освідомлюємо, що без підтримки нашої
ініціативи Церквою, без популяризаціі діяльності ІЗЖ, таке поширення
буде не ефективним.

Моральні підстави засудження Церквою абортів, евтаназії та допоміжних
репродуктивних технологій

Петро Гусак,

магістр філософії,

науковий працівник Інституту родини та подружнього життя

Львівська Богословська Академія

Для сторонньої людини, яка не належить до Католицької Церкви (а ні до
жодного з інших справді християнських віровизнань) може видаватися
дивним, чому Церква посилено звертає увагу на згадані в заголовку
“соціальні явища” та ще й до того їх безумовно засуджує. Чому Церква
вмішується в “приватні” а навіть “інтимні” справи вірних? Чи не має
права жінка сама вирішувати, народжувати чи не народжувати свою дитину?
Чи не може безнадійно хвора людина припинити своє нестерпне життя? Або
чи не може лікар “виявити милосердя” і припинити шляхом смертельної
ін’єкції її страждання? Чи не слід допомогти бездітній жінці здійснити
її бажання мати дитину, використавши весь науковий та
медично-технологічний потенціал? А оскільки Церква, засуджуючи
вищезгадані практики, спирається на Боже Об’явлення та Божі Заповіді, то
чи не представляє вона нам Бога-“тирана”, який за посередництвом Церкви
позбавляє віруючих у Нього “свободи” та “щастя”? І чому змісти Божого
Об’явлення та Заповідей саме такі, а не протилежні? А з іншого боку –
чому взагалі повинна бути якась різниця між припиненям життя ембріонів,
або “віджилих своє”, “непродуктивних” хворих, старих, упосліджених,
непритомних та припиненням життя тварин? Адже здорові тварини “більш
зактуалізовані” від вищезгаданих категорій людей, вони інстинктивно
відчувають свою смерть, захищаються та зазнають далеко більших
страждань, коли їх умертвляють, а ніж непритомні хворі, і тим не менше
ми цілком законно та в межах моральних норм їх умертвляємо для наших
потреб?

Такі і подібні питання можуть виникнути не тільки в сторонніх, а й у
вірних і навіть в духовенства. Чому Церква стосовно цих питань
притримується саме такої позиції та ще й проголошує, що її позиція –
незмінна?

Щоби могти відповісти на ці питання і при цьому не провалитися в повний
моральний релятивізм, слід спочатку звернутися до самої людини, до її
природи, бо лише там можна знайти на них обгрунтовані відповіді, дійсні
для всіх людей, незалежно від віровизнання, обряду, традиції,
помісності… Адже і віруючі, і атеїсти мають однакову людську природу.
Лише тоді ми можемо порівняти наші власні висновки з позицією Церкви та
зрозуміти, чому її позиція саме така.

h›

h›

h›

h›

h›

i

????¤?¤?$???????!? (які, окрім усього іншого, забороняють також
трактувати її як засіб для чого-будь). (Остаточно цю гідність та права
можна обгрунтувати лише визнавши, що людина є духовною істотою,
створеною на образ Божий. Матеріалістичні теорії, що трактують людину як
згусток “високоор_анізованої матерії”, ніколи не обгрунтують цієї
гідності, і завжди є теоретичною підставою для тоталітарних, фашистських
експериментів). Тому особа посідає:

недоторканне право на життя – від початку свого існування і до його
природного (біологічного) закінчення.

право бути зачатою у гідний людини спосіб, тобто – у подружньому єднанні
в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій) та виростати при
своїх “тілесних”, генетичних батьках.

Що стосується питання про початок існування особи, таке важливе для
моральної оцінки абортів, то відповісти на нього можуть – комплексно –
сучасні ембріологія, філософія та богослов’я.

Сучасна ембріологія говорить нам, що життя людини починається з моменту
злиття статевих клітин (точніше – з моменту злиття їхніх оболонок, ще до
злиття ядер, бо вже з цього моменту статеві клітини починають
функціонувати та розвиватися як одне ціле). З цього моменту, завдяки
неповторному генетичному кодові, починається розвиток нової людини.
(Таким чином, сучасна ембріологія спростовує улюбленого “коника”
матеріалістів – знамените твердження Ернста Геккеля: “Онтогенез повторює
філогенез”, тобто, що в ембріональному розвитку людина начебто повторює
еволюційний розвиток від “амеби” через рибу, амфібію, рептилію і т.д. аж
до людини. У світлі досягнень сучасної ембріології це твердження є
ненауковою нісенітницею). Це означає, що запліднена яйцеклітина є вже
людиною, а отже – особою, хоча її специфічно особові здатності та
особові акти (такі, як мислення, воління, любов, сміх і т.д.)
проявляться далеко пізніше.

