Реферат на тему:

Капітал: різновидність, форми.

Реальний і фіктивний капітал

Капітал як фактор виробництва являє собою майно, цінність, яка може
мати форму грошей, землі, речей, що належить підприємцям або іншим
власникам і використовується в процесі створення товарів і послуг.

Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений,
створений і в процесі застосування має мати властивість самозростання.
Отже, для капіталу найважливішим є те, що за певних умов початкова
вартість капіталістичних цінностей забезпечує додаткову вартість, тому,
що головною функцією капіталу є принесення доходу.

Таким чином, капітал – це вартість, авансована у виробництво з метою
одержання додаткової вартості, це вартість, що завдячуючи експлуатації,
створює і приносить додаткову вартість.

Суть капіталу

Форм капіталу багато, тому, що він постійно змінює свою форму. Капітал
виступає то у формі певної суми грошей, то у формі засобів виробництва,
то у формі засобів існування найманих робітників, то у формі готової
продукції на складі, то, врешті у формі товарів, готових на продаж у яку
б форму капітал не прибирався, він завжди є засобом експлуатації,
засобом виробництва його власником додаткової вартості.

У процесі збільшення вартості бере участь весь капітал, однак, бере
різну участь. Засоби виробництва виступають лише засобами застосування
робочої сили і матеріалізації праці найманої робочої сили. Їх вартість
лише переноситься на вироблюваний товар, залишаючи його вартість
незмінною, постійною. Та частина капіталу, яка перетворюється у засоби
виробництва, — постійний капітал. К. Маркс назвав їх так і позначив
буквою “c” (від початкової букви латинського слова c o n s t a n t –
“постійний”). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм
речовим змістом, виступає при цьому фактором виробництва, споживання
вартостей, але не бере участі у процесі збільшення вартостей, а
відповідно не створює додаткової вартості.

Інша частина затрат капіталіста, яка авансується на придбання робочої
сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, має назву
змінного капіталу V (“various – “змінний”). Лише він збільшує первісну
вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює
надлишок понад ввласну вартість, тобто додаткову вартість.

Змінний капітал у процесі виробництва набуває форми робочої сили. Вона
не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих
засобів виробництва, переносить їх на продукт як складові частини його
вартості. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу є робоча
сила. Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар
на основі його вартості, що становить основу заробітної плати.
Споживання цього товару відбувається у процесі виробництва, і тому
вартість, що її створює виробник завдяки абстрактному характеру своєї
праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у
вигляді платні. Інакше підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже,
вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість
самої робочої сили.

Місячна вартість робочої сили, необхідної для виробництва певних
елементів комп’ютерів, становитиме 60 тис. г. о., але чистий дохід
становить 130 тис. г. о. Це означає, що робітник отримує за свою працю
не повну вартість продукту, створеного ним, а лише певну частину,
величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого.
Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою
вартістю. Виходячи з цього, структура вартості товару, що вироблений за
умов застосування найманої праці, буде такою:

W = C + V + m,

де W – вартість товару;

С – вартість постійного капіталу, перенесена на продукт;

V – вартість змінного капіталу;

m – додаткова вартість.

Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову зокрема створює
робоча сила, а засоби виробництва лиш переносять свою вартість на
продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у
виробництві додаткової вартості. Тому, що процес праці неможливий без
знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості і додаткової
вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є
робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати.

Оскільки додаткова вартість створюється робочою силою,, то ступінь
зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до
змінного капіталу:

mІ = m / V,

де mI — норма додаткової вартості;

m – додаткова вартість;

V – змінний капітал.

Норма додаткової вартості – це відсоткове відношення додаткової вартості
до змінного капіталу.

Поряд з торгівлею товарами в капіталістичному суспільстві торгують і
грішми. Бо гроші тут крім споживної вартості, яку вони мають як гроші,
набувають додаткову споживну вартість – приносять дохід, функціонують як
капітал. Цей дохід – це процент. У функціональних капіталістів дуже
часто з’являються вільні гроші. З іншого боку, у капіталістів та інших
громадян суспільства часто виникає тимчасова потреба в грошах. Тому
тимчасово вільні кошти надаються у тимчасове користування. Це позичковий
капітал. Позичковий капітал – це грошовий капітал, який надається його
власником у користування інших підприємств з метою одержання прибутку у
вигляді позичкового процента. Як особлива форма грошового капіталу, він
без будь-якого опосередковую чого руху зростається з грішми. Отже, він
функціонує одночасно і як гроші, і як капітал.

