Реферат на тему:

Організація прогнозування та планування

Зміст

1. Функції та повноваження державних органів у прогнозуванні та
плануванні

2. Планові органи. Порядок формування прогнозів та планів

3. Планування фінансів і розробка Державного та місцевих бюджетів.
Прогнози кон’юнктури ринку

Список використаної літератури

Функції та повноваження державних органів у прогнозуванні та плануванні

Державне регулювання економіки — це система заходів, спрямованих на
забезпечення нормального процесу суспільного відтворення, сприятливих
умов для функціонування економіки. Держава ніколи не була пасивним
спостерігачем розвитку економіки. Вона завжди втручалась у господарське
життя. Проте масштаби й форми такого втручання були різними. Державне
регулювання економіки постійно вдосконалюється й розвивається. Його
основними формами є кредитно-грошова, бюджетно-фінансова, структурна та
промислова політика, прогнозування, планування та політика доходів.

Таким чином, прогнозування та планування є складовою частиною державного
регулювання економіки й передусім спрямовується на досягнення її
пропорційності та збалансованості за допомогою методів прямого та
непрямого регулювання.

Пряме регулювання, яке існувало донедавна, ґрунтувалося на використанні
адміністративних заходів і юридичних норм, виступало у вигляді
директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо.

Прогнозування та планування — це форми державного впливу на народне
господарство з метою забезпечення його збалансованого та прискореного
розвитку, один з дійових інструментів державного регулювання економіки.

Система державного регулювання соціальноорієнтованої ринкової економіки
в Україні лише формується, і на перехідному етапі до ринку вона стає
значно важливішою, ніж в умовах раніше сформованої соціалістичної
системи. Державне планування в колишньому СРСР було започатковане в 1920
році планом електрифікації Росії (рос.— ГОЭЛРО). Перший п’ятирічний план
був складений на 1928—1933 роки. У розвинених країнах Заходу державне
планування почало практикуватися після другої світової війни (спочатку у
Франції, яка розробила перший п’ятирічний план на 1947 —1953 pp. — план
Мон-не). Найбільше поширення планування отримало в 60-х роках, коли за
Францією, Голландією та Японією його запровадили Великобританія, ФРН,
Італія та ряд інших розвинених країн. Сьогодні воно в тій чи іншій формі
практикується більшістю країн світу, але при цьому використовуються
непрямі методи регулювання, тобто застосування економічних важелів
впливу на господарські суб’єкти — ставок податків, мита, державних
контрактів тощо.

Планові органи. порядок формування прогнозів та планів

Уся багаторівнева система планування отримала загальну назву «планові
органи». У країнах з ринковою економікою та індикативним плануванням у
більшості конкретних випадків є особливі планові органи. Наприклад, у
Франції — Генеральний комісаріат планування, у Нідерландах — Центральне
планове бюро, в інших країнах ці завдання доручені міністерствам
економіки або міністерствам фінансів.

Планові органи у вузькому розумінні цього слова відповідають по суті за
розробку плану й частково або повністю — також за розробку прогнозів.
Вони функціонують тільки як центральні установи без підвідомчого апарату
й не мають статусу виконавчої влади. Під час розробки прогнозів і планів
ці органи співробітничають з науково-дослідними інститутами та
консультативними радами (комісіями). У ряді країн це спеціальні органи,
які діють на всіх рівнях, система управління економікою, яка займається
розробкою планів і контролем їх виконання. У цих країнах планові органи
становлять єдину, побудовану за ієрархічним, функціональним, галузевим
чи територіальним принципом систему.

Вищими плановими органами, підпорядкованими Кабінетам Міністрів, є
державні планові комісії (у ряді країн — планові комітети, планові
управління). Часто планові органи виконують також функції управління
щодо нижчих за рівнем ланок — наприклад, у складанні однопродуктових
балансів. Державні планові комітети відповідають за підготовку
методологічних документів з планування, а також за розробку коротко-,
середньо- та довгострокових народногосподарських планів. Крім того, вони
підтримують контакти з плановими органами інших країн і проводять
переговори на двосторонній або багатосторонній основі з питань
координації планів.

