Курсова робота з макроекономіки

на тему:

“ Динаміка норм банківських резервів в Україні”

ЗМІСТ :

Вступ………………………………………………………….
………………………………………………3

Розділ І. Грошово-кредитна політика держави

Суть, мета та роль грошово-кредитної
політики………………………..5

Центральний банк – головний суб’єкт грошово-кредитної

політики……………………………………………………….
…………………………………..11

Норма обов’язкових банківських резервів як інструмент грошово-кредитної
політики……………………………………………………….
………….16

Порядок формування обов’язкових банківських резервів

в
Україні………………………………………………………..
………………………………….20

Розділ ІІ. Аналіз динаміка норми обов’язкових банківських резервів в
Україні

2.1. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в
Україні за

1992 –
2000рр…………………………………………………………
………………………23

2.2. Особливості політики НБУ щодо формування обов’язкових

банківських резервів в Україні у 2001 – 2003рр.
……………………………..27

Розділ ІІІ. Застосування норми обов’язкових банківських резервів для
досягнення стабільного довгострокового економічного зростання

Проблема визначення величини норми обов’язкових банківських резервів для
досягнення довготермінового економічного
зростання………………………………………………………
……………………………..30

Основні засади політики НБУ щодо грошово-кредитної політики та
застосування норми обов’язкових банківських резервів
у 2004
році…………………………………………………………..
……………………….32

Висновки
………………………………………………………………
…………………………………….38

Список використаної
літератури……………………………………………………..
……………40

Додатки

Вступ

Реалізація монетарної ( грошово-кредитної ) політики держави
здійснюється за допомогою багатьох інструментів. Одним з найважливіших
інструментів, що застосовує Центральний банк, є політика обов’язкових
резервних вимог.

Це надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання . Навіть,
невеликі зміни норми обов’язкових банківських резервів призводять до
значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно
впливають на грошову масу.

В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово
освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій
економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних
цінних паперів тільки формувався, процентні ставки Центрального банку у
зв’язку з інфляцією були від’ємними і не могли мати регулятивного
впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що
вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку
доводилось робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на
політику резервних вимог.

Мета даної роботи полягає у необхідності аналізу застосування норми
обов’язкових банківських резервів Національним банком для регулювання
грошово – кредитної сфери, впливу величини резервів на інвестиційну
активність, дослідження застосування даного інструменту в Україні у
період з 1992 по 2003 рр., аналіз політики НБУ на 2004 рік, визначення
основних порад для застосування норми обов’язкових банківських резервів.

Об’єктом даної роботи є норма обов’язкових банківських резервів у
системі інструментів регулювання грошово – кредитного ринку.

Актуальність роботи полягає у тому, що норма обов’язкових банківських
резервів в період розвитку банківської системи, грошового ринку та
економіки взагалі використовувалась Національним банком України як
основний інструмент грошово – кредитного регулювання. Застосування норми
обов’язкових банківських резервів вимагає докладного аналізу стану
грошової, кредитної сфер з метою забезпечення стабільного економічного
зростання і погашення негативних явищ ринку.

В першому розділі даної роботи розглянуто суть та роль грошово-кредитної
політики, її необхідність здійснення, суб’єкти та інструменти
реалізації.

Докладно охарактеризовано роль Центрального банку, як головного суб’єкта
монетарної політики, його основні завдання і методи їх здійснення.
Норма обов’язкових резервів розглянута як один з найвагоміших
інструментів здійснення грошово – кредитної політики Центральним банком,
механізм дії та її вплив на досягнення стратегічних цілей економіки. В
цьому розділі також описаний сучасний порядок формування норм
обов’язкових банківських резервів в Україні.

В другому розділі проаналізовано динаміку норм обов’язкових банківських
резервів в Україні, політику Національного банку України та умови в яких
вона здійснювалась за період з 1992 по 2003 рр.

В останньому розділі даної роботи проаналізовано вплив розміру
обов’язкових банківських резервів на економічні процеси у
короткостроковому та довгостроковому періодах. Розгляглянуто основні
засади грошово – кредитної політики Національного банку України на 2004
рік, а також політику НБУ щодо формування норми обов’язкових банківських
резервів.

Розділ І. Грошово-кредитна політика держави : суть, мета, суб’єкти,
інструменти, значення:

Суть, мета та роль грошово-кредитної політики;

Під грошово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозв’язаних,
скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання
грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк.
Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою. [1,28]

Найбільш прийнятним є визначення, яке відносить до грошово-кредитної
політики ті заходи та дії регулятивного характеру, які здійснюються
безпосередньо центральним банком чи за його участю та реалізуються через
грошовий ринок у всіх його різновидах, включаючи валютний. За такого
підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених
меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий
ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна
політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний
механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в
економічній системі. Саме у цьому розумінні ми використовуватимемо в
подальшому поняття монетарної політики.

В Україні головним суб’єктом грошово-кредитної політики є Національний
банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь
інші органи державного регулювання економіки — міністерство фінансів,
міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи
виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні
показники, які слугують орієнтирами для формування цілей
грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту,
платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада,
крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує
інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Для з’ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе
значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними
структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято
називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи:
стратегічні, проміжні і тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в
загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути: зростання
виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування
платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства,
що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно
реалізувати їх усі чи більшу їхню частину. Держава в цілому має у своєму
розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв’язання
таких завдань.

Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти
всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та специфіку її
інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні
цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілізація цін вимагає
застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення
кон’юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання
виробництва необхідно вживати заходи, які призведуть до пожвавлення
кон’юнктури і можуть спричинити зростання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної
ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін
(чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає
головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність
національних грошей. І через розв’язання цього завдання центральний банк
сприяє досягненню інших стратегічних цілей. Проте щоразу виникає складна
проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної
політики. [1,24-26]

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних
економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей.
Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка
цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники
визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями
монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається
стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є
економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може
бути пожвавлення ринкової кон’юнктури.

Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тільки напряму
зміни ринкової кон’юнктури, а й економічних перемінних, регулюванням
яких досягається вплив на стратегічні цілі. Такими перемінними можуть
бути: маса грошей в обігу, процентна ставка, валютний курс, швидкість
обігу грошей, номінальний обсяг виробництва, рівень цін .

