КУРСОВА РОБОТА

Проблеми економіки країн, що розвиваються

План

Вступ

Риси країн, що розвиваються

Життя в країнах, що розвиваються

Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і
капіталовкладення

Проблеми економічного розвитку

Сучасні підходи до економічного розвитку

Висновок

Вступ

Світова економіка є відображенням господарської структури сучасної
цивілізації. Вона розкриває найсуттєвіші прояви економічного життя, яке
розгортається і функціонує на рівні домашніх господарств, фірм,
підприємств транснаціональних корпорацій, різноманітних галузей, окремих
країн, але неодмінно має міжнародне забарвлення.

Становлення економіки як цілісної системи відбувається за умов
розвинутої, інтенсивної міжнародної торгівлі, розгалуженого міжнародного
поділу й кооперації праці, сформованої відповідної комунікаційної мережі
(транспорт, зв’язок тощо). Зрештою, світова економіка є втіленням
(продуктом) господарської єдності цивілізації, що складається внаслідок
невпинного поглиблення міждержавних економічних відносин.

Світова економіка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Його початковий етап, очевидно, збігається з великими географічними
відкриттями, з зародженням світового ринку. Саме в цей час були
закладені підвалини планетарної економічної системи, яка в подальшому
викристалізувалася у сучасну глобальну економіку.

Наступний етап позначився промисловим переворотом останньої третини
XVIII ст., бурхливим розвитком індустріального виробництва,
спеціалізації окремих країн, галузей і регіонів у межах міжнародного
поділу праці.

Третій, нинішній етап характеризується глобальною економічною єдністю за
умов науково-технологічної революції, карколомного зростання фінансового
сектора, істотно посилення взаємозалежності країн світу, піднесення ролі
регіональних інтерграційних угрупувань.

Термін “світова економіка” вперше з’явився в науковому лексиконі на
початку XX ст. Німецький економіст Б. Гармс у роботі опублікованій 1912
р., здійснив спробу обгрунтувати вчення про світове господарство, чи
світову економіку (ці поняття він ототожнював). Гармс, зокрема, визначив
світову економіку як “сукупність взаємовідносин між окремими
господарствами світу, які розвиваються між ними внаслідок розбудови
відповідних транспортних комунікацій та державного сприяння і
регулювання шляхом укладення міжнародних угод”. Поза сумнівом, наведена
дефініція відображала певний етап у розвитку світової економіки. Сучасна
її характеристика є значно ширшою, глибшою і суттєвішою.

Глобальна (світова) економіка напередодні III тисячоліття являє собою
цілісну диверсифіковану, багаторівневу, ієрархічну систему, що охоплює
сукупність міжнародних форм науки, техніки й виробництва, обігу
різноманітних товарів та послуг. Її домінантними структурами є глобальні
ринки, міжнародні комунікаційно-інформаційні системи, численні суб’єкти,
що здійснюють міжнародну економічну політику. Світова економіка
становить одну з найскладніших органічних систем сучасності, адекватним
теоретичним відображенням якої є універсальне, позитивне економічне
знання, що розкриває світову економічну еволюцію.

Водночас світова економіка вирізняється надзвичайною строкатістю за
“якістю” своїх підсистем та окремих елементів і суб’єктів.

У її надрах визрівають та загострюються глибокі суперечності, що
потребує формування відповідних механізмів для координації та
регулювання на найвищому рівні.

З 5 млрд. людей, що мешкають нині на планеті Земля, можливо, 1 млрд.
живе у абсолютній бідності і ледве животіє зі дня на день. Хоча бідні
країни борються, щоб вирватися зі злиднів, швидке зростання населення
зменшує вигоди від вдосконалення сільськогосподарських технологій.

Що спричиняє значну відмінність у багатстві країн та рівні життя ? Чи
може світ мирно уживатися з бідністю серед достатку, з
сільськогосподарським надлишком в Америці поряд з голодом в Африці ?
Яких заходів бідніші країни можуть вживати, щоб покращити свій життєвий
рівень? Які ж причини стоять на перешкоді країн, які розвиваються ?

Риси країн, що розвиваються.

Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку
десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де
проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих
світових запасів нафти й 50,5% — газу (у країнах-членах ОПЕК,
відповідно, – 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку
марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів
припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни
здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних
успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній
більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово
розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих
соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як
особливого угрупування у літературі використовують різні терміни: молоді
національні держави, країни, що розвиваються, країни “третього світу”,
країни, що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє
визначення не відображає диференціації афро-азіатських й
латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд
чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду – нових
індустріальних країн. Поняття “молоді національні держави” або “країни,
які визволилися”, не враховують специфіки історичного розвитку країн
Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні,
політично незалежні держави. Нарешті, досить поширений було термін
“країни третього світу” за нових реалій світового розвитку – ліквідації
біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі
політичних відносин Схід – Захід – практично втрачає сенс. В умовах,
коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та
складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської
Америки, найбільш усталеним можна вважати термін “країни, що
розвиваються”, хоча й він досить аморфний, адже країн, що не
розвиваються, у світовій економіці немає.

Країна, що розвивається – країна, в якій доход на душу населення низький
порівняно з доходом у розвинутих країнах, таких, як Сполучені Штати,
Японія, Німеччина тощо. В країнах, що розвиваються, населення має погане
здоров’я, низький рівень письменності, непридатне житло і убоге
харчування.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного
розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні,
історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні
або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання
продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Їм притаманна
відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується
багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та
інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих
країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної
інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і
жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток,
ніж в індустріальних країнах.

Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що
розвиваються, “недосконалість” функціонування ринкових механізмів у цих
країнах.

Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад,
рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя
“розмиваються”, що й призводить до поглиблення диференціації цих країн.

В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих
країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами
глобальної економіки.

Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються, з країнами з
розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у
світі. Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого
ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки
існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися ), але
не є антагоністичними, конфротаційними. Конфліктність не домінує у цих
відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу,
висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня
взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не
може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп
країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного
конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху
економіки багатьох країн, які розвиваються.

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом
компромісів, поступок, вироблення прийнятих підходів вдалося запобігти
реальній загрозі “вибуху” міжнародних економічних відносин, став пошук
розв’язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же
зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв’язання
глобальної проблеми, пов‘язаної з ситуацією у найменш розвинутих
країнах.

Отже, конфронтаційна модель відносин “країни, що розвиваються, –
розвинуті країни” не відображає сучасну реальність.

Таблиця 20-1 є важливим джерелом даних для розуміння того, хто є
основними “гравцями” у світовій економіці, а також показників
економічної відсталості. Країни згруповано у розряди з низьким рівнем
доходу, з доходом нижчим за середній, з доходом вищим за середній та
високим рівнем доходу.

Багато цікавого випливає із даної таблиці. Справді, країни з низьким
доходом набагато бідніші від розвинених країн, зокрема США. Доход на
душу населення становить приблизно 1/50 доходу високорозвинених країн.
Зауважте, однак, що порівняння життєвих рівнів спотворюється
використанням офіційних обмінних курсів.

Прихильники новітньої методики, розглядаючи паритет купівельної
спроможності, або можна купити на доход, твердять, що доходи в бідніших
країнах, можливо, дуже занижені, але великий розрив все ж зберігається.

Крім того, багато показників соціального розвитку і показників здоров’я
характеризують наслідки бідності в країнах з низьким доходом. Середня
тривалість життя невелика, рівень освіти і письменності скромний ; це
відбиває низький рівень інвестицій в людський капітал. Більшість
населення в цих країнах працює у сільському господарстві, тоді як в
багатих країнах лише невелика частка населення працює в цій галузі.

Життя в країнах з низьким доходом.

Щоб побачити відмінність між розвиненими країнами і країнами, що
розвиваються, уявімо собі, що типова людина у віці 21 року в одній з
країн з низьким доходом, такій наприклад, як Гаїті, Індія або Бангладеш.
Ви бідні навіть після врахування тих благ, що ви самі виробляєте і
споживаєте. Ваш річний доход в середньому ледве сягає 300 дол. Ваш
ровесник у Північній Америці може мати в середньому більш як 20000 дол.
доходу. Вам, напевно, буде не зовсім зручно при думці, що лише одна
особа з чотирьох на Землі отримує в середньому річний доход більший за
3000 дол.

Кожний другий з ваших ровесників неписьменний. Середня тривалість життя
у відсталих країнах становить 4/5 тривалості в розвинених, один або два
ваші брати вже померли, не досягнувши повноліття.

