Реферат з макроекономіки

на тему:

Природна монополія як об’єкт конкурентної політики

Технологічні особливості інфраструктурних галузей стримують розвиток у
них конкуренції, тому необхідне державне регулювання таких ринків. Але
це регулювання потрібно здійснювати в таких формах, що допускають
конкуренцію скрізь, де вона можлива. При проведенні конкурентної
політики в інфраструктурних галузях варто використовувати не тільки
досвід розвинутих країн, але і досвід наших предків, накопичений у XIX —
на початку XX століття.

Природна монополія традиційно пов’язується з таким винятково потужним
ефектом масштабу, який дозволяє одній фірмі забезпечувати увесь ринок,
маючи більш низькі витрати на одиницю продукції, в порівнянні з
конкуруючими між собою фірмами. Класичним прикладом є різні види
виробничої інфраструктури, де висока частка постійних витрат. Якби ринок
був поділений між багатьма фірмами, то ефект масштабу не вдалося б
отримати повною мірою. В результаті, витрати на одиницю продукції
виявилися б високими і відповідно потрібно було б підвищити ціни для
того, щоб перекрити їх.

Проблемами природних монополій займалися видатні західні вчені: Дж.
Робінсон, Дж. Стіглер, О. Уільямсон, Р. Познер, Г. Демсец. Питання
регулювання природних монополій, розвитку конкуренції в інфраструктурних
галузях розглядали і деякі вітчизняні дослідники [1, 2, 3]. Однак вони
спиралися переважно на практичний досвід розвинутих країн. Тим часом у
ХІХ — на початку ХХ століття, коли більша частина України входила до
складу Російської імперії, також був накопичений певний досвід
регулювання природних монополій в умовах ринкової економіки. Тому задача
даної роботи — спираючись на висновки економічної теорії, досвід
розвинутих країн, а також на власний досвід, надбаний у минулому,
проаналізувати особливості конкурентної політики в інфраструктурних
галузях.

Слід зазначити, що пануюча в західній економічній думці неокласична
школа, при всьому властивому їй економічному лібералізмі, не схильна
брати під сумнів природний характер даного різновиду монополізму. Її
лібералізм виявляється скоріше у виборі способів протидії цьому
неминучому злу: перевага віддається державному регулюванню в порівнянні
з державною власністю, що розглядається лише як крайній засіб.

Однак існує й інша точка зору. Так, Томас ді Лоренцо доводить, що
природна монополія — це міф, економічна фікція. Наприкінці ХІХ — на
початку ХХ століття в інфраструктурних галузях мала місце запекла
конкуренція, що була не до душі саме виробникам. Тому вони домоглися від
урядів надання їм монопольного статусу, а потім, за підтримки ряду
видатних економістів, було сконструйовано обґрунтування цієї
монополізації [4, с. 81]. Те, що вважається природною монополією,
виступає з цих позицій як результат антиконкурентного державного
втручання.

Критичне ставлення деяких вчених до теорії природної монополії певною
мірою пояснюється тією обставиною, що навіть у такій «конкурентній»
економіці, як американська, держава тривалий час регулювала, зокрема,
вантажні перевезення автотранспортом і авіаперевезення, де ефект
масштабу невеликий і природні бар’єри для входу нових конкурентів досить
слабкі. Загальновизнано, що в цих випадках влада сама створила
монополії, інституціонально обмеживши вступ у дані галузі нових фірм. В
результаті програли споживачі і потенційні конкуренти. Та й у ряді
інфраструктурних галузей дерегулювання сприяло підвищенню ефективності.

Таким чином, уяву про природну монополію як про економічну фікцію не
можна вважати зовсім необґрунтованою. Однак при цьому допускається
змішання двох різноступеневих категорій — природної монополії й
інституціонального монополізму. Цей тип монополізму породжений
інститутами і виявляється насамперед у створенні нерівних умов
конкуренції для її учасників, аж до повного усунення конкуренції.
Яскравим прикладом інституціонального монополізму є середньовічна цехова
система [ 5, с. 20 — 24].

Природний монополізм нерідко супроводжується виникненням і розвитком
елементів інституціонального монополізму. У цьому розумінні природний і
інституціональний монополізм дійсно можуть бути тісно пов’язані між
собою. Але цей взаємозв’язок не може бути підставою для ототожнення
зовсім різнорідних типів монополізму, один з яких детерміновано
технологічно, а інший — пов’язаний з надмірним втручанням держави в
економіку. Між тим, з такого ототожнення і походить ультраліберальна
концепція «міфу про природну монополію».