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на
тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і
виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон’юнктури ринку через
зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому
періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці
заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене
збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте
для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо
регулювання ключових економічних перемінних, передусім грошової маси,
процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей.
Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань:
зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям зміни економічної
перемінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та
характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон’юнктури як
проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса
зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси
вибираються базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному
розпорядженні центрального банку. Характерними ознаками тактичних цілей
є їхня короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно
центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість.
[1,26-27]

Місце монетарної політики в загальнодержавній економічній політиці. Хоча
регулятивні заходи монетарної політики здійснюються безпосередньо в
грошово-кредитній сфері, її ефект не обмежується цією сферою, а
проявляється також у реальній економіці завдяки впливу монетарних змін
на виробництво, інвестиції, зайнятість тощо. Тому монетарна політика по
суті є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі
на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою,
інвестиційною, структурною політикою. За механізмом дії та характером
впливу на реальну економіку вона найбільш чітко вписується в
кон’юнктурну політику (рис. 1.1). [1,28]

Рис.1.1. Зв’язок монетарної політики з загальноекономічною політикою
держави

Інституційна основа монетарної політики. Успішне грошово-кредитне
регулювання ринкової економіки потребує наявності в країні відповідної
інституційної основи. Ключовими складовими цієї основи є банківська
система та грошовий ринок.

Формування монетарної політики як дуже важливого і складного механізму
економічного регулювання ставить ряд вимог до банківської системи щодо
рівня розвитку її інфраструктури та якості функціонування.

Основними з таких вимог є:

дворівнева побудова банківської системи, за якої одному з банків
надається статус центрального з монопольним правом емісії грошей. На
центральний банк покладаються функції вироблення та реалізації
монетарної політики;

законодавче та фактичне забезпечення незалежності центрального банку
від державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для
проведення ним самостійної монетарної політики;

законодавче закріплення за центральним банком статусу резервної
структури банківської системи в цілому з наданням йому права регулювати
резервні фонди всіх банків другого рівня;

законодавче надання центральному банку статусу кредитора в останній
інстанції для банків другого рівня та статусу фінансового агента уряду;

широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного
забезпечення попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти;

створення системи державного регулювання та нагляду за роботою банків
другого рівня, що гарантує функціональну поведінку останніх у межах,
визначених монетарною політикою центрального банку;

забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через
досягнення стабільності кожного окремого банку.

Грошовий ринок як другий елемент інституційної основи монетарної
політики створює те середовище, в якому формуються і реалізуються методи
та інструменти монетарної політики. Чим це середовище сприятливіше, тим
ефективнішою буде дія останніх. Навіть здатність банків здійснювати
грошово-кредитне регулювання значною мірою залежить від розвитку
грошового ринку, оскільки вони є головними посередниками на ньому.

Проведення ефективної монетарної політики ставить перед грошовим ринком
такі вимоги:

досягнення високого рівня його структуризації, за якого успішно
функціонують усі складові цього ринку — кредитний ринок із сегментами
ринку грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і
корпоративних цінних паперів, валютний ринок;

достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для
забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх
економічних суб’єктів, формування реального співвідношення попиту і
пропозиції в кожному із секторів та забезпечення реального

зв’язку між відповідними ціновими індикаторами — ставкою банківського
процента, доходу з цінних паперів, обмінного курсу валют;

вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор

грошового ринку;

наявність широких зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечення
конвертації національної валюти, проведення реальної курсової політики.

За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення
монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно
економічного впливу на суб’єктів ринку та максимально високої
ефективності монетарних заходів. [1,30-31]

Роль монетарної політики. Монетарна політика — одна з головних складових
системи державного регулювання ринкової економіки. Ця обставина сама по
собі свідчить про надзвичайно важливу роль монетарної політики, оскільки
нормальний розвиток ринкового суспільства неможливий без відповідного
коригування економічних процесів з боку держави. Дане положення світова
економічна думка визнає як незаперечне, дискусії ведуться лише щодо
ступеня такого коригування.

Застосування методів монетарної політики сприяє посиленню здатності
ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму
її здійснення завдяки нейтралізації монетарними заходами окремих
недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед
про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне
зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення
відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається
згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні
економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Така
стабілізація є необхідною передумовою успішного функціонування всього
ринкового механізму.

Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє
надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під
час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи
надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має
можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно
від завдань загальноекономічної політики держави. [17, 35-36]

Центральний банк – головний суб’єкт грошово-кредитної політики.

Як посередник між державою та банківською системою країни, центральний
банк покликаний регулювати грошові й кредитні потоки за допомогою певних
інструментів. У міру розвитку кредитних систем і ринків позичкових
капіталів можливості центрального банку безпосередньо впливати на попит
і пропозицію грошової маси зменшилися, проте розширився арсенал і
підвищилась ефективність ринкових інструментів грошово-кредитного
регулювання.

Ступінь розвитку фінансово-кредитної системи країни, її інфраструктурних
елементів визначає інструментарій грошово-кредитної політики, від якого
багато в чому залежить ефективність здійснення монетарного регулювання.

Наявні у розпорядженні центрального банку інструменти регулювання
грошової сфери розрізняються:

за безпосередніми об’єктами впливу (пропозиція грошей і попит на гроші);

за своєю формою (прямі та опосередковані);

за характером параметрів, що встановлюються у процесі регулювання
(кількісні та якісні);

за термінами впливу (короткотермінові та довготермінові).

Усі ці методи використовуються в єдиній системі. Визначення
пріоритетності інструментів грошово-кредитного регулювання залежить від
цілей, поставлених центральним банком на певному етапі, а також дієвості
впливу застосування конкретних інструментів. Дія основного для певного
періоду (чи певної країни) інструменту посилюється, зазвичай,
відповідним застосуванням допоміжних інструментів регулювання.

Залежно від конкретних завдань грошово-кредитна політика центрального
банку спрямована або на стимулювання кредитної емісії (кредитна
експансія), або на її обмеження (кредитна рестрикція).

Шляхом проведення кредитної експансії центральні банки передують цілі
піднесення виробництва й пожвавлення кон’юнктури.

За допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти

«перегріву» кон’юнктури, що спостерігається в періоди економічних

підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на
адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій
центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного
інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють способи впливу
центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних
умов на грошовому ринку та ринку капіталів. Ринкові (опосередковані)
інструменти відрізняються більшою гнучкістю порівняно з
адміністративними, хоча результати їх застосування не завжди адекватні
наміченій меті. Проте зараз спостерігається відхід центральних банків
розвинутих країн від прямих методів впливу до ринкових.

До найважливіших адміністративних інструментів можна віднести:

механізм готівкової емісії;

встановлення «стелі» кредиту центрального банку, що надається урядові та
банківським установам;;

пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі
вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з
пріоритетами макроекономічної політики для фінансування
окремих галузей економіки;

обмеження споживчого кредиту;

обмеження на відкриття філій та відділень;

селективна кредитна політика.

Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому випадку,
якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той
чи інший проміжок часу. Адміністративні інструменти займають певне місце
у практиці центральних банків розвинутих країн, а також отримали широке
застосування у країнах, що розвиваються.

Розглянемо деякі з прямих інструментів регулювання центральним банком
грошово-кредитної сфери, а саме адміністративне регулювання процентних
ставок за кредитами і депозитами комерційних банків, а також здійснення
селективної кредитної політики.