Попри наявність планових органів економічну політику та стратегію
розробляють і здійснюють усі державні або діючі за дорученням держави
інститути, приймаючи рішення з цих питань, які регулюють або
безпосередньо визначають економічну політику. У країнах ринкової
економіки, як і в Україні, такими інститутами є Верховна Рада України
(законодавча влада), Кабінет Міністрів України й підпорядковані йому
органи управління (виконавча влада), Національний банк України
(центральний емісійний банк), органи судочинства, самокеровані
економічні організації (Торгово-промислова палата України, Українська
спілка промисловців та підприємців, сільськогосподарські палати,
ремісничі гільдії), організації, що діють на ринку робочої сили
(професійні та роботодавчі спілки), а також породжені зростаючою
економічною інтеграцією наднаціональні установи (наприклад, Європейське
співтовариство (ЄС), Міжпарламентська асамблея СНД). Крім того, на
процеси прийняття рішень з економічної політики впливають партії,
асоціації, організації й державні установи, які виконують функції
інформації та експертизи за дорученням держави, — інститути економічних
досліджень: Інститут економіки (IE) HAH України, Рада по вивченню
продуктивних сил України (РВПС) НАН України, Науково-дослідний
економічний інститут (НДЕІ) Міністерства економіки України,
Науково-дослідний інститут фінансів (НДІФ) Міністерства фінансів України
та багато інших, ради експертів, комісії з нагляду над монополістичною
практикою (Антимонопольний комітет України).

В Україні центром і виконавчим органом з питань розробки та здійснення
економічної політики є Міністерство економіки. Основні його функції —
методологічне й організаційне забезпечення економічної політики держави,
викладеної в законах України, а також в інших нормативних актах
законодавчих і виконавчих органів влади.

Міністерство економіки України разом з іншими міністерствами й
відомствами, науково-дослідними організаціями (НДЕІ, НДІФ, IE, РВПС та
ін.) у концентрованому вигляді формують не тільки відповідні розділи
економічної політики, а й стратегію і тактику її

реалізації. При цьому основна увага зосереджується на розробці цілей,
пріоритетів і орієнтирів як на близьку, так і на віддалену перспективу.
Визначаються також економічні, правові й адміністративні важелі для
виконання наміченого. Це здійснюється в першу чергу разом з відповідними
міністерствами й відомствами: Міністерством фінансів України — з
бюджетно-фінансового та податкового регулювання; Національним банком
України — з грошово-кредитного регулювання; Антимонопольним комітетом
України — з регулювання діяльності підприємств-монополістів;
Міністерством зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України — з
питань застосування квот, ліцензій та ін.; Державним митним комітетом
України — з питань митного регулювання; Міністерством праці та
соціальної політики України — з питань регулювання доходів та зайнятості
населення, поліпшення функціонування ринку праці та ін. Питання цінового
й тарифного регулювання та контрактів — прерогатива Міністерства
економіки України.

Сформована таким чином і викладена в державному бюджеті, основних
напрямах розвитку економіки, національних програмах, планах соціального
й економічного розвитку економічна політика розглядається на засіданнях
Кабінету Міністрів України та Комітетів Верховної Ради України з питань
економічної політики, затверджується Верховною Радою України й стає
базою цілеспрямованих дій міністерств, відомств, суб’єктів
господарювання всіх форм власності в руслі ринкової економіки.

Для досягнення поставленої мети Міністерство економіки України в процесі
обґрунтування економічної політики, прогнозів і планів координує свої
дії з відповідними міністерствами й територіями (регіонами), проводить
дослідження стану економіки. Для забезпечення цієї роботи такі урядові
структури, як Міністерство економіки України, Міністерство фінансів
України, Державний комітет статистики України та ін. систематично
аналізують стан справ і складають відповідні економічні звіти. Вказані
звіти базуються на статистичній інформації, узагальненнях громадської
думки та інформації з різних економічних кіл. Таким чином в уряді
формується єдина думка (або кілька думок) стосовно напрямів, у яких
рухається економіка на сучасному етапі. Для того, щоб спеціалісти
міністерств і відомств виробили єдину позицію, їх представники з певною
періодичністю збираються на спільні спеціальні засідання, семінари чи
конференції. У таких заходах беруть участь також представники
Національного банку України, Верховної Ради України та Адміністрації
Президента України.