Більшість людей у вашій країні зайнята у сільському господарстві. Тільки
незначна їх частка може бути вивільнена з виробництва продовольства, щоб
працювати на фабриках. Озброєність праці у вашій країні становить лише
1/60 енергоозброєності працівника у Північній Америці.

Ви небагато знаєте про науку, однак добре обізнані з народними
традиціями і досвідом.

Населення 40 найбідніших країн становить 55% населення на Землі, але
вони отримують лише 5%світового доходу. Ви часто голодні і харчуєтеся в
основному грубою їжею. Якщо ви були серед тих, хто ходив до початкової
школи, то, мабуть, ви не маєте середньої освіти, і тільки найбагатші
здобудуть вищу освіту. Ви працюєте в полі, не використовуючи техніку.
Вночі ви спите на підстилці. Ви майже не маєте меблів, можливо, лише
стіл і радіо. Ваш єдиний транспорт – пора старих черевиків.

Такий спосіб життя в найбідніших країнах світу.

Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і
капіталовкладення.

Більшість країн світу становлять країни, що розвиваються, які мають
відносно низький доход на душу населення. Для них характерне швидке
зростання населення, низька письменність і висока частка населення, що
працює у сільському господарстві.

Основою для розуміння поведінки населення є поняття коефіцієнтів
народжуваності та смертності. Це кількість народжувань і смертей на 1000
чоловік населення. Якщо від коефіцієнта народжуваності відняти
коефіцієнт смертності, то отримаємо коефіцієнт приросту населення.

Коефіцієнти народжуваності, смертності і приросту населення для деяких
країн наведені у табл. 1.

Ряд бідних країн Африки та Азії бідні на природні ресурси, і ті землі та
корисні копалини, якими вони дійсно володіють, мають бути розподілені
серед значної кількості населення. Можливо, найціннішим природним
ресурсом країни, що розвивається, є орні землі. Як показує таблиця 20-1,
більшість робочої сили зайнята у сільському господарстві. Отже,
продуктивне використання землі – з відповідними добривами і обробітком,
сівозмінами – забезпечує зростання обсягу виробництва бідної країни.
Крім того, форма землеволодіння є ключем, який стимулює фермерів робити
інвестиції у капітал та технології, щоб збільшувати урожайність земель.
Якщо фермери мають власну землю, вони прагнуть робити такі
удосконалення, як іригаційні системи та використовувати прогресивні
методи обробітку землі.

Очевидно, що руки людей однакові в усьому світі, однак працівники в
розвинених країнах мають значно більше капіталу, капіталоозброєність їх
праці набагато вища, що збільшує їх продуктивність.

Нагромадження капіталу вимагає відмови у поточному споживанні протягом
десятиліть. Тому виникає перешкода, бо найбідніші країни і так близькі
до фізичного мінімуму у споживанні. Коли країна бідна, то зменшення
поточного споживання для забезпечення майбутнього здається неможливим.

У розвиненій економіці від 10 до 20% доходу йде на нагромадження
капіталу, і навпаки, найбідніші аграрні країни часто здатні заощаджувати
лише 5% національного доходу. Більше того, значна частина цього
невисокого рівня заощаджень йде на забезпечення житлом та простими
знаряддями праці зростаючого населення. Тільки мала частка доходу
залишається для економічного зростання.

Нехай країні вдалося підвищити норму заощаджень. Якщо навіть так, то
необхідно багато десятиліть, щоб нагромадити кошти для залізниць,
електростанцій, устаткування, фабрик та інших капітальних товарів, що є
основою виробничої структури суспільства.

Капітал, що вкладений в інфраструктуру. Коли ми говоримо про капітал, ми
не повинні зосереджуватися тільки на вантажних автомобілях та прокатних
станах. Великі інвестиції передують індустріалізації чи навіть
ефективному збуту сільськогосподарських продуктів.

Приватній економіці, щоб розвиватися, потрібний капітал, вкладений в
інфраструктуру. Це великомасштабні проекти, що передують торгівлі та
комерції – автомобільні шляхи, залізниці, іригаційні споруди, заходи
щодо поліпшення охорони здоров’я тощо. Все це потребує значних
інвестицій. Жодна мала або сімейна ферма не може збудувати залізничну
мережу; будь-яке приватне підприємство не може сподіватися отримати
прибуток з телефонної системи чи системи зрошення, бо вигоди від цих
інвестиційних проектів поширюються на всю економіку.