Належна філософія твердить, що людина є особою вже тому, що є людиною,
що належить до виду homo sapiens sapiens, бо не існує індивідуумів цього
виду, які не були би особами. Людські індивідууми можуть не виявляти
специфічно особових здатностей та актів (мислення, свідомість, свобідна
воля, любов і т.д.), але у такому випадку вони або ще нерозвинені, або
хворі (“упосліджені”). Однак через те вони не перестали бути особами, бо
ці здатності та акти хоча і є свідченням “зактуалізованості” особи, але
не є необхідними критеріями особовості. Інакше ми прийдемо до абсурдних
висновків, що людина, котра спить, пребуває в комі чи непритомна,
перестала бути особою і втратила свою гідність та недоторкані права.
“Незактуалізовані“ людські індивідууми є особами на підставі вже того
факту, що вони люди. Якщо би вони осягнули певний етап свого розвитку,
чи якщо би було можливо усунути штучну перешкоду (хворобу), то особові
якості би проявилися. “Особа” настільки радикально відрізняється від
всього неособового буття, що неможливо, щоби щось стало особою, що не
було нею від початку. Щось або є особою, або нею не є. Тому слід бути
дуже уважним у вжитку слова “розвиток”. Прихильники матеріалістичної
візії людини розуміють“розвиток” як “набуття нових властивостей, яких
перед тим зовсім не було”. Натомість, сама етимологія та належне
розуміння поняття “розвиток” вказують на те, що воно означає
“розгортання”, “розкриття” вже наявних у задатках (зачатковій формі)
властивостей. Ніщо не може “розвинутися” у якусь істоту, якщо воно нею
перед тим не було, якщо воно не мало задатків, тобто специфічних
властивостей даної істоти у зачатковій стадії. (Наприклад, свинячий
ембріон ніколи не розвинеться в людину, бо не має для цього задатків, а
стане свинею, бо для цього задатки у нього є). Отже, якщо доросла
зактуалізована людина є особою, то вона є нею від початку, тобто – від
зачаття, і вже від цього моменту ій належать недоторканні основні права
та специфічно особова гідність, притаманні дорослому. Якщо ми цього не
визнаємо, то неминуче прийдемо до поділу людей на “вартих життя” та його
“невартих”. А це – специфічно фашистський спосіб думання, який привів,
наприклад, до винищення 6-ти мільйонів євреїв.

Через те як Католицька, так і нез’єдинені “Православні” Церкви
стверджують, що Бог творить неповторну безсмертну душу людини в момент
зачаття. Навіть якщо прийняти тезу, що “духовність неможлива без мозку”,
то мозок вже є в генетичній програмі ембріона і починає інтенсивно
формуватися. Тим більше він наявний у вже народжених осіб, щодо яких
застосовують евтаназію. І якщо безсмертна душа як духовне начало в
людині є єдиним життєвим принципом усіх життєвих проявів (включно з
ростом, розвитком, трофікою тканин, відчуттями), то вона мусить бути
наявною від самого початку – і відповідно, до завершення її тілесного
життя. “Специфічно людська поведінка виявляється “не лише у
самосвідомості чи в актах логічного мислення. Скоріше, кожний прояв
життєдіяльності людини (в т.ч. і тілесний) є зумовлений розумною душею,
яка визначає суть людини. Через те хибно вважати, що людина стає особою
лише з моменту формування мозкових звивин, тобто, наприкінці другого
місяця розвитку. Було б фатально зредукувати людськість до
функціонування мозкових звивин! Тому що всі життєві процеси людини є
типово людські, розумна душа мусить існувати від початку. Розумна душа є
чимось засадничо цілим, сповненим, не таким, що перебуває в становленні.
Тому особовість не виникає поступово у відповідності зі зростанням
активності мозку. Навпаки, це особовість є підставою всього людського
життя та його розвитку”. Тому ембріон втішається всіма правами та
гідністю дорослої особи і обходитися з ним слід лише у відповідності до
цієї гідності та прав. Сказане про людину на її ембріональній стадії
розвитку стосується рівно ж і вже народжених, дорослих людей, які
внаслідок хвороби, непритомності чи старості не виявляють тих специфічно
особових здатностей. Хвороба чи непритомність не є ознакою відсутності
особовості, а лише перешкодою для її прояву.