Порядок формування прогнозів та планів регулюється Кабінетом Міністрів
України. Загальна схема організації розробки прогнозів і планів у країні
має бути такою:

• на плановий період формуються економічна політика, її цілі та
пріоритети на рівні держави, визначаються економічні та правові підойми,
потреби сектора загальнодержавного управління в товарах і послугах,
після чого ця інформація через міністерства й територіальні органи
управління доводиться до підприємств;

• інституціональними (господарськими) одиницями всіх форм власності з
урахуванням централізованих замовлень і потреб ринку розробляються та
направляються відповідним галузевим міністерствам і територіальним
органам бізнес-плани, що є основою для діяльності цих одиниць у
плановому періоді;

• територіальними органами з урахуванням планів галузевих міністерств
розробляються та направляються уряду країни проекти комплексних планів
на відповідній території;

• за дорученням уряду Міністерством економіки (спільно з Міністерством
фінансів, Міністерством праці, Національним банком, Антимонопольним
комітетом, Міністерством зовнішньоекономічної діяльності та торгівлі)
розробляється та вноситься на розгляд уряду проект економічного плану на
наступний рік;

• одночасно з проектом економічного плану розробляється проект
державного бюджету, який ураховує також проекти регіональних бюджетів
(на основі рівня розвитку відповідних регіонів і нормативів розподілу
державних і територіальних фінансових ресурсів).

Роль і структура плану соціально-економічного розвитку економіки в
умовах ринку визначаються, виходячи з аналізу розвитку економіки в
ретроспективному періоді та розробки стратегії розв’язання наявних
проблем (таких, як нестабільність і спад виробництва, інфляція, дефіцит
державного бюджету й платіжного балансу, низький рівень життя
населення).

Для громадськості план надає інформацію про проблеми, що стоять перед
економікою країни й на подолання яких спрямовуються зусилля уряду та
суспільства. У плані визначаються основні напрями економічної політики
уряду на плановий період (розробка планів для різних рівнів управління
та господарських одиниць; дотримання в цей період єдиної економічної
політики; запобігання неправильному розподілу ресурсів, «перегріву» або
«переохолодженню» економічного життя, дисбалансу витрат і доходів
суспільства в цілому). У плані формуються економічні орієнтири для
приватного та державного секторів економіки (надання господарським
одиницям

можливості ознайомитися з напрямами ділової активності в країні,
застосування державою економічних, правових і адміністративних важелів,
забезпечення орієнтування господарських одиниць у ринкових відносинах).
Плани — це координація інтересів соціальних груп і територій.

Приблизна структура економічного прогнозу має такий вигляд:

1. Економічна кон’юнктура та політика: динаміка національної економіки
за рестроспективний (минулий) період, економічна політика на перспективу
(довгостроковий період), тенденції розвитку та структура національної
економіки, міжнародна економічна кон’юнктура та шляхи державного
регулювання економіки.

2. Структура економіки: потреби на перспективу в продовольчих товарах,
одязі та взутті, будівництві та транспорті, товарах тривалого
користування, тарі й пакувальних матеріалах, паперовій продукції,
енергоносіях, рекреаційних послугах (пов’язаних з відпочинком і
оздоровленням) тощо.

3. Попит на основні матеріали, сільськогосподарську продукцію,
лісоматеріали та целюлозу, воду, паливо, метали, хімічну продукцію тощо.

4. Ресурсна база: трудові та паливно-енергетичні ресурси, земельні,
водні та інші види ресурсів.

Орієнтовна структура плану економічного розвитку держави має включати:
внутрішню та зовнішню кон’юнктуру, яка склалася на початок планового
періоду (динаміка доданої вартості, рівень безробіття, стан інфляційних
процесів); основні напрями, тенденції та прогноз розвитку економіки
(цілі та пріоритети матеріального виробництва, макроекономічні
показники, соціальний розвиток, інвестиції та зовнішньоекономічна
діяльність, особливо експорт та імпорт, тощо); механізм державного
регулювання економіки.