Принципові відмінності між природним і інституціональним монополізмом
визначають необхідність різних підходів до них. Ефективна конкурентна
політика вимагає послідовного викорінювання всіх проявів
інституціонального монополізму, включаючи і ті його елементи, що
складаються в інфраструктурних галузях як паразитична надбудова над
природним монополізмом. Сама ж природна монополія, зрозуміло, не може
бути усунута політичними заходами в силу її об’єктивної технологічної
детермінованості. Тому необхідним є науковий аналіз, спрямований на
максимально чітке розмежування інституціонального монополізму від
природної монополії.

Політика дерегулювання, що проводилася в розвинутих країнах з 80-х
років, базується саме на такому розмежуванні. Вона спрямована на пошук
таких економічних механізмів функціонування природних монополій, що
допускали б конкуренцію всюди, де вона можлива й ефективна. Адже саме
штучна монополізація тих функцій, технологія виконання яких допускає
конкуренцію, і відноситься до проявів інституціонального монополізму.

У розвинутих країнах отримала значне поширення практика організаційного
відокремлення мережі від функцій з її експлуатації. Так, в США у 80-ті
роки відкрили для конкуренції ринок газу. Транспортування газу було
проголошено послугою загального доступу, і власникам газопроводів
заборонили перепродаж газу. Аналогічні реформи в енергетичному секторі
проводить і Європейське Співтовариство.

Якщо існування значного ефекту економії від масштабу обумовлює одного
постачальника послуги, можливий інший різновид конкуренції — за ринок.
Це означає, що самі монопольні привілеї розподіляються між приватними
фірмами на конкурентній основі. Конкуренція за ринок дозволяє частково
компенсувати негативні наслідки відсутності конкуренції на ринку.

У зв’язку із цим розширюється використання концесійної системи. Перевага
такої системи складається насамперед у її конкурентній природі. Уклавши
вигідний контракт, приватна фірма, на відміну від державної структури,
не має гарантій, що це назавжди. Вона повинна завжди пам’ятати про
конкурентів, що можуть через якийсь час взяти реванш і перехопити
контракт, якщо фірма не буде працювати ефективно.

Більше всього концесій видається у сферах водопостачання, газового
господарства, в електроенергетиці, будівництві автомагістралей.

Трохи інша система використовується при освітленні вулиць. Традиційно, в
більшості міст Сполучених Штатів цим займалися місцеві енергокомпанії,
яким муніципальна влада платила за це. Однак усе більше американських
міст використовують економічні переваги розмежування декількох «вузлів»
у здійсненні цієї послуги. Міська влада сама придбаває засоби
освітлення, укладає контракт з однією чи декількома приватними фірмами
на їхнє утримання і продовжує купувати електроенергію в енергокомпанії.
Завдяки більш низьким капітальним і експлуатаційним витратам, така
система дозволяє зменшити витрати на 30 відсотків [6, с. 178 — 181].

В інших галузях інфраструктури також існує можливість поділу на складові
елементи і використання для кожного із цих елементів економічних
механізмів, що є для нього оптимальними. Інфраструктурна галузь
розглядається при цьому не в якості такого собі єдиного монолітного
Левіафана, а як складна мережа функцій і операцій, до яких треба
підходити диференційовано. Такий підхід дозволяє розкласти її на кілька
ланок. У кожній з них можуть існувати елементи інституціонального
монополізму, коли монополізуються функції, які можна більш ефективно
виконувати на конкурентній основі. Переведення таких ланок на контрактну
і, отже, конкурентну основу виступає як «очищення» природної монополії
від елементів інституціонального монополізму.

При розробці і проведенні конкурентної політики в інфраструктурних
галузях України можна зважати не тільки на сучасний досвід розвинутих
країн, але і на свій власний досвід, набутий у минулому. Адже в ХІХ
столітті контрактну систему активно використовували деякі вітчизняні
міста, зокрема Одеса.

Розглянемо, наприклад, як тоді вирішувалася в Одесі проблема вуличного
освітлення. Ще в 1818 році купець Юхим Колосовський взяв підряд на
догляд за чотирма сотнями ліхтарів, що належали місту, і, судячи з
архівних даних, сумлінно виконував умови контракту. Пізніше, у середині
століття даний метод був успішно використаний міською Думою для
проведення кардинальної технічної реконструкції цієї сфери міського
господарства. Справа в тім, що на той час вуличні ліхтарі заправлялися
конопельною олією або сумішшю спирту зі скипидаром. Світло від них було
тьмяним. Невдоволені городяни вимагали зробити «як в Європі», де вже
використовувалися газові ліхтарі (газ вироблявся з вугілля).