Адміністративне регулювання процентних ставок передбачає обмеження
урядом чи центральним банком розміру верхніх меж процентних ставок за
кредитами. Це призводить до збільшення попиту на кредитні ресурси
банків, внаслідок чого процентна політика сприяє адміністративному
розподілу фінансових ресурсів. Низькі процентні ставки стимулюють
інвестиції та сприяють підвищенню ділової активності. Проте останніми
роками центральні банки політику лімітування верхнього рівня процентних
ставок за кредитами та депозитами застосовують усе рідше, оскільки
вигоди від використання цього методу регулювання дієві лише протягом
короткого періоду часу, а негативні наслідки значні. Наприклад, низькі
процентні ставки депозитами сприяють розміщенню вільних тимчасових
ресурсів у вигляді банківських депозитів, а в інших формах (купівля
іноземної валюти, нерухомого майна, товарів, дорогоцінних металів ін.),
що не дозволяє їх використовувати для фінансування інвестиційних
потреб держави.

Іншим адміністративним інструментом, що також користувався свого часу
Національним банком України (у 94 р.), є так звані «кредитні стелі»,
тобто граничні суми кредитування. У результаті комерційні банки вимушені
зберігати певну частину депозитів у вигляді непрацюючих резервів, що для
них невигідно. Метою застосування цього інструменту є стримування
надмірної кредитної експансії.

Важливе місце в адміністративному регулюванні спрямованості кредитів
займає селективна кредитна політика, яка активно використовується у
країнах, що розвиваються (у деяких з них від до 80% банківських кредитів
спрямовується на фінансування певних галузей економіки). Як правило,
селективна кредитна політика застосовується у країнах, фінансовий ринок
яких розвинений недостатньо, що не дозволяє забезпечити ефективний
розподіл грошових коштів та економічний розвиток у цілому.

До основних механізмів селективної кредитної політики належать:

встановлення кількісних параметрів на кредити, спрямовані у
пріоритетні галузі;

створення спеціальних фінансово-кредитних закладів, що здійснюють
кредитування пріоритетних галузей за нижчими процентними ставками;

поширення різноманітних пільг для банківських інститутів, що надають
кредити переважно пріоритетним сферам економіки.

Активне застосування селективної кредитної політики, окрім певних
позитивних рис, має й негативні наслідки, що перешкоджають нормальному
функціонуванню кредитно-фінансової системи країни:

розвиток економіки ставиться в залежність від цільового кредитування за
пільговими процентними ставками;

значне збільшення в економіці ресурсів кредитування призводить до
надмірного зростання грошової маси, що посилює інфляційні процеси;

значний попит на штучно дешеві кредити перешкоджає спрямовувати грошові
потоки на кредитування найперспективніших галузей економіки;

зміна кон’юнктури на світових ринках може негативно позначитися на
певних галузях, що отримували значні обсяги пільгових кредитів
(наприклад, експортоорієнтовані галузі промисловості) тощо.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового
обігу найбільш поширене у країнах з перехідною економікою, де механізми
опосередкованого впливу на способи реалізації монетарної політики ще не
набули достатнього розвитку. Вони дають необхідний ефект при їх
використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему
грошового обігу. Хоча у цьому випадку йдеться про інтенсивне
застосування інструментів прямого впливу лише в обмежені проміжки часу.
При тривалому застосуванні їх дієвість знижується.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом
економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за
змістом механізми монетарної політики:

регулювання облікової ставки (процента) на позики, що надаються

центральним банком;

регулювання норми банківських резервів;

здійснення операцій на відкритому ринку; [2, 114-117]

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання
економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за
ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у
порядку рефінансування їхніх активних операцій.[1, 35]

Визначення норм обов’язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює
комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов’язкового
резервування залучених коштів. Розмір обов’язкових резервів
установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених
банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку
комерційного банку в Національному банку, проценти на обов’язкові
резерви не нараховуються.[1,34]

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах
обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов’язань
(депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж
— вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим
інструментом грошово-кредитної політики і тому активно можуть
застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ.[20, 4]

1.2. Норма обов’язкових банківських резервів як інструмент
грошово-кредитної політики;

Політика обов’язкових резервних вимог — один із класичних інструментів,
за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють
кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в
заздалегідь установлених межах збільшення сукупної грошової маси й
окремих її агрегатів. Дія цього методу полягає у зміні центральним
банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину
залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.

Обов’язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполучених Штатах
Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що
банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій
нормі на рахунках у федеральних резервних банках. Спочатку обов’язкове
резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для
виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог,
Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму
обов’язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у
різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів
страхова функція обов’язкових резервних вимог поступово втрачає своє
значення.[19, 43]

Сучасне трактування обов’язкових резервних вимог передбачає їх
використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв’язання
макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та
регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент
монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками,
спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову
пропозицію.

Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює
так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну
емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза
банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на
рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу
(МВ) можна визначити так:

МВ = С + R,

де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.

Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної
експансії, коли приріст депозитів в одному з банків призводить до
мультиплікативного збільшення сукупної грошової пропозиції (маси) в
масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити
економічних суб’єктів (підприємств, організацій, населення) в
комерційних банках, якими вони у разі необхідності можуть користуватися,
й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову
пропозицію (масу) (Мs) можна визначити за формулою:

Мs = С + D,

де С — готівка в обігу, D — депозити в комерційних банках.

Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосередньою
частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські
резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити,
збільшуючи пропозицію грошей.

Схематично грошову базу і грошову пропозицію зображено на рис.1.2.

готівка резерви

грошова база

(МВ)

грошова

пропозиція готівка депозити

(Ms)

рис.1.2. Грошова маса та грошова пропозиція

У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній — грошову
пропозицію. Обидві величини пов’язані між собою через грошовий
мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор (мм) — це відношення грошової пропозиції до
грошової бази:

мм = Мs/МВ = С + D / C + R; [1,38-39]

Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового
мультиплікатора.

Політика обов’язкових резервних вимог використовується центральними
банками як засіб антициклічної або антиінфляційної політики. Резервні
вимоги, звичайно, насамперед пов’язані з показниками грошової маси, і
їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через
трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний
сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі
властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання,
наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на
зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми
обов’язкового резервування за певних умов спричинює зниження
інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент
регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що
характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках
комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських
рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати
оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає
додаткові резерви, використовуючи різні засоби монетарної політики. Так,
підвищення центральним банком норми резервування призводить до
скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до
скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує
вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних
операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість.
Маневруючи окремими елементами механізму обов’язкового резервування,
центральний банк може стимулювати розвиток окремих видів банків (малі та
середні банки, банки, що надають довгострокові кредити), операцій
(залучення строкових депозитів), фінансових інструментів тощо.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою
параметрів. Розглянемо основні з них.:

1.Порядок визначення норми обов’язкових резервних вимог. У

деяких країнах верхня межа норми резервних вимог встановлюється

спеціальними законодавчими актами.