Загальна схема організації розробки планів на рівні країни та регіонів
охоплює: характеристику економічної кон’юнктури (стан економіки, ринків,
рівень безробіття, дієвість державного регулювання економіки; виконання
бюджету); розрахунки макроекономіч-них показників з метою орієнтування
товаровиробників та інформування всіх ланок виконавчої влади про
збалансованість фінансових ресурсів з мінімально необхідними суспільству
обсягами виробництва найважливіших видів продукції, а також визначення
можливих обсягів експорту й імпорту; інформування регіональних органів,
міністерств і відомств про державні потреби в тих чи інших видах
ресурсів, робіт і послуг, а також визначення економічних і правових
підойм для стимулювання виробництва; підготовку міністерствами й
відомствами, регіонами й підприємствами проектів планів; формування на
основі цих проектів індикативного плану економічного й соціального
розвитку України.

Плани на рівні держави, регіонів, міст і районів мають включати
найважливіші баланси: зведений фінансових ресурсів, грошових доходів і
витрат населення, ринку праці, торговельний, попиту на основні види
матеріальних ресурсів та їх пропозицій.

Розробка економічних прогнозів і планів здійснюється на базі
ретроспективного аналізу економічної кон’юнктури, науково-технічного
потенціалу, обсягів нагромадженого національного багатства, соціального
стану народу та демографічної ситуації в країні, забезпеченості
природними ресурсами, становища зовнішньоекономічної діяльності.
Прогнози та плани соціально-економічного розвитку держави базуються на
системі соціальних, демографічних, економічних, науково-технічних,
зовнішньоекономічних, галузевих і регіональних прогнозів і планів, а
також на намірах інституціональних одиниць з урахуванням укладених
державних контрактів.

Економічні прогнози й плани стають основною базою для формування
державного бюджету, здійснення грошово-кредитної політики та інших
економічних дій на основі єдиної методології та організації роботи всіх
рівнів управління.

Контроль за виконанням прогнозів і планів здійснює Міністерство
економіки України спільно з Державним комітетом статистики,
Міністерством фінансів і Національним банком України.

Основні планові документи, а саме концепція, прогноз і план, після їх
схвалення публікуються в засобах масової інформації з метою ознайомлення
з ними всіх зацікавлених структур управління та громадськості.

Економічні прогнози та плани, як правило, розглядаються урядом України
разом з бюджетом і схвалюються ним. Одночасно підсумовуються результати
розвитку економіки за минулий період, подається зведений баланс
фінансових ресурсів, перелік найважливіших проблем і національних та
державних програм, реалізація яких передбачається за рахунок бюджету, а
також дані про розвиток державного сектора економіки. Схвалені урядом
план, програма чи бюджет подаються до Верховної Ради України на
затвердження.

Економічне прогнозування має на меті передбачити розвиток економіки, її
окремих сфер і галузей, що полягає у визначенні головних цілей
економічної політики та шляхів її реалізації.

Прогнози розробляються в цілому по Україні з виділенням
народногосподарських комплексів і регіонів, а також окремо за сус-пільно
вагомими галузями. Складаються також прогнози кон’юнктури ринку
продукції, внутрішнього й зовнішнього ринків.

Прогнози соціально-економічного розвитку включають кількісні показники
та якісні характеристики макроекономічної ситуації, структури економіки,
науково-технічного розвитку, обсягів виробництва, споживання товарів і
надання послуг; зовнішньоекономічної діяльності; рівня та якості життя;
охорони навколишнього середовища; соціальної структури; реформування
власності; розвитку регіонів.

Державне регулювання — це реалізація макроекономічної політики на основі
визначення безпосереднього зв’язку між економічними підоймами та цілями
щодо зростання, інфляції, платіжного балансу й рівня зайнятості. Для
цього використовується цілий арсенал вивірених світовою та вітчизняною
практикою економічних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи,
інвестиції, цінні папери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування,
бюджет, програми, пільги, мито, квоти, ліцензії, державні контракти,
субсидії. У плані знаходять відображення дії щодо використання
централізованих і децентралізованих ресурсів, зокрема капітальних
вкладень. У прогнозах і планах передбачаються економічні та соціальні
наслідки, а також можливі зміни зовнішньої та внутрішньої економічної
політики держави.

