Реферат на тему:

Методологія, принципи та завдання прогнозування й макроекономічного
планування

Життя народу, його економічний, матеріальний і культурний добробут
завжди розглядались як найголовніший критерій правомірності тих чи інших
суспільних перетворень. Тому одним з основоположних і дуже важливих
напрямів стратегії реформи є такий стан речей, який попервах викликав би
до життя помітні поліпшення в соціально-економічному становищі народу.

Тому одним з основних методологічних завдань є необхідність розробки
концепції економічного прогнозування та планування. Щоб не перетворювати
документи, в яких її викладено, на методичні рекомендації, як це
робилося в останні роки, звернемося до визначення самого поняття
«концепція». Буквально воно означає «сприйняття». Концепція — це основна
ідея будь-якої теорії, система поглядів на певне явище, а також спосіб
їх розуміння, тлумачення та сприйняття. Розпочинаючи будь-яку важливу
справу, особливо на державному рівні, насамперед треба дати
концентроване вираження ідеї, теорії, їх розуміння та практичної
реалізації. У цьому випадку концепція має бути розроблена для виконання
двох важливих завдань: по-перше, формування цілісної системи
економічного прогнозування та планування в Україні, по-друге —
соціально-економічного розвитку на довго-, середньо- та короткостроковий
період, що формується перед початком роботи над планом або прогнозом.

Концепція соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про
стратегічні цілі та пріоритети, про економічну політику держави та її
найважливіші напрями, про засоби реалізації визначених цілей. Концепція
розглядається та затверджується Кабінетом Міністрів України. У ній
дається визначення політики держави щодо найважливіших економічних
процесів, які, імовірно, відбудуться в країні в майбутньому, і
формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої
влади. Крім макроекономічних визначень, економічна політика включає
також загальні напрями

розвитку грошово-кредитної, бюджетної, податкової, цінової,
зовнішньоекономічної, структурної, митної та антимонопольної політики.

Прогнозування є сполучною ланкою між теорією та практикою в усіх сферах
життя суспільства й основою для формування економічної політики держави.

Процес розробки прогнозів та планів досить трудомісткий. Крім того, він
вимагає зведення прогнозів та планів різних рівнів. Для проведення таких
робіт має забезпечуватись єдина методологія.

Методологія — це сукупність методів та прийомів дослідження, які
застосовуються в будь-якій науці з урахуванням специфіки об’єкта її
пізнання.

Методологія прогнозування та планування — це сукупність методів,
прийомів і принципів, які дозволяють сформувати шляхи й методи
забезпечення пропорційного збалансованого розвитку народного
господарства на основі пізнання об’єктивних економічних законів,
закономірностей розвитку суспільного виробництва, тенденцій і перспектив
технічного прогресу. У колишніх країнах з централізованою плановою
економікою методологія прогнозування та планування регламентувалась і
регулювалась єдиними правилами.

Методологія прогнозування та макроекономічного планування відображає
сукупність методів, принципів і прийомів передпланових досліджень,
розробки та складання плану, його виконання на всіх рівнях
господарювання, а також розкриває та характеризує логіку
соціально-економічного планування, виходячи з настанов
соціально-економічної політики на даному етапі розвитку. Методологія
прогнозування та макроекономічного планування є органічною частиною
економічної науки управління суспільним виробництвом. Великий вплив на
неї мають розвиток технічних засобів, зокрема комп’ютерної техніки,
досвід планового керівництва господарством на рівні держави.

Методологія планування — це механізм пізнання об’єктивних економічних
законів та їх використання, що виражає сукупність принципів та прийомів
складання передпланових розробок і самого плану, контролю його виконання
на всіх рівнях, а також розкриває та характеризує логіку планування,
виходячи з настанов соціально-економічної політики на даному етапі
економічного розвитку.

Складовою частиною методології є методики, які являють собою сукупність
конкретних методів і прийомів економічних, техніко-економічних,
економіко-математичних розрахунків, необхідних для розробки окремих
розділів і показників планів, їх координації та узгодження з ринком,
аналізу виконання тощо.

Основними складовими методології є: методичні вказівки та положення;
методичні рекомендації; методики та інструкції; форми розрахунків,
показники, способи їх розрахунку, обґрунтування та пояснення.