2.База, що використовується для обчислення обов’язкових резервів. Норма
резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до
банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до
загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як
правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених
коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора .

3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати
для задоволення резервних вимог.

4. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують
значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Основний
критерій диференціації — це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні
чи строкові депозити), валюти (національна чи іноземна), джерело
(банківські депозити чи небанківських установ), власник депозиту
(резидент чи нерезидент) тощо.

5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від
двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог.
Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не
щоденно, а в середньому за встановлений період.[1, 41-42]

1.4. Порядок формування обов’язкових банківських резервів в Україні.

Політика мінімальних резервів (як інструмент грошово-кредитної політики)
використовується Національним банком України для планування та
регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної
діяльності комерційних банків щодо їхніх зобов’язань стосовно залучених
коштів юридичних та фізичних осіб.

НБУ, відповідно до Положення про порядок формування обов’язкових
резервів для банків України, використовує норматив обов’язкового
резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної
політики з метою контролю за грошовими агрегатами шляхом зниження
(збільшення) грошового мультиплікатора.

Зобов’язання виконувати резервні вимоги виникає у комерційного банку з
моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних
банківських операцій. Обов’язковому резервуванню підлягають усі
залучені та обліковані на балансі комерційного банку кошти юридичних та
фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком
коштів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих
від міжнародних фінансових установ.

Національний банк встановлює для різних видів зобов’язань
диференційовані нормативи обов’язкового резервування залежно від природи
зобов’язань (депозити, ощадні вклади, поточні рахунки клієнтів та ін.),
а також строку зобов’язань чи пасивів (короткострокові пасиви,
довгострокові пасиви).[14, 3-23]

Сума залишків коштів, що приймається для розрахунку обов’язкових
резервів, визначається за формулою середньоарифметичної за відповідний
звітний період:

,

де Ld — середні залишки коштів, що використовуються для обрахування
обовязкових резервів за звітний період;

L1,2,3 — сума залишків залучених комерційним банком коштів станом на
кожне число звітного періоду;

Ln — сума залишків коштів за останній календарний день звітного періоду;

n — кількість календарних днів звітного періоду регулювання;

Розраховані таким чином середні залишки залучених коштів перемножуються
на норму резервування, а отриманий результат — сума мінімальних
обов’язкових резервів — повинна перебувати на кореспондентському рахунку
комерційного банку або (за рішенням Правління НБУ) має бути перерахована
на окремий рахунок в Операційному чи територіальному управлінні
Національного банку. [15, 70-77]

НБУ здійснює контроль за дотриманням комерційними банками нормативу
обов’язкового резервування, порівнюючи суму, що визначена на
підставі встановленого нормативу, з фактичною середньоарифметичною
сумою залишків коштів на кореспондентському рахунку банку. За
недотримання комерційним банком нормативу резервування до комерційного
банку можуть застосовуватися такі заходи впливу:

за один випадок — письмове застереження щодо необхідності безумовного
дотримання нормативу обов’язкового резервування;

за другий випадок — штраф у розмірі не більше одного процента від суми
зареєстрованого статутного фонду.[2, 123-125]

У разі збиткової діяльності комерційного банку або переведення його в
режим фінансового оздоровлення до нього не може застосовуватися такий
захід впливу, як стягнення штрафу в розмірі неправомірно отриманого
доходу, а застосовуються інші заходи впливу, передбачені законодавчими
та нормативними документами НБУ.[1,47]

Отже, у сучасних умовах політика норми обов’язкових банківських резервів
застосовується як один з головних інструментів довгострокового
регулювання грошово – кредитної сфери Національним банком. Цей
інструмент дозволяє підвищувати економічну активність, або ж стримувати
її через регулювання можливостей у кредитуванні комерційними банками.

Норма обов’язкових банківських резервів встановлюється Національним
банком у відповідності до активів або пасивів комерційних банків і
диференціюється залежно від видів і форм. Резервні кошти зберігаються на
коррахунках у Національному банку, на них не нараховуються відсотки і
вони є обов’язковими до виконання.

Розділ ІІ. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в
Україні :

2.1. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні у
1992 – 2001рр :

В Україні політика мінімальних резервних вимог застосовується
Національним банком з 1992 р. За цей період норматив резервування
змінювався досить часто (табл.1). До того ж, часто змінювалися види
залучених коштів, які підлягали обов’язковому резервуванню, що вкрай
негативно позначалося на діяльності комерційних банків.[3, 72-73]

Таблиця 2.1.

Норми обовязкового резервування коштів комерційних банків у НБУ, %

Показник 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Норматив

обовязкових

резервів

(на кінець періоду) 10 25 15 15 15 15 16,5 17 15 6-14

Протягом 1992-1993 р. норма резервних вимог була встановлена для банків
України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній
валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у
Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від
строків вкладів:

за депозитами до запитання — 15 %;

за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;

за депозитами, залученими на строк від одного до трьох років, — 10 %;

за депозитами строком вищим від трьох років — норма не встановлювалася
взагалі.

Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб
стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення
коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гіперінфляції (в 1992
р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і
від’ємних процентних ставок (процентні ставки комерційних банків на
кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 %
річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така
диференціація не могла сприяти одержанню очікуваного ефекту.[18, 22-26]

Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньомісячного
індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у вересні становив 180,3
%, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою
уповільнення темпів інфляції приймає рішення про різке підвищення рівня
обов’язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками
коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до
стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до
погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися
заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.

З метою пом’якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994
р. вніс зміни в механізм обов’язкових резервних вимог. Норма резервних
вимог була знижена до 15 % від суми залучених банками коштів. До складу
обов’язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах
комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як
і кошти на коррахунках банків. Обов’язкові резерви комерційних банків
були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у
Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам
можливість маневрувати коштами на коррахунку в межах декади, гнучкіше
управляти своєю ліквідністю.

Кінець 1994 р. знову був позначений інфляційним сплеском. За
середньомісячного індексу цін споживчого ринку в 1994 р. 114,7 % індекс
цін становив у жовтні 122,6 %, у листопаді — 172,3 %. З метою
уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку
рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існування
офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для
комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кредитну
діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й
одночасно зобов’язує комерційні банки сформувати додаткові обов’язкові
резерви у розмірі 20 % від суми пролонгованих та прострочених позичок.
Отже, НБУ одночасно намагається через механізм резервних вимог ще й
стимулювати підвищення якості кредитного портфеля банків.