У Думи не було необхідних для цього коштів, але вихід знайшли, провівши
конкурс. Німець Ридингер, який переміг у ньому, уклав з міською Думою
контракт. Він виготовив за свій рахунок по затверджених Думою ескізах і
встановив у визначених нею місцях 1800 газових ліхтарів, побудував
газовий завод. Натомість Ридингер отримав на 39 років виключне право на
освітлення міських вулиць і будинків. При цьому, Дума зобов’язалася
виплачувати по 18 крб. 20 коп. щорічно за кожен ліхтар. Загальна сума в
32 760 крб. не була занадто обтяжливою для бюджету міста.

Контракт був складений дуже жорстко. Якщо ліхтарі не світили з належною
яскравістю, чи зовсім не горіли, підрядчик зобов’язаний був сплатити
чималий штраф. Якщо ж аварії не усувалися в найкоротший термін чи
ставали регулярними, договір міг бути розірваний за рішенням суду, а
газовий завод, ліхтарі та інше майно переходили в розпорядження міста.
Таким чином, конкурентний тиск на підрядчика зберігався, не дозволяючи
йому «спочивати на лаврах».

Не дивно, що за таких умов Ридингер виконував свої зобов’язання
старанно. Пізніше, за згодою Думи, він передав концесію Одеському
акціонерному товариству газового освітлення. Після закінчення терміну
контракту газове господарство стало власністю міста. Кілька років Дума
безпосередньо контролювала його експлуатацію, але не дуже успішно,
оскільки в 1913 році газове господарство було знову передане в концесію,
цього разу — німецькій фірмі «Дессау».

Газовий завод справно пропрацював аж до 1964 року, коли в Одесу прийшов
природний газ із Шебелинського родовища.

Аналогічні господарські процеси відбувалися й у сфері водопостачання. У
60-ті роки ХІХ століття був розроблений проект Одесько-Дністровського
водопроводу. Оскільки на його будівництво грошей не було, міська Дума
оголосила конкурс на концесію. Випередивши 16 конкурентів, перемогли
петербурзький купець Карл Швабен і англієць Джон Моор. З ними 19 грудня
1870 року був підписаний контракт. Його найважливіші умови:

постачання не менше двох мільйонів цебер води на добу, при зростанні
споживання — збільшення подачі води;

усунення всіх аварій і несправностей протягом 48 годин, при порушенні
терміну — великі штрафи, при цьому за кожну «безводну» добу концесіонери
зобов’язалися працювати три доби безкоштовно;

термін договору — 49 років, після чого водопровід з усіма спорудженнями
й устаткуванням переходив у власність міста, при цьому особливо
обумовлювалося право Думи викупити його раніше терміну, через 20 років з
моменту підписання.

Будівництво водопроводу, на той момент — найбільшого у світі, не
коштувало місту ані копійки. У той же час воно привело до значного
зниження ціни на питну воду. Якщо 40-відерна бочка криничної води
коштувала близько карбованця, то така ж бочка дністровської, набагато
кращої за якістю, — усього 9 копійок. Згодом, плата знизилася до 6
копійок. Крім того, місто безкоштовно отримувало щодня 40 тисяч цебер
води для суспільних потреб. Таким чином, і на прикладі водопостачання
видно більш ніж задовільні наслідки застосування концесійної системи для
організації функціонування природної монополії. Така система
забезпечувала істотне зниження цін, вигідні для споживачів умови надання
послуг і жорсткий контроль за діяльністю концесіонерів.

Що стосується останнього, то характерний наступний історичний факт. У
березні — квітні 1881 року водопровідна вода змутніла, а засноване
концесіонерами Одеське водопровідне товариство провини за собою не
визнало, пославшись на весняні паводки. Тоді міська Дума доручила
провести відповідну експертизу. Коли з’ясувалося, що причина криється в
незадовільному стані фільтрів на станції «Дністер», водопровідному
товариству був пред’явлений позов на суму 126 500 карбованців.

