Курсова робота з макроекономіки

Антимонопольної політики в регульованій ринковій економіці

Зміст

ВСТУП………………………………………………………….
………………………………………..

І. КОНКУРЕНЦІЯ ТА ЇЇ ВИДИ. МОНОПОЛІЯ І КОНКУРЕНЦІЯ……………

II. ПРИЧИНИ ТА ХАРАКТЕР АНТИМОНОПОЛЬНОЇ

ПОЛІТИКИ В РЕГУЛЬОВАНІЙ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ……………………..

III. ЗМІСТ, СКЛАДОВІ ТЕОРІЇ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ………

IV. ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ ПРОВЕДЕННЯ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В
УКРАЇНІ…………………………………….

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………………..

ЛІТЕРАТУРА
………………………………………………………………
…………………………1

2

8

10

23

45

46

47

Вступ

Монополія як тип економічної поведінки на ринку має позитивні і
негативні сторони. З одного боку, велике виробництво дає змогу понизити
витрати виробництва і в цілому економити ресурси, воно менш схильне до
банкрутства, а тому стримує зростання безробіття, має великі можливості
для проведення науково-дослідних робіт і т. д. В існуванні деяких
монополій при умові регулювання їх діяльності з боку держави зацікавлене
суспільство в цілому, так як ефект масштабу дозволяє скорочувати виграти
виробництва на одиницю продукції, економити ресурси.

З іншого боку, в ринковій економіці монополія є перешкодою вільної
конкуренції, що не сприяє зменшенню цін, підвищенню якості продукції
і т. д. і зрештою призводить до зниження життєвого рівня населення.

Важливим засобом регулювання діяльності монополій є антимонопольне
законодавство, основи якого закладаються в законодавчі акти держави, яке
веде господарство на основі ринкових відносин.

Розглядаючи це питання, я намагалася проаналізувати різні погляди на
нього. Якщо для економіки Західної Європи загрозою були переважно фірми,
які займають монопольне положення, та деякі природні монополії, то
підчас «перебудови» радянські економісти зіткнулися зі
зверхконцентрованими і зверхспеціалізованими, так званими, «державними»
монополіями. Враховуючи це, а також те, що саме поняття монополії є
досить різноплановим, і може сприйматися як суто негативне або суто
позитивне явище в економіці, зрозумілою стає поява деяких розбіжностей в
поглядах на антимонопольну політику та її необхідність.

Отже, проблема антимонопольної політики в регульованій ринковій
економіці варта дослідження. Вірне вирішення її є однією з умов
благополуччя економіки держави.

І. Конкуренція та її види. Монополія і конкуренція

В ринковій економіці всі суб’єкти господарювання діють відокремлено і
виступають у відношенні один до одного як конкуренти.

Під економічною конкуренцією розуміють змагання економічних суб’єктів на
ринку за перевагу споживачів з метою отримання найбільшого прибутку
(доходу). Конкуренція є необхідним і важливим елементом ринкового
механізму, але сам її характер та форми різняться на різних ринках і в
різних ринкових ситуаціях.

В умовах ринкової економіки конкуренція є важливим механізмом
економічних зв’язків між виробниками і споживачами. Цінова конкуренція
характеризує ринкову ситуацію, коли ціни та кількість товару, що
реалізується, визначаються головним чином під впливом попиту та
пропозицій. При неціновій конкуренції вибір товарів диктується такими
критеріями, як технічний рівень і якість, умови післяпродажного
обслуговування і т. д.

Конкуренція хоча і пов’язана з певними витратами (посилює
соціально-економічну диференціацію в суспільстві, обумовлює втрати
економічних ресурсів від банкрутства переможених і т. д.), разом з тим
забезпечує великий економічний ефект, стимулюючи пониження цін,
зростання якості і розширення асортименту продукцію, яка випускається,
запровадження науково-технічних досягнень і ін.

В умовах командно-адміністративної системи з повним державним
регулюванням економіки підприємства змагаються не за ринок і прибуток, а
за отримання фондів, лімітів, державних капіталовкладень, за зменшення
директивних показників.

Розвиток конкуренції йде з розвитком товарно-грошових відносин. Так,
якщо для епохи вивчення економічних законів К. Марксом була характерна
абсолютна (чиста) конкуренція, яка визначалась невеликими розмірами
підприємств і багаточисельністю виробників, то з другої половини XIX
сторіччя картина починає суттєво змінюватися: великі підприємства
поступово захоплюють все більшу частину ринків окремих товарів, диктуючи
на них свої умови.

В сучасній економічній науці відокремлюють чотири моделі ринку, а
відповідно і видів конкурентної боротьби:

• абсолютна (чисту) конкуренцію,

• монополістичну конкуренцію,

• олігополію,

• чисту монополію.

Останні три види конкуренції об’єднуються під загальною назвою —
«неабсолютна конкуренція».

Ступінь конкурентності ринку визначається спроможністю фірм впливати на
нього і в першу чергу на ціни. Чим меншим є такий вплив, тим більш
конкурентним вважається ринок. Абсолютний конкурент не впливає на
ринкову ціну, вона виступає для нього як зовнішньо заданий параметр.
Порушення абсолютної конкуренції той чи Іншій мірі веде до встановлення
контролю над ціною і об’ємами продажу, обмеження доступу в галузь інших
конкурентів.

Характерні риси основних моделей ринку (видів конкуренції) представлені
в таблиці 1.

Таблиця 1

Характерні рисиМоделі ринкуЧиста конкуренціяМонополістична
конкуренціяОлігополія

Чиста монополія

Кількість фірмДуже великаВеликаДекількаОднаТип

продукціїСтандартизований

Диференційований

Стандартизований і диференційованийУнікальний; нема близьких
замінниківКонтроль над цінами

Відсутній

Деякий, але в досить вузьких рамках

Обмежений взаємозалежністю; значний при таємному зговоріЗначний

Доступність інформаціїРівний і вільний доступДеякі ускладнення

Деякі обмеження

Деякі обмеження

Умови вступу до галузіДуже легкі, відсутні перешкодиПорівняно
легкіНаявність суттєвих перешкодБлокованоНецінова конкуренція

Відсутня

Значний упор на рекламу, торгові знаки, торгові марки і т. д.Дуже
типова, особливо при диференціації продуктуГоловним чином реклама
зв’язку фірми з суспільними організаціямиПрикладиСільське
господарствоВиробництво одягу, взуттяВиробництво автомобілівПриродні
монополії

Аналізуючи таблицю, стає зрозумілим, що абсолютна (чиста) конкуренція
характеризується великою кількістю продавців, які конкурують один з
одним, пропонують стандартну, однорідну продукцію багатьом покупцям.
Обсяги виробництва і пропозиції кожним окремим виробником настільки
незначні, що кожний з них на може суттєво впливати на ринкову ціну. Ціна
на однорідну продукцію на такому ринку складається стихійно під впливом
попиту і пропозицій. В основі її лежить суспільна вартість товарів, яка
визначається не індивідуальними, а суспільне необхідними витратами праці
на виробництво одиниці продукції. При даній ціні покупцю все одне, в
якого продавця придбати продукт. Наслідком стандартизації продукції є
відсутність необхідності в неціновій конкуренції.

Учасники конкурентного ринку мають рівний доступ до інформації, тобто
всі продавці мають уяву про ціни, технологію виробництва, можливий
прибуток. В свою чергу покупці знайомі з цінами та їх змінами. В такому
ринку нові фірми можуть вільно входити до нього, а існуючі — вільно
залишати його. Для цього не існує ні законодавчих, ні технологічних, ні
фінансових чи інших серйозних перешкод. Обмежувачем тут виступає лише
прибуток, що одержується. Кожний підприємець вироблятиме товари до тієї
крапки, в якій ціна і граничні витрати не зрівняються. До цієї крапки
він буде існувати в даній галузі, після неї — залишає галузь,
переміщуючи капітал в ту з них, яка приносить найвищий прибуток. Це в
свою чергу означає, що ресурси в умовах чистої конкуренції
розподіляються ефективно.

Слід відмітити, що абсолютна конкуренція в чистому виді — явище досить
рідке. Однак вивчення цієї моделі ринку має важливе аналітичне і
практичне значення.

Під неабсолютною конкуренцією ми розуміємо ринок, на якому не
виконується хоча б одна з умов чистої (абсолютної) конкуренції.

На більшості реальних ринків переважна частина продукції пропонується
обмеженою кількістю фірм. Великі корпорації, які зосереджують в своїх
руках значну частину ринкової пропозиції, виявляються в особливих
відносинах з ринковим середовищем. По-перше, займаючи домінуюче
положення на ринку, вони можуть суттєво впливати на умови реалізації
продукції. По-друге, змінюються і відносини між учасниками ринку:
виробники ретельно стежать за поведінкою своїх конкурентів, і реакція на
їх дії повинна бути своєчасною.

Конкурентні відносини такого типу називаються неабсолютною конкуренцією,
яку звичайно розподіляють на три основні види:

• монополістичну конкуренцію,

• олігополію,

• чисту монополію.

Монополістична конкуренція має на увазі таку ринкову ситуацію, при якій
відносно велика кількість невеликих виробників пропонують схожу, але не
ідентичну продукцію.

Монополістична конкуренція не потребує присутності сотень і тисяч фірм,
достатньо відносно великої їх кількості: 20, 30, 50. Із наявності такої
кількості фірм випливає декілька важливих ознак монополістичної
конкуренції. Кожна фірма володіє відносно невеликою часткою усього
ринку, тому вона має дуже обмежений контроль над ринковою ціною. Таємний
зговір, направлений на узгодження дій фірм з метою штучного підвищення
цін, майже неможливий. При багаточисельності фірм в галузі відсутня
взаємозалежність між ними; кожна фірма визначає свою політику, не
враховуючи можливу реакцію з боку конкуруючих з нею фірм.