З допомогою методології вивчаються процеси, які відбуваються в народному
господарстві та суспільному житті, проводиться відображення цих процесів
у відповідних показниках, виявляються недоліки та резерви в певних
ланках економіки, прогресивні явища в розвитку суспільства.
Удосконалення методології планування вимагає перш за все вивчення
дієвості планів, тобто критерієм істини виступає практика.

Економічний прогноз має дати об’єктивне достовірне уявлення про те, що
може бути за тих чи інших умов. Він може стати надійною основою для
прийняття державних рішень при його включенні в макроекономічний план,
тим самим надаючи йому директивного характеру. Прогноз та план як
економічні дослідження повинні базуватися на певних методологічних
принципах.

З урахуванням вимог, що ставляться перед економікою країни
(макрорівнем), прогнозуванням та плануванням її розвитку, виділяють такі
основні принципи розробки планів: науковість, тобто обґрунтування
прогнозів і планів з урахуванням об’єктивних закономірностей
соціально-економічного життя держави; принцип директи-вності; принцип
оцінки сучасного стану розвитку економіки держави; орієнтування планів
на більш повне задоволення потреб суспільства; принцип збалансованості;
реальність, визначення пріоритетів у планах розвитку економіки;
системний комплексний підхід у прогнозуванні та макроекономічному
плануванні; принцип альтернативності можливих шляхів розвитку економіки;
поєднання поточних і перспективних планів; поєднання галузевого,
територіального та програмно-цільового планування; єдність відтворення,
раціонального використання всіх видів природних ресурсів; погодженість
суспільних, колективних і особистих інтересів; постійний аналіз і
контроль їх виконання та інше.

Принцип науковості має забезпечити дотримання вимог економічних законів
розвитку виробництва.

Принцип директивності передбачає обов’язковість виконання державного
замовлення.

Принцип оцінки сучасного рівня розвитку економіки держави. Розробці
проектів планів має передувати глибоке вивчення розвитку економіки до
початку планового періоду. Аналіз підсумків минулого (ретроспективного)
періоду й оцінка результатів соціально-економічного розвитку країни
використовується на всіх стадіях планування та в усіх ланках планової
системи. Вона має комплексний характер. При цьому прийнятий для аналізу
ретроспективний період (за динамікою розвитку) має бути рівним або
більшим перспективного.

Принцип орієнтації планів на більш повне задоволення потреб суспільства.
Виходячи з економічного закону підвищення потреб суспільства, необхідно
узгодити ресурси та потреби у засобах виробництва, необхідних для
поточного виробничого процесу, його розширення, створення матеріальних
резервів і страхових фондів; предметах споживання для населення; засобах
виробництва та предметах споживання для функціонування бюджетної сфери
(армії, правоохоронних органів, науки та ін.). Визначення потреб
суспільства — складне завдання, яке вирішується з допомогою комплексу
наукових досліджень і прогнозування, а також з урахуванням науково
обґрунтованих норм потреб та вивчення тенденцій зміни їх структур, що
викликається науково-технічним прогресом, який спричиняє появу нових
потреб.

Принцип збалансованості планів полягає в погодженості показників обсягів
виробництва із суспільною потребою в продукції; грошових доходів
населення, підприємств, організацій, відомств із їх витратами; наявності
ресурсів із суспільною потребою в них та інших показників, які
забезпечують все розмаїття пропорцій економіки.

Принцип реальності передбачає забезпечення плану матеріальними,
трудовими, фінансовими й природними ресурсами та найефективніше їх
використання. Крім того, цей принцип має забезпечити поєднання поточних
і перспективних планів розвитку та постійне дотримання їх взаємозв’язку.
У перспективних планах розробляють основні показники розвитку
господарства, у поточних — конкретизують їх, ураховуючи досягнення науки
та техніки, умови та стан виробництва.

