Реферат

на тему:

“Національний дохід”

План

1. Суть і джерела виробництва національного доходу, його форми

2. Розподіл, перерозподіл і використання національного доходу.

3. Проблеми зростання і перерозподілу національного доходу України.

4. Висновки

Використана література

1. Суть і джерела виробництва

національного доходу, його форми

Національний дохід суспільства виступає одним з найважливіших показників
функціонування економіки як єдиного цілого. Поряд із сукупним суспільним
продуктом та валовим національним продуктом він відіграє важливу роль у
макроекономічному аналізі. Це пов`язано з тим, що саме у національному
доході відбиваються найважливіші соціально-економічні явища,
суперечності та процеси, пов`язані з рухом суспільного багатства, а
також результати та структура суспільного відтворення за певний час. Рух
національного доходу послідовно охоплює всі фази суспільного
відтворення: виробництво, обмін, розподіл і споживання. Дослідженню
джерел та економічної природи національного доходу, механізмів обміну,
принципів розподілу та використання належить одне з провідних місць у
світовій економічній теорії.

Першою в історії економічної науки спробою аналізу доходів
капіталістичного суспільства та їх розподілу став складений у 1664 р.
англійським економістом У. Петті баланс доходів та видатків населення
Англії. Але при цьому науковець виходив не з умов виробництва, а з
розподілу його продукції. У. Петті розглядав національний дохід як суму
доходів, одержаних населенням від землі, капіталів, будинків за рахунок
трудових зусиль.

Другу спробу обчислення балансу доходів і видатків населення Англії
здійснив у 1688 р. Г. Кінг. Проте, як і У. Петті, він не бачив різниці
між доходами учасників матеріального виробництва та зайнятих у
невиробничій сфері. Тому за Г. Кінгом творцями національного доходу
виступали групи та верстви суспільства, які одержували більші доходи.
Але Г. Кінг, на відміну від У. Петті, обчислив не лише сальдо доходів і
видатків населення, а й обсяг нагромадження.

Свій внесок у теорію національного доходу зробили й фізіократи. Так, в
“економічних таблицях” Ф. Кене (1758 р.) уперше було відображено рух
сукупного суспільного продукту одночасно у вартісній та
натурально-речовій формах. Але оскільки фізіократи помилково вважали
єдиною продуктивною галуззю сільське господарство, вони не зуміли
розв`язати проблему суспільного відтворення у цілому.

Класики буржуазної економії А. Сміт і Д. Рікардо не бачили відмінностей
між виробничим та особистим споживанням, а тому вважали, що вартість
сукупного суспільного продукту зводиться до доходів і не виключає
перенесену на продукт вартість спожитих засобів виробництва. На
аналогічних позиціях стояв швейцарський економіст Сісмонді, який
ототожнював річний сукупний суспільний продукт і національний дохід.

У світовій економічній теорії класичного та посткласичного періоду чітко
простежуються два основні методологічні підходи до аналізу національного
доходу: об`єктивістсько-класичний, до якого належить і марксистський, та
суб`єктивістський, який включає пострікардіанські та сучасні економічні
школи.

Засновники об`єктивістського напряму класичної політичної економії
поділяли вихідний принцип — матеріальну суть національного доходу. Вони
вважали, що останній може бути лише потоком нових товарів і послуг,
вироблених у суспільстві протягом певного часу. Цю точку зору поділяли
А. Сміт і Д. Рікардо. На аналогічних позиціях стояв і К, Маркс, який
істотно поглибив концепцію чистого доходу Рікардо.

За суб`єктивістською методологією суспільне відтворення трактується як
виробництво корисності, а послуги як такі, що беруть участь у створенні
національного доходу, а тому впливають на його розмір. Так, за
визначенням А. Маршала, матеріальні та нематеріальні блага, у тому числі
різні послуги, які виробляються працею та капіталом країни, становлять
національний дохід.

Проте, згідно з цим підходом, національний дохід розглядається як
вартість новостворених лише у сфері матеріального виробництва товарів і
послуг. Цим відкидається та частина національного продукту та
національного доходу, яка створюється у сфері нематеріального
виробництва або послуг. Проте відомо, що зараз у сфері послуг у деяких
країнах створюється від 1/5 до 1/3 і більше національного продукту.

На відміну від цього, за концепцією корисності до складу національного
продукту та національного доходу входять й блага, які створюються у
нематеріальному виробництві та сфері послуг. Отже, цей підхід дає змогу
точніше оцінити результати економічної діяльності суспільства. Водночас
його прихильники не розрізняють послуг, які входять до складу
національного продукту, та ті з них, які відшкодовуються за рахунок
останнього.