Часто ці проекти приносять вигоду, що обумовлена зовнішніми обставинами,
і яку приватні фірми не можуть відчути. Наприклад, районний
сільськогосподарський консультант може допомогти усім фермерам у районі;
або програму охорони здоров’я, запроваджуючи щеплення людей від тифу та
дифтерії, захищає й тих, хто не щеплений. В кожному разі неможливо для
окремої фірми визначити суспільні вигоди, бо вона не може збирати внески
з тисяч або навіть мільйонів тих, хто отримує економічну вигоду.

Тому саме уряд має втручатися і забезпечувати необхідні кошти й
ініціативу та гарантувати інвестиції в інфраструктуру.

4. Проблеми економічного розвитку.

Сказати, що країни повинні стимулювати швидке зростання капіталу та
техніки, ще не означає відповісти на запитання, які ці ключові складові
розвитку мають застосовуватися. Серед значної кількості питань, що
виникають при плануванні і розвитку, зосередимося на чотирьох проблемах,
які постійно постають: співвідношення між промисловістю та сільським
господарством, роль експортної орієнтації, ризик надмірної спеціалізації
та роль ринку.

Індусріалізація та сільське господарство. У багатьох країнах доходи
міського населення більш ніж у двічі вищі, ніж сільського населення.

І в багатих країнах більша частина продуктивних сил зосереджена,
зокрема, в обробній промисловості. Отже, можна дійти, що
індустріалізація є скоріше причиною, ніж наслідком достатку.

Необхідно остерігатися висновків, які спричиняють помилку post hoc.
Інколи можна почути: ”Багаті палять сигари, але куріння ще не робить вас
багатою людиною”. У такий самий спосіб економічно недоцільною для бідної
країни наполягати на створенні національної авіалінії або великого
прокатного стану. Це не є фундаментальною необхідністю економічного
зростання.

Урок багатолітніх спроб прискорити індустріалізацію за рахунок
сільського господарства примусив аналітиків оцінити заново роль
сільського господарства. Індустріалізація може бути капіталомісткою,
збираючи робітників у переповнених містах, і часто створюючи високий
рівень безробіття. Підвищення продуктивності праці у сільському
господарстві, можливо вимагає менше капіталу, забезпечуючи водночас
зайнятість надлишкової робочої сили.

Справді, якби Бангладеш могла збільшити продуктивність праці в
сільському господарстві на 20%, то це більше зробило б для вивільнення
ресурсів для створення умов для відпочинку, ніж спроба створити власну
металургійну промисловість, що витісняє імпортовані метали.

Зовнішня та внутрішня орієнтація. Фундаментальні питання економічного
розвитку стосуються місця країни в міжнародній торгівлі. Чи повинні
країни, що розвиваються самі задовольняти свої потреби, замінюючи більшу
частину імпорту власним виробництвом? Ця політика відома як стратегія
заміщення імпорту. Чи повинна країна намагатися підвищувати
продуктивність і конкурентоспроможність своїх товарів, освоювати
іноземні ринки та стимулювати експорт? Таку політику називають політикою
експортної орієнтації. Політика заміщення імпорту була досить популярна
в Латинській Америці. Така політика найчастіше створює високі митні
бар’єри навколо обробних галузей промисловості, щоб місцеві фірми могли
виробляти і продавати товари, які інакше б імпортувалися. Наприклад,
Бразилія встановила високі мита на автомобілі, щоб заохотити фірми
складати власні автомобілі, а не імпортувати набагато дешевші автомобілі
з Північної Америки та Японії.

Спеціалісти зазначають, що таке субсидіювання зміщення імпорту обмежує
конкуренцію, гальмує інновації та підвищення продуктивності праці,
утримує реальний країни на низькому рівні. Цій підхід ігнорує вигоди
спеціалізації та порівняльної переваги.