Жорстка монетарна політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити
індекс цін споживчого ринку у січні до 121,2 %, у березні — до 111,4%, а
також відмовитися від використання надзвичайних заходів монетарної
політики, зокрема від додаткових резервних вимог.

У 1995 р. до механізму обов’язкових резервних вимог вносяться деякі
зміни. З метою розвитку ринку державних цінних паперів Національний банк
дозволяє комерційним банкам, які на той час були єдиними покупцями на
цьому ринку, скорочувати суму обов’язкових резервів на суму придбаних
облігацій внутрішньої державної позики. В Україні швидкими темпами
розвивається ринок державних цінних паперів. Ураховуючи високий рівень
дохідності облігацій, своєчасне погашення емітентом боргових
зобов’язань, державні цінні папери перетворюються в один із
найпривабливіших банківських активів. Усе це дало змогу Національному
банку поступово відмовитися від пільг, пов’язаних з облігаціями, у
формуванні резервних вимог. Одночасно Національний банк, намагаючись
стимулювати інвестиційну активність банків, дозволяє їм зменшувати
обов’язкові резерви на суму довгострокових інвестиційних кредитів,
наданих за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Проте, як показала
практика, для активізації інвестиційної діяльності банків такої пільги
недостатньо.

банками коштів за строками, і тривалість строків залучення коштів.
Середньозважені процентні ставки комерційних банків на кінець 1995 р.
становили за кредитами 105%, а за депозитами — 49,5%, частка строкових
депозитів у національній валюті у сукупній грошовій масі дорівнювала 8,5
%, а довгострокових кредитів, наданих комерційними банками суб’єктам
господарювання, — 10,5 %.

Установлені для комерційних банків пільги щодо інвестиційних кредитів
призвели навіть до деяких негативних наслідків. Зокрема, банки почали
маніпулювати складом своїх кредитів, прагнучи деяку частину виданих
кредитів перевести до категорії пільгових, за якою Національний банк
надавав пільги з резервних вимог. Усе це спричинило значне збільшення
контрольної роботи з боку Національного банку.

Згідно зі світовим досвідом основою для розвитку інвестиційних процесів
є стійке зниження інфляційних очікувань. Проте монетарна (фінансова)
стабільність не є єдиною і достатньою умовою для зростання інвестиційної
активності. Вирішальна роль належить ефекту взаємодії монетарної,
бюджетної, податкової та структурної політики.

Упродовж 1995-1996 рр. НБУ не вносив кардинальних змін у механізм
резервних вимог. Норма залишалася на рівні 15 % від суми коштів,
залучених комерційними банками у національній валюті. Водночас із метою
підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у
національній валюті Національний банк поступово вводить обов’язкове
резервування коштів, залучених в іноземній валюті: поступово
розширюється коло залучених коштів, на які поширюються резервні вимоги,
підвищується норма резервування. За депозитами в іноземній валюті
дозволяється створювати резерви в іноземній валюті і зберігати на
коррахунку Національного банку України в одному з банків Нідерландів.

Згідно із механізмом резервних вимог, який було затверджено Національним
банком наприкінці 1996 р., для банків з 1 квітня 1997 р. була
встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 15 % від суми
залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно
від джерел та строків залучення. Новим було й те, що банки створюють
обов’язкові резерви тільки в національній валюті й зберігають їх на
коррахунку в Національному банку. Формування обов’язкових резервів
тільки у національній валюті спрямоване на те, щоб загальмувати небажане
зростання вкладення грошей в іноземну валюту.[1, 44-46]

У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України продовжувала
погіршуватися. Уряд проводив недостатньо виважену політику відносно
розвитку ринку державних цінних паперів. У зв’язку з поглибленням кризи
на світових грошових ринках продовжувався відплив капіталу з України.
Країна не отримувала зовнішнього фінансування (кредитів МВФ і Світового
банку). Наприкінці літа почалася стрімка девальвація гривні, поштовхом
для якої стала криза на російському грошовому ринку. Тому, з метою
послабити негативні впливи на грошово-кредитний ринок наслідків кризи у
Росії (серпень 1998р.) НБУ ввів щоденний контроль за формуванням
комерційними банками обов’язкових резервів, підвищивши їх норматив з 15
до 16,5 %. [4, 141]

У зв’язку з прийняттям Закону України “ Про Національний банк України”
відповідно до статті 25 розроблено і введено в дію з 1 вересня 1999р.
Положення про нормативи обов’язкового резервування коштів банківською
системою України.

З лютого місяця були встановлені нормативи у розмірі 17%.

2000 рік став переломним в економіці та банківській системі України:
облікова ставка НБУ знизилась з 50% у 1999р. до 30,6% у 2000р,
стабілізувався курс гривні відносно долара. Проаналізувавши стан
грошово-кредитної системи НБУ знизив норматив обов’язкового резервування
до 15%.[16, 139]

2.2. Особливості політики НБУ щодо формування обов’язкових банківських
резервів в Україні у 2001 – 2003рр.

Починаючи з 2001 р. Національний банк, враховуючи ситуацію у
грошово-кредитній сфері, значно лібералізував механізм формування
комерційними банками обов’язкових резервних вимог, а саме:

норма мінімальних резервів застосовується диференційовано,

залежно від характеру і строку вкладу (див. додаток 1);

збільшився звітний період резервування з 15-ти днів до одного

місяця;

заходи впливу за порушення комерційними банками нормативу резервування
стали більш поміркованими.[2, 126 ]

Правління НБУ, проаналізувавши макроекономічні процеси, ситуацію на
грошово-кредитному ринку та можливі тенденції їх подальшого розвитку, а
також зважаючи на потребу підвищення кредитної активності банківської
системи , спрямування коштів у реальний сектор економіки, встановило з
10 грудня 2001 року норму формування комерційними банками обов’язкових
резервів залежно від видів залучених коштів (див. додаток 1) [5, 38].

Знизивши з 1 березня 2002 р. (Постанова Правління НБУ від 11 лютого №57)
норми резервування за короткосроковими депозитами фізичних осіб у
національній валюті до 6%, а за довгостроковими депозитами у
національній валюті до 2% (для фізичних осіб) та 4% (для юридичних осіб)
(див. додаток 1), Національний банк України створив позитивні передумови
для комерційних банків щодо залучення коштів у національній валюті,
особливо строкових коштів заощаджень громадян. Це сприяло подальшій
переорієнтації комерційних банків на залучення коштів у національній
грошовій одиниці, а не в іноземній валюті (оскільки норми резервування
депозитних операцій у іноземній валюті значно вищі), а також дозволило
збільшити питому вагу строкових депозитів у структурі залучених
банківських ресурсів, що є важливим фактором для грошово-кредитного
регулювання економіки.[6, 46 ].