Отже, у чистому вигляді жодна з розглянутих концепцій не розкриває
змісту національного доходу. Очевидно, що пошук відповіді на це
запитання передбачає узгодження багатьох концепцій з урахуванням
реальної практики.

З вказаного випливає, що національний дохід як економічна категорія — це
сукупність відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення
новостворених товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну
та споживання.

Створений протягом певного часу національний дохід — це по суті
економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із
збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і
соціальні можливості суспільства.

По своїй суті валовий національний продукт (ВНП), що являє собою сукупну
оцінку прибутку, отриманого жителями країни за визначений період,
близький до показника ВВП. У закритій економіці при відсутності
зовнішніх потоків товарів і капіталу обсяги ВНП і ВВП рівні. Проте в
дійсності певна частина виробленої всередині країни продукції завжди є
власністю іноземних громадян, а деяка частина продукції, виробленої за
рубежем, у свою чергу, належить громадянам даної країни. Тому для всіх
реально існуючих економік ВВП і ВНП різняться між собою, хоча для деяких
країн це розходження і складає невеличкий розмір.

Подивимося більш уважно на розходження між цими двома показниками. У
будь-якій економіці деяка частина чинників виробництва є власністю
іноземних громадян, отже, певна частина прибутків, одержуваних працею і
капіталом у даній економіці, фактично належить їм. Найпростіше побачити
це на прикладі іноземних робітників або власників деякої частини
основного капіталу. У той же час жителі даної країни також можуть
одержувати частину свого прибутку з-за кордону, якщо, наприклад, вони
працюють закордоном або володіють акціями закордонних компаній. ВВП
відображає обсяг прибутків, отриманих чинниками виробництва в рамках
національних меж, незалежно від того, ким конкретно ці прибутки
зароблені. ВНП — це прибутки жителів даної країни незалежно від того, у
якій економіці — вітчизняній або закордонній — вони отримані.

Показники валового доходу. Характеризуючи макроекономічну діяльність,
надзвичайно важливо визначити розмір доходу власників ресурсів за надані
ними землю, робочу силу, капітал, управлінські навики, за допомогою яких
і було створено валовий продукт. Іншими словами, скільки суспільству
коштувало його виробництво з позиції споживання ресурсів.

ВВП і ВНП вимірюються в цінах виробництва. Однак, в реальному житті ми
маємо справу з цінами споживання, що відрізняються від цін виробництва
під впливом непрямих податків та державних субсидій. Необхідно
зауважити, що держава прямо нічого не вкладає у виробництво в обмін на
непрямі податки на бізнес, які вона отримує, тобто вона не може
вважатись постачальником економічних ресурсів. Таким чином, єдиним
компонентом валового продукту, що не відображає поточного використання
економічних ресурсів, є непрямі податки на бізнес.

Саме тому, валовий внутрішній доход – це валовий внутрішній продукт за
відрахуванням непрямих податків на бізнес (і плюс державні субсидії), а
валовий національний доход – валовий національний продукт мінус непрямі
податки на бізнес плюс державні субсидії.

З точки зору власників ресурсів ці показники є засобом вимірювання
доходів, які вони отримали за участь у поточному виробництві. З точки
зору компаній вони вимірюють ціну факторів виробництва чи ресурсів, бо
відображають ринкові ціни економічних ресурсів, що були використані для
створення обсягу виробництва даного року.

Наведена вище відмінність між поняттями доходу та продукту висвітлює
наступну обставину: обсяг продукту відображає рівень ділової активності,
а обсяг доходу – рівень народного добробуту .

Показники чистого продукту та доходу. Щодо показників продукту та доходу
важливо також розрізняти поняття “валовий” та “чистий”, і ось чому.
Частина інвестицій, а саме та, що заміщує спожитий спожитий основний
капітал (амортизація), не є джерелом накопичення національного
багатства. Ця частина інвестицій спрямовується на підтримання в
незмінному стані наявного виробничого потенціалу країни. Звідси ми
отримуємо наступні співвідношення: чистий внутрішній продукт дорівнює
валовому внутрішньому продукту за відрахуванням амортизації; чистий
внутрішній дохід – валовий внутрішній дохід мінус амортизація; чистий
національний продукт – валовий національний продукт мінус амортизація;
чистий національний дохід – валовий внутрішній дохід мінус амортизація.