І тільки на підставі таких або подібних роздумів можна зрозуміти, чому
Церква так однозначно і незмінно засуджує аборти та евтаназію (а отже –
чому Боже Об’явлення та Заповіді мають саме такий зміст, а не інакший).
Вона засуджує їх як злочини проти створеної, бажаної та шанованої Богом
особової природи та особової гідності людини, такі поширені, нажаль, в
сучасному світі (аборти – повсюдно і “легально”, евтаназія – дотепер
легалізована тільки в Голандії, однак доволі широко практикована і за її
межами). За словами Андреаса Ляуна:

Сьогодні в Ценральній Європі багато говорять про голокост, виявляють
рішучість “надолужити” минуле і карають найменшу спробу [його]
“поновити”. Але одночасно вбивства тривають далі, тільки іншими
засобами, вони стосуються інших груп [людей] та узаконені відповідним
законодавством. … Сучасна держава попадає на “шлях субстанційного
тоталітаризму”, тому що вона таким чином усуває “принципи суттєвої
рівності” всіх та під личиною законності перетворюється в “тиранічну
державу”.

На відміну від і в різкому контрасті до нині панівного та “легального”
духу часу Католицька Церква захищає гідність та життя людини, незалежно
від того, на якій стадії розвитку чи у якому стані здоров’я та
свідомості вона перебуває. Тому і заявляє ще Папа Павло VI в Енцикліці
“Humanae vitae” :

Ми мусимо ще раз офіційно заявити: пряме припинення вже розпочатого
процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий аборт –
навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим
способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути.

(Цю заяву, яка є виразним повторенням завжди постійного вчення
Католицької Церкв, зроблено у вигляді офіційної постанови в питаннях
моралі ex cathedra, і вона як така, що спирається на природу людини
(тобто, на т. зв. “природне право”), дійсна для всієї Вселенської
Церкви, незалежно від помісності та відмінностей між, наприклад,
латинським чи східним богослов’ям).

З таким самим авторитетом ex cathedra говорить і Папа Іван Павло ІІ в
Енцикліці “Evangelium vitae”:

Таким чином, на підставі влади, яку Христос дав Петрові та його
Наступникам, в єдності з єпископами, які при різних нагодах засуджували
аборт і які при вищезгаданих консультаціях, хоча й розсіяні по цілому
світові, виявили одностайну згоду стосовно цього вчення, – Я проголошую,
що прямий аборт, тобто аборт, бажаний як ціль чи як засіб, завжди є
важким моральним непорядком, тому що він є наміреним вбивством невинної
людини. Це вчення грунтується на природному праві та на писаному Божому
Слові, передане в Церковній Традиції і його навчає законний та
універсальний Учительський Уряд Церкви. Жодна обставина, жоден намір,
жоден закон не може вчинити дозволеним те, що є внутрішньо незаконним,
тому що суперечить Божому Законові, записаному в кожному людському
серці, пізнаваному розумом та проповідуваному Церквою.

Подібне стосується евтаназії, що в Енцикліці “Evangelium vitae”
визначається як “дія чи бездіяльність, яка сама по собі та з наміром
спричиняє смерть з метою усунути всі страждання”. “Дух часу” вважає
прогресом здатність контролювати смерть та могти “лагідно” закінчити
своє чи чуже життя. Однак Церква притримується іншої позиції. Цитую Папу
Івана Павла ІІ:

Те, що може видаватися логічним і гуманним, коли до нього уважніше
придивитися, є в дійсності беззмістовним та негуманним. Тут ми маємо
справу з одним із найтривожніших симптомів “культури смерті”, яка
процвітає особливо в заможних суспільствах, позначених настановою
посиленого зацікавлення ефективністю. Вони розглядають зростаючу
кількість старих та упосліджених людей як нестерпний тягар. Сім’ї та
суспільство, організовані майже виключно на основі критеріїв
продуктивної ефективності, дуже часто ізолюють цих людей, тому що з
погляду цієї ефективності безнадійно ушкоджене життя не має більше
жодної цінності.