На противагу чистій конкуренції одною з основних ознак монополістичної
конкуренції є диференціація продукту, яка може приймати ряд різних форм:
якість продукту, послуги і умови, пов’язані з продажем товару,
розміщення, стимулювання збуту і упаковка. Одним із важливих значень
диференціації продукту є те, що покупець прив’язується до певного товару
і конкретного продавця, а звідси — втрачає частину свободи. Продавець
може в свою чергу в деякій мірі впливати на ціни.

Таким чином, в умовах монополістичної конкуренції економічне змагання
зосереджується не лише на ціні, а й на нецінових факторах.

Вступ до ринку монополістичної конкуренції досить вільний і
визначається, головним чином, розмірами капіталу. Однак, в порівнянні з
вільною конкуренцією він не настільки легкий і може обмежуватися
патентами фірм на свою продукцію, авторськими правами на торгівельні
знаки і ін.

Під олігополією розуміють ринок, на якому домінують декілька фірм, кожна
з яких володіє значною частиною цього ринку. Фірми, які знаходяться в
таких умовах, взаємозалежні, поведінка будь-якої з них безпосередньо
впливає на конкурентів і сама відчуває вплив з їхнього боку. Тому кожний
учасник ринку повинен ретельно стежити за поведінкою суперників,
виважувати свої дії по відношенню до цінової політики, а також оцінювати
потенційні наслідки своїх рішень.

Олігополістичний ринок характеризується тим, що проникнення в галузь
обмежується, з одного боку, розміром капіталу, необхідного новій фірмі
для вступу в цю галузь, а з іншого боку — контролем діючих виробників
над новітньою технікою і технологією виробництва. В силу цього фірми
можуть впливати певним чином на ціни (особливо при таємному зговорі) і
одержувати значний прибуток.

Чиста, або абсолютна, монополія існує там, де одна фірма є єдиним
виробником продукту, у якого нема близьких замінників.

Абсолютну монополію можна розглядати з двох боків. По-перше, її можна
розглядати як тип фірми. З цієї точки зору монополія являє собою велику
корпорацію, яка займає ведуче положення в певній сфері господарства і
використовує своє панування для одержання монопольно-високого прибутку.
По-друге, в поняття «монополія» вкладається тип економічної поведінки
фірми.

Для чистої монополії характерні наступні риси: панування однієї фірми;
відсутність близьких замінників продукції; диктат цін; блокування вступ
до галузі інших фірм; ефект масштабу; виключні права; патенти і
ліцензії; власність на важливі види сировини. Крім цих бар’єрів, які
перешкоджають вступу до галузі, монополії можуть використовувати і інші
так звані нечесні засоби: фізичне усунення конкурента; тиск на банки з
метою перешкодити одержанню конкурентом кредиту; переманювання ведучих
спеціалістів фірм — конкурентів та ін.

Монополії, які мають захист від конкуренції у вигляді патентів, ліцензій
і ін., називаються закритими. Ті монополії, які такого захисту не мають,
називаються відкритими.

Основним інструментом для встановлення свого панування монополії
використовують ціну. Розрізняють три види

монопольних цін:

• монопольно високі, по яким монополія продає свою продукцію споживачам
з метою одержання найвищого прибутку;

• монопольно низькі, по яким монополія закупає продукцію (як правило
сировину) у постачальників;

• дискримінаційні — різні ціни, які встановлюються на той самий товар на
різних ринках (ці ринки можуть різнитися по групам споживачів, по
територіям, по часу і т.п.).

Вищими формами монополістичних об’єднань є картелі, синдикати, трести і
концерни.

Картель — це об’єднання фірм, які узгоджують свої рішення з приводу сфер
впливу, цін та норми (квот) виробництва і збуту продукції так, якби вони
злилися в чисту монополію. Кожен з учасників картелю зберігає свою
виробничу і комерційну самостійність. Потенційну загрозу картелю несе
об’єднання аутсайдерів в контркартель. В теперішній час явні угоди
картельного типу зустрічаються рідко. Частіше можна спостерігати неявні
угоди, таємний зговір. Таємний зговір — це негласна угода про ціни,
поділ ринків і інших засобах обмеження конкуренції, які переслідуються
законом. Однак, таємний зговір не може існувати довгий час. Високий
рівень прибутку і монопольна ціна приваблюють в цю галузь нових
виробників, що загострює конкуренцію.

Синдикат — це таке монополістичне об’єднання, в якому підприємства, що
до нього входять, втрачають свою комерційну самостійність. Збут товарів,
а часто і закупівлю сировини здійснює контора синдикату. Кожен часник
синдикату одержує від контори відповідну частину прибутку, який залежить
від квоти виробництва та інших умов.

Трест — це такий вид монополії, де учасники втрачають не лише
комерційну, а й виробничу самостійність. Усіма справами відає правління
тресту, а колишні власники підприємств стають власниками акцій, на які
вони одержують девиденти, відповідно до вкладеного капіталу. Трест, як
правило об’єднує однорідні підприємства.

Концерн — це об’єднання формально самостійних підприємств різних галузей
виробництва, транспорту, торгівлі, банків і страхових компаній на основі
повної фінансової залежності від власників контрольного пакету акцій.
Ядром концерну є велике промислове підприємство, трест, банк або
спеціально створене головне товариство — холдінг.

В сучасних умовах синдикати і трести в чистому вигляді майже не
трапляються. Переважною формою монополістичних об’єднань стали
багатогалузеві концерни.

Також, штучно створену монополію слід відрізняти від природної,
обумовленої обмеженістю факторів виробництва особливими,
природнокліматичними умовами, якістю земель, видатними фізичними або
розумовими здібностями людей, особливо прибутковими сферами вкладання
капіталу і т. д. В цьому випадку до складу доходу — ренти, заробітної
плати і проценту — входить економічний прибуток, який породжується
природною монополією на фактори виробництва.

Монополізм породжений ринком. Про його існування можна судити по
руйнації ринкових механізмів, гальмуванню науково-технічного прогресу,
утриманню високих цін. Не варто ототожнювати з монополією будь-яке
велике підприємство у виробництві, торгівлі, банківській справі.
Джерелами монополістичних тенденцій бувають дрібні і середні
підприємства, держава і т.п. Звичайно, усередині великого бізнесу завжди
прихований неабиякий потенціал монополізму. Будь-яка могутня корпорація
не геть скористатися вигодами свого положення у виробництві, тяжіє до
встановлення диктату над ринком, розглядаючи це як один з ефективних
варіантів економічної поведінки. Але в сучасному ринковому господарстві
така можливість зовсім не обов’язково перетворюється в реальність.

Монополізацію стримують ринок із його конкуренцією, диверсифікація
виробництва і продажів, глибока інтеграція окремих країн у світове
господарство, політика держави. Наприклад, корпорація ІБМ, що є визнаним
лідером світового виробництва елементів комп’ютерних технологій,
протягом багатьох років нарощує (а не обмежує) виробництво і продажі,
постійно удосконалює (а не погіршує) якість виробів і розширює їхній
асортимент, знаходиться на передових рубежах НТП (а не перешкоджає
освоєнню його результатів), гнучко маневрує цінами (а не намагається
зберегти їх монопольно високими).

Домігшись домінуючого положення на ринку, монополія прагне його
зміцнення, застосовуючи різноманітні методи конкуренції.

Якщо демонополізація приносить результати, то стратегія монополій
змінюється. Опинившись у конкурентній ситуації, монополії прагнуть
підпорядкувати собі ліцензування і тим самим зберегти контроль над
ринком, право на ліцензування звичайно аргументоване багаторічним
лідерством у даному секторі економіки, наявністю потужного науково
технічного потенціалу, кваліфікованих спеціалістів і іншими обставинами.
Практика свідчить, що корпорації, що стали офіційними регулювальниками
ліцензій, користуються цим у власних інтересах.

Одним із варіантів стратегії монополій є розширення групи товарів
нееластичного попиту. Диктат монополій надійно гарантован, коли
споживачу пропонують телевізори, холодильники, автомашини й інші товари
без можливості вибору різних моделей у залежності від ціни. Якщо такі
явища мають місце в економіці, ми можемо говорити про справжнє всевладдя
монополій. Інтересам монополій об’єктивно відповідає розповсюдження
системи натурального розподілу, що цілком руйнує ринок.

Руйнація ринків монополіями не принесе економіці нічого гарного.
Руйнуючи стимули до технологічним інновацій , монополії роблять
економіку надзвичайно марнотратною, вона розвивається головним чином за
рахунок залучення додаткових ресурсів, приречена на низьку ефективність.
Для одержання прибутку у відсутності конкурентів не обов’язково
освоювати ефективні технології, знижувати витрати і розширювати збут,
достатньо встановити монопольні ціни і нав’язати їх споживачам. Останнім
доведеться миритися і з тим, що товари продаватимуться в обмежених
кількостях, а якість знизиться. У монополізованій економіці ціни слабко
реагують на коливання потреб і попиту. У результаті споживачі надовго
виявляються без товарів і послуг.

II. Причини та характер антимонопольної політики в регульованій ринковій
економіці

Оскільки чисті монополії зустрічаються украй рідко, у повсякденній
свідомості і в пресі закріпилося ототожнення монополії з великою
олігополістичною фірмою. Маються на увазі великі компанії, які володіють
високою долею продажу на галузевому ринку, значними розмірами фінансових
активів і прибутків.