Україна, ставши на шлях побудови соціально орієнтованої ринкової
економіки, відмовилася від директивного планування на користь
індикативного. Труднощі полягають у складності розробки прогнозів через
відсутність надійної статистичної бази, недостатнє стимулювання
виконання планів, а також невизначеності перехідного періоду економіки,
що ускладнює планування.

Планування фінансів і розробка державного та місцевих бюджетів. прогнози
кон’юнктури ринку

Складовою системи прогнозування та планування є бюджетне планування.
Його основою є розроблений і схвалений план економічного й соціального
розвитку України. По-перше, тільки в цьому разі бюджет буде сформовано
на реальній базі, що, в свою чергу, стане запорукою своєчасного його
затвердження. По-друге, розробка плану країни на основі бюджету (як це
практикувалося в минулі роки) призводить до того, що план має нереальну
основу. Наприклад, у бюджеті 1998 р. централізовано тільки близько 40%
фінансових ресурсів і 30—35% ВВП. Таким чином, менше половини
створюваного продукту залучено до плану. Ось чому так важко
розробляються й затверджуються Державний план і Державний бюджет.

Планування фінансів здійснюється в складі річних державних програм,
індикативних планів галузей, програм регіонів, а також у процесі
розробки Державного та місцевих бюджетів. Державний бюджет розробляється
одночасно з державними програмами; їх показники взаємоузгоджуються.
Основні прогнозні макропоказники Державної програми
соціально-економічного розвитку України використовуються для розробки
Державного бюджету, а його видаткова частина — для планування
соціального забезпечення, утримання органів державної влади, армії,
інвестицій, складання державних контрактів та ін.

Для складання проекту Державного бюджету Міністерство економіки України
за участю Міністерства фінансів України, Національного банку України та
інших міністерств і відомств розробляє основні прогнозні макропоказники
економічного й соціального розвитку держави на наступний рік, а також
проводить розрахунки обсягів валового внутрішнього продукту; проекту
зведеного балансу фінансових ресурсів; проектів балансу доходів і витрат
населення, платіжного балансу, валютного плану; індексів зміни оптових і
роздрібних цін порівняно з поточним роком; обсягу прибутку в цілому та в
розрізі адміністративно-територіальних одиниць; показників, що
стосуються фонду оплати праці; обсягів геолого-розвідувальних і
топографо-геодезичних робіт і надходжень коштів до бюджету в порядку
відшкодування витрат на геолого-розвідувальні роботи; потреб у бюджетних
асигнуваннях, пов’язаних зі здійсненням державного регулювання цін на
товари та послуги.

Міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади подають
Міністерству фінансів України проекти доходів і видатків державних
позабюджетних фондів на наступний рік. Міністерство фінансів України
узгоджує розмір дефіциту бюджету, структуру його фінансування з
Національним банком України.

Міністерство фінансів України відповідно до прийнятих Верховною Радою
України Основних напрямів бюджетної політики (бюджетної резолюції) та на
підставі прогнозу основних макро-показників економічного й соціального
розвитку України організовує проведення фінансово-економічних
розрахунків для складання проекту Державного бюджету України на
наступний рік і розподілу загальнодержавних податків, зборів та інших
платежів між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя. Мінфін України
також готує попередній проект консолідованого бюджету України й доводить
відповідні прогнозні показники до міністерств, відомств, інших органів
державної виконавчої влади України.

Міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади
розглядають доведені до них прогнозні показники щодо проекту зведеного
бюджету України та подають Міністерству фінансів України свої зауваження
й пропозиції з відповідними розрахунками та обґрунтуваннями.

Міністерство фінансів України за участю представників інших міністерств,
відомств, органів державної виконавчої влади розглядає подані ними
зауваження й пропозиції щодо запроектованих показників зведеного бюджету
України, здійснює розподіл джерел доходів і видів видатків між Державним
бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва та Севастополя.