Перетворення грошей у позичковий капітал означає, що гроші починають
виступати як особливий товар, який здатний приносити прибуток. Джерелом
є амортизаційні відрахування, частина оборотного капіталу, заощадження
населення. Позичковий капітал виступає у двох формах – як
капітал-власність і як капітал-функція. Грошові засоби населення
акумулюють банки і строкові товариства. Капітал, що приносить процент –
це капітал-власність (істинний капітал). Власник грошового капіталу не
вкладає ці гроші у дію, а надає їх у позику функціонуючому підприємству.
Він відчужує гроші-товар на відновлений строк, на закупівлю якого
власник отримує свої гроші з процентом.

Капітал-функція – це позичений капітал, що використовується у
виробництві, торгівлі, будівництві і приносить прибуток у формі
підприємницького доходу. Ціною позиченого капіталу є процент.
Функціональний капіталіст застосовує позичений капітал в діло і отримує
середній прибуток – нехай 16 %. З них він заплатить власнику грошей де
позичковий процент (нехай 8 %), а інші 8 % утворюють підприємницький
дохід. Виходить, що капітал-власність реалізується в проценті, а
капітал-функція – в підприємницькому доході.

Отже, через те, що в зрілому капіталістичному суспільстві в кожному
індивідуальному капіталі постійно переплітаються власні і позичені
капітали, весь суспільний капітал розглядається як капітал-власність і
капітал-функція.

Основою економічною системою капіталізму є приватна капіталістична
власність на засоби виробництва. Приватна трудова власність за своєю
природою не є капіталістичною, вона набуває капіталістичного характеру
лише тоді, коли застосовується для збагачення власника, привласнення
неоплаченої праці найманий працівників.

Постійне привласнення частини праці найманих робітників без еквівалента
називається експлуатація.

Для виникнення економічної системи капіталізму необхідні суттєві три
умови:

а) приватна власність на засоби виробництва;

б) наявність найманої праці;

в) система експлуатації.

Але для цього потрібно, щоб зустрілись і вступили в контакт два
протилежних власники:

а) власник грошей та засобів виробництва;

б) власник робочої сили, вільний особисто, але позбавлений будь-яких
засобів виробництва та засобів існування.

Тому, щоб жити він мусить продавати свою здатність до праці, тобто
робочу силу.

Ці два протилежні власники не є наперед історично заданими, вони
з’являються в результаті диференціації товаровиробників, їх майнового
розшарування – це наслідок дії законів ринку, насамперед закону
вартості, а прискорюється в процесі первісного нагромадження капіталу:

а) відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва і
перетворення їх у найманих робітників;

б) перетворення експропрійованих засобів виробництва у первісний
капітал.

“Первісним” цей процес називається тому, що він утворює передісторію
капіталу ( Європа – 15 -18 ст.).

В Україні повторно первісне нагромадження капіталу проходить тепер
внаслідок процесу роздержавлення та приватизації власності.

Історичними передумовами виникнення капіталу були:

а) товарне виробництво;

б) товарно-грошовий обіг.

В процесі простого товарного обігу дрібні товаровиробники продають свої
товари за гроші для того, щоб купити інші товари ( Т – Г – Т ). В даному
випадку гроші виступають посередником і не є капіталом, вони виконують

свою функцію засобу обігу.

З певним часом просте товарне виробництво набуває підприємницького
характеру. За цих умов товаровиробник починає продавати свої товари не
за ради того, щоб купити інші товари за гроші, а з метою пустити гроші
знову в обіг.

Формула простого товарного обігу Т – Г – Т замінюється принципово іншою
формою Г – Т – Г ( купівля заради продажу ). В цій формулі вихідним і
кінцевим пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника.
Але рух Г – Т – Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були
кількісно рівні. Сутність цього руху полягає в прирості грошей, тобто в
Г + ?г.

Таким чином, формула набуває такого вигляду

Г – Т – Г1, де Г1 = Г + ?г.

Формула Г – Т – Г1 отримала назву загальної формули капіталу. Гроші
стають капіталом лише тоді, коли вони приносять додаткову вартість (
“m”).

Але звідки береться додаткова вартість (“m”), що є її джерелом?