Підсумовуючи зазначені в Главі 1 властивості монополій, треба визнати,
що ряд обставин говорить на захист монополій. Розвиток
науково-технічного прогресу ефективний лише в крупних формах.
Загальновідомо, що хоча й значна частина видатних технічних відкриттів
XX ст. зроблена дрібними підприємцями, реалізувалися вони у великому
бізнесі. Велике виробництво дозволяє краще використовувати ефект
масштабу і широко розгортати науково-дослідні і конструкторські
розробки. Все це при інших рівних знижує собівартість і підвищує якість
продукції. Стереотипи мислення початку XX ст., нібито монополія завжди
прагне паразитувати на досягнутому, гальмувати НТП, сильно застаріли.
Сучасна монополія існує в умовах розвиненого ринкового господарства, яке
постійно приховує загрозу конкуренції — внутрішньогалузевої чи
міжгалузевої, національної чи іноземної, реальної чи потенційної.

В той же час, не позбавлені підстав і багато доводів проти монополій.
Звичайно, монополісту простіше існувати, ніж виробнику в умовах
абсолютної конкуренції. Монопольна влада над цінами приховує загрозу
піти по «легкому шляху», оскільки завжди зберігається певний запас
міцності. Тому в великих фірмах уникають надмірно частих і глибоких
модифікацій продукції, що виробляється. Окремі винаходи нерідко
притримуються і впроваджуються тільки в комплексі. Великий бізнес
неминуче має тенденцію до бюрократизації, нарощенню неефективності.
Також існує неефективність в розподіленні ресурсів. Діяльність монополій
посилює диференціацію доходів, може призвести до соціально-політичних
конфліктів.

До того ж, склалася ситуація, коли ніхто не хоче, щоб монополію на щось
мав інший, але мало хто проти того, щоб мати її для себе; кожен бажає
конкуренції для іншого, але мабуть ніхто щиро не прагне її для себе. І
це цілком природно: конкуренція — постійна напруга, а конкурентне
середовище — стан невпинної боротьби.

Слова «конкуренція» (змагальність) і монополія («один продавець») в
своїх буквальних значеннях досить далеко відійшли від сутності явищ, які
визначають. Справа не в тому, один продавець має на ринку ой чи інший
товар, чи є в нього суперники, а в тому, чи є встановлення загальних
умов реалізації такого товару (головним із них є ціна та обсяг
пропозиції) проявом волі одного з учасників ринку (не важливо, чи
взагалі на ринку він єдиний чи один з тисячі), чи ці умови для всіх
учасників ринку вступають як зовнішня данність, обумовлена не чиєюсь
волею, а взаємодією воль усіх цих учасників. У першому випадку ми маємо
монополію, у другому — конкуренцію. При цьому, у разі, коли ціна
реалізації товару є для його виробника зовнішньою даною, він змушений
пристосовувати до неї свої витрати, з тим, щоб вони принаймні не
перевищили цього зовнішньо даного рівня, а якщо хоче отримати прибуток —
змушений свої витрати зменшувати, тобто шукати шляхи максимально
ефективного використання наявних у нього ресурсів. А оскільки зовнішньо
дана ціна є результатом взаємодії діяльності всіх учасників ринку, вони,
зменшуючи кожен індивідуальні витрати, зменшують і загальний рівень
ціни, що у свою чергу знов спонукає їх до зменшення індивідуальних
витрат. Навпаки, коли виробник товару самостійно встановлює ціни і має
можливість пристосувати їх до своїх витрат, нього не залишається ні яких
мотивів ці витрати зменшувати, більш того, він зацікавлений у їх
необмеженому зростанні. Неефективне ж господарювання найпотужніших
учасників ринку (а монополісти належать саме до них) невідворотно
спричиняє неефективність економіки в цілому.

При вивченні того чи іншого ринку приймається до уваги спроможність
діючих там корпорацій забезпечувати своєчасно відновлення продукції, що
випускається, її високу конкурентоспроможність на світовому ринку,
високу якість еластичність цін. Якщо ці вимоги недосяжні, то ринок
вважається монополізованим, а діючи на ньому структури підлягають
демонополізації. Наступ на монополізм йде широким фронтом, при цьому
найбільш послідовно в секторах, генеруючих технологічні нововведення і
впливаючих на стан всієї економіки. Слідом за появою нових ринків
формуються державні структури, однією з головних задач яких стає
підтримка високої конкурентності ринків. Ринок, конкуренція завжди були
антиподами монополізму. Протягом багатьох років їхнього історичного
протиборства саме ринок був тією єдиною реальною силою, яка перешкоджала
тотальній монополізації економіки.

Але монополія не може бути зовсім усунена з економіки. По-перше, наявна
ціла сфера господарської діяльності, яка не може існувати інакше, як на
монопольних засадах (природні монополії). По-друге, саме конкуренція
постійно породжує свою протилежність — монополії внаслідок об’єктивних і
суспільно-необхідних процесів економічної концентрації. По-третє,
монополія часто виникає з технічних і технологічних досягнень. В усіх
цих випадках монополія залишається монополією, з усіма притаманними її
негативними результатами.

В країнах з розвинутими ринковими системами нестійкий баланс ринку і
монополізму зберігався досить довго, доки держава не взяла на себе
відповідальність за створення умов для ефективного функціонування ринку.
Твердо вставши на захист ринкової конкуренції, держава протиставила
монополізму весь свій економічний і політичній потенціал, знайшла дієві
засоби антимонопольної профілактики, демонтувала загрозливі для
економіки монополістичні структури. Переважно з цієї причини великі
корпорації, які спроможні без надмірних зусиль задавити будь-які ростки
конкуренції, часто віддають перевагу утриманню від монополістичної
поведінки і роблять так не тому, що побоюються застосування санкцій
згідно з антимонопольними законами. Вони діють в утвореному за участю
держави економічному середовищі, де заохочується конкуренція, а не
монополізм, де перший варіант поведінки вигідніший за другий.

Держава давно бореться з нечесною конкуренцією, намагаючись захистити
економіку від монополістичний тенденцій. Ця політика знайшла такі
масштаби, що можна говорити про перетворення демонополізації в регулярну
функцію держави, в один з основних напрямків її діяльності. Оскільки
сучасна економіка упоряджена таким чином, що неминуче породжує
монополізм, протидія йому перетворилася в постійний обов’язок держави.

Від позиції держави в значній мірі залежить, чи залишиться економіка
високомонополізованою, чи розвиватиметься у напрямку ефективного
ринкового господарства. Тому боротьба за вплив в ешелонах державної
влади, спроби поставити її на службу власним інтересам були і
залишаються провідними елементами стратегічних планів монополій. Що
стосується економіки колишнього Радянського Союзу, то неможливо
перерахувати усю різноманітність форм взаємодії монополії і держави.

Довгі роки монополії розраховували на підтримку держави. Хоча таке
положення частково зберігається, в теперішній час все-таки переважає
інша лінія. Сучасний крупний бізнес, інтегрований в світову економіку,
зацікавлений в конкуренції на світових ринках.

Отже, адміністративне втручання в економіку, спрямоване на обмеження
монополізму, дає суспільно позитивний результат: захист конкуренції і
подолання негативних проявів монополізму.

Досвід показав, що таке втручання держави є невід’ємною і необхідною
складовою сучасної ринкової економіки. У 1980-х — 1990-х роках відбувся
справжній «бум» законодавства, спрямованого на захист конкуренції, —
воно було прийнято у декількох десятках країн світу і зараз існує
більше, ніж у 60-ти.

III. Зміст, складові теорії антимонопольної політики

Будь-яка держава, проводячи антимонопольну політику втручається а
економіку та в процеси, що в ній відбуваються. З цієї причини я хочу
навести приклади деяких поглядів на проблему державного втручання в
економіку.

Кейнсіанці переконані, що капіталізм, і особливо система вільного ринку,
страждає уродженими пороками. Найбільш важливим, на мій погляд, є
кейнсіанське твердження про те, що капіталізм позбавлений механізму, що
забезпечує економічну стабільність. Дійсно, багато ринків не є
конкурентними, що веде до негнучкості в плані зниження цін і ставок
заробітної плати. Держава, з точки зору кейнсіанців, може і повинна
грати певну активну роль у стабілізації економіки.

Монетаризький підхід прихован в тому, що ринки в достатній мірі
конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високий ступінь
макроекономічної стабільності. Ідейні корені монетаризму ідуть в
класичну економічну теорію. Таким чином, ринкова система, якщо вона не
підлягає державному втручанню у функціонування економіки, забезпечує
значну макроекономічну стабільність. З погляду монетаристів,
законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави
заохочують і посилюють негнучкість у плані зниження цін і заробітної
плати. Система вільного ринку спроможна забезпечити значну
макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч своїм
благим намірам підриває цю спроможність.

Цікаво, на мій погляд, також розглянути суть дискусій про теорію
антимонопольної політики, проведених у Радянському Союзі. Серйозне
вивчення шляхів боротьби з монополізмом почалося в нашій країні під час
«перебудови». Причому, виділялося два гіпотетичних варіанти
антимонопольної політики. Перший виходив із того, що заходи для боротьби
з монополізмом у значній своїй частині повинні передувати переходу до
ринкових відносин. У цьому випадку передбачалося заздалегідь забезпечити
передумови конкурентного, а не монопольного характеру, ринку, що
формується. Другий варіант передбачав пріоритет активізації процесів
переходу до ринку. Боротьба з монополізмом повинна була проводитися
водночас з цим переходом і в його рамках так, щоб методи антимонопольної
політики не суперечили логіці ринкових відносин. Це не означало, що
адміністративні методи виключалися цілком, але їм надавали допоміжної
ролі.

Найважливішу роль у здійсненні антимонопольної політики держави грає
антимонопольне законодавство -законодавство, спрямоване проти
накопичення фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади.
Антимонопольне законодавство може розумітися у вузькому і широкому
змісті слова. У першому випадку воно спрямовано проти чистих монополій і
великих олігополій, що володіють надлишковою монопольною владою. Широке
трактування антимонопольного законодавства спрямоване проти усіх форм
накопичення монопольної влади (у тому числі і дрібними фірмами),
будь-яких форм монопольної поведінки.