Тільки на початках застосування евтаназії її виправдовують та
обгрунтовують “милосердям”, “гуманністю”, “усуненням страждання”.
Пізніше коло людей, до яких може бути застосована чи практично
застосовується евтаназія, розширюється за рахунок інших груп, по
відношенню до яких вже не йде мова навіть про таке “квазі-милосердя”, як
у першому випадку. Це тому, що в основі будь-якого виправдання чи
обгрунтування евтаназії лежить твердження, що “існує життя, неварте
жити”. Спочатку така “невартість жити” стосується страждаючих,
невиліковно хворих, перестарілих… Але ж її можна визначати й за іншими
критеріями: соціальна “непродуктивність”, ідеологічна небажаність,
расова приналежність і т.д. Саме таким був розвиток законодавства щодо
евтаназії в нацистській Німеччині. Зі “співчуття” до хворих та
страждаючих розвинулася сумнозвісна програма евтаназії “Т4”. Як пише
австрійський лікар Лео Александер, який за дорученням країн-переможців
очолював Комісію по розслідуванню медичних експериментів 3-го Райху,
“постава супроти невиліковно хворих стала незвичайно малим
каталізатором, який викликав тотальну зміну свідомості”.

Подібно як і по відношенню до абортів, знаходимо в Енцикліці “Evangelium
vitae” офіційне (ex cathedra) засудження евтаназії:

…у згоді з Учительським Урядом моїх Попередників та в єдності з
Єпископами Католицької Церкви я підтверджую, що евтаназія є важким
порушенням Божого Закону, тому що вона є наміреним та морально
неприйнятним вбивством людської особи. Це вчення грунтується на
природному праві та на писаному Божому Слові, передане в Церковній
Традиції і його навчає законний та універсальний Учительський Уряд
Церкви. (82) В залежності від обставин ця практика включає в себе
моральне зло, притаманне самогубству або вбивству.

Оскільки безумовне засудження абортів та евтаназії грунтується на
природному праві, в конретному випадку – на недоторканній гідності
людської особи та людського життя, то жодна держава, жоден законодавчий
авторитет, незалежно від його прихильності до того чи іншого
віровизнання або ж повної арелігійності, не має права ним нехтувати,
трактувати це засудження як дійсне тільки в межах певного релігійного
вчення і необов’язкове для інших, та, посилаючись на секулярність
держави, узаконювати аборти, як це є в більшості країн включно з
Україною, чи евтаназію, як це недавно зробила поки-що тільки Голандія.
Позитивне право не є єдиним існуючим правом, і відповідно, держава не
може бути джерелом всього права. Я зацитую витяг з вироку німецьких
суддів у т.зв. “Евтаназійних процесах” 1947 року:

Існує право, яке стоїть понад законами та повинно служити для них
останнім критерієм. Це – природне право, яке встановлює людському
законодавству безумовні та останні межі. Є остаточні правові положення,
які так глибоко закорінені в природі, що все, що повинно бути дійсним як
право і закон, як мораль і звичай, мусить остаточно відповідати цьому
природному праву, цьому праву, яке стоїть понад законами. Ці найвищі
положення природного права є обов’язковими, тому що вони протривали
тисячоліття, незалежно від часових перемін і мінливості людських
поглядів, та посідають понад усі часи однакову тривалість і однакову
дійсність. Через те вони мусять бути необхідною та постійною складовою
того, що людський порядок та людський смисл означає як право і закон.
Засадничо існує положення, що закон повинен бути одночасно тотожним
праву, але це положення дійсне тільки з цим єдиним і винятковим
обмеженням. Якщо ж закон цьому суперечить і порушує вічні норми
природного права, то такий закон через свій зміст не можна більше
прирівнювати до права. Він не тільки не має зобов’язуючої сили для
громадян, а й є недійсним, і його можна не дотримуватися. Його
несправедливий зміст настільки вагомий, що він ніколи не може осягнути
гідності права, хоча законодавець і “зодягнув” цей зміст у зовнішньо
дійсну форму закону. Одним із цих глибоко та невіддільно закорінених в
природі положень є положення про святість людського життя та про право
людини на це життя, претендувати на яке держава як культурна нація може
тільки на підставі судового вироку, або ж для війни.