Координацію робіт з питань розробки проектів державних програм,
індикативних планів і бюджету здійснюють Міністерство економіки України
та Міністерство фінансів України.

Проекти Державної програми економічного і соціального розвитку України
та Державного бюджету вносяться Міністерством економіки України та
Міністерством фінансів України й подаються Кабінету Міністрів України,
який розглядає й схвалює Державну програму та затверджує обсяги
державних централізованих капітальних вкладень, перелік найважливіших
будов виробничого призначення, природоохоронних об’єктів та показники
введення в експлуатацію об’єктів соціально-культурної сфери, а також
обсяги державних контрактів, після чого Державні програма й бюджет
подаються до Верховної Ради України.

Після схвалення Верховною Радою України проекту Державної програми й
затвердження Державного бюджету Міністерство економіки України та
Міністерство фінансів України доводять їх показники до міністерств,
відомств, уряду Автономної Республіки Крим, обласних та Київської й
Севастопольської міських державних адміністрацій.

На основі затверджених Державної програми економічного і соціального
розвитку України та Державного бюджету міністерства, відомства, уряд
Автономної Республіки Крим, державні адміністрації регіонів, а також
підприємства та організації уточнюють і приймають свої плани [5, с.
9—11].

У розробці планів велике значення надається механізму державного
регулювання — цінам. Усупереч поширеним у нас думкам про те, що в
країнах з ринковою економікою ціноутворення відбувається стихійно,
насправді ціни є об’єктом постійної уваги та регулювання з боку держави.
У теперішній час — на етапі формування ринкових відносин в Україні з
елементами державного регулювання — надзвичайно важливими є
своєчасність, повнота й вірогідність звітних даних, з допомогою яких
висвітлюються всі сфери господарської діяльності. Достовірність цієї
інформації — важлива умова своєчасного прийняття правильних рішень
урядом і Верховною Радою України. Важливою передумовою розробки
обґрунтованого прогнозу виробничої, торгової та фінансової діяльності
народного господарства України є вірогідний прогноз динаміки цін.

Складність прогнозування динаміки цін визначається тим, що на неї
впливає ситуація, яка стихійно складається на ринку, де рівень цін,
обсяги виробництва та продажу взаємно впливають одне на одного. Таке
складне дослідження минулої та майбутньої динаміки цін має здійснюватися
регулярно з року в рік спеціалізованими підрозділами НДЕІ Мінекономіки
України та Міністерством економіки України.

Прогнози кон’юнктури ринку розробляються щороку в цілому по народному
господарству України й щодо основних видів продукції галузей економіки з
метою надання органам управління та суб’єктам ринку інформації про
ймовірні зміни попиту, пропозиції та цін на ці види продукції.

Прогнози кон’юнктури ринку продукції розробляються галузевими органами
управління та їх науково-дослідними установами, а прогноз кон’юнктури
внутрішнього та зовнішнього ринків здійснюється з урахуванням галузевих
прогнозів і виконується Міністерством економіки України разом з
відповідними науково-дослідними установами. Цей прогноз використовується
під час розробки державних програм та індикативних планів.

Список використаної та рекомендованої літератури

Акофф Р. Планирование будущего корпораций.— ?.: Прогресс, 1985.— 382 с.

Беседин В. Ф. Пути повышения сбалансированности планов.— К.: Тэхника,
1985.— 200 с.

Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки в принятии плановых
решений.— М.: Экономика, 1976.— 79 с.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної
теорії: Підручник.— К.: Вища шк., 1995.— 471 с.

Деловое планирование (Методы, организация, современная практика): Учеб.
пособие / Под ред. В. М. Попова.— М.: Финансы и статистика, 1997.— 368
с.

Дорошенко Л. С. Управление трудовыми ресурсами: Учеб. пособие.— К.:
МАУП, 1997.- 60 с.

Калина А. В., Конева М. И., Ященко В. А. Современный экономический
анализ и прогнозирование (микро- и макроуровень): Учеб.-метод, пособие.—
2-е изд.— К.: МАУП, 1998.— 272 с.

Похожие записи