Класичним прикладом антимонопольного законодавства є антитрестовське
законодавство США. Першим актом став знаменитий закон Шермана (1890), що
був спрямований в основному проти монополізації торгівлі і комерційної
діяльності.

Він забороняв будь-які форми контрактів (об’єднання, змови і т.п.),
спрямовані на обмеження свободи торгівлі, а також оголосив поза законом
недобросовісні методи усунення конкурентів, висуваючи їх як карний
злочин. У якості мір покарання передбачалися штрафи, відшкодування
збитків, тюремний строк і навіть розформування винної фірми. Головна
особливість закону Шермана — націленість на боротьбу з вже існуючими
монополіями. Його хибами були нечіткість основних визначень, відсутність
постійного органа, що контролює виконання закону, профілактичних
антимонопольних заходів.

Ці хиби в значній мірі були усунуті в 1914 р. із прийняттям закону
Клейтона і закону про Федеральну торгову комісію (ФТК). У законі
Клейтона не тільки уточнювалися основні поняття антитрестовського
законодавства, але і розширювалося поняття антимонопольної діяльності.
Зокрема особлива увага приділялася фінансовим аспектам взаємодії
монополістів, а також монопольної влади як такій. На урядову ФТК був
покладен контроль за виконанням антитрестовських законів. Надалі
антитрестовське законодавство США все в більшому ступені переходило від
вузького до широкого трактування монополістичної поведінки. Закон
Уилера-Ли (1938) був спрямований на захист прав споживачів (проти хибної
реклами і перекрученої інформації); закон Келлера-Кефаувера (1950)
звертав увагу на взаємодію монополістів у сфері матеріальних активів.
Удосконалювання антитрестовського законодавства продовжувалося і
пізніше. Антитрестовські закони США дуже вплинули на розвиток
антимонопольного законодавства інших країн.

В Західній Європі антимонопольні законодавства були прийняті після 2-ої
світової війни і мають ряд особливостей. З одного боку, вони формально
спрямовані на захист інтересів споживачів, а з іншого боку, покликані
заохочувати процес концентрації виробництва й утворення великих
корпорацій, якщо це пов’язано з науково-технічним прогресом.

Наявність монополії в галузі свідчить, що доступ в неї конкурентів
ускладнений або не можливий. Часто бар’єри, які заважають вступу
конкурентів до галузі, народжені об’єктивними причинами, іноді
створюються штучно.

По-перше, бар’єром може стати технологія. Прикладами служать енергетика,
металургія, залізничний транспорт, міське комунальне господарство (газо-
та водопостачання, каналізація) і т. п., в яких сама технологія
припускає обмежену кількість підприємств чи навіть одне. Таким чином,
технологія в певних галузях народжує технологічні олігополії.

По-друге, природним бар’єром, який заважає чи обмежує доступ до галузі,
є патенти і ліцензії. Держава за допомогою ліцензій обмежує доступ до
галузі чи участь в якій-небудь діяльності. На основі патентів і ліцензій
виникають науково-технічна монополія. Вона носить тимчасовий характер,
зникаючи в процесі розповсюдження і комерційного освоєння результатів
наукових досліджень і технічних розробок.

По-третє, природним бар’єром може бути монополія держави в певних
галузях.

По-четверте, штучним бар’єром може бути значне розширення виробництва
корпорацією (концентрація) чи злиття декількох корпорацій в одну
(централізація).

По-п’яте, штучним бар’єром, який заважає виробництву продукту, може
стати монопольне володіння родовищами сировини.

По-шосте, є тотальна монополія держави в економіці, характерна для
минулих соціалістичних країн.

Таким чином, серед вищезгаданих монополій можна виділити згідно з
функціональним призначенням зону природної монополії, яка включає
технологічні олігополії, науково-технічну і державну монополію. Кордони
зони не постійні. Так, тимчасовий характер має науково-технічна
монополія, не жорстко фіксовані рамки технологічних олігополій, оскільки
технологічні впровадження спроможні викликати якісні зміни в економічній
діяльності.

Демонополізація є постійною функцією держави в ринковій економіці, одним
з основних напрямків її діяльності. При проведенні антимонопольної
політики керуються наступними принципами, основаними на особливостях її
структури:

1. Вивчення ринків, знаходження серед них конкурентних і монопольних.

2. Диференційний підхід до монопольних ринків. Антимонопольна політика
не повинна бути направленою проти монополізму взагалі. Кінцева мета
антимонопольної політики в тому, щоб в економіці залишилася лише зона
природних монополій.

3. Виділення зони природних монополій, які не підлягають
демонополізації. Природна монополія — це стан товарного ринку, при якому
задоволення попиту на цьому ринку ефективне при відсутності конкуренції
в силу технологічних особливостей виробництва (в зв’язку з суттєвим
зниженням витрат виробництва на одиницю товару по мірі збільшення
обсягів виробництва), а товари, які виробляються суб’єктами природних
монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, в
зв’язки з чим попит на даному товарному ринку на товари, які
виробляються суб’єктами природних монополій, в меншому ступені залежить
від змін ціни та цей товар, ніж попит на інші види товарів. Для
ефективного управління технологічними олігополіями потрібні переважно
адміністративні заходи, які включають поточне і перспективне планування
виробництва і інвестицій, контроль над цінами, якістю продукції і т.п.
Втручання держави в науково-технічну монополію повинно бути мінімальним
і обмежуватися введенням правових норм, сприяючих вільному обміну
науково-технічною інформацією як в межах окремих країн так і між ними.
Що стосується державних монополій по відношенню до товарів нееластичного
попиту, то держава націоналізує їх виробництво, встановлює
адміністративний контроль над цінами, фіксовані ставки акцизного
оподаткування і ін. Держава може впливати на ціни в галузях природних
монополій двома шляхами: по-перше, за рахунок регулювання цін і тарифів;
по-друге, шляхом впровадження елементів конкуренції навіть в галузях
природних монополій. Найбільш ефективними є підтримання оптимального
балансу конкурентних і регулюючих механізмів за принципом: регулювання
лише там, де конкуренція абсолютно неможлива. Наочно послідовний
алгоритм перетворень можна виразити у вигляді формули: реформа природних
монополій = наведення елементарного порядку та структурна перебудова +
реструктуризація. Міжнародний досвід і сучасні теоретичні розробки
свідчать, що найперспективнішим напрямком економічної політики держави в
галузях природних монополій є їх реструктуризація. Під останнім
розуміють впровадження елементів економічного змагання і створення умов
для розвитку конкуренції на відповідних ринках, яке буде
супроводжуватися їх регулюванням.

4. Виявлення монополій, по відношенню до яких держава проводить жорстку
антимонопольну політику. Злиття та приєднання дозволяють зміцнити і
посилити позиції підприємства на ринку, але можуть призвести до
обмеження конкуренції на певних товарних ринках. Злиття та приєднання є
інструментами, за допомогою яких підприємства намагаються досягти
різноманітних цілей, а саме: підвищити свою економічну ефективність,
здобути чи посилити свою ринкову владу, вирішити питання виходу на інші
ринки, підвищити результативність наукових досліджень тощо. На певних
етапах розвитку окремих товарних ринків процеси злиття стають
об’єктивною необхідністю для забезпечення економічної ефективності,
конкурентоспроможності, а часто і простого виживання окремих підприємств
в умовах посилення конкурентної боротьби на цих ринках чи погіршення
загальноекономічної ситуації та поширення кризових явищ. Крім того,
оптимальні розміри підприємств визначаються багатьма факторами, саме:
специфікою кожної галузі, стану розвитку як цієї галузі, так і економіки
країни в цілому, бар’єрами для вступу на ринки, що існують на
відповідний момент асу, в цій країні, ступенем інтеграції економіки
країни у світові економічні відносини, обсягами діяльності вітчизняних
підприємств на світових ринках та ін. З точки зору антимонопольного
законодавства спільним для зазначених видів реорганізації є зменшення
кількості незалежних суб’єктів господарювання, які діють на ринку. Більш
того, такі самі наслідки можуть мати й інші дії суб’єктів ринку, коли
одні суб’єкти господарювання встановлюють фактичний контроль над іншими,
при цьому останні не обов’язково втрачають організаційну та господарську
самостійність. Всі дії, які призводять або можуть призвести до змін або
розподілу сфер діяльності суб’єктів господарювання на ринку, в
антимонопольному законодавстві об’єднуються в понятті економічна
концентрація. Використовують також аналогічні за змістом загальні
терміни: «інтеграція», «злиття» фірм, яке поділяють на горизонтальне
злиття, вертикальне злиття та злиття конгломератів. Найбільш негативний
вплив на стан конкуренції на товарних ринках можуть мати горизонтальні
злиття, коли відбувається інтеграція конкуруючих фірм. Доки існують
монопольні ринки, їх не можна залишати без державного, переважно
адміністративного, контролю. Економічні регулятори мало ефективні, тому
о на їх вживання монополія відреагує подальшим підвищенням цін і
скороченням виробництва, вирішуючи свої проблеми за рахунок споживачів.
Маючи справу з монополією, необхідно водночас регулювати ціну, кількість
і якість продукції. Контроль якого-небудь одного з цих параметрів при
вільному формуванні інших не дасть очікуваного результату. Монополія все
одно реалізує свій економічний інтерес, відігравшись на споживачах.
Держава, захищаючи інтереси громадян, має право знімати адміністративний
контроль лише в процесі демонополізації ринків.

5. Поєднання антимонопольної політики, правових норм (антимонопольного
законодавства) і організаційного механізму, який забезпечує їх
реалізацію. Необхідні комітети і комісії з демонополізації в центральних
і місцевих законодавчих органах, відповідні ланки виконавчої влади,
обов’язком яких є здійснення на практиці антимонопольних законів і
підтримання конкурентного режиму на ринках, що контролюються. При
демонополізації економіки з тотальним одержавленням, тобто державного
соціалізму до відмічених принципів треба додати ще два.