Правління НБУ, проаналізувавши ситуацію, що склалась у 1 кварталі 2002
року в економіці в цілому та на грошово-кредитному ринку зокрема, з
урахуванням тенденцій їх розвитку в подальшому та з метою сприянню
збільшення банками обсягів довгострокового кредитування шляхом залучення
коштів на строкові депозити , прийняло постанову від 3 квітня 2002 року
№127, якою передбачено з 10 квітня 2002 року встановити такі нормативи
формування обов’язкових резервів :

— короткострокові кошти та депозити юридичних осіб :

у національній валюті – 6%,

в іноземній 12%;

— короткострокові кошти та депозити фізичних осіб :

у національній валюті – 2%,

в іноземній 12%;

— довгостррокові кошти юридичних та фізичних осіб :

у національні валюті – 0%,

в іноземній валюті – 10%;

— кошти до запитання в національній та іноземній валютах – 14%[7, 28]

Створивши у 2002 році необхідні умови для більш якісного розвитку
грошово-кредитної системи, а саме – стимулювання збільшення обсягів
довгострокових кредитів, НБУ у 2003 році не змінював норми обов’язкових
резервів застосовуючи для регулювання грошового ринку інші інструменти
монетарної політики.

Отже, на початкових етапах становлення банківської системи України та в
умовах кризового становища економіки, норма обов’язкових банківських
резервів стала основним та найдієвішим інструментом грошово – кредитного
регулювання НБУ. Маніпулюючи нормою обов’язкових банківських резервів,
Центральний банк у період з 1992 по 2003 рр. створив умови для залучення
депозитів у національній валюті, збільшенню строків зберігання вкладів,
збільшення частки залучених коштів від населення у загальній масі
депозитів.

Розділ ІІІ. Застосування норми обов’язкових банківських резервів для
досягнення стабільного довгострокового економічного зростання:

3.1. Проблема визначення величини норми обов’язкових банківських
резервів для досягнення довготермінового економічного зростання

Зміна норм обов’язкових резервів являє собою регулювання ресурсів
комерційних банків, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку.
Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному
відношенні до величини депозитів банку.

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики
центрального банку. Широке застосування даного методу пов’язане
по-перше, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд
параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі
банківські установи). [12, 4]

Якою ж повинна бути ставка обов’язкових резервів? Звичайно для
комерційного банку утримання значних коштів у вигляді резервів є
очевидною втратою, тому що це зменшує частку тих коштів, що банк зміг би
використати з прибутком. Але, з іншого боку, утримання низької ставки
посилює ризик. Міра ризику залежить як від форми депозиту, так і від
маси депозитованого капіталу.

Користуючись важелем обов’язкових резервних вимог, Центральний банк має
можливість впливати на динаміку суспільного виробництва. Коли,
наприклад, виникає необхідність стримування сукупного попиту та
інвестицій, Центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів.
Кредитні можливості банків звужуються.

Якщо на порядок денний висувається проблема подолання економічного
спаду, то Центральний банк мусить полегшити умови отримання кредиту. Для
цього ставки обов’язкових резервів знижуються.[9,77-78]. Наочно цей
процес проілюстрована на схемі.(див. додаток2) [8, 123]

Слід мати на увазі одну важливу обставину – до зміни резервних вимог
держава вдається відносно рідко. Причиною є високий рівень резонантності
цього методу. Якщо, наприклад, норма обов’язкових резервів підвищується
з 16,67% до 20%, то в даних умовах банки мають привести до відповідності
пропорцію “усі депозити – усі резерви”. Адже співвідношення “депозит –
резерв” до підвищення складало 6:1, а тепер має бути 5:1. Відповідно
скоротяться й усі депозити.[9, 78]

Мінімальні резерви є інструментом монетарного регулювання, який
придатніший для вирішення довготермінових завдань грошово-кредитної
політики. Часті зміни цього інструмента не сприяють стабілізації роботи
банківської системи зокрема та економіки країни у цілому. І ось чому:

підвищення норми резервування призводить до зростання бездоходних
активів, а отже, до зниження прибутковості комерційних банків.
Намагаючись компенсувати втрачений прибуток, комерційні банки підвищують
вартість кредитів, що надаються, знижують процентні ставки за
депозитами, здійснюють реструктуризацію банківських пасивів, що в свою
чергу призводить до зниження ефективності використання залучених
ресурсів;

оскільки обов’язкове резервування є прихованою формою оподаткування, то
часта зміна його норми не сприяє тому, щоб комерційні банки розробляли
довгострокові стратегії розвитку. Якщо центральний банк часто змінює
резервні вимоги, банки втрачають бажання надавати кредити на тривалий
строк; навпаки, вони намагатимуться збільшити надлишкові резерви як
гарантію проти ймовірної втрати ліквідності, спричиненої підвищенням
резервних вимог. Збільшення (у загальній масі) частки короткострокових
кредитів у перспективі негативно вплине на економіку, оскільки не
вистачатиме інвестицій в обладнання та виробничі потужності.[2, 125]

Саме тому такий сильнодіючий інструмент грошово-кредитного регулювання
повинен використовуватися із пересторогою. Спираючись на світовий досвід
можна твердити, що операції на відкритому ринку застосовуються щоденно і
без зупинно, зміни облікових ставок – періодично і в додаток до операцій
на відкритому ринку, то метод зміни норм обов’язкового резервування –
рідко і передумовою зміни є обов’язків аналіз стану грошово – кредитної
сфери та економіки в цілому.[8, 78]

3.2. Основні засади політики НБУ щодо грошово-кредитної політики та
застосування норми обов’язкових банківських резервів у 2004 році;

Основною метою грошово-кредитної політики в 2004 р. є підтримання
стабільності гривні як монетарної передумови поступового переходу від
екстенсивного економічного зростання до розвитку на
інноваційно-інвестиційній основі і досягнення довгострокових соціальних,
структурних та інституційних цілей.

Забезпечення виконання цього завдання зумовлює необхідність розгорнутого
таргетування стабільності грошової одиниці, яке передбачає постійний
моніторинг динаміки цін на товари та послуги, обмінного курсу та
процентних ставок, їх співвідношення і в разі потреби вплив на них
засобами грошово-кредитної політики. Одночасно створюватимуться умови
для поступового переходу до таргетування інфляції.

Проведення грошово-кредитної політики буде ґрунтуватись на використанні
та модернізації діючих її принципів і механізмів, спрямованих на
підтримання стабільності внутрішніх цін, динаміки реального ефективного
курсу гривні та темпів зростання пропозиції грошей в економіку в межах,
що забезпечуватимуть виконання основної мети. Для досягнення зазначеного

Національний банк здійснюватиме регулювання грошово-кредитної сфери
через валютний, кредитний та фондовий ринки із застосуванням відповідно
до ситуації усіх наявних монетарних механізмів та інструментів.

З огляду на можливість ризиків щодо стабільності національної валюти
грошово-кредитна політика проводитиметься з урахуванням необхідності
підвищення стійкості грошово-кредитної системи до можливих
дестабілізуючих факторів.