Особистий дохід. Досить широке використання в системі національних
рахунків має ще один показник, що характеризує національний дохід. Це
показник особистого доходу. Особистий дохід (отриманий дохід) та
національний дохід, чи, іншими словами, чистий національний дохід
(зароблений дохід) відрізняються один від одного тому, що частина
заробленого доходу – відрахування на соціальне страхування (податки на
соціальне страхування), податки на прибуток корпорацій і нерозподілений
прибуток корпорацій – фактично не потрапляє до домашніх господарств.
Навпаки, частина доходу, що потрапляє в домашні господарства, — скажімо,
трансфертні платежі – не є результатом праці. До трансфертних платежів
належать виплати по страхуванню за віком та від нещасних випадків, а
також допомога безробітним, що базуються на різних соціальних програмах;
пенсії ветеранам, державні стипендії студентам, проценти по державним
цінним паперам тощо.

Переходячи від національного доходу як вимірювача заробленого доходу до
особистого доходу як показника доходу, що було фактично отримано, слід
відрахувати з національного доходу такі три види доходів, що були
зароблені але не отримані (податки на соціальне страхування, податки на
прибуток корпорацій та нерозподілені прибутки корпорацій), а також
додати доходи, що були отримані але не є результатом поточної трудової
діяльності – трансфертні платежі.

Особливо сприятливі умови для збільшення національного доходу, як
показує досвід, створює перехід до переважно інтенсивного,
фондозаощаджуючого типу економічного зростання, коли поряд із
підвищенням продуктивності праці та економією робочого часу знижується і
суспільна “ціна” кожної одиниці національного доходу. Останню у
загальному плані можна визначити за допомогою формули ефективності
суспільного виробництва (ЕФ):

ЕФ = НД/ЗП,

де НД — національний дохід, вироблений, наприклад, за рік; ЗП — затрати
суспільної праці на його виробництво.

Цей показник можна визначати і як відношення приросту національного
доходу до приросту матеріальних затрат, або затрат на оплату праці,
зайнятих у матеріальному виробництві.

Підвищення ефективності виробництва означає, що зростання національного
доходу відбувається не будь-якою ціною, а за рахунок більш
раціонального, економічного, екологічно сприятливого використання всіх
ресурсів, тобто з мінімумом затрат.

2. Розподіл, перерозподіл і використання

національного доходу

Національний дохід — це сукупність коштів, за рахунок яких існує та
розвивається суспільство та які підлягають поділу між окремими
індивідами та групами. Пропорції останнього справляють безпосередній
вплив на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи їх диференціацію, а
разом з тим матеріальний та соціальний статус окремих людей та
соціальних груп.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що
виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками
її виробництва — власниками факторів виробництва. На рівні
мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку
з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми
доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна
плата, рента, у тому числі земельна. Названі доходи називають
первинними, або основними, оскільки вони підкреслюють специфіку
економічних суб`єктів, що одержують такі доходи, — їх безпосередню
участь у створенні національного доходу. Водночас первинні доходи
учасників виробництва можна назвати факторними, оскільки кожен з них
пов`язаний з фактором виробництва, з його привласненням у певній
економічній формі. Первинні доходи виступають і як різні за формою
особисті доходи.

Первинні доходи не залишаються повністю у розпорядженні суб`єктів
виробництва, а у результаті перерозподілу частково трансформуються у
вторинні, або похідні доходи. Основними каналами перерозподілу
національного доходу є система ціноутворення, фінансово-кредитна
система, насамперед її центральна ланка — державний бюджет, внески до
суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо.

Вторинні, або похідні доходи у сучасних економічних системах
реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, інші
надходження з фінансових закладів (проценти по вкладах, виграші по
позиках, лотереях тощо).

У західній економічній літературі розрізняють також функціональний та
вертикальний розподіл доходів у суспільстві. Перший відбувається на
ринках різних факторів виробництва — праці, засобів виробництва,
природних ресурсів та інших і пов`язаний з цінами останніх, з механізмом
ринкового саморегулювання. Так, якщо існує дефіцит робочої сили,
представники найманої праці можуть вимагати більш високої заробітної
плати, частка якої у національному доході у результаті її підвищення
зростатиме. Якщо існує дефіцит засобів виробництва чи природних
ресурсів, зростає ціна факторів виробництва, а разом з тим і частка
доходів їх власників у національному доході. Отже, функціональний
розподіл доходів характеризує розподіл доходів між власниками різних
факторів виробництва.