Принцип поєднання перспективного та поточного планування передбачає
провідну роль перспективних планів, які являють собою програмні
документи, що виражають генеральні напрями соціального, економічного та
науково-технічного розвитку суспільства. В умовах здійснення промислової
політики створюються великі виробничі комплекси, а тому продовжуються
терміни від початку їх проектування до завершення будівництва й
освоєння. Отже, значна частина коштів, які витрачаються на інвестиції в
даному плановому періоді, принесуть повну віддачу тільки в наступному
періоді. Щоб комплекси й підприємства, які проектуються, не викликали
диспропорцій у економіці, коли вони будуть працювати на повну
потужність, а їх оснащення відповідало вимогам сучасної промислової
політики, слід розробляти перспективні плани. Така необхідність
визначається як внутрішніми потребами, що випливають з довгострокової
соціально-економічної політики України, так і зовнішніми. Єдність
перспективного й поточного планування, яке встановлює чіткі
взаємозв’язки та наступність планів, є важливими умовами планової
роботи.

Принцип правильного визначення пріоритетів у планах розвитку народного
господарства, галузі та регіонів. Зростання виробництва на сучасному
етапі економічного й соціального розвитку України значною мірою залежить
від структурних змін у економіці, прискореного розвитку галузей, які
забезпечують технічне переоснащення народного господарства, створення
прогресивних видів продукції тощо. Тому в планах необхідно передбачити
правильне визначення пріоритетів у розвитку галузей і регіонів для
забезпечення прогресивних зрушень у народногосподарських пропорціях,
підвищення ефективності капітальних вкладень і всього суспільного
виробництва, вирішення соціальних і екологічних проблем та
ресурсозбереження.

Принцип єдності відтворення, раціонального використання й охорони всіх
видів природних ресурсів. Основою дотримання цього принципу є сукупна
еколого-економічна оцінка природних ресурсів з урахуванням їх якості,
аналіз стану й прогноз відтворення, раціонального використання та їх
охорони, можливість заміни первинної природної сировини вторинною в
умовах економії ресурсів і впровадженні науково-технічного прогресу.

Принцип погодженості суспільних, колективних і особистих інтересів.
Соціально-економічний розвиток України залежить від того, наскільки
загальнодержавні інтереси збігаються з інтересами трудового колективу й
окремого працівника щодо кінцевих результатів праці. У планах необхідно
використати всю систему інтересів як рушійну силу розвитку виробничих
відносин, зростання економіки, підвищення її ефективності. Особиста й
колективна матеріальна зацікавленість знаходить своє відображення не
тільки у високих завданнях на виробництві, а й у стимулюванні зростання
продуктивності праці, впровадженні нової техніки, підвищенні якості
продукції та кваліфікації працівників.

Принцип постійного аналізу та контролю виконання планів полягає у
своєчасному усуненні недоліків у господарській діяльності підприємств і
здійсненні необхідних заходів для досягнення планових показників.
Постійний контроль дає можливість вчасно виявити відхилення, упущення,
диспропорції та оперативно використовувати резерви для прискорення
темпів зростання виробництва у відстаючих галузях або підрозділах.

Сукупність цих принципів використовується для уточнення прогнозів і
планів, економічної та демографічної ситуації в країні. Жоден з цих
принципів окремо не може характеризувати методологію прогнозування та
макроекономічного планування, але кожний з них відображає ту чи іншу
суттєву його сторону.

Завданням прогнозування та макроекономічного планування є посилення
впливу держави на структурну перебудову економіки, організація
фінансування та стимулювання науково-технічних досліджень, особливо
фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних, наукових, освіченої та
кваліфікованої робочої сили), створення інженерно-дослідних центрів.

Держава також розробляє середньострокові заходи щодо модернізації таких
галузей промисловості, як вугільна, суднобудування, чорна металургія.
Активізується участь держави в розвитку окремих відсталих регіонів,
зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних компаній.
З цією метою їм надаються пільгові кредити, податкові пільги, гарантії
на випадок непередбачених ситуацій.

Однією з ключових функцій управління є планування. У прийнятому на
Заході трактуванні воно не обов’язково передбачає такі атрибути
державної діяльності, як створення бюрократичної планово-економічної
системи. Функція планування пов’язана з визначенням цілей розвитку та
забезпеченням засобів і ресурсів для їх досягнення. Вона може з успіхом
використовувати спеціально адаптований механізм річного бюджету, що вже
давно практикується багатьма країнами. Принципи такого бюджету були
вперше розроблені в 30-х роках нашого століття, а пізніше перенесені на
рівень державного управління.