Важливу роль зіграла контрактна система й у розвитку міського
транспорту. Якщо серед візників панувала вільна конкуренція, то
технологічно більш складний рейковий транспорт, навпаки, із самого
початку виступав як природна монополія. У 1879 році Одеська дума уклала
контракт з французьким громадянином Бонні, що створив у Бельгії
Акціонерне товариство Одеських кінно-залізних доріг з капіталом 6,3 млн
франків. Перша лінія конки запрацювала в липні 1880 року, а на початку
1883 року місто мало вже європейську розвинуту мережу рейкових ліній.

Чверть століття потому, 7 червня 1908 року, був підписаний договір між
Думою і Бельгійським акціонерним товариством про перехід з кінної тяги
на електричну. Планувалося відкрити 31 трамвайну лінію. При цьому
обговорювалися не тільки маршрути, але й інтервали руху на кожній лінії,
чітко визначалися вимоги до рухливого складу, шляхів, будинків.

На дев’ятьох сторінках викладено питання забезпечення виконання умов
контракту, обговорено 58 (!) причин для застосування санкцій. Наприклад,
при зупинці чи перерві руху — 5 карбованців штрафу за кожен вагон, що
вибився з графіка. За кожен випадок нечемної поведінки з пасажиром — 1
карбованець (перший раз) і 3 карбованці — в повторному випадку. Штрафи
передбачалися також у випадку несвоєчасного початку або закінчення руху,
недотримання інтервалів, відсутності на зупинках розкладу руху,
відсутності порядку у вагонах тощо. І це на весь термін концесії — до 31
грудня 1940 року.

Обмежений доступ до мереж об’єктивно стримує розвиток конкуренції в
інфраструктурних галузях, внаслідок чого вони вимагають державного
регулювання. Але варто враховувати, що регулювання цих галузей багато в
чому покликане компенсувати відсутність у них конкуренції. Причому її
відсутність чи слабкість можуть бути пов’язані не тільки з наявністю
природної монополії, але і з елементами інституціонального монополізму,
що гальмують розвиток конкурентних відносин навіть у тих ланках
інфраструктури, де конкуренція можлива.

Це визначає задачі конкурентної політики в інфраструктурних галузях.
Вона повинна бути спрямована насамперед на максимально повну реалізацію
конкурентного потенціалу таких галузей. В Україні існує відповідна
нормативна база — ще в 1999 році прийнято Закон «Про концесії», набрали
чинності відповідні постанови Кабінету Міністрів. Однак концесійна
система поки що використовується рідко. Наші предки в XIX столітті
застосовували такі методи набагато активніше. Їхній досвід показує, що
уміле використання концесійної системи дозволяє отримати результат, який
мало поступається тому, що був би за наявності конкуренції на ринку.

ПОНЯТТЯ ПРИРОДНИХ МОНОПОЛІЙ

Природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту
на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним
зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення
обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами
природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими
товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку
менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші
товари (послуги) (далі — товари);

споживач товарів, що виробляються суб’єктами природних монополій, —
фізична або юридична особа, яка придбаває товар, що виробляється
(реалізується) суб’єктами природних монополій;

суб’єкт природної монополії — суб’єкт господарювання (юридична особа)
будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє
(реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;

суміжний ринок — товарний ринок, що не перебуває у стані природної
монополії, для суб’єктів якого реалізація вироблених товарів або
використання товарів інших суб’єктів господарювання неможливе без
безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються)
суб’єктами природних монополій.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДНИХ МОНОПОЛІЙ

Регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у сферах,
визначених у статті 5 Закону “Про природні монополії”, здійснюється
національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються
і функціонують відповідно до Закону «Про природні монополії».

У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб’єктів
природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та
органами місцевого самоврядування.

Якщо діяльність суб’єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню
згідно з Законом «Про природні монополії», спрямована на задоволення
потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб’єктів
природних монополій, визначені Законом «Про природні монополії», можуть
бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної
Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським
державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених статтею
14 Закону «Про природні монополії».

Органом регулювання у сфері зв’язку є Національна комісія з питань
регулювання зв’язку, яка утворюється відповідно до Закону України “Про
телекомунікації”.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної
конкуренції у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним
комітетом України відповідно до його компетенції.

Громадський контроль за діяльністю суб’єктів природних монополій
здійснюють об’єднання споживачів у порядку, встановленому
законодавством.

Органи, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, сприяють
здійсненню об’єднаннями споживачів громадського контролю за діяльністю
суб’єктів природних монополій.