Додаткова вартість не виникає ні тоді, коли обмінюються еквіваленти, ні
тоді коли обмінюються нееквіваленти. Обіг не створює ніякої вартості, а
це означає, що джерело самозростання вартості треба шукати в тій сфері,
де створюються вартості, тобто в сфері виробництва.

Для цього необхідно розшифрувати формулу Г – Т – Г1, особливо її перший
акт Г – Т. Що купує підприємець на ринку з метою отримання додаткової
вартості? Очевидно, такі товари, які можуть бути використані в процесі
виробництва:

а) засоби виробництва ( речові фактори);

б) робоча сила ( особистий фактор).

Вартість речових факторів виробництва оплачена заздалегідь і
самозростати в процесі їх використання не може. Ця вартість без
кількісних змін переноситься у вартість готової продукції, отже, і тут
джерела додаткової вартості ми не знайдемо.

В акті Г – Т власник грошей купує не лише засоби виробництва, які є
звичайним товаром, а й особистий фактор – робочу силу, яка є товаром
специфічним.

Капітал існує у трьох основних формах: грошовій, продуктивній і
торгівельній. Грошовий капітал є першою формою капіталу. Його функція
полягає в тому, щоб створити умови для поєднання факторів виробництва
(робочої сили і засобів виробництва).

Так у функціональних капіталістів дуже часто з’являються вільні гроші.
Один з них продав партію товарів і виручені гроші чекають, поки
господар домовиться про придбання необхідних йому засобів виробництва чи
для виплати зарплати. Інший збирається збудувати новий цех і нагромаджує
гроші. У кожного з них нагромаджуються амортизаційні фонди.

З іншого боку, у капіталістів й інших громадян суспільства часто виникає
тимчасова потреба в грошах. Один має виплатити зарплату працівникам, а
гроші за відправлену роботу ще не поступили. Інший має оплатити значну
партію товарів, яку він хоче купити. Ще інший збирається щось будувати.
Наявність тимчасово вільних грошей і тимчасова потреба в них
сполучаються у кредитних відносинах. Тимчасово вільні кошти надаються у
тимчасове користування. Крім того, що вони мають споживну вартість як
гроші, вони набувають добавлену споживну вартість – здатність приносити
доход. Вартість грошей як капіталу визначається не їх вартістю, а тим
доходом, який вони приносять своєму власнику.

Продуктивний капітал бере участь у створенні нової вартості. Капітал
стає продуктивним тільки тоді, коли сприяє зростанню вартості.

Ми знаємо, що місячна зарплата одного працівника згідно з контрактом
становить близько 200 г. о. Завдяки чому наймані робітники можуть бути
фактором зростання капіталу? Відповідь на це питання криється у
характері найманої праці. Для останньої характерно, що її здійснюють за
допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові; що власник
засобів виробництва керує цим процесом; що результати виробництва не
належать безпосередньо виробникові. Але незважаючи на всі ці чинники,
наймана праця залишається працею, що за умов товарного виробництва
зберігає притаманний праці товаровиробника ознаки: вона утворює завдяки
своєму подвійному характеру споживну вартість та вартість товару. Отже,
підприємець наймає працівників саме тому, що їхня праця може створювати
вартість, на відміну від засобів виробництва, які, не створюючи
вартості, тільки переносять власну вартість на продукт. Вартість,
створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість самої робочої
сили.

Розвинуте капіталістичне виробництво не може обійтись без торгівлі. Її
найчастіше використовує торговий капітал. Торговий капітал – це
відособлена товарна форма промислового капіталу. Він виконує дві функції
– реалізує вироблені товари і втілену в них додаткову вартість і
постачає капіталістів виробництва засобами виробництва. Функціонуючий
торговий капітал прибирає дві форми – форму циркулюючого капіталу і
форму витрат обігу. Циркулюючий капітал – капітал, що авансується на
придбання товарів для продажу. Після реалізації товарів він повертається
і знову використовується на придбання нової партії товарів для продажу.

Витрати обігу – це безповоротні затрати торгового капіталу. Вони
поділяються на дві частини – на чисті і додаткові витрати обігу.

Чисті витрати обігу – затрати торгового капіталу, пов’язані з
перетворенням товарної форми в грошову і навпаки, тобто власне з
реалізацією чи придбанням товарів.

Додаткові витрати обігу пов’язані з продовженням процесу виробництва
товарів у сферу обігу. Це – затрати на транспортування товарів, на їх
розфасовку, пакування, збереження товарного знаку.