6. Синхронне проведення демонополізації і лібералізації цін, оскільки
єдина лібералізація цін призведе до закріплення позицій монополій, які
будуть спроможні вільно встановлювати свої ціни.

7. Розвиток і укріплення ринкових структур, які протистоять монополіям.
Антимонопольна політика проводиться двома напрямками. К першому з них
відносяться форми і методи регулювання, призначення яких — в послідовній
лібералізації ринків. Не зачіпаючи монополію як таку, вони націлені на
те, щоб зробити монополістичну поведінку невигідною для крупного
бізнесу. Це зниження митних податків, відміна кількісних обмежень
(квот), покращення інвестиційного клімату для іноземних вкладників
капіталу, підтримка малого бізнесу, спрощення процедури ліцензування,
стимулювання виробництв, продукція яких може конкурувати з товарами
монополій і ін. Вказані методи утворюють антимонопольну профілактику.
Інше направлення об’єднує в собі засоби впливу на монополії, їх
вживають, коли сукупність заходів першого направлення виявилася
безрезультатною і запобігти появі монополій не вдалося.

При демонополізації економіки державного соціалізму треба додати
роздержавлення і заходи по знищенню відомчого монополізму.

В різних країнах конкретний характер антимонопольної політики має свої
особливості. Однак, незалежно від цього є спільні основи, які повинні
бути закладені в антимонопольне законодавство будь-якої держави.

Це:

• охорона і заохочення конкуренції,

• контроль над фірмами, які займають домінуюче положення на ринку,

• контроль над цінами,

• захист інтересів споживачів,

• захист інтересів і сприяння розвитку середнього і дрібного бізнесу.

IV. Особливості та проблеми проведення антимонопольної політики в
Україні

Говорити, що економіка України в 1991 році була високо-монополізованою,
некоректно; вона була суцільно монополізованою — адже для планової
економіки монополізм є засобом існування. Тому першочерговим завданням
стало як можна скоріше усунути економічний монополізм, демонополізувати
економіку.

Закон України «Про Антимонопольний комітет України» говорить, що в нашій
країні існує Антимонопольний комітет, який є державним органом,
покликаним забезпечувати відповідно до його компетенції державний
контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів
підприємств та споживачів від його порушень (Глава І. Загальні
положення. Стаття 1. Антимонопольний комітет України). Основним
завданням Антимонопольного комітету України є: здійснення державного
контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; захист законних
інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо
запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства,
покладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах
своїх повноважень; сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх
сферах економіки (Глава І. Загальні положення. Стаття 3. Завдання
Антимонопольного комітету України.) [20,3].

Критерій визначення монополіста зазначено в Законі України «Про
обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності.» Монопольним вважається становище
підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35% і яке дає
йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати
конкуренцію на ринку певного товару [10,9].

При визначенні конкретної стратегії та тактики демонополізації економіки
Антимонопольний комітет, інші органи повинні були виходити з того, що
фактично в Україні мав місце монополізм трьох типів.

По-перше, наявна сфера природних монополій. До неї належать
транспортування нафти і газу трубопроводами, передача та розподіл
електроенергії, користування залізничними коліями та об’єктами
інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального
користування, зв’язок загального користування, централізоване водо- та
теплопостачання, централізоване водовідведення та деякі інші. Усунення у
цій сфері монополізму є неможливим, залишається лише його звуження за
рахунок відокремлення ринків дійсно природної монополії від суміжних,
потенційно конкурентних (наприклад, відокремлення ринку перевезень
залізничним транспортом від ринку послуг користування залізничними
коліями), або за рахунок впровадження принципово нових технологій, які
здатні задовольняти ті ж потреби, функціонуючи в конкурентному
середовищі (наприклад, впровадження супутникового телефонного зв’язку
або електричного опалення приміщень).

По-друге, монополізація значної кількості ринків була обумовлена певними
об’єктивними економічними причинами, головним чином пов’язаними з
природними бар’єрами вступу, такими, як велика фондоємність, обмеження
за попитом, лімітованість ресурсів тощо, хоч в багатьох випадках самі ці
причини були наслідком структурних диспропорцій, нераціонального
географічного розміщення виробництва. Головне те, що ці причини
монополізації швидко усунути не можна.

Найбільш яскравим прикладом такого становища може бути ситуація в
машинобудуванні і металообробці, де питома вага монополізованих ринків
за станом на 1994 рік сягала 97,7%, чи в медичній промисловості, де вона
становила 75,7% [12,3].

Реальним і досить швидким засобом демонополізації таких ринків могло б
бути їх відкриття потоку продукції іноземного походження, але його
можливі негативні наслідки для вітчизняного виробництва вимагають
надзвичайної обережності при прийнятті рішень. У будь-якому випадку
можливість переключення покупця (якщо збільшується ціна) на імпортний
товар істотно обмежує можливості для зловживань з боку монопольних
утворень на цих ринках (це те, що в економічній теорії називають
«ситуацією оспорюваності ринку»).

Але поряд з цим на багатьох ринках Існував третій тип монополізму, коли
численні суб’єкти господарювання, котрі цілком могли існувати самостійно
і конкурувати між собою, були штучно, «з метою більшої зручності в
управлінні», об’єднані в структури, що завдяки своїм організаційним і
фінансовим важелям фактично були монопольними утвореннями, іноді —
надпотужними. Так, в галузі автомобільного транспорту існувало спочатку
єдине республіканське об’єднання, згодом перетворене на 25
територіальних виробничих об’єднань, до складу яких входило 357
автотранспортних підприємств, і єдине об’єднання по виконанню
міжнародних перевезень. До корпорації «Укрбуд» входило 902 з наявних 2,5
тис. будівельних підприємств України, які виконували 35 видів підрядних
робіт, 10 з них займали монопольне положення на відповідних ринках
[12,3].

У таких галузях переробної промисловості АПК як цукрова, олійно-жирова,
хлібопекарська, м’ясопереробна, молочна, спиртова, кондитерська та в
деяких інших кожне підприємство, що входило на правах структурного
підрозділу до того чи іншого об’єднання, виробляло відносно незначну
частку товарної продукції (від 0,1 до 26,1 відсотка). Але в результаті
включення більшості підприємств переробної галузі АПК до різних видів
об’єднань, котрі поєднали господарські функції з функціями координації
та контролю щодо виробництва, постачання, збуту продукції окремих
підприємств, була суттєво обмежена конкуренція між підприємствами. 15
об’єднань переробної промисловості АПК виступали як надмонополії на
відповідних ринках, їх наявність мала особливо негативні наслідки саме
тому, що у цій галузі перехрещуються інтереси як сільських
товаровиробників, так і споживачів агропромислової продукції. Аналогічне
становище мало місце і на регіональних ринках, де налічувалося більше
120 регіональних об’єднань (підприємств), які у своєму складі мали
більше 1500 технологічно незалежних структурних підрозділів [12,3].

У цілому, в 1994 році в Україні діяло більше тисячі різного роду
об’єднань державних підприємств. Подолання такого монополізму не
потребувало додаткових інвестицій, тут достатньо було проявити політичну
волю.

Стан монополізму в економіці України обумовив різноманітність шляхів
демонополізації, сформульованих у Державній програмі демонополізації
економіки і розвитку конкуренції, прийнятій Верховною Радою України в
грудні 1993 року. В ній поряд зі структурними засобами демонополізації,
тобто тими, які передбачали зміну структури учасників ринку, а саме:
децентралізацію управління, поділ державних монопольних утворень,
ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу, —
передбачено і більш складні, неструктурні дії, спрямовані на зміну
структури відповідних ринків, не зачіпаючи структури суб’єктів
господарювання, які на них вже працюють. До них належать зниження або
зняття бар’єрів, що обмежують вступ суб’єктів господарювання на існуючі
ринки, та стимулювання вступу на монополізовані товарні ринки нових
суб’єктів господарювання.

Антимонопрльний комітет України не наділений повноваженнями щодо
безпосереднього прийняття рішень з демонополізації, наприклад, стосовно
реструктуризації підприємств (єдиний за п’ять років випадок примусового
поділу монопольного утворення — ЗАТ «Донмолпром», пов’язаний із
зловживанням ним монопольним становищем) чи зняття обмежень на певні
види підприємницької діяльності, змін режиму оподаткування, квотування
тощо. Участь у процесах демонополізації органи Комітету брали шляхом
надання пропозицій і рекомендацій з цих питань; погодження і надання
висновків до проектів нормативних актів; виконання функцій секретаріату
Міжвідомчої комісії з питань демонополізації та інші. Особливо
ефективним інструментом виявилося використання повноважень щодо контролю
за процесами перетворення державної власності; надання згоди на
створення холдінгових компаній. При цьому Комітет виходив з того, що
перетворення державного монопольного утворення на приватне, і
відповідно, послаблення громадського контролю за його діяльністю, значно
посилює можливість негативних наслідків монополізму.

В будь-якому випадку рішення приймались відповідними державними органами
або органами місцевого самоврядування.

Протягом 1994-1997 років органами Комітету недопущено приватизації без
розукрупнення понад 1250 монопольних утворень.

В цілому ж вжито понад 1600 заходів з демонополізації, внаслідок яких на
ринках додатково з’явилися близько 6300 самостійних суб’єктів
господарювання [12,4].

Серед ринків, на яких наслідки демонополізації є найбільш відчутними,
можна назвати регіональні ринки зберігання та переробки зерна, борошна,
крупи, комбікормів; реалізації лікарських засобів; будівництва, ремонту
та експлуатації автошляхів обласного підпорядкування; реалізації та
зберігання нафтопродуктів; постачання і реалізації мінеральних добрив та
ядохімікатів; живої товарної риби, м’яса, птиці, ковбасних виробів,
продукції з незбираного молока тощо.