Не буде евтаназією відмова від медичної опіки, якщо вона вже не
відповідає станові пацієнта, безрезультатна або ж є неспівмірним тягарем
для пацієнта та його сім’ї. Коли смерть є близькою та неминучою, пацієнт
у добрій совісті може “відмовитися від лікування, яке лише
забезпечуватиме необгрунтоване та обтяжливе продовження життя, якщо
тільки не переривають нормальне лікування, належне хворій особі у
подібних випадках”. Занехаяння надзвичайних або непропорційних засобів
лікування не є рівнозначне із самогубством чи евтаназією; воно радше
виражає прийняття людськї ситуації перед лицем смерті.

Після всього сказаного виникає запитання: при чому тут допоміжні
репродуктивні технології? Стороння чи невіруюча людина може ще
зрозуміти, чому Церква засуджує аборти та евтаназію: в обох цих випадках
йдеться про припинення людського життя. Але ж допоміжні репродуктивні
технології начебто якраз навпаки – служать життю, допомагають зачати
дитину в тих випадках, коли природне зачаття неможливе. Чому Церква їх
засуджує?

Відповісти на це питання можна лише розглянувши, що в кожному
конкретному випадку означають ці “допоміжні репродуктивні техноло_ії”.
На самому початку цієї доповіді я зазначив, що завдяки своїй особовій
гідності людина має право бути зачатою у гідний людини спосіб, тобто – у
подружньому єднанні в любові (а не бути продуктом лабораторних
технологій) та виростати при своїх “тілесних”, генетичних батьках. І
дійсно, є допоміжні технології, які не порушують цього права, наприклад,
стимуляція овуляції чи хірургія фалопієвих труб. Не порушує його і
лікарська допомога при заплідненні в лоні матері, напр. хірургічне
діставання яйцеклітини з яйника і поміщення її в матку, де вона природно
запліднюється, або ж допомога у просуванні сперми (після подружнього
єднання). І тому ці технології Церква не засуджує.

Якщо ж запліднення відбувається вже заздалегідь “зданою” спермою, то
по-перше, тут вже дитина не зачинається внаслідок “єднання в любові” її
батьків, а є “продуктом” лікарських процедур. По-лруге, постає питання,
яким чином цю сперму отримали. Звичайно її отримують шляхом мастурбації,
а таке дійство є морально злим, тому що воно позбавлене двох основних
цілей людської статевості: “взаємного самовіддання в любові та справді
людського продовження роду в любові” (Конгрегація Науки Віри, Пояснення
“Persona humana” 9). Меншим злом було би запліднення спермою батька,
добутою хірургічним шляхом.

Далеко серйознішим моральним непорядком є запліднення спермою донора.
Крім моральної провини мастурбації, яка “суттєво протирічить доцільності
[статевої] здатності”, та використання порнографії для збудження донора,
тут додаються ще й такі моральні застереження:

1.Дитина має право виростати при своєму тілесному батькові. У випадку
запліднення донорською спермою дитину відразу позбавляється цього права,
бо тоді вона виростає або при вітчимі, або взагалі без батька.
“Позбавлення дитини її тілесних батьків є для неї великим особистим
нещастям. При гетерологічному заплідненні ця доля є для дитини наперед
запланованою”. Однак «добро дитини» вимагає поставити його понад бажання
мати дитину, інакше дитина стане засобом для сповнення цього бажання.
«Права на дитину не існує». Це тим більше стосується лесбіянок і взагалі
жінок, які відзначаються антипатичним, протиприродним ставленням до
чоловічої статі. Вони нездатні до належного виховання дітей і дозволити
їм це означає здійснити злочин супроти дитини.

2. Донорство сперми є завжди анонімним. Сперма підбирається лише за
бажаними зовнішніми ознаками донора. “Те, що дитина може дізнатися про
своє генетичне походження, не є ще жодною гарантією, що їй це дійсно
повідомлять. … Сумнівно, що таємницю такої “брехні на ціле життя”
вдасться надовго зберегти. Якщо дитина все ж таки випадково дізнається
правду, то навряд чи вдасться виміряти психічні наслідки та вплив на
стосунки з її соціальними батьками”.