Вертикальний розподіл доходів показує. як розподіляються доходи між
різними індивідами та домашніми господарствами (сім`ями), незалежно від
джерел і засобів їх одержання, а також, які доходи перебувають у
розпорядженні відповідних домашніх господарств.

Вертикальний розподіл ресурсів також впливає на попит і пропозицію на
відповідних ринках. Так, технічний прогрес, викликаючи зміни у структурі
попиту на робочу силу (підвищення в одних професійних групах, зниження в
інших), впливає на співвідношення заробітної плати різних категорій
найманих працівників та доходів їх сімей.

Незважаючи на те, що ці два підходи грунтуються на методологічних
засадах суб`єктивістської школи, вони є цінними для розв`язання ряду
теоретичних і практичних питань макроекономічного аналізу, зокрема при
виборі оптимального варіанта податкової системи країни тощо. Тому з
переходом до системи національних рахунків цей підхід набуватиме
широкого застосування в Україні.

У результаті розподілу та перерозподілу доходжу нації в усіх власників і
трудящих, груп населення, сімей та індивідів, підприємств та установ
утворюються кінцеві доходи з використанням яких пов`язана заключна
стадія руху національного доходу — його використання. Дохід нації
призначений для поточного споживання населення та нагромадження. Останнє
виступає необхідною умовою розширеного відтворення, характерного для
сучасних економічних систем, у зв`язку з чим частка національного доходу
систематично використовується для нарощування ресурсів і вдосконалення
науково-технічного й організаційного досвіду суспільства. Тому показник
“національний дохід, використаний на споживання та нагромадження”
обчислюється за формулою

НД = ФС + ФН,

де ФС — фонд споживання населення, який у формі особистих доходів
надходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також
непрацездатним; ФН — фонд нагромадження, який у формі капіталовкладень
(державних та ін.) використовується для розширення виробництва та
соціальної інфраструктури.

Національний дохід, використаний на споживання та нагромадження не
збігається з показником виробленого національного доходу. Використаний
дохід нації зменшується на суму втрат (незібраний або частково
зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха). Він може зростати чи
зменшуватись й залежно від сальдо зовнішньоекономічної діяльності .

Велика увага у макроекономічному аналізі приділяється співвідношенню
споживання та нагромадження. З одного боку, фонд нагромадження, його
обсяг і структура визначають темпи розширеного відтворення. З другого
боку, надмірне збільшення фонду нагромадження стримує зростання
споживання, особистих доходів, у результаті чого підриває стимули до
розширення виробництва та підвищення його ефективності. Отже залежність
між фондом нагромадження та темпами зростання не прямо пропорційне.

Утвердження адміністративно-командної системи ознаменувалося значним
підвищенням норми нагромадження (ця норма характеризується часткою
національного доходу, яка використовується для нагромадження). У Росії
напередодні першої світової війни вона становила 8,5%. Дещо вищим був
цей показник напередодні першої п`ятирічки. Але вже на початку другої
п`ятирічки норма нагромадження перевищила 30%. Індустріалізація вимагала
певного підвищення норми нагромадження, але вона зросла до надмірно
високого рівня, який не відповідав можливостям країни. Тому підвищення
темпів економічного зростання обернулося невідшкодованими втратами
частини ресурсів, зниженням життєвого рівня великих груп населення,
порушенням найважливіших пропорцій відтворення.

3. Проблеми зростання і перерозподілу

національного доходу України

Процеси зростання, розподілу та перерозподілу національного доходу
відбивають складні умови переходу від командно-адміністративної системи
до економічної системи, що базується на законах ринку та підприємництва.
Колишня система розподілу передбачала зрівняльний підхід до використання
необхідного продукту та жорстку централізацію додаткового продукту через
державний бюджет. Це не тільки не створювало стимулів до
високопродуктивної праці трудових колективів підприємств та кожного
трудівника, а навпаки, породжувало утриманські настрої, апатію,
безініціативність і безгосподарність.

Панування технократичних підходів до економічного розвитку вело до
постійного обмеження ресурсів, що виділялися на потреби народного
споживання, на користь фонду нагромадження та військово-промислового
комплексу. В той час, як гучно декларувалося завдання вийти на рівень
розвинених країн по споживанню та інших показниках добробуту, наше
відставання залишалося дуже великим. За оновленими статистичними даними,
ВНП у розрахунку на душу населення в 1985 р. в колишньому СРСР становив
лише 37% від рівня США, а частка ВНП, яка використовувалася на
споживання населення, становила 54%. Характерно, що споживчі витрати в
розрахунку на душу населення становили в колишньому СРСР 26% від рівня
США, в той час як валові нагромадження на душу населення — 102%.