У галузі електроенергетики ліквідовано 8 енергооб’єднань, які до цього
фактично здійснювали контроль над усією господарською діяльністю галузі,
і на їх основі створено 35 суб’єктів господарювання. Децентралізацію
управління в електроенергетиці забезпечило створення Національної
комісії з питань регулювання цієї галузі. Здійснені заходи заклали
основу для створення конкурентного оптового ринку електроенергії.

Значним фактором у подальшому розвитку конкуренції на ринку торговельних
послуг став Указ Президента України від 30 грудня 1994 року «Про заходи
щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні». У ході його
реалізації було розукрупнено більшість торгів, відділів робітничого
постачання, трестів та інших структур монопольного типу. Зокрема, на
вимогу територіального відділення Комітету міста Києва протягом 1995
року було розукрупнено 23 монопольних утворення з виділенням 94
магазинів як окремих суб’єктів господарювання. Здійснено
реструктуризацію 13 райгастрономторгів та районних плодоовочевих
комбінатів. При цьому частка кожного з них на відповідних ринках тепер
не перевищує 20 %. Аналогічні заходи було вжито територіальними
відділеннями Комітету і в інших містах України [12,4].

Найбільш активно заходи з демонополізації за участю органів Комітету
відбувалися на ринках переробної промисловості АПК. Протягом 1995-1996
років ліквідовано 12 з 15 загальнодержавних організаційних структур
монопольного типу. Аналогічні процеси здійснено стосовно монопольних
утворень на регіональних ринках. Так, лише у 1997 році ліквідовано
більше 100 обласних виробничих об’єднань цієї галузі.

При цьому Антимонопольний комітет України не пропонував ліквідувати всі
без винятку об’єднання переробної промисловості, а підходив до цього
питання зважено. Якщо підприємства вважали за необхідне збереження
певних координуючих функцій, то їм надавалася можливість перереєструвати
статутні документи об’єднань і створити замість них асоціації, які не
обмежують конкуренцію між засновниками.

Зниженню рівня монополізації регіональних ринків переробної
промисловості АПК сприяло створення спільних підприємств та введення в
дію приватних міні-пекарень і переробних міні-заводів. На сьогодні
демонополізація в переробній промисловості АПК практично завершується.
Проте, залишаються ще монополізованими ринки послуг по зберіганню зерна,
їх демонополізація пов’язана з реструктуризацією та демонополізацією ДАК
«Хліб України».

Не зважаючи на те, що загальний кризовий стан економіки не завжди
дозволяє швидко виявити переваги конкурентного середовища, ряд
позитивних прикладів можна навести вже сьогодні.

Так, завдяки виконанню пілотного проекту демонополізації в процесі
приватизації виробничо-торговельного підприємства «Волиньхліб» на ринку
хліба і хлібобулочних виробів Волинської області діє 46 самостійних
підприємств. Конкуренція між ними вже призвела до стабілізації роботи
підприємств, що приватизувалися, а також до зниження ціни на продукцію
майже всіх суб’єктів ринку. Крім того, деякі хлібозаводи встановили
знижки на ціну своєї продукції, що відпускається школам-інтернатам,
лікарням, госпіталю інвалідів війни, будинкам для людей похилого віку, у
розмірі 7-10 відсотків.

На ринку нафтопродуктів завдяки входженню на нього нових суб’єктів
господарювання, відкриттю значної кількості приватних автозаправних
станцій, поділу монопольних утворень, у першу чергу, обласних
підприємств нафтопродуктозабезпечення, через відокремлення нафтобаз,
автозаправних станцій та їх подальшої приватизації як самостійних
об’єктів, забезпечено створення конкурентного середовища.

На сьогодні оптовою та роздрібною торгівлею нафтопродуктами займаються
більше 3,5 тисяч підприємців. Монополізованими залишаються лише деякі
сегменти загальнодержавних та регіональних ринків нафтопродуктів.

Взагалі, фінансова криза показала: в регіонах, де проведено
демонополізацію і створено повноцінне конкурентне середовище, зростання
цін набагато нижче. Про це свідчать дані Кіровоградської та Черкаської
областей. Найменше фінансова криза зачепила ціни у Рівненській області,
де одним з перших в Україні завершився процес структурної
демонополізації регіональних ринків.

На жаль, навколо проведених заходів з демонополізації економіки час від
часу виникають спекуляції на кшталт того, що, мовляв, вона звелася до
поділу в ім’я поділу, призвела до невиправданого роздрібнення
виробництва, підірвала конкурентну спроможність вітчизняного
товаровиробника, ледь не стала одним з головних чинників кризового стану
в економіці…[12,5]

Що можна сказати з цього приводу? По-перше, неймовірною примітивізацією
питання є зведення демонополізації лише до її структурних способів, тим
більше, що предметом демонополізації є ринок, а не той чи інший суб’єкт
господарювання. Зазначимо, що у 1997 році питома вага структурної
демонополізації серед усіх заходів з демонополізації склала 40
відсотків, а 60 відсотків заходів з демонополізації економіки, в яких
брали участь органи Комітету, стосувалися зниження або зняття

бар’єрів та стимулювання вступу нових господарюючих суб’єктів на
монополізовані ринки.

По-друге, основним об’єктом структурної демонополізації були державні
організаційні структури монопольного типу і, так звані, «добровільні
об’єднання», які зберегли характерні риси адміністративно-командного
стилю управління. Переконливих заперечень щодо їх штучності, наявності в
них хоч яких-небудь корисних господарських функцій знайдено не було.

По-третє, беручи участь в процесах демонополізації, Комітет наполягав на
диференційованому підході (залежно від галузі) до функціонування і
регулювання відповідних ринків, суспільних інтересів, індивідуальної
особливості конкретних суб’єктів господарювання. В ряді випадків саме
органи Комітету заперечували проти поділу, якщо його наслідком могла
стати поява неконкурентноспроможних підприємств.

Необхідність розвитку малого підприємництва, вузькі географічні межі
ринків роздрібної торгівлі зумовили жорсткі вимоги Комітету до поділу
колишніх торгів і приватизації магазинів як окремих об’єктів.

В той же час, враховуючи, що розукрупнення може мати негативні наслідки
для конкурентоспроможності вітчизняних підприємств із значним експортним
і науково-технічним потенціалом, визнано за доцільне збереження таких
цілісних комплексів як «Дніпроазот», «Мотор-Січ», «АвтоЗАЗ»,
«Кременчуцький автомобільний завод», Холдінгові компанії
«Донбасантрацит», «АвтоКРЛЗ», «Завод ім. Малишева», «Луганськтепловоз»,
Акціонерне товариство «Укрнафта» і ряд інших.

Лише у 1996 — 1997 роках без розукрупнення було приватизовано 214
монопольних утворень. У кожному такому випадку Комітет зважував
можливість здійснення демонополізації з можливістю збереження цілісних
майнових комплексів, прогнозував наслідки цих дій. Невиправдане
роздрібнення суб’єктів господарювання мало місце лише у випадках, коли
при розробці галузевих планів демонополізації відповідні органи
державної влади формально ставилися до їх складання, не зважаючи на всі
можливі наслідки реструктуризації підприємств.

Загальним підсумком демонополізації є те, що час, коли вся економіка
держави була єдиним блоком, єдиною економічною одиницею, на чолі якої
стояв Кабінет Міністрів (а ще раніше — Рада Міністрів), відповідні
політичні органи, залишився в минулому. Окрім підприємств, які входять
до державного сектору, і до певної міри все ще перебувають під
адміністративним впливом, економіка керується вже приватними і
конкурентними стимулами.

Констатуючи створення в Україні критичної маси конкурентних відносин, за
досягнення якої вони стають самостійним і потужним чинником розвитку
економіки, ми водночас повинні мати на увазі, що ця критична маса ще є
недостатньою для того, щоб її результати можна було б вважати
остаточними. Нашій державі важливо проявити достатньо політичної волі,
щоб подолати спокусу прийняття антиконкурентних рішень, що можливо і
здатні дати хвилинний ефект, але в перспективі завдають величезної шкоди
економіці та суспільству. Це стає особливо актуальним, коли ми бачимо,
як проблеми окремих галузей вирішуються за рахунок створення монопольних
посередників (в агропромисловому комплексі, в електроенергетиці).
Доводиться чути, що в період загострення економічної кризи проблеми
конкуренції втрачають свою актуальність. Безумовно, відхилення від
норми, якісь компроміси можуть бути, але недопустимо, щоб у сукупності
ці винятки досягли межі, за якою кількість переходить у якість, коли
може зруйнуватися досягнута з великими зусиллями критична маса
конкурентних відносин, про яку йдеться.

Крім того, важливою функцією Антимонопольного комітету України є
здійснення контролю за економічною концентрацією на ринках держави.
Контроль, який є базовим поняттям для антимонопольного законодавства,
здійснюється згідно з Законом України «Про обмеження монополізму і
недопущення недобросовісної конкуренції». Проблема реорганізації, злиття
та приєднання суб’єктів господарювання поряд з позитивними наслідками
цих дій для виробничої діяльності та фінансового стану учасників такої
економічної концентрації, а також розвитку відповідних галузей
економіки, може мати і негативний вплив на стан конкуренції на
відповідних товарних ринках, а отже і для економіки країни. Для
попередження і усунення таких негативних впливів створена і функціонує
система контролю за економічною концентрацією. Якщо в процесі
економічної концентрації можуть утворитися монопольні утворення або
суттєво знизитися рівень конкуренції на відповідних ринках, то
Антимонопольний комітет України відповідно до своїх завдань та
повноважень повинен попередити такі дії, що можуть мати негативні
наслідки.