Виходячи із прогнозу розвитку реального сектора економіки,
грошово-кредитна політика буде спрямована на утримання інфляції на рівні
5.8 – 6.3% (грудень до грудня). Для оцінки ситуації на
грошово-кредитному ринку використовуватимуться й інші цінові індекси,
зокрема індекс цін виробників промислової продукції, а також індекс –
дефлятор ВВП.

З метою досягнення інфляційного орієнтира підтримуватиметься така
динаміка монетарних агрегатів, яка, з одного боку, задовольняла б попит
економіки на гроші, а з іншого — не створювала загрози для динаміки
споживчих цін. Цьому відповідатиме зростання протягом року монетарної
бази на 26 – 32 %, грошової маси — на 32 – 39 %.

Для задоволення попиту на гроші створюватимуться умови для зростання
грошового мультиплікатора через покращення структури грошової маси та
вдосконалення механізму дії трансмісійного механізму шляхом:

зміцнення довіри до банківської системи через посилення її надійності та
прозорості, підвищення ефективності банківського нагляду та регулювання,
подальшу капіталізацію банків, посилення контролю за сумнівними
операціями банків у контексті боротьби з відмиванням брудних грошей,
удосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб;

розширення сфери застосування безготівкових розрахунків через подальший
розвиток Національної системи масових електронних платежів, посилення
контролю за рухом значних сум готівки через банківську систему;

сприяння банкам у розширенні напрямів та спектра активно-пасивних
операцій шляхом розвитку іпотечного, консорціумного кредитування, а
також розширення спектра кредитних продуктів для фізичних осіб, ринку
банківських металів.

Очікується також збереження тенденції до уповільнення швидкості обігу
грошей.

У разі виникнення потреби вилучення з обігу відповідного обсягу грошової
маси Національний банк застосовуватиме монетарні інструменти
стерилізації надлишкової ліквідності залежно від ситуації на
грошово-кредитному ринку, а саме: депозитні сертифікати Національного
банку, операції зворотного РЕПО, операції на відкритому ринку з ОВДП із
свого портфеля.

Стратегічним орієнтиром валютно-курсової політики виступатиме динаміка
реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), оцінка якого дає змогу
вживати заходи, спрямовані на забезпечення ефективності українського
експорту, нарощування міжнародних валютних резервів, створення
макроекономічних умов фінансової стабільності. Така політика передбачає
поступову девальвацію гривні та нівелювання значних коливань на
валютному ринку. Середньорічне значення обмінного курсу гривні до долара
США очікується на рівні 5.38 – 5.42 грн. за дол. США.

За умов дотримання прогнозних макропоказників та згідно з прогнозом
платіжного балансу України міжнародні резерви Національного банку
збільшаться до кінця 2004 р. до обсягу, який забезпечить фінансування
імпорту товарів та послуг протягом 3.7 місяця.

Валютно-курсова політика враховуватиме сумарні дії таких важливих
чинників, як курсові та цінові зміни в країнах – найбільших торговельних
партнерах, коливання сальдо платіжного балансу, динаміку внутрішніх цін
в Україні.

Продовжуватиметься поступова лібералізація системи валютного регулювання
з метою подальшого розвитку та упорядкування валютного ринку, створення
сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності, розширення
можливостей роботи на валютному ринку як комерційних банків, так і їх
клієнтів. Разом з тим планується збереження тих елементів системи, які
показали свою життєздатність і позитивний вплив на розвиток
грошово-кредитного ринку і забезпечення стабільності національної
грошової одиниці.

Процентна політика спрямовуватиметься на подальше зниження рівня
процентних ставок банків з метою підвищення їх доступності для більшої
кількості суб’єктів господарювання. Вплив на процентні ставки
здійснюватиметься через встановлення облікової ставки та впровадження
комплексу заходів щодо зниження ризиковості кредитної діяльності, у тому
числі завдяки відповідним змінам у законодавстві, що регулює відносини
кредитора та позичальника.

Вживатимуться заходи щодо приведення у відповідну залежність депозитних
та кредитних ставок в банківській системі. З метою поліпшення умов для
залучення інвестицій і зниження рівня доларизації впроваджуватимуться
заходи, спрямовані на зростання привабливості вкладень в активи,
номіновані в національний валюті, порівняно з активами, вираженими в
іноземній валюті. Забезпечуватиметься дотримання позитивного рівня
облікової ставки щодо рівня інфляції.

Через використання механізму рефінансування, операції на відкритому
ринку з державними цінними паперами, а також регулювання нормативів
обов’язкового резервування підтримуватиметься ліквідність банківської
системи на рівні, достатньому для нормального функціонування банківської
системи та ефективного здійснення банками активних та пасивних операцій.

Особлива увага звертатиметься на стимулювання інвестиційного спрямування
діяльності банків. Для цього здійснюватимуться заходи щодо поліпшення
ресурсної бази банків шляхом стимулювання залучення депозитних вкладів
фізичних та юридичних осіб на довготерміновій основі. Крім того, для
зменшення ризиків втрати ліквідності Національний банк надаватиме
можливість банкам в будь-який час звернутися до нього як до кредитора
останньої інстанції за підтримкою ліквідності. Також Національний банк з
метою уникнення погіршення кредитного портфеля банків посилюватиме
нагляд за ними, зокрема в частині моніторингу ризиків, які банки беруть
на себе під час здійснення активних операцій.

У фондовому сегменті грошово-кредитна політика буде спрямована на
подальший розвиток ринку державних цінних паперів за рахунок створення
умов для подальшого зменшення питомої ваги зовнішніх запозичень у
загальному обсязі фінансування дефіциту бюджету на користь внутрішніх та
з метою здешевлення державних боргових зобов’язань. Державні боргові
зобов’язання передбачається активно використовувати під час регулювання
грошово-кредитного ринку. Враховуючи необхідність впровадження нових
видів надійних цінних паперів, стимулюватиметься розвиток ринку
муніципальних позик та корпоративних облігацій шляхом надання їм статусу
фінансових інструментів, з якими може працювати Національний банк під
час здійснення ним рефінансування банків.