Роздержавлення й демонополізація економіки, створення умов для
конкуренції вільних товаровиробників покликані в майбутньому викликати
стимули до технічного оновлення виробництва, зростання його ефективності
та збільшення на цій основі національного доходу. Зростання добробуту,
справедливий розподіл благ мають забезпечуватися шляхом посилення
підприємницької й трудової активності та ініціативи. Зростатиме роль
особистих трудових доходів у задоволенні потреб населення. Перерозподіл
національного доходу зводитиметься до мінімуму. Зокрема, через суспільні
фонди споживання забезпечуватиметься мінімально гарантований рівень
соціальних благ для всіх верств населення. Щоправда не зовсім ясно як
скоро з`являться ці процеси у реальному житті. Поки що, на сьомому році
реформ видимих результатів не спостерігається. Поглиблення економічної
кризи в Україні призвело до катастрофічного погіршення матеріального
становища населення. За цих умов Уряду доводиться перерозподіляти через
бюджети всіх рівнів значну частину виробленого національного доходу,
набагато більшу, ніж в індустріально розвинених країнах. Але при цьому
поступово здійснюється перехід від бюджетної підтримки всіх верств
населення до надання цільової допомоги лише найбільш соціально вразливим
верствам населення.

Розглянемо трохи докладніше перерозподіл національного доходу через
державний бюджет.

Державний бюджет уявляє собою основний фінансовий план держави на
поточний рік, що має силу закону. Він затверджується законодавчими
органами влади — парламентами. За матеріальним змістом державний бюджет
— централізований фонд грошових коштів держави, а за
соціально-економічною сутністю — основне знаряддя перерозподілу
національного доходу.

Економічне значення бюджету полягає перш за все у тому, що він може
активно впливати на суспільне виробництво через оподаткування,
спрямування мобілізованих ресурсів на розвиток пріоритетних галузей. Тим
самим бюджет може впливати на удосконалення структури суспільного
виробництва, його розвиток, оптимізацію вартісних пропорцій у
розподіленні доходів на загальнодержавні і внутрішньогосподарські
потреби, матеріальну і виробничу сфери, на окремі галузі господарства й
соціальної сфери. Тож державний бюджет — це основний фінансовий план
держави, який відображає економічні відношення з приводу формування,
розподілення і використання централізованого фонду грошових засобів.

Держава використовує бюджет для регулювання ринкової економіки,
застосовуючи різні методи в процесі формування і розподілення доходів.
До найважливіших з них можна віднести:

1. Податки, що впливають на розвиток виробництва, попит і пропозицію на
окремі види послуг, товарів, робіт.

2. Пряме бюджетне фінансування загальнодержавних програм, які
забезпечують розширення суспільного відтворення, удосконалення його
структури, прогрес суспільства. До них відносяться крупні
природоохоронні, інвестиційні програми, приватизація, конверсія,
створення робочих місць, фундаментальні наукові дослідження тощо.

3. Субсидування деяких галузей, підприємств, господарств для
вирівнювання економічних умов їх господарювання.

4. Створення за рахунок бюджетних ресурсів особливих фондів і резервів
для попередження диспропорцій в розвитку економіки, підтримки
підприємництва і т. ін.

За таких умов бюджет визначає формування найважливіших вартісних
пропорцій: між виробництвом засобів виробництва і споживання; між
нагромадженням і споживанням, між матеріальною і невиробничими сферами,
галузями господарства. Досягається це перерозподіленням національного
доходу за допомогою бюджетного механізму.

Головним матеріальним джерелом доходів бюджету є національний дохід.
Коли національного доходу не вистачає для покриття фінансових потреб,
держава залучає національне багатство, або вдається до емісії грошей чи
випуску держоблігацій. Одержавлення національного доходу здійснюється
державою різними методами. Основними методами, що використовуються
органами державної влади для перерозподілу національного доходу є
податки, позики та емісія грошей. Співвідношення між ними різне по
країнах і у часі; визначається економічною ситуацією в країні, ступенем
гостроти соціальних, економічних та інших протиріч, станом фінансів і
фінансовою політикою держави.