Успіх політики експортної орієнтації найкраще ілюструють індустріальні
країни Південно-Східної Азії. Покоління тому такі країни, як Тайвань,
Південна Корея та Сінгапур, мали доход на душу населення, що становив
від 1/4 до 1/3 доходу найбагатших латиноамериканських країн. Через
заощадження значної частки національного доходу та спрямування його у
високоприбуткові галузі промисловості НІК Південно-Східної Азії
наздогнали латиноамериканські країни наприкінці 80-х років. Секрет
успіху полягав не в політиці повного вільного підприємства, оскільки
уряди насправді певною мірою втручалися у планування та господарську
діяльність. Скоріше експортна орієнтація виробництва та вигодами від
міжнародної спеціалізації, і отже, збільшити зайнятість, ефективно
використовувати внутрішні ресурси, забезпечити підвищення продуктивності
праці та небувале зростання життєвого рівня.

Нещодавнє дослідження економічних перспектив Латинської Америки доходить
такого висновку щодо впливу експортної орієнтації:

експортна орієнтація є наріжним каменем стратегій усіх значних успіхів
економічного розвитку – в Східній та Південно-Східній Азії, в Латинській
Америці, в певні періоди в Туреччині й в інших місцях. Навіть якщо успіх
був обмежений, як у Африці, країни з відносною експортною орієнтацією
зробили набагато більший поступ, ніж країни з орієнтацією на внутрішній
ринок.

Небезпека надмірної спеціалізації. Вже неодноразово зазначалися
економічні вигоди від спеціалізації чи всередині країни, чи міх різними
країнами, оскільки поділ праці забезпечує значне зростання кількості та
різноманітності вироблюваних товарів. Проте чи не може країна стати
небезпечно спеціалізованою? Уявіть собі долю країни із значною перевагою
у затратах на виробництво підков у 1900 році, вакуумних трубок у 1945
р., чи на створення атомних реакторів у 1975 р.

Певний рівень диверсифікації є обов’язковим. Якщо Венесуела експортує в
основному нафту, а Замбія – здебільшого мідь, то коливання цін на цих
ринках значно впливає на їх торговельний баланс та на реальні доходи.

Країни-експортери нафти найбільше вразливі до небезпеки
надспеціалізації, слідом за ними йдуть виробники інших сировинних
товарів.

Коли країна має надто спеціалізовану економіку розсудливе планування
пропонує, що особливі зусилля потрібні зробити для диверсифікації в
різних сферах, особливо в сферах, де коливання цін є незалежним до тих
сфер, які є сферою поточної спеціалізації країни. Якщо попит та
пропозиція кави мінливі, і якщо можна знайти надійні інвестиційні
можливості у виробництві вугілля чи вирощувати квітів, то країні, такій,
як Колумбія, варто обмежувати ринкову тенденцію спеціалізуватися у
виробництві кави.

“Не кладіть усі боби до одного кошика” – це чудове правило як для країн,
так і для людей.

Держава і ринок.. Культура багатьох країн, що розвиваються, є ворожою до
ринку. Часто конкуренція між фірмами, або поведінка, що орієнтується на
прибуток, є протилежною до традиційних звичаїв, релігійних вірувань чи
закріплених законом майнових прав. Проте десятиліття досвіду
підтверджують, що ринки забезпечують найефективніший спосіб управління
економікою та швидше економічне зростання.

Окремі елементи орієнтованої на ринок політики були описані вище.
Важливі її елементи включають експортну орієнтацію в торговельній
політиці, низькі мита і небагато кількісних обмежень, легкий вхід на
ринок та вихід з нього, підтримку малого бізнесу, заохочення
конкуренції. Крім того, ринки працюють найкраще в стабільному
макроекономічному середовищі, в якому податки є прогнозованими, ціни
стабільними, а державний бюджет збалансованим. Водночас уряд відіграє
життєво важливу роль в інвестуванні та підтримці здорового економічного
середовища. Уряд повинен підтримувати законність та порядок,
забезпечувати дотримання контрактів та орієнтувати свою регуляційну
діяльність у напрямку конкуренції та інновації. Уряд часто відіграє
провідну роль в інвестуванні в людський капітал через освіту, охорону
здоров’я, де він не має порівняльної переваги. Уряд повинен зосередити
свої зусилля у сферах, де існують виразні ознаки невдач ринку, і повинен
демонтувати регуляційні перешкоди приватному сектору у сферах, в яких
він має порівняно невигідне становище.

5.Сучасні підходи до економічного розвитку.

Протягом десятиліть економісти дуже цікавилися економічним зростанням.
Дальший виклад – це монтаж важливих ідей, розвинених останнім часом.
Кожна теорія робить спробу описати, як країни розвивають закляте коло
бідності та починають крутити всі чотири колеса прогресу.