Додаткові витрати обігу відшкодовуються за рахунок збільшення вартості
товару, чисті – за рахунок додаткової вартості. В сфері торгівлі
додаткова вартість не виробляється, тому немає власного джерела
прибутку. Та торговий капітал має приносити прибуток. Його джерелом є
додаткова вартість, якою поступається капіталіст виробництва на користь
торгового капіталіста.

На капітал отримують прибуток у формі проценту і промислового, і
торгового прибутків. Однак грошовий капітал не просто одна з функцій
форм. Це не лише сума грошей, що використовується у виробництві. А як
загальна форма всього дійсного капіталу. Тобто грошовий капітал
позбавлений предметності. Він виступає в найбільш абстрактній
функціональній формі. Грошовий капітал сам по собі не бере участі у
виробництві, але є засобом для придбання виробничих ресурсів і для
забезпечення виробничого процесу.

Ціною фактору грошового капіталу є процент, що заохочує власників
заощаджень надавати гроші в кредит, замість того, щоб їх зберігати у
вигляді готівки. Він сигналізує, в яку суму обійдеться кредит.

Стосовно джерела проценту є різні погляди.

Класична теорія розглядає процент як ціну капіталу взятого в кредит.
Неокласики тлумачать позичковий процент як плату за жертву (за
розтавання з грошовим капіталом), тобто процент є результатом більщ
високої оцінки поточних потреб, ніж майбутніх.

Неокласики розглядають процент, як психологічний чинник, як різниця між
теперішніми і майбутніми благами.

Процент – ціна грошового капіталу, як одиниця його власника. Розмір
проценту виступає у вигляді процентної ставки – це відносна величина
процента – платежів, яка оплачується покупцем – підприємцем продавцю –
власнику за надані гроші.

Кульмінативним виразом процента є ставка або норма процента.

Сума річного доходу на позичений
капітал

Норма процента =
*100%

Сума капіталу наданого в кредит

Норма процента знаходиться в певній залежності від норми прибутку. У
нормальних умовах середня норма прибутку є максимальною межею норми
проценту. На рівень норми проценту впливають такі фактори: попит і
пропозиція на гроші на ринку позичкового капіталу, розмір грошових
нагромаджень, співвідношення між внутрішніми і зовнішніми боргами
держави норма процента схильна до різних коливань. Найвища – період криз
(коли найвищий попит на гроші), найнижча – період депресії, коли попит
на гроші обмежений.

Розрізняють ринкову норму проценту (норма в певний час) і середню (за
певний період). Процентна ставка пов’язана з фактором часу і ризику. Чим
вищий час кредиту, тим вищий процент. Ризик пов’язаний з небезпекою
втрат в процесі кредиту. Втрати можливі внаслідок не передбачуваних,
випадкових економічних і політичних змін, які можуть бути викликані
інфляцією, фінансовою кризою, зміною податкового законодавства. Щоб
запобігти втратам банки застосовують такі способи: вводять планові
процентні ставки на кредит. Надають короткострокові кредити, підвищують
кредитну ставку з врахуванням інфляції, намагатися надавати кредити не
під процент, а під найбільший прибуток. З точки зору впливу інфляції
розрізняють номінальну і реальну ставки. Номінальна — поточна ставка
без врахування інфляції. Реальна ставка – це номінальна ставка за
мінусом відрахувань рівня інфляції.

ЛІТЕРАТУРА

Базилевич В.Д. та ін. Макроекономіка, опорний конспект лекцій. –К.,
1997.

Будаговська С. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. – К., 1998.

Гальперин В.М. и др. Макроэкономика. – СПб, 1997.

Дадаян В.С. Макроэкономика для всех. – Дубно, 1996.

Дорнбуш Р., Фишер С. Макроекономіка. — К.: Основи, 1996.

Костюк В.Н. Макроэкономика. – М., 1998.

Макроекономіка / За ред. А.Г. Савченка. — К.,1995,1999.

Макроэкономика / Под ред. Е.Б. Яковлевой. – СПб, 1997.

Певна сума грошей

Певна сума засобів виробництва

Певна сума товарів

Речовий зміст

Капітал

Суспільний зміст

Самозростаюча вартість

Вартість,що приносить додаткову вартість

Вартість, що втілює в собі додаткову вартість

Похожие записи