Показники, що характеризують Основні засади грошово-кредитної політики
на 2004 рік, відображають таку тенденцію розвитку грошово-кредитної
cфери:

2003 рік 2004 рік

визначено Основ. засадами Виконано станом на 09.04 Виконання за рік
Усього У тому числі за кварталами

I II III IV

Індекс споживчих цін, у % до попер. року 106-107 102.7 106 105,8-106,3
101.8-102.3 102.9-103,9 102,4-102,9 105,8-106,3

Монетарна база, млн.грн 35600-37770 38219 42515 53550-57750 43790-47975
46340-50540 49740-53725 53550-57750

Темпи зростання у % до попереднього року 117-120 124,1 140 126-132
103-110 109-116 117-123 126-132

Грошова маса, млн.грн 72400-78800 83042 92280 121930-132775 94130-10405
102470-112700 109900-120345 121930-132775

Темпи зростання у % до попереднього року 122-127 128,7 143 132-139
102-109 111-118 119-126 132-139

Обмінний курс гривні до долара США 5,36 5,3331 5,34 5,38-5,42 5,33-5,37
5,36-5,4 5,4-5,44 5,43-5,47

Спрямовуючи свої дії на досягнення основної мети грошово-кредитної
політики, Національний банк залежно від змін макроекономічної ситуації
коригуватиме монетарні показники для забезпечення прогнозованої
траєкторії динаміки складових стабільності грошової одиниці.

Зважаючи на розвиток грошово-кредитного ринку та економіки в цілому у
2003 році, та проаналізувавши показники першого кварталу 2004 року
Національний банк України не передбачає до кінця 2004 року змінювати
існуючі розміри норм обов’язкових банківських резервів.[13, 4-8]

Отже, норма обов’язкових банківських резервів має застосовуватись як
інструмент антициклічної та антиінфляційної політики, так як зміна
розміру норми обов’язкових банківських резервів впливає безпосередньо на
інші макроекономічні показники через трансмісійний механізм. З метою
стимулювання інвестиційної активності Центральний банк проводить
політики, спрямовану на зниження розміру резервів, а збільшення норми
обов’язкових банківських резервів сприяє зниженню інфляційного тиску,
стабілізації курсу національної валюти. Тому при використанні цього
інструменту необхідний докладний аналіз ситуації на грошово – кредитному
ринку, економіки вцілому.

Висновки

Політика обов’язкового резервування – досить результативний інструмент
грошово-кредитного регулювання . На грошову масу він впливає не тільки
через зміну обсягів вільних резервів, а й через зміну коефіцієнта
грошового мультиплікатора та рівня процентної ставки , які надто
чутливо до зміни обсягів кредитних можливостей банків. Встановлення
величини норми обов’язкових банківських резервів залежить від необхідної
на даний момент грошово – кредитної політики : кредитної експансії
(стимулювання інвестиційної активності) або кредитної рестрикції
(стримування інвестиційної активності).

В країнах з розвинутою ринковою економікою цей інструмент монетарної
політики використовується рідко, як вийняток, оскільки часті зміни норми
обов’язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних
банків.

В умовах перехідної економіки України Національний банк України досить
часто і рішуче застосовував цей інструмент грошово – кредитної політики,
оскільки для використання інших, більш “м’яких”, інструментів в країні
не було достатніх передумов. У період з 1992 по 2003 рр. розмір норми
обов’язкових банківських резервів коливався у межах від 6 до 60%. З 10
квітня 2002 року у зв’язку зі стабілізацією економіки та розвиткам
грошово – кредитної сфери, Національний банк України встановив
диференційований розмір норм обов’язкових банківських резервів від 0 до
12%. Резерви не вимагаються під довгострокові депозити, що залучені у
національній валюті, а також встановлено розмір резервів під кошти
залучені комерційними банками у національній валюті від фізичних осіб на
короткий строк 2%. Ці дії Національного банку України сприяли розвитку
довгострокового кредитування, зниженню ціни кредиту, розширенню
кредитних можливостей комерційних банків, залученню вільних коштів
громадян в економіку, стабілізації національної валюти.

Також у період становлення банківській системи змінювалися нормативи
щодо формування норм обов’язкових банківських резервів : метод
нарахування, звітний період, вид банківських ресурсів до яких
застосовували резерви, штрафні санкції тощо.

Розвиток банківської системи сприяв встановленню сучасних ринкових
нормативів – було збільшено звітний період, резерви нараховуються на
банківські пасиви, застосовується диференційований метод розрахунку
резервів, що залежить від виду валюти у якій залучені кошти та терміну
зберігання, штрафні санкції стали біль поміркованими.

Застосування норм обов’язкового резервування Центральним банком вимагає
докладного аналізу та прогнозування стану грошового ринку й економіки
вцілому. В майбутньому Національний банк України має відмовитись від
активного використання обов’язкових резервів як інструменту поточного
регулювання грошового ринку й застосовувати його для досягнення
довготермінових стратегічних цілей монетарної політики.

Список використаної літератури:

Мороз А.М.” НБУ і грошово-кредитна політика”. – Київ: КНЕУ, 1999. –
368с.

Адамік Б.П. “ Національний банк : грошово-кредитна політика”. –
Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 278с.

Грошово-кредитна та банківська статистика // Бюлетень НБУ, січень
2004р. — С.72-73.

Стельмах В.С. “Грошово-кредитна політика в Україні”. – Київ: Знання,
2003. –421с.

Щомісячна збірка статистичних показників грошового ринку “Основні
монетарні параметри грошово – кредитного ринку України” // Вісник НБУ,
2002, №2. – С.38-39.

Щомісячна збірка статистичних показників грошового ринку “Основні
монетарні параметри грошово – кредитного ринку України” // Вісник НБУ,
2002, №3. – С.46-47.

Щомісячна збірка статистичних показників грошового ринку “Основні
монетарні параметри грошово – кредитного ринку України” // Вісник НБУ,
2002, №5. – С.28-29.

Савлук М.І. “ Вступ до банківської справи”. – Київ : Лібра, 1998. –

344 с.

Буян І.В. “ Економічна політика”. – Тернопіль: ТАНГ, 1997. – 160 с.

Гальчинський А. “Теорія грошей”. – Київ: Основи, 1999. – 413 с.

Тиркало Р.І. “Банківська справа”. – Тернопіль: Карт-бланш, 2001. – 314с.

Державне регулювання економіки // www. ukrreferat.com.ua/

Політика НБУ на 2004 рік // www.bank.gov.ua/

Про Національний банк України: Закон України №679-XIV від 20.05.1999р.
// Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності, 1999, №7. –
С.3-23

Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків
України від 27.06.2001р. № 244 // Законодавчі і нормативні акти з
банківської діяльності, 2001, №7. – С.65-88

Кротюк В.Л. “Національний банк – центр банківської системи в Україні”.
– Київ: Ін Юре, 2000. – 413с.

Долан Э.Д. “Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика” – Л.:
Профико, 1991. – 448с.

Гребеник Н.І. “ Тенденції розвитку управління грошово – кредитним
ринком в Україні за період 1991-1999 рр.” // Банківська справа,1999,
№6.– С.22-28

Савлук М.І. “ Гроші та кредит”. – Київ : Либідь, 1992. – 331с.

Положення про порядок здійснення установами банківської системи
операцій на ринку ОВДП // bank.gov.ua

PAGE

Загальноекономічна політика

Структурна політика

Конюктурна політика

Політика конкуренції

Фіскальна політика

Монетарна політика

Похожие записи