Зліт. Історія людства довга, а ера економічного зростання настала тільки
недавно. Протягом більшої частини історії людства життя було впроваджено
високопродуктивну виробничу техніку. Значна нерівність у доходах
дозволила небагатьом перетворювати заощадження у нагромадження капіталу.
Економічне зростання почалося. Розрив між ранніми періодами та
Промисловою революцією був таким драматичним, що вчені, такі як У.
Ростоу, розвинули теорію стадій економічного зростання. Одна зі стадій,
виділених Ростоу, називається зліт (за аналогією з літаком, який може
злетіти тоді, коли досягне критичної швидкості).

Різні країни мали свій зліт в різний час: Великобританія – на початку
XVIII ст., США – близько 1850 р., Японія – в 1910 р., а Мексика – після
1940 р.

Зліт забезпечується “провідними секторами”, такими, як швидкозростаючий
експорт або галузь, що забезпечує величезну економію внаслідок зростання
масштабів виробництва. Коли ці провідні сектори починають швидко
зростати, відбувається процес самопідтримуваного зростання (зльоту).
Зростання веде до збільшення прибутків; прибутки реінвестуються;
капітал, продуктивність праці і доходи на душу населення різко
зростають. Формується продуктивне коло економічного розвитку.

Гіпотеза відсталості. Другий підхід наголошує на міжнародному аспекті
розвитку. Як уже зазначилось, бідніші країни мають важливі переваги
порівняно з піонерами на шляху індустріалізації. Країни, що
розвиваються, нині мають змогу черпати капітал, досвід та технологію
передових країн. Ця гіпотеза, розвинута Олександром Гершенкроном з
Гарварду, твердить, що сама відносна відсталість може допомогти
розвитку. Відсталі країни можуть купити сучасне текстильне устаткування,
ефективні насоси, чудове насіння, хімічні добрива та медичні препарати.
Внаслідок цього вони можуть опиратися на технологію розвинених країн.
Країни, що розвиваються, нині можуть зростати швидше, ніж Британія чи
країни Західної Європи у 1780 – 1850 роках.

Збалансоване зростання. Гіпотези зльоту та відсталості привернули увагу
дослідників та експертів. Проте необхідно повернути назад і оцінити
історію, щоб побачити, чи відповідають ці гіпотези фактам. Ряд
спеціалістів вважає, що зростання є збалансованим процесом, коли країни
поступово рухаються вперед. За цим підходом, економічний розвиток
скоріше скидається на черепаху, що повільно рухається, ніж на зайця, що
біжить ривками, і відпочиває, коли втомиться. Ці три підходи зображено
на графіку 20-3. Ту ми бачимо, як зліт, гіпотеза відсталості та
збалансоване зростання можуть проявитися в трьох країнах: розвиненій –
А; країни з середнім доходом – В; країни з низьким доходом – С.

Який з цих трьох поглядів може найточніше пояснити історію? Нобелівський
лауреат Сімон Кузнець дослідив історію тринадцяти розвинених країн,
заглиблюючись аж до 1800р. Він зробив висновок, що модель збалансованого
зростання найбільше відповідає їх історії. Він не виявив значних падінь
чи піднесень у економічному зростанні.

Зауважте одну важливу відмінність між цими трьома теоріями. Теорія
зльоту твердить, що є зростаюча розбіжність між країнами (окремі
летітимуть швидко, тоді як інші не зможуть відірватися від землі.)
Гіпотеза відсталості прогнозує конвергенцію, а підхід Кузнеця передбачає
приблизно постійну різницю. Статистичні дані, що наведені у таблиці
20-3, показують, що сталося певне зближення рівнів розвитку передових
країн і країн, що розвиваються, в останній чверті століття (хоча
розвиток окремих країн значною мірою відхилявся від середнього) –
наведені темпи зростання найбільше відповідають концепції збалансованого
зростання.

Висновок.

Економіка не є точною наукою. Все ж вона є більш ніж мистецтво.

Економіка – живий і еволюціонуючий предмет. У кожну епоху вона повинна
розгадувати нові загадки і постійно стикатися з необхідністю вибору в
суспільній політиці.

Макроекономіка досліджує поведінку економіки в цілому. Вона цікавиться
діловими циклами, безробіттям та інфляцією, а також динамікою обсягу
національного виробництва і життєвого рівня у довгостроковому періоді.

