Реферат на тему:

Макроекономічні процеси у відкритій економіці

Зміст

1. Теорія міжнародної торгівлі

2. Платіжний баланс

3. Валютний курс

Список використаної та рекомендованої літератури

Теорія міжнародної торгівлі

У розвитку теорії міжнародної торгівлі можна виділити кілька етапів.

Протягом XV-XVIII ст. панувала теорія меркантилізму, згідно з якою
багатство країни визначалося володінням цінностями, насамперед золотом.

У XVIII-XIX ст. набула розвитку класична теорія міжнародної торгівлі,
яка мала два напрями: теорію абсолютної переваги і теорію порівняльної
переваги, представниками яких були відповідно Адам Сміт і Давид Рікардо.

А. Сміт у праці «Дослідження про природу та причини багатства народів»
(1776 р.) сформулював теорію абсолютної переваги. Д. Рікардо у праці
«Початки політичної економії і оподаткування» (1817 р.) обгрунтував
теорію порівняльної переваги, довівши, що абсолютна перевага є окремим
її випадком. Обидві теорії критикували обмеженість меркантилізму і мали
на меті обгрунтувати необхідність і доцільність вільної зовнішньої
торгівлі. Зовнішня торгівля розвивається тому, що дає вигоду країнам,
які беруть у ній участь.

Країна має абсолютну перевагу у виробництві товару, якщо вона виробляє
його з меншими витратами порівняно з іншою країною.

Приклад. Дві країни (Україна, Польща) виробляють два види товарів
(пшеницю і цукор). Україна може виробити 60 т пшениці або ЗО т цукру на
одиницю витрат або будь-яку комбінацію обсягів цих продуктів у
зазначених межах. Польща за аналогічних витрат може виробити 50 т
пшениці або 125 т цукру або будь-яку їхню комбінацію у зазначених межах.

Максимальні обсяги споживання пшениці і цукру в Україні та Польщі будуть
задані прямими виробничих можливостей (рис. 12.1, 12.2). За відсутності
міжнародної торгівлі люди можуть споживати тільки те, що вироблено в
країні.

За даним прикладом Україна має абсолютну перевагу у виробництві пшениці,
а Польща — цукру.

Природні переваги зумовлені природними чинниками — кліматичними умовами
та природними ресурсами. Набуті переваги породжені розвитком технології,
підвищенням кваліфікації працівників, удосконаленням організації
виробництва.

Відносні ціни на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами.

Наприклад: в Україні 1 ? пшениці = 0,5 ? цукру; у Польщі 1 ? пшениці =
2,5 ? цукру.

Україні вигідно експортувати пшеницю та імпортувати цукор, а Польщі,
навпаки, експортувати цукор та імпортувати пшеницю.

Торгівля є взаємовигідною, якщо ціна товару на зовнішньому ринку
перевищує внутрішню ціну рівноваги того самого товару в
країні-експортері і є нижчою, ніж у країні-імпортері. Світова ціна на
пшеницю повинна встановлюватися у межах:

0,5 т цукру < 1 т пшениці < 2,5 т цукру. Торгівля є вигідною, навіть якщо країна не має абсолютної переваги. У такому разі йдеться про порівняльну перевагу. В країні завжди знайдеться товар, виробництво якого буде вигіднішим при існуючому співвідношенні витрат, ніж виробництво інших. Шведські вчені Е. Хекшер і Б. Олін пояснювали різницю у порівняльних витратах між країнами так: 1) у виробництві різних товарів чинники використовуються у різних співвідношеннях; 2) забезпеченість країн чинниками виробництва неоднакова. Згідно з теорією Хекшера — Оліна експортуються надлишкові чинники та імпортуються дефіцитні. Центр тяжіння у міжнародній торгівлі переміщується саме до торгівлі між промислове розвиненими країнами, тобто країнами з приблизно однаковим забезпеченням чинників виробництва. У світовій торгівлі зростає питома вага взаємопоставок схожих промислових товарів. Це суперечить теорії Хекшера — Оліна. У 1947 р. В. Леонтьев показав, що США, які вважалися країною з надлишковим капіталом, експортували не капіталомістку, а трудомістку продукцію всупереч теорії Хекшера — Оліна. Як засвідчили подальші дослідження, не капітал, а оброблювана земля та науково-технічні кадри є найбільш надлишковими чинниками в цій країні. Розвиток зовнішньої торгівлі супроводжується спеціалізацією країн на випуску тих видів продукції, за якими вони мають порівняльні переваги. Отже, змінюється структура виробництва в торгуючих країнах, а також структура попиту на чинники виробництва. Торговельна політика — самостійний напрям бюджетно-податкової політики уряду, пов'язаний із державним регулюванням обсягів зовнішньої торгівлі через податки, субсидії і прямі обмеження на імпорт або експорт. Ефекти торгових обмежень мають короткостроковий характер, і лише вільна торгівля приводить до раціонального розміщення та використання економічних ресурсів. На шляху вільної торгівлі стоїть велика кількість перешкод, що використовуються як знаряддя торговельної політики, їх поділяють на тарифні та нетарифні. До тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі належить імпортне (ввізне) мито — податок, який сплачується за кожну одиницю товару, що ввозиться до країни (рис. 12.3), та експортне (вивізне) мито — митний податок для обмеження імпорту з метою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Мито захищає вітчизняних виробників від іноземної конкуренції і є джерелом надходжень доходів у державний бюджет. Адвалерне мито — податок у вигляді відсотка митної вартості товару. Специфічне мито — податок у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (обсягу, ваги, площі тощо). Комбіноване мито — податок, що є поєднанням ставок адвалер-ного та специфічного мита. Експортне (вивізне) мито: держава йде на обмеження експорту, коли потрібно взяти під контроль ціну на деякий товар і утримувати її на рівні, нижчому за світовий, виплачуючи субсидії виробникам. Вивізне мито використовують, як правило, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі. Вплив держави на міжнародну торгівлю значно посилився завдяки розширенню форм і методів нетарифних торговельних обмежень (до 50). їх активно використовують промислове розвинуті країни. Квотування — це обмеження в кількісному чи вартісному вираженні обсягу продукції, яку дозволено ввозити в країну чи вивозити з неї (імпортна та експортна квота) за певний період. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється її ліцензуванням. Добровільне обмеження експорту є квотою, що її запроваджує не країна-імпортер, а країна-експортер. Експортні субсидії — це пільги держави експортерам для розширення вивезення товарів за кордон. Виробникам — володарям субсидій вигідніше експортувати, ніж продавати. Демпінг — міжнародна дискримінація в цінах, коли країна-експортер продає свій товар за кордон дешевше, ніж на вітчизняному ринку. Економічні санкції — надзвичайна форма державного обмеження зовнішньої торгівлі. Торговельне ембарго — заборона державою ввезення до якої-не-будь країни товарів. Мета цього заходу — тиск на країну для досягнення певних політичних цілей. Політика протекціонізму — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, коли відбувається дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо. Платіжний баланс Платіжний баланс — це систематизований запис операцій між резидентами і нерезидентами країни протягом певного періоду (рік, квартал). Головним принципом утворення платіжного балансу є подвійний рахунок. Кожна угода відображена у платіжному балансі двічі: як кредит і як дебет. Активне (додатне) сальдо платіжного балансу — перевищення надходжень над платежами. Пасивне сальдо (дефіцит) — перевищення платежів над надходженнями. Взаємозв'язок рахунків за поточними операціями та руху капіталу і фінансових операцій виводиться з перетворень основної макро-економічної тотожності: Sn= Y- С - G (рівняння національних заощаджень); ?- с - G = С + І + G + NX- (С + G); Sn = I + NX або (I-S) + NX = 0. Величина І-S обчислює сальдо рахунку руху капіталу та фінансових операцій і показує, наскільки внутрішні інвестиції перевищують внутрішні заощадження. На стан платіжного балансу впливає макроекономічна політика Центрального банку, яка здійснюється шляхом купівлі та продажу іноземної валюти з офіційних валютних резервів. Дефіцит платіжного балансу може бути профінансований за рахунок зменшення офіційних резервів Національного банку. Активне сальдо платіжного балансу збільшує офіційні валютні резерви Національного банку. Валютний курс Валютний (обмінний) курс — це співвідношення між валютами двох країн. Розрізняють номінальний і реальний обмінні курси. Номінальний валютний курс — це відносна ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті. Зростання експорту товарів та послуг з даної країни збільшує попит на національну валюту за кордоном. Зростання імпорту товарів і послуг в дану країну збільшує попит на іноземну валюту в цій країні. За системою гнучких (плаваючих) валютних курсів обмінний курс встановлюється в результаті вільних коливань попиту та пропозиції як рівноважна ціна валюти на валютному ринку (рис. 12.4). Система фіксованих курсів національної валюти встановлюється Центральним банком країни, який бере на себе зобов'язання купувати і продавати будь-яку кількість іноземної валюти за встановленим курсом. З метою макроекономічної стабілізації Центральний банк країни встановлює межі вільних коливань курсу національної валюти. Якщо ціна валюти наближається до верхньої або нижньої межі, то Центральний банк країни проводить інтервенцію: при наближенні до нижньої межі купує національну валюту в обмін на іноземну, а при наближенні до верхньої — продає національну валюту (рис. 12.5). При плаваючому валютному курсі зниження ціни рівноваги називають знеціненням валюти, підвищення — подорожчанням валюти. За фіксованого валютного курсу зниження ціни називають девальвацією, підвищення —ревальвацією. Реальний валютний курс показує, у якому співвідношенні товари однієї країни обмінюються на товари іншої країни. Реальний валютний курс показує пропорцію обміну вітчизняних товарів на іноземні і розраховується за формулою де Ет — реальний валютний курс, Е — номінальний валютний курс, ? — індекс внутрішніх цін, які виражені в національний валюті, ? — індекс цін за кордоном, які виражені в іноземній валюті. Індекси (рівні) цін в обох країнах співвіднесені до одного й того самого базового року. Зростання (спадання) реального валютного курсу свідчить про зниження (підвищення) конкурентоспроможності товарів даної країни на світовому ринку. Реальний валютний курс пов'язаний із динамікою платіжного балансу (рис. 12.6). Точка А — рівноважне значення реального валютного курсу. Пряма S — / відображає рахунок руху капіталу і не залежить від реального валютного курсу. Пряма NX відображає поточний рахунок платіжного балансу. Від'ємний нахил прямої чистого експорту пояснюється обернено пропорційною залежністю між чистим експортом і реальним валютним курсом. Теорія паритету купівельної спроможності: існує закон єдиної ціни, який в умовах досконалої конкуренції означає, що один і той самий товар не може продаватись у різних країнах за різними цінами. Список використаної та рекомендованої літератури 1. Агапова ?. ?., Серегина С. ?. Макроэкономика: Учебник / Под общ. ред. А. В. Сидоровича. — ?.: Дело и сервис, 2000. — Гл. 13, 14, 15, 16. 2. Долан Э. Дж., Линдсей Д. Макроэкономика. — СПб.: Литера-плюс, 1994.— Гл. 16. 3. Маяків ?. Грегорі. Макроекономіка: Підруч. для України. — К.: Основи, 2000. — Розд. 8. 4. Мікроекономіка та макроекономіка: Підруч. / За ред. С. Буда-говської. — К.: Основи, 1998. — Ч. 2. — Т. 13. 5. Панчишин С. Макроэкономика. — К.: Либідь, 2001. — Т. 13, 14. 6. Семюелъсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К.: Основи, 1997.— Розд. 17, 18, 19.

Похожие записи