Прогнозування та планування відрізняються тим, що характеризують різні
ступені розвитку економіки, хоча й взаємопов’язані, однак відмінні форми
передбачення її майбутнього стану. Прогнозування відрізняється від
планування функціональним призначенням. Планування спрямоване на
прийняття та практичне здійснення управлінських рішень; мета
прогнозування — створити наукові передумови для їх прийняття, які
включають науковий аналіз тенденцій та варіантне передбачення
майбутнього розвитку суспільного виробництва з урахуванням оцінки
можливих наслідків прийнятих рішень; обґрунтування напрямів
соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Завдання
економічного прогнозування, з одного боку, — з’ясувати перспективи
близького та майбутнього розвитку економіки, керуючись процесами, що
склалися в реальній дійсності; з іншого боку — сприяти розробці
оптимальних поточних і перспективних планів, спираючись на розроблений
прогноз і оцінку прийнятого рішення з урахуванням його наслідків у
прогнозованому періоді.

Економічне прогнозування базується на дослідженні закономірностей
економічних процесів розширеного відтворення.

Одним з найважливіших етапів складання прогнозу є підготовка для уряду
пропозицій з розробки конкретних заходів державного регулювання та
впливу на економіку. Держава може застосовувати пільгові податки,
відсотки за кредит, порядок нарахування амортизації тощо. Вона також
може вводити та використовувати й інші дійові важелі: бюджетні
інвестиції, субсидії, дотації. За необхідності можуть вводитися певні
державні обмеження, які стосуються матеріальних, грошових чи інших
потоків, а саме: квоти, мито, контрактні чи державні замовлення та інше.

Останнім етапом прогнозування є коригування прогнозу з урахуванням
реальних діючих економічних регуляторів.

У багатьох країнах велике значення надається плануванню розвитку, яке
охоплює функції, характерні для планової діяльності держави в розвинутих
капіталістичних, колишніх соціалістичних країнах та країнах, що
розвиваються.

Під «розвитком» згідно з теорією планування маються на увазі сукупність
інституціональних змін і зростання. Іншими словами, планування розвитку
спрямоване на досягнення й підтримку високих темпів економічного
розвитку в результаті поетапного реформування організаційно-правових
структур з метою забезпечення більш високого рівня життя населення
шляхом кількісних та якісних змін у виробництві. У тому випадку, коли
економіка побудована на плюралізмі форм власності та принципах вільної
конкуренції, під економічним розвитком слід розуміти, як правило, не
тільки забезпечення виробництва більшої кількості товарів і послуг, а й
підвищення їх якості.

Важливою функціональною складовою планування розвитку є державне
регулювання, в основі якого діє фінансова система, обмежена рамками
річного бюджету. Воно окреслює діючі в даний момент економічні
можливості держави, визначаючи тим самим середньо- та довгострокову
перспективи її економічної політики.

Якщо основним завданням поточного державного регулювання є підтримання
рівноваги стану економіки, необхідного для реалізації політики
економічного зростання, то до числа важливих завдань індикативного
планування входить забезпечення високих і стійких темпів зростання
економіки за рахунок структурних зрушень.

Найважливішим об’єктом планування є сукупний попит. У загальному випадку
він являє собою опосередковану й лімітовану грошовими доходами суспільну
потребу. Пропозиція — це адекватне матеріальне забезпечення
платоспроможного попиту. На взаємодії попиту та пропозиції побудована
система ринкових відносин, яка поступово розширює сферу свого впливу, та
механізм саморегуляції, динаміку якого необхідно враховувати при
досягненні певного економічного розвитку.

Існують два основних механізми державного впливу на величину сукупного
попиту та сукупної пропозиції: через структурний перерозподіл
національного доходу та за допомогою контролю над рівнем виробничих
витрат підприємств.

Такі виробничі витрати, як вартість спожитої сировини, матеріалів,
палива, розмір амортизаційних відрахувань і т. д. є головними
автоматичними регуляторами сукупного попиту та сукупної пропозиції, їх
скорочення веде, як правило, до зменшення витрат, а отже, і фонду
відшкодування вибулого основного й оборотного капіталів у складі
валового суспільного продукту, збільшуючи відповідно обсяги
національного доходу (сукупного попиту) і кінцевого продукту (сукупної
пропозиції).