Життєвий рівень країни значною мірою залежить від її макроекономічної
політики. До початку нашого століття держави мали недостатньо знань, як
боротися з періодичними кризами. Проте революційна теорія Джона Майнарда
Кейнса допомогла визначити ті сили, що спричиняють економічні коливання,
та розробити підхід до контролю за негативними явищами у діловому циклі.
Завдяки Кейнсу та його послідовникам ми знаємо, що своїм вибором
макроекономічної політики, — що безпосередньо впливає на пропозицію
грошей, податки чи урядові видатки, — країна може уповільнити або
прискорити економічне зростання, підвищити темп інфляції чи сповільнити
зростання цін, спричинити торговельний дефіцит чи активне сальдо
зовнішньої торгівлі. Аналізуючи макроекономіку, ми завжди враховуємо
декілька ключових макроекономічних змінних, – найважливіші з яких – це
валовий національний продукт (ВНП), норма безробіття, інфляція та чистий
експорт. Це основні показники, за якими ми робимо висновок про
економічний розвиток.

Ми розглянули, країни які мають поєднувати працю, капітал і технологію
для швидкого зростання. Проте ця вимога швидкого зростання не завжди є
реальною.

Чому одні країни розвиваються або біжать швидше від інших? Чи бідні
країни будь-коли вийдуть на дорогу швидкого економічного розвитку?

Ключ до розвитку лежить у чотирьох фундаментальних факторах: людських
ресурсах, нагромадженні капіталу (внутрішнього чи імпортованого),
природних ресурсах та технології, які показано у тексті, а саме, як їх
використано.

В тексті показано риси країн, що розвиваються, їхнє життя з низьким
доходом. Розглянуто населення: смертність і народжуваність, як Томас
Мальтус зумів показати зміни в народонаселенні.

Країни, що розвиваються є вже й не такі бідні, як нам здається. В них є
природні ресурси, народ. Тільки потрібна підтримка багатших країн,
направлення на той шлях, який приведе до збагачення. У багатьох країнах,
що розвиваються, єдиною настійною проблемою є надто малі заощадження.
Зокрема, у найбідніших регіонах дуже необхідне поточне споживання
конкурує з інвестиціями за обмежені ресурси. Результатом є надто малі
інвестиції у продуктивний капітал, такий необхідний для швидкого
економічного прогресу. Отож, варто звернути увагу на цю проблему.
Вирішити всі питання, пов’язані з нею. Вихід завжди є, сподівання на
краще.

Країни, що розвиваються використовують багато напрямків для свого
розвитку. Одним із таких є націоналізація іноземної валюти. Стратегічним
напрямком ліквідації економічної відсталості країн світової периферії
стала індустріалізація економіки, насамперед прискорений розвиток
переробної промисловості з метою забезпечити умови розширеного
відтворення на національній основі. Особливе значення в системі
економічної політики країн, що розвиваються, має регіональне
співробітництво між ними. На Американському континенті країни, що
розвиваються, створили такі інтеграційні об’єднання, як
Латино-американська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), Амазонський пакт
та Ла-Платська група. На Близькому Сході – Арабський спільний ринок
(АрСР), Ліга арабських держав. В Африці – Митний і економічний союз
Центральної Африки (ЮДЕАК), Зона преференційної торгівлі Східної та
Південної Африки (ПАТ) тощо.

Як ми бачимо робляться все для покращення розвитку країн, що
розвиваються.

Таблиця 1

Зростання населення 1988р. (на 1000 чоловік населення за рік)

Країни Коефіцієнт народжуваності Коефіцієнт смертності Природний приріст
населення

З низьким доходом

Замбія 49 13 36

Малаві 54 19 35

Індія 31 11 20

З середнім доходом

Венесуела 29 5 24

Бразилія 27 8 19

Таїланд 22 7 15

З високим доходом

США 15 9 6

Франція 14 10 4

Німеччина 10 11 -1

Таблиця 2

Динаміка зростання

Група країн Темпи зростання реального ВНП (% за рік)

1965-1980 1980-1989

З низьким доходом

Китай та Індія 5,0 7,6

Інші країни 4,6 3,4

З середнім доходом

Нижчим від середнього 5,5 2,5

Вищим від середнього 6,8 3,2

Розвинені країни 3,8 3,0

PAGE

PAGE 19

Похожие записи