Податки є основним джерелом перерозподілу національного доходу. Так, в
доходах центрального бюджету багатьох країн вони складають біля 9/10.

Податки, беручи участь у перерозподілі нової вартості — національного
доходу, виступають частиною єдиного процесу відтворення, специфічною
формою виробничих відносин, які формують їх суспільний зміст. Податки є
своєрідною фінансовою категорією зі сталими внутрішніми властивостями,
закономірностями розвитку і відмінними формами прояву. Податки виражають
реально існуючі грошові відносини, що виявляються в процесі вилучення
частини вартості національного доходу на користь загальнодержавних
потреб.

Практика свідчить, що наслідком збільшення ставок і загального обсягу
податків майже завжди є посилення інфляційних тенденцій. Збільшення маси
податків призводить до підвищення цін, скорочення внаслідок цього
платоспроможного попиту, що погіршує фінансовий стан господарюючих
суб`єктів, викликає подальше поглиблення кризи, спад виробництва у
загальнонаціональному масштабі.

Сучасна податкова система в Україні не є оптимальною. Вона не забезпечує
справедливого перерозподілу національного доходу. Високими залишаються
ставки податків, а їх сумарний рівень інколи сягає 80—90% прибутку
підприємства. Прийняті нещодавно нові податкові закони ситуацію не
покращили. Саме тому ми маємо поширену тіньову економіку, відплив коштів
з виробничої сфери, “ухід” від оподаткування суб`єктів підприємницької
діяльності. Звідси — низький національний дохід та економічні негаразди.
Залежність між величиною оподаткування та обсягами податкових надходжень
добре видно на рис. 1.

Т

Y

Рис. 1. Крива Лафера.

(Т-ставка податку; Y-дохід від податкових надходжень).

Активність держави в перерозподіленні доходів можна оцінити обсягами та
динамікою його соціальних витрат, здійснюваних, головним чином, через
центральні та місцеві бюджети. Якщо виходити з цього критерію, то в
розвинутих країнах вона досить чимала. Так, в США в післявоєнні роки на
долю трансфертних платежів (допомоги по безробіттю, виплати по
соціальному забезпеченню, державні пенсії і т. ін.) припадало не менш
60% витрат федерального бюджету та 15% валового національного продукту.

Держава має так організувати утворення і перерозподіл доходів, щоб
зробити його по-справжньому ефективним, не допускаючи інфляційного
знецінення соціальних витрат, утворення хронічного дефіциту заощаджень,
зростання безробіття та інфляції, підсилення бюрократизму. Наявний
досвід дозволяє стверджувати що бюрократичні структури, які здійснюють й
контролюють перерозподілення доходів, мають тут власні інтереси. Подібні
негативні наслідки повинні враховуватись й знайти відображення у
законодавстві. Заслуговує уваги досвід Російської Федерації, де
нещодавно з ініціативи віце-прем`єра Б. Нємцова було запроваджено
тендерну практику закупівлі будь-яких товарів чи послуг за бюджетні
кошти.

4. Висновки

Отже, національний дохід як економічна категорія — це сукупність
відносин, що виникають у суспільстві з приводу відтворення новостворених
товарів і послуг, тобто їх виробництва, розподілу, обміну та споживання.
Створений протягом певного часу національний дохід — це по суті
економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом. Із
збільшенням національного доходу зростають як економічні, так і
соціальні можливості суспільства.

Утворення та розподіл національного доходу виступають як сукупність
відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між учасниками
виробництва. На рівні мікроекономіки (господарських ланок, підприємств,
об`єднань) у зв`язку з розподілом національного доходу утворюються такі
специфічні форми доходів, як заробітна платня, прибуток, процент,
дивіденд, орендна плата, рента. Основними каналами перерозподілу
національного доходу на рівні держави є система ціноутворення,
фінансово-кредитна система, насамперед її центральна ланка — державний
бюджет, внески до суспільних, доброчинних, релігійних фондів та
організацій тощо.

Список використаної літератури.

Базилевич В.Д. Макроекономіка. — К., 1995.

Гриценко О.А., Дарнопих Г.Ю. Економічна теорія. — Х., 1995.

Основи економічної теорії/Ю.В.Ніколенко, А.В. Демківський. В 2-х кн. —
К., 1994.

Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика. — К.,

Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О. Макроекономіка. — К., 1995.

Тітьонко О.М. Макроекономіка. — К., 1994.

Чухно А.А. Основи економiчної теорії. В 2-х чч. ч. I — К., 1994.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи