КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

“Макроекономіка”

1. Макроекономічні ідеї класичної теорії. 2. Платіжний баланс та його
структура. 3 Задача

План

1. Макроекономічні ідеї класичної теорії

2. Платіжний баланс та його структура

3 Задача

Список використаної літератури

1. Макроекономічні ідеї класичної теорії

3 розвитком капіталізму, у зв’язку з тим, що капітал із сфери обігу
проникає в сферу виробництва (і фундаментально там закріплюється),
основні положення меркантилізму починають втрачати актуальність: на
порядок денний виходять нові вимоги — свободи торгівлі та
підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в тому, що
концепція меркантилізму поступається місцем теоретичним поглядам
фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи — представники одного з напрямків класичної політекономії,
який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони,
на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері
обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час
фізіократи обмежували виробництво лише землеробством. Промисловість вони
вважали непродуктивною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій
сфері належали до «безплідного класу». Визначними представниками
Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер
Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії
фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині,
Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в
працях представників англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті
(1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823
pp.). Головні наукові досягнення класиків — це прагнення виявити
глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр
теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва,
а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової
теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців.
Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Термін «фізіократи» походить від двох грецьких слів: «фізіс» — природа і
«кратос» — влада, сила; фізіократи вперше розглядають буржуазне
суспільство як класове, виділяючи в ньому три класи: фермери — єдино
продуктивний клас; власники (в основному власники землі); третій клас —
всі інші, тобто всі, хто зайнятий у інших, окрім землеробства, галузях
господарства.

Д.Рікардо відкрив навіть закономірність, яка виражає співвідношення між
оплаченою працею (заробітною платою робітників) та неоплаченою (прибуток
підприємця), і довів, що прибуток зростає або зменшується у тій самій
пропорції, в якій зменшується або зростає заробітна плата.

Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання до
досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за
допомогою механізму ціноутворення. А. Сміт розглядає дві ціни:

1. Природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку.

2. Ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Регулююча роль цін при цьому виявляється так:

Якщо попит вищий за пропозицію, а ринкова ціна відхиляється в гору від
природної, то в галузі де виробляється даний товар, прибуток вищий від
середньої норми то капітал переміщують у більш прибуткову галузь від
природної, а якщо попит нижчий ніж пропозиція, ринкова ціна менша від
природної, а прибуток нижчий від середнього рівня, то капітал вилучають
із малоприбуткової галузі.

Це забезпечує рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між
окремими галузями, який відповідає суспільним потребам, тобто ринок
через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення
макроекономічної рівноваги.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене (1694
– 1774рр.). Дослідженням економічних проблем Кене зайнявся у 60-річному
віці. У 1756 – 1657рр. він надрукував І-ші статті – “Зерно” та
“Фермери”.

Основним твором Ф.Кене була “Економічна таблиця”, надрукована у 1758р.
Цей твір визначив місце Кене як засновника і основного представника
фізіократизму.

Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук
стосовно економічних питань. Він розглядав суспільство як живий
організм, розрізняючи в ньому 2-ва стани:

здоровий (досконалий, нормальний)

хворобливий (ненормальний)

На думку Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані воно має
рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував економічні процеси, як
природні, які мають свої внутрішні закономірності; тобто він підійшов до
розуміння економічного закону.

Основою економічного вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення
(концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок
знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами
виробництва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві.

Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони
вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто
де відбувається розширення виробництва.

Промисловість вони визначили, як “безплідну” сферу, що не створює
чистого продукту; вона лише змінює форму багатства, але не збільшує
його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку
фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості працює земля,
природа.

Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу. Він
виділяв в ньому первісні аванси, як такі, що мають тривалий період
обігу, та щорічні аванси з річним періодом обігу.

У витрати виробництва щорічні аванси входять повністю, а первісні
частково. Таким чином Кене підійшов до поділу капіталу з точки зору його
відтворення, але узагальнюючих понять основного й оборотного капіталів
він не дав.

В “Економічних таблицях” була створена спроба розглянути виробництво як
процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного поділу
суспільства, виділивши “продуктивний клас” (зайнятих в землеробстві, що
створюють “чистий продукт”), “клас власників”6 до якого він відносив
монарха, духовенство, власників землі; “безплідний клас” – всі
громадяни, які не зайняті в землеробстві, вважає що праця представників
цього класу тільки повертає витрати на виробництво і нічого понад це не
створює.

Кене проаналізував можливості простого відтворення в національному
масштабі економічних зв’язків між класами. До нього відтворення ніким не
досліджувалося.

Послідовником та видатним представником фізіократів був Анн-Робер-Жак
Тюрга (1727 –1781), у вченні якого ідеї фізіократів одержали подальший
розвиток, а їхня теоретична система набула найбільш розвиненого вигляду.
Основний твір: “Роздуми про створення й розподіл багатств” (1776р.).

Як представник класичної теороії Адам Сміт поділяв уявлення про
економіку як систему, в якій діють об’єктивні закони, що можуть бути
пізнаними людиною. Йому була близька ідея “природної гармонії”, тобто
рівноваги, що встановлюється в економіці стихійно, при відсутності
зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом
функціонування економіки. Таким чином у своєму вченні А.Сміт яскраво
виразив ідеї економічного лібералізму. Він був палким прихильником
політики Laisser-faire (фритредерство) – політики державного невтручання
в економіку і свободи конкуренції.

Сміт визначив двоїсту задачу політекономіки як науки. На його думку вона
повинна була здійснювати абстрактний аналіз об’єктивної економічної
реальності і на підставі одержаних висновків розробляти рекомендації для
здійснення економічної політики.

Методології Сміта притаманна двоїстість. Як теоретик і аналітик він
досліджує внутрішні зв’язки “фізіології суспільства”, з іншого боку як
спостерігач він просто фіксує зовнішні форми та зв’язки у тому вигляді,
як вони проявляються на поверхні. така двоїстість методології
позначилась на тлумаченні Смітом багатьох економічних категорій:
вартості, прибутку, ренти.

Своє дослідження Сміт починає аналізом поділу праці. Він вважає, що
джерелом багатства є праця, а його збільшення досягається розвитком
поділу праці. Але Сміт вважав, що поділ праці породжується обміном, хоча
насправді обмін є породження поділу праці.

Вчення Сміта про поділ праці, визначені ним фактори і наслідки цього
процесу здебільшого не втратили свого значення і сьогодні.

З потреб обміну Сміт виходив і при з’ясуванні сутності грошей. Гроші він
вважав товаром, що виділився з інших товарів, але в той же час він
розглядав гроші лише як зручний засіб обігу, тим самим звужуючи роль
грошей.

В своїй теорії цінності Сміт говорить про два значення слова “цінність”.
Цим словом він позначає корисність будь-якого предмета з одного боку, з
іншого боку цінність – це можливість придбання інших предметів, яку дає
володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну
цінність і мінову ”дійсну ціну товару” (в нашому розумінні – це
вартість), він визначається працею витраченою на його виробництво; і в
цьому його теоретична заслуга. На відміну від своїх попередників, Сміт
стверджує, що вартість створюється працею не залежно від галузей
виробництва (меркантелісти вважають, що багатство за рахунок зовнішньої
торгівлі; фізіокгати – с/г) – тобто в цьому Сміт робить крок вперед.

На теорії вартості Сміта позначилась двоїстість його методології.
Послідовно розглядаючи категорію цінності Сміт дає 3 її визначення.
Спочатку він визначає цінність (вартість) витратами праці, потім –
працею, що купується, і нарешті – доходами (або сумою доходів) [це
визначення було взяте деякими іншими вченими за основу].

Тобто він каже, що вартість визначається працею, що купується –
помилково для капіталістичного виробництва, тому що тоді б прибутку не
було б. Він вийшов з цього положення наступним чином: при капіталізмі
вартість отримується з доходів (зарплати, ренти і прибутку). Ось це й
отримало відбиток в 1-ій половині 19ст. в теорії цінності Маркса і в
3-ох факторах виробництва Ж.Б.Сея.

В буржуазному суспільстві Сміт виділив:

3-ри основних класи: основні доходи

робітників зарплата

капіталістів прибуток

землевласників рента

На його думку лише зарплата є трудовим доходом. А прибуток і рента –
відрахування з продукти праці робітників. Але з часом двоїстість його
методології позначилась і на тлумаченні ним сутності таких категорія, як
прибуток і рента.

Капітал Сміт визначав, як запаси, що служать для подальшого виробництва.
Сміт вважав капітал природною та вічною категорією. Його заслуга полягає
в тому, що він висунув узагальнюючі, абстрактні поняття, категорії
основного і оборотного капіталу. Оборотний капітал приносить прибуток
через обіг, а основний – не обертаючись; але щодо структури елементі
основного капіталу, то треба подивитися літературу, бо сучасний підхід
відрізняється щодо тлумачення основної частини основного капіталу Сміта.

В теорії відтворення Сміт розрізняв валовий та чистий доход. Під валовим
доходом він розумів увесь річний продукт, а під чистим – фонд
нагромадження. Це було розмежування важливого значення, яке одержало
подальший розвиток в економічній науці.

Розглядаючи проблеми продуктивної і непродуктивної праці, Сміт
продуктивною вважав – працю, яка обмінюється на капітал; а
непродуктивною – та, що обмінюється на доход.

Сміт пояснює це так, якщо капіталіст платить робітнику зарплату – то це
виробнича праця, а якщо він платить зі свого доходу (праця слуги,…) – то
це не виробнича праця. Виходить з цього продуктивною є праця, що створює
товари, а непродуктивна праця – по наданню послуг.

Економічне вчення Давіда Рікардо (1772 –1823).

Важливе місце в економічному вченні Рікардо займає питання зовнішньої
торгівлі, світового ринку, валютних відносин.

Рікардо висунув принцип порівняльних відносних переваг, як абстрактне
обгрунтування переваг міжнародної спеціалізації виробництва (одне з
наукових досягнень Рікардо). Згідно з його теорією відносних або
порівняльних переваг кожна країна зацікавлена спеціалізуватися на
виробництві в якому вона має найбільшу перевагу (як у Сміта) або
найменшу слабкість. Тобто з якого вона має найбільш відносну вигоду.

2. Платіжний баланс та його структура

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично
відображає економічні операції, що здійснюються між національною
економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс ( співвідношення між платежами, які здійсненні
економічними суб’єктами даної країни в інших країнах, та надходженнями,
які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік).
Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде
активним, а при перевищенні платежів над надходженнями ( пасивним. При
активному сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної
валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави.
Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить
до зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом,
особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в
міжнародній кооперації, зв’язками із світовим ринком позичкових
капіталів, станом державного регулювання економіки і
зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає
економічне становище країни, широко використовується в інтересах
прогнозування і макроекономічного регулювання.

За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за
певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між
резидентами і нерезидентами держави. Платіжний баланс базується на
принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має
подвійний запис ( по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило
свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном
економічними цінностями. У випадку, коли має місце безвідплатне надання
економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для
відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива
стаття “трансферти” ( це група операцій проведених на безвідплатній
основі.

Таким чином, сума кредитових проводок повинна співпадати з сумою
дебетових, а загальне сальдо завжди повинно дорівнювати нулю. Але на
практиці баланс ніколи не досягається. Розбіжності, що можуть мати місце
між сумами кредитових та дебетових проводок називаються “чисті помилки
та упущення” і відображаються у відповідній балансуючій статті.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка
рекомендована Міжнародним валютним фондом. За характером операцій
платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс
капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами,
послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов’язані
з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та
зобов’язаннями. До них можна віднести: прямі та портфельні інвестиції,
середньострокові та довгострокові кредити, короткострокові міжбанківські
кредити, резервні активи.

Зміст кожної позиції у платіжному балансі потребує спеціального
розгляду. Торговельний баланс розраховується на підставі даних митної
статистики, оскільки вона більш повно відображає експортно-імпортні
потоки, враховуючи і дрібногуртову торгівлю.

Для складання статті “Послуги” використовуються дані банківської
звітності, міністерства статистики, додаткова інформація від окремих
міністерств та відомств, довідки з посольств та експертні оцінки.

До статті “Доходи”, відповідно до міжнародної практики, включаються не
тільки дані про трудові надходження та виплати, дивіденди з прямих та
портфельних інвестицій, відсотки на залучений капітал, а також і
відсотки, що мають бути сплачені у звітному періоді. Таким чином,
йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а і про виконання
графіка відповідних платежів. Саме вони дають уявлення про розміри
реальних прибутків та витрат відповідно від наданого та залученого
капіталу.

“Трансферти” характеризують некомпенсовану передачу Україні матеріальних
та фінансових цінностей із-за кордону. У платіжному балансі відрізняють
поточні та капітальні трансферти. Поточні трансферти збільшують рівень
доходу та споживання товарів і послуг країни-реціпієнта і зменшують
дохід та потенційні можливості країни-донора. Поточні трансферти
відображаються у рахунку поточних операцій та складаються за даними
банківської звітності, інформацією з агентства міжнародної технічної
допомоги та ОЕСД.

Головним принципом утворення платіжного балансу є подвійний рахунок.
Кожна угода відображена у платіжному балансі двічі: як кредит і як
дебет.

Активне (додатне) сальдо платіжного балансу — перевищення надходжень над
платежами. Пасивне сальдо (дефіцит) — перевищення платежів над
надходженнями. Взаємозв’язок рахунків за поточними операціями та руху
капіталу і фінансових операцій виводиться з перетворень основної
макроекономічної тотожності:

Y = C + I + G + NX;

Sn = Y — C — G (рівняння національних заощаджень);

Y — C — G = C + I + G + NX — (C + G);

S = I + NX a6o (I — S) + NX = 0.

Величина I — S обчислює сальдо рахунку руху капіталу та фінансових
операцій і показує, наскільки внутрішні інвестиції перевищують внутрішні
заощадження.

Умовна схема платіжного балансу

I. Рахунок поточних операцій

1. Експорт товарів
2. Імпорт товарів

Сальдо балансу зовнішньої торгівлі (торговельний баланс)

3. Експорт послуг 4. Імпорт послуг

5. Доходи від іноземних інвестицій 6. Трансферти

Сальдо балансу за поточними операціями

I I. Рахунок руху капіталу і фінансових операцій

7. Приплив капіталу 8. Відплив капіталу

9. Помилки та недогляди

Сальдо балансу руху капіталу і фінансових операцій

Сальдо балансу за поточними операціями, капітальними та фінансовими
операціями

III. Зміна офіційних резервів

Чистий експорт NX визначає сальдо рахунку поточних операцій.

На стан платіжного балансу впливає макроекономічна політика Центрального
банку, яка здійснюється шляхом купівлі та продажу іноземної валюти з
офіційних валютних резервів. Дефіцит платіжного балансу може бути
профінансований за рахунок зменшення офіційних резервів Національного
банку. Активне сальдо платіжного балансу збільшує офіційні валютні
резерви Національного банку.

Використана література

Агапова Т. А., Серегина С. Ф. Макрозкономика: Учебник / Под общ. ред. А.
В. Сидоровича. — М.: Дело и сервис, 2000.

Долан З. Дж., Линдсей Д Макрозкономика. — СПб.: Литера-плюс, 1994.

Манків Н. Грегорі. Макроекономіка: Підруч. для України. — К: Основи,
2000.

Мікроекономіка та макроекономіка: Підруч. / За ред. С. Буда-говської. —
К: Основи, 1998.

Панчишин С. Макрозкономика. — К.: Либідь, 2001.

Семюельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К.: Основи, 1997.

Похожие записи