Статтею 8 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», якою
визначені повноваження Комітету, встановлено, зокрема, що
Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має
право «забороняти або дозволяти створення монопольних утворень
центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого
та регіонального самоврядування, а також господарюючими суб’єктами»
[20,5]. Таким чином, контроль за економічною концентрацією, який
здійснюється відповідно до вимог статей 14 та 15 Закону України «Про
обмеження монополізму…», є одним із найважливіших напрямків роботи
Комітету. Крім того, норми щодо контролю за економічною концентрацією
введені в низку законодавчих актів, що регулюють економічні відносини в
різних сферах.

Практично система державного контролю за економічною концентрацією в
Україні діє з 1995 року після прийняття постанови Кабінету Міністрів
України від 11.11.94 № 765 «Про запровадження механізму запобігання
монополізації товарних ринків», якою запроваджена процедура отримання
згоди Комітету на концентрацію суб’єктів господарювання [9,7].

Актами законодавства встановлено, зокрема, що реорганізація (злиття,
приєднання) суб’єктів господарювання, придбання, набуття в інший спосіб
у власність, одержання в управління (користування) часток (акцій, паїв),
а також активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб’єктів
господарювання чи структурних підрозділів суб’єктів господарювання, у
випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання
згоди на це Антимонопольного комітету України.

Згода на концентрацію органами Комітету надається у випадках, якщо вона
не призводить до появи монопольних утворень, посилення домінуючого
становища учасників концентрацій на відповідних товарних ринках чи
суттєвого обмеження конкуренції. Ці умови виконуються, зокрема, при
створенні об’єднань, які є вертикально інтегрованими структурами; у
випадках інтеграції суб’єктів господарювання, які діють на різних
ринках, навіть якщо серед учасників концентрації є монопольні утворення;
об’єднань підприємців, перш за все асоціацій, метою яких є здійснення
представницьких функцій щодо своїх учасників, координація їх діяльності
у сферах та у спосіб, що не обмежують конкуренцію між ними, та за умови,
що ці об’єднання не здійснюють підприємницької діяльності. Прикладом
здійснення вертикальної інтеграції може бути злиття ВАТ «АвтоЗАЗ» та ВАТ
«Мелітопольський моторний завод», згоду на яке було надано Комітетом у
1995 році.

В окремих випадках, керуючись повноваженнями, встановленими статтею 8
Закону «Про Антимонопольний комітет України», Комітет може свідомо
надати згоду на економічну концентрацію, яка призводить або може
призвести до монополізації певних товарних ринків, якщо виграш для
суспільних Інтересів переважатиме негативні наслідки від обмеження
конкуренції. Таких випадків у 1996 році було два, стосувались вони
створення асоціацій «Ядерний страховий пул України» (створена для
координації діяльності її учасників у сфері страхування ядерних ризиків,
пов’язаних з виробництвом, експлуатацією, зберіганням або
транспортуванням радіоактивних матеріалів) та корпорації «Співдружність»
(створена для проведення комплексної утилізації боєприпасів). У 1997
році таке рішення було прийняте у випадку створення ЗАТ «Автопорт Чоп»,
в результаті якого виникло монопольне утворення. Але, враховуючи значний
економічний виграш у вигляді створення належних умов автоперевізникам
при перетині українсько-угорського державного кордону вантажними
автомашинами, підвищення пропускної спроможності, покращання екологічної
і криміногенної ситуації, специфіку комплексу такого виду послуг.
Комітет надав згоду на створення ЗАТ «Автопорт Чоп» та зобов’язав його
не створювати перешкод іншим компаніям по наданню
транспортно-експедиційних послуг.

При підготовці проекту Закону України «Про захист економічної
конкуренції» Комітет також передбачив законодавче закріплення критеріїв
надання згоди на концентрацію суб’єктів господарювання у випадках, якщо
їх здійснення вигідно для суспільних інтересів, хоч і матиме при цьому
негативний вплив на конкуренцію.

З особливою увагою Комітет ставиться до питань економічної концентрації
за участю іноземних підприємців. В основному позитивно оцінюючи внесок
іноземних інвестицій у розвиток конкуренції за рахунок створення нових
та диверсифікації і модернізації існуючих виробництв Комітет вбачає
загрозу монополізації ринків, якщо умовою інвестицій стає надання
спільному підприємству виключних прав на здійснення певних видів
діяльності, а також коли транснаціональні корпорації намагаються
одержати контроль над певними ринками в Україні в процесі приватизації
та в післяприватизаційний період.

Повертаючись до мотивів, якими керуються органи Комітету при розгляді
питань концентрації та прийнятті відповідних рішень, слід відзначити ще
один принциповий момент. Комітет займає жорстку позицію стосовно
економічної концентрації у разі приховування її учасниками відносин
контролю між ними, в першу чергу, за участю офшорних компаній, які
відмовляються від надання інформації про засновників. Законодавством
Комітету надано право не приймати до розгляду заяви на таку
концентрацію, якщо подані документи і відомості не відповідають
встановленим вимогам і це перешкоджає розгляду заяви.

Здійснення контролю за економічною концентрацією органами Комітету
пов’язане з розглядом та аналізом великої кількості заяв та інших
матеріалів. Узагальнена інформація про кількісні показники прийнятих
рішень органами Комітету за результатами розгляду заяв та справ про
економічну концентрацію у 1995-1998 роках наведена в таблиці 2 [9,10].

Проаналізувавши таблицю, можна зробити висновок, що пік по кількості
розглянутих справ прийшовся на 1996-1997 роки; тенденція надання згоди
зберігалася протягом усіх розглянутих років; протягом 1995-1996 років
згоди переважно надавались на створення суб’єктів господарювання;
виросла кількість згод, наданих для створення об’єднань підприємств.

Таблиця 2

Прийнято рішень за результатами розгляду заяв, справ1995 рік1996 рік1997
рік1998 рік

(8 місяців)Всього, в тому числі:464829767431надано згоду,
всього41478575325надано відмову, всього5044146створення холдінгових
компаній264462створення об’єднань підприємств96202214створення

суб’єктів господарювання242309209придбання активів або
часток54151146злиття, приєднання (в тому числі поглинання в процесі
приватизації)-

75

23

інші дії, передбачені законодавством4648113

Якщо в процесі розгляду заяви про надання згоди на економічну
концентрацію органами Комітету виявляються можливі підстави для її
заборони, то приймається рішення про початок розгляду справи про
економічну концентрацію. У 1997 році було розглянуто 267 таких справ. У
152 випадках рішення, прийняті органами Комітету за результатами
розгляду заяв і справ про економічну концентрацію, містили відповідні
зобов’язання щодо її учасників.

Проаналізувавши результати діяльності органів Комітету по контролю за
економічною концентрацією за недовгі роки його Існування, можна зробити
основний висновок, що практика функціонування системи такого контролю
цілком довела її необхідність і ефективність як засобу попередження
монополізації ринків та розвитку конкуренції на них. Частка відмов
органів Комітету на економічну концентрацію постійно зменшується, що
можна пояснити наступними факторами.

По-перше, підприємці, органи влади та управління в більшості випадків
перед поданням заяви отримують консультації в органах Комітету. Це
сприяє якості підготовки питань з економічної концентрації.

По-друге, у досить значній кількості випадків органи Комітету у своїх
рішеннях обумовлюють надання згоди на концентрацію відповідними
зобов’язаннями, при виконанні яких не відбувається обмеження
конкуренції.

Незважаючи на те, що в цілому механізм контролю за економічною
концентрацією діє задовільно, все ж трапляються випадки здійснення
концентрації без отримання згоди органів Комітету. Завдяки
профілактичній роботі органів Антимонопольного комітету скорочується
кількість спроб підприємців здійснити економічну концентрацію без
врахування вимог антимонопольного законодавства. Із запровадженням
відповідальності учасників концентрації за порушення норм законодавства
щодо концентрації у вигляді штрафів кількість такого виду порушень
повинна зменшитись [9,11].

Так, в результаті вжитих протягом останніх років правових та
організаційних заходів в нашій державі створено умови для практичної
реалізації конституційного принципу забезпечення державного захисту
конкуренції у підприємницькій діяльності, запобігання зловживанню
монопольним становищем, неправомірним обмеженням конкуренції та
недобросовісній конкуренції, на загальнодержавних та регіональних ринках
з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктів господарювання. Отже,
створення конкурентної структури, в основному, здійснено (в основному —
тому що зміни та доповнення обов’язково будуть).

Сама політика держави у сфері конкуренції та монополізму все більше з
антимонопольної (така назва була правильною в 1992 році, сьогодні вона
вже не зовсім точно відображає економічні реалії) перетворюється на
конкурентну. Сутність цього зміщення наголосів полягає в тому, що
створення конкурентної структури на тому чи іншому ринку — умова хоч і
необхідна, але недостатня; необхідно розвивати конкуренцію на цьому
ринку. Таким чином, на перший план виступає застосування
антимонопольного законодавства. Головне завдання конкурентної політики
поступово зміщується в сторону всебічного сприяння економічному
зростанню держави шляхом розвитку і вдосконалення конкурентного
середовища, створеного на попередніх етапах функціонування економіки.

На сьогодні Комітет вже не має потреби вирішувати всі питання одразу, а
має можливість зосередитися на розв’язання тих з них, які є найбільш
болісними для суспільства, а саме: на проблемі державного регулювання
природних монополій; проблемі поєднання владних та господарських
функцій; проблемі дискримінаційних, щодо підприємств, дій органів
державної влади, місцевого самоврядування,
адміністративно-господарського управління та контролю.

З року в рік на ринки природних монополій або суміжні з ними ринки
припадає половина зловживань монопольним становищем. Зловживання
монопольним становищем — це дії монополістів, спрямовані на створення
перешкод доступу на ринок іншим підприємцям. Перш за все це стосується
ринків житлово-комунального господарства, залізничного транспорту,
паливно-енергетичного комплексу.