Прямий вплив на сукупну пропозицію можливий шляхом зміни податків і
субсидій. Збільшення податків з підприємств призводить до зростання
питомих виробничих витрат і, як наслідок, до скорочення сукупної
пропозиції. Слід відзначити, що в реальній дійсності економіка реагує як
на кожну складову економічної політики, так і на їх результативний
вплив, тобто на ефективність.

У процесі аналізу структурних зрушень у сукупному суспільному продукті
України виділялося два періоди — до та після 1980 р. Слід зазначити, що
під час першого періоду відбувалися інтенсивні структурні зміни в
напрямі зростання в сукупному суспільному продукті питомої ваги
промисловості, транспорту, зв’язку, торгівлі та громадського харчування,
сільського господарства. Особливості структурних зрушень у сукупному
суспільному продукті України в той період певною мірою позначилися на
динаміці ефективності суспільного виробництва.

При формуванні господарських пропорцій та аналізі їх взаємозв’язку з
параметрами економічного зростання актуальним є дослідження
функціональних структурних зрушень. Проведені дослідження показали, що
зміна темпів зростання національного доходу, виробництва валового
суспільного продукту, матеріальних витрат, основних виробничих фондів,
чисельності зайнятих у матеріальному виробництві та співвідношення
темпів зростання суттєво вплинули на продуктивність праці, фондовіддачу
й матеріаломісткість. Економічна структура є не тільки результатом, а й
фактором економічного зростання. Це зумовлює необхідність зведеної
кількісної оцінки структурних зрушень та їх результатів.

Спираючись на прийоми аналізу структурних зрушень та їх впливу на
кінцеві результати економічного розвитку, науковці приступили до
розробки наукових положень і методик формування перспективної
економічної структури господарства України.

Таким чином, відбуваються кількісні та якісні зміни у виробництві, які
впливають на кінцевий результат і сприяють економічній стабілізації, а
потім — поступовому економічному зростанню. Це не тільки зростання
обсягів виробництва та накопичення, а й якісне вдосконалення факторів
виробництва (особистих, речових, нематеріальних), що забезпечують
задоволення потреб людей. Тому необхідно мати такий механізм державного
впливу на економіку, який забезпечував би найбільший економічний ефект.
Планування розвитку якраз і покликане відіграти роль такого механізму.

Список використаної літератури:

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної
теорії: Підручник.— К.: Вища шк., 1995.— 471 с.

Деловое планирование (Методы, организация, современная практика): Учеб.
пособие / Под ред. В. М. Попова.— М.: Финансы и статистика, 1997.— 368
с.

Дополнительные методические рекомендации к разработке государственного
плана экономического и социального развития СССР на 1986—1990 годы.— М.:
Госплан СССР, 1984.— 440 с.

Дорошенко Л. С. Управление трудовыми ресурсами: Учеб. пособие.— К.:
МАУП, 1997.- 60 с.

Економіка України: потенціал, реформи, перспективи: В 5 т. Т. 3.
Макроеко-номічна політика, прогнозування і державне регулювання
економіки / За ред. В. Ф. Бесєдіна, М. Ю. Гончар.— К.: НДЕІ Мінекономіки
України, 1996.— 44 с.

Калина А. В., Конева М. И., Ященко В. А. Современный экономический
анализ и прогнозирование (микро- и макроуровень): Учеб.-метод, пособие.—
2-е изд.— К.: МАУП, 1998.— 272 с.

Калина А. В., Осокина В. В. Экономическая теория и практика
хозяйствования.- К.: МАУП, 1997.- 308 с.

Киселева В. В. Плановые расчеты по моделям экономического роста.— М.:
Экономика, 1971.— 95 с.

Ковалевский А. М. Техпромфинплан в новых условиях и типовая методика его
разработки.— М.: Экономика, 1968.— 247 с.

Кравченко Ю. И., Цыба Г. F. Прогнозирование и планирование
макроэкономики: Учеб. пособие.— Кременчуг: Изд. центр «Сербо», 1997.—
189 с.

Похожие записи