Відповідно до Закону «Про природні монополії» регулюється діяльність
суб’єктів природних монополій у таких сферах:

транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;

транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його
розподіл;

транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

передачі та розподілу електричної енергії;

користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами
та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного
транспорту загального користування;

управління повітряним рухом;

централізованого водопостачання та водовідведення;

централізованого постачання теплової енергії;

спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за
переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Перелік суб’єктів природних монополій складається та ведеться
Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень.

До суміжних ринків, що регулюються відповідно до Закону «Про природні
монополії», належать:

постачання природного газу та інших речовин, транспортування яких
здійснюється трубопровідним транспортом;

зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який
встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької
діяльності із зберігання природного газу (ліцензійними умовами);

внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів залізничним,
повітряним, річковим та морським транспортом;

виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який
встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької
діяльності з виробництва електричної енергії (ліцензійними умовами);

постачання електричної енергії;

виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується
виключно для внутрішньовиробничих потреб) в обсягах, що перевищують
рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення
підприємницької діяльності з виробництва теплової енергії (ліцензійними
умовами);

Предметом регулювання діяльності суб’єктів природних монополій згідно з
Законом «Про природні монополії» є:

ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються)

суб’єктами природних монополій;

доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються)

суб’єктами природних монополій;

інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках,
передбачених законодавством.

Регулювання діяльності суб’єктів природних монополій здійснюється на
основі таких принципів:

гласності та відкритості процедур регулювання;

адресності регулювання, його спрямованості на конкретний суб’єкт
природної монополії;

самоокупності суб’єктів природних монополій;

стимулювання підвищення якості товарів і задоволення попиту на них;

забезпечення захисту прав споживачів.

При регулюванні цін (тарифів) на товари суб’єктів природних монополій
враховуються:

витрати, які згідно з законами про оподаткування відносяться на валові
витрати виробництва та обігу;

податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до державних
цільових фондів;

вартість основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування, потреби
в інвестиціях, необхідних для відтворення основних виробничих фондів;

очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами
(тарифами);

віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів;

відповідність якості товарів, що виробляються (реалізуються), потребам
споживачів;

державні дотації та інші форми державної підтримки.

Органи, які регулюють діяльність суб’єктів природних монополій, при
прийнятті рішень щодо такого регулювання враховують інформацію про
діяльність суб’єкта природної монополії, надану об’єднаннями споживачів,
суб’єктами природних монополій, іншими заінтересованими особами, про
результати оприлюднення та відкритих слухань щодо зміни цін (тарифів) на
товари суб’єктів природних монополій.

Суб’єкти природних монополій зобов’язані:

дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і
показників безпеки та якості товару, а також інших умов та правил
здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на
здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на
суміжних ринках;

вести окремий бухгалтерський облік за кожним видом діяльності, що
підлягає ліцензуванню;

забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними
товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між
виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та
споживачами;

надавати органам, які регулюють їх діяльність, документи та інформацію,
необхідні для виконання цими органами своїх повноважень, в обсягах та у
строки, встановлені відповідними органами;

забезпечувати посадовим особам органів, які регулюють їх діяльність,
доступ до документів та інформації, необхідних для здійснення цими
органами своїх повноважень, а також до об’єктів, устаткування та
земельних ділянок, що є у їх власності або у користуванні.

2. Суб’єкти природних монополій не можуть вчиняти дії, які призводять
або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів,
щодо яких здійснюється регулювання відповідно до Закону «Про природні
монополії», або до заміни їх іншими товарами, не однаковими за
споживчими характеристиками.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Розвиток внутрішніх ринків в Україні: добробут завдяки конкуренції —
К.: Альфа-принт, 2003. — 91 с.

2. Черняк В. К. Природа монополії чи монополія природи? // Конкуренція.
Вісник Антимонопольного комітету України — 2002.- № 1. — С. 10 — 12.

3. Філюк Г. Економіко-правові засади державного регулювання природних
монополій в Україні // Економіка України. — 2001. — № 8. — С. 48 — 52.

4. Ді Лоренцо Т. Міф про «природну монополію» // ЕКО.- 2001. — № 4. — С.
81 — 98.

5. Костусєв О. О. Конкурентна політика в Україні. — К.: КНЕУ, 2004. —
314 с.

6. Савас Е. С. Приватизація: ключ до ринку: Пер. з англ. — М.: Справа,
1992. — 411 с.

Похожие записи