3. “Якщо людське тіло трактувати серйозно, а не лише як матеріал, то
запліднення чужою спермою є певного типу біологічно-генетичною
подружньою зрадою, яка у свій спосіб суперечить єдності подружжя”.

4. Моральної негідності додає ще і той факт, що донорство сперми
здійснюється за грошову винагороду, перетворюючи його таким чином у
джерело прибутку.

Однак найповажніші моральні застереження виникають по відношенню до
репродуктивної технології, відомої як “запліднення в пробірці” (IVF),
тому що крім морально негативних сторін, притаманних іншим технологіям
(маніпуляція, негідний людини спосіб зачаття і т.д.), запліднення в
пробірці є загрозою для зачатого людського життя. Перш за все, ніхто не
може змусити жінку імплантувати вже запліднену зиготу. Вона може перед
імплантацією захворіти, померти чи просто передумати. Що тоді станеться
з осиротілим ембріоном – людською особою? У кращому випадку його
заморозять, в надії, що колись знайдеться жінка, яка забажає його собі
імплантувати (що врешті означає смерть ембріона, якщо такої жінки не
знайдеться). У гіршому – його просто полишать вмирати, або використають
як матеріал для експериментів, як біоматеріал чи джерело органів для
інших людей, чи просто як сировину для косметики.

Далі: запліднення в пробірці завжди веде до смерті ембріонів, тому що по
своїй суті ця техніка вимагає продукування більшої кількості ембріонів,
аніж передбачається імплантувати. Це потрібно лікареві перш за все для
того, щоби могти відібрати здорові (на його думку) ембріони. Таким
чином, вже перед імплантацією з’являються “зайві” ембріони, доля яких, в
кращому випадку – заморожування та малоймовірний шанс, що якась жінка
забажає імплантувати собі відкинений лікарем ембріон, у гіршому –
експерименти, смерть та “утилізація”. Знову ж таки маємо розрізнення між
людьми, “вартими” і “невартими” жити, що є “витонченою формою расизму,
оскільки певним людям заперечується право на життя, хоча і не через їхню
расу, то через їхній біоло_ічний ступінь розвитку”. Далі, навіть, якщо
буде осягнено у майбутньому таку досконалу техніку запліднення в
пробірці, при якій вдасться уникнути попередньої селекції, залишається
ще один ступінь селекції – в лоні матері. А саме: метою процедури є
“витворення” однієї дитини. Однак, при імплантації лише одного ембріона
нідація малоймовірна, отже, вся процедура може зазнати невдачі. Тому
імплантовують кілька (три-чотири) ембріонів, з надією, що нідується хоча
б один (і тільки один!). Така селекція у вигляді “конкуренції між
ембріонами” є наперед запрограмована і “бажана”. Багатоплідна вагітність
вважається невдачею – у деяких клініках у випадку багатоплідної
вагітності проводять селективний аборт. Таким чином, при заплідненні в
пробірці завжди продукуються ембріони, смерть яких наперед передбачена і
запланована.

Після навіть такого побіжного розгляду доходимо до висновку, що
Католицька Церква, безумовно та незмінно засуджуючи згадані в заголовку
цієї доповіді практики, не є “тираном”, вона не зазіхає на свободу та
щастя людей та не намагається над ними панувати, використовуючи для
цього свій божественний авторитет. Якраз навпаки: Церква стоїть на
сторожі гідності та життя кожної людини, незалежно від її віку, стадії
розвитку, раси, стану здоров’я чи переконань. Церква прагне справжнього,
об’єктивного добра для людей, навіть якщо вони цього ще не розуміють. І
тільки в світлі цього прагнення добра можна зрозуміти засудження Церквою
вищезгаданих практик.

ЛІТЕРАТУРА

Фуко М. Рождение клиники. – М., 1998.

Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика. Начала и основания. – К.,
2002.

Гиппократ. Этика и общая медицина. – СПб., 2001.

Бобров О.Е., Сластенко Е.Ф. Проблема жизни и смерти. Эвтаназия: убийство
или милосердие? // Новости медицины и фармации. – 2004. – № 19–20 (159 –
160).

Матеріали III-го Архиєпархіального Собору Львівської Архиєпархії
Української Греко-Католицької Церкви “Ісус Христос – джерело відродження
українського народу”

Львів-Рудно Львівська Архиєпархіальна Семінарія Святого Духа

PAGE

PAGE 16

Похожие записи