Відбувається завищення тарифів у регіонах на розмір пільг,
непередбачених бюджетами різних рівнів з метою отримання більшого
прибутку в умовах регулювання рентабельності чи в боротьбі за дотації з
державного бюджету (наприклад, тарифи на водопостачання для
промисловості і населення у деяких областях відрізняються у 4-8 разів, а
подекуди — у 100 разів; тарифи на теплопостачання майже скрізь
відрізняються у 2-3 рази). Масового характеру набуло завищення
суб’єктами природних монополій норм споживання і втрат, причому не
тільки газу, а й усіх видів ресурсів. За оцінкою Антимонопольного
комітету України розмір плати, нарахованої підприємствами
житлово-комунального господарства за фактично не надані послуги
(недогрів, недолив, недоосвітлення) складає приблизно 30 відсотків її
загальної суми. Тільки одинадцять підприємств теплопостачання різних
областей, справи яких розглянуто органами Комітету у 1998 році, своїми
діями, по встановленню монопольне високих або дискримінаційних цін,
завдали споживачам збитків на суму 6,3 млн. грн. [14,3].

Залучивши через відповідні відомчі структури сприятливі для себе норми
споживання, за якими відбувається розрахунок оплати послуг, суб’єкти
природних монополій всіляко прагнуть не допустити впровадження системи
розрахунків за фактично наданий обсяг послуг. Так, внаслідок дій ТВО
«Харківкомунпромвод» було фактично заблоковано встановлення квартирних
лічильників холодної води у м. Харкові. Ігнорування показників
лічильників ЖЕКами при розрахунках з населенням мало місце у містах
Вінниці та Києві.

Зловживання з боку монопольних утворень створюють загрозу розвиткові
конкуренції на суміжних ринках. «Укрзалізниця» витісняє
транспортно-експедиційні компанії (їй вигідніше мати справу з
небагатьма), «Укргаз» -підприємства, що встановлюють газові лічильники
(бо прагне забезпечити монополію для себе), ДАК «Хліб України» витісняє
торгівців зерном (під приводом виконання держзамовлення).

Останнім часом в діяльності суб’єктів природних монополій, які діють на
ринках послуг, що надаються населенню, з’явилася нова, вкрай небезпечна,
тенденція. Не отримуючи коштів від споживачів і дотацій з місцевих
бюджетів, вони стають на шлях згортання відповідних послуг або різкого
погіршення їх якості, подекуди просто вдаються до шантажу: «Або платіть
стільки, скільки вимагаємо і за те, що надаємо, або зовсім нічого не
отримаєте». Безумовно, споживач має платити за надану йому послугу, але
той, хто сплатив, має отримати її в повному обсязі і належної якості, і
держава повинна йому це гарантувати. Повинна бути адресна, цільова,
індивідуальна робота з неплатниками, а не огульне, за принципом кругової
поруки, відключення і тих, хто платить, і тих, хто не платить. Якщо цю
проблему в найближчий час не буде вирішено, гарантувати підтримання
соціальної стабільності суспільства буде важко. Подальший перерозподіл
внутрішнього валового продукту на користь суб’єктів природних монополій
перетворюється на істотний антиконкурентний, антисоціальний чинник
загальноекономічного характеру.

Отже, знов постає проблема створення ефективної системи державного
регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, яка б виступала
замінником конкурентного тиску щодо них. Проте, безмежно затягнувся
розгляд у Верховній Раді України проекту Закону України «Про природні
монополії1». Важливу роль міг би відіграти Указ Президента України від
19 серпня 1997 року № 853 «Про заходи щодо реалізації державної політики
у сфері природних монополій», який створив відповідні концептуальні
засади діяльності органів виконавчої влади. Проте, його реалізація
наштовхнулась на шалений опір галузевих відомств.

Між тим, питання ефективної системи регулювання природних монополій
безпосередньо зачіпає вкрай болісну проблему: повного відшкодування
населенням плати за послуги житлово-комунального господарства, яка
набула сьогодні неабиякого політичного звучання.

Так, Севастопольським міським територіальним відділенням
Антимонопольного Комітету було перевірено ряд підприємств комунального
господарства міста і було виявлено численні факти необгрунтованого
завищення тарифів.

Але головний висновок цих перевірок полягає в тому, що є можливим
перехід до стовідсоткового відшкодування вартості ряду комунальних
послуг населенням без підвищення тарифів на них, за рахунок самого лише
усунення зловживань при формуванні тарифів з боку відповідних суб’єктів
господарювання. Те, що такий висновок не є порожнім фантазуванням,
підтверджується погодженням Севастопольської міськдержадміністрації із
пропозиціями територіального відділення, її розпорядженням вперше в
Україні існуючі тарифи на послуги ДКП «Севміськводоканал», теплову
енергію, що надається ДКП «Севтеплоенерго», розмір квартирної плати, що
мали місце при 80 відсотках відшкодування вартості послуг населенням, з
01.08.98 збережено при повному відшкодуванні вартості послуг мешканцями
міста. А тариф на вивезення твердих побутових відходів зменшено на 39-48
відсотків (диференційовано, залежно від районів вивезення). Не можна
стверджувати, що «севастопольський варіант» є підхожим повсюдно, але те,
що він можливий у багатьох містах нашої держави сумніву не викликає.

Інша гостра проблема пов’язана з широкою практикою поєднання в одній
особі владних функцій і функцій здійснення господарської діяльності.
Наявна суттєва спорідненість таких явищ як монополізм і адміністративна
економіка. При поєднанні вони надзвичайно посилюють одне одного і часто
призводять до істотного обмеження, а то й повного усунення конкуренції з
тих ринків, на яких здійснюється господарська діяльність органів влади
та управління. При цьому слід мати на увазі, що державна влада за своєю
природою є монопольною. Між органом влади, котрий діє як суб’єкт
господарювання на певному ринку, та іншими учасниками цього ринку,
принципово не може існувати рівності (що є необхідною запорукою
змагальності підприємців).

Форми, в яких цей владно-господарський дуалізм виступає сьогодні в
Україні, є досить різноманітними. Він може бути узаконений відповідними
нормативно-правовими актами, мати глибокі традиції, грунтуватися на
використанні професійного потенціалу фахівців та наявної
матеріально-технічної бази відповідних органів або бути обумовленим
особливостями бюджетної і податкової системи (як у випадках Державної
служби охорони при МВС України, Укрзалізниці, Укравтодору, органів
держтранспорту України). Владно-господарський дуалізм може мати своїм
джерелом наділення галузевих міністерств і відомств функціями управління
майном підприємств, яке залишається в державній власності, може
випливати з делегування владних функцій господарюючим суб’єктам.
Нарешті, і це також досить поширена практика, вона є наслідком прийняття
органами влади та управління неправомірних рішень.

Але в усіх випадках результат є схожим: грубі зловживання монопольним
становищем, надзвичайно суттєві обмеження конкуренції. Наприклад,
український державний науково-виробничий центр стандартизації,
метрології та сертифікації України надає послуги по сертифікації систем
якості та сертифікації продукції. Крім того йому делеговано державні
контрольні функції в галузі стандартизації та сертифікації, державного
нагляду за дотриманням стандартів, норм і правил, забезпечення єдності
вимірювань та державного метрологічного нагляду. Використовуючи такс
поєднання, УкрЦСМ спромігся при сертифікації виробів медичного
призначення забезпечити собі рентабельність у 902 відсотки при плановій
— у 30 відсотків. Покриття цих фантастичних показників прибутковості
лягало на імпортерів медичних виробів, які підвищували ціни на свою
продукцію, що спричиняло додаткові витрати українських споживачів —
лікарень і хворих — в тому числі за рахунок бюджетних коштів [14,5].

Нагальним є завдання припинення порушень антимонопольного законодавства
у вигляді дискримінації суб’єктів господарювання органами державної
влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського
управління. Про гостроту проблеми свідчить хоча б такий факт: 1997 році
органами Антимонопольного комітету виявлено і припинено порушень
стільки, скільки за три попередні роки, а в перші три квартали 1998 — на
третину більше, ніж за весь 1997 рік [14,5].

Відповідно до особливостей нового етапу визначаються і пріоритети
реалізації конкурентної політики в Україні.

Перш за все, головним шляхом поглиблення ринкової трансформації
економіки стає гармонізація промислової і конкурентної політики. Не
повинно виникати ситуацій, коли в ім’я розвитку промисловості має
приноситись в жертву конкуренція, так само, як інтереси розвитку
промисловості не повинні жертвуватися задля конкуренції.

Позиція Комітету полягає в тому, що в економіці все взаємопов’язане:
конкуренція, приватизація, урегулювання, соціальні питання тощо.
Органом, який синтезує різні складові в єдину економічну політику, є
уряд, відповідальний перед Президентом України, Верховною Радою України
і суспільством за кінцевий результат, котрий полягає в підвищенні
добробуту суспільства і зміцненні держави як інструмента забезпечення
цього добробуту. Завдання Антимонопольного комітету — надати урядові
чіткі, професійні висновки стосовно прийнятих рішень у сфері
антимонопольного законодавства.

Реальною основою гармонізації конкурентної та промислової політики на
новому етапі має стати врахування того, що найбільш ефективним фактором
розвитку промисловості, як будь-якої галузі економіки, є конкуренція; за
«парникових», позбавлених конкурентних сполук умов, українська
промисловість не тільки ніколи не досягне рівня світової, а й буде
приречена на деградацію. При цьому слід брати до уваги, що сьогодні
відбувається глобалізація конкуренції, багато товарних ринків стають
міжнаціональними. Загостренням глобальної конкуренції обумовлені
об’єднання транснаціональних надмонстрів у надсупермонстри, як
наприклад, «Макдоннел-Дуглас» з «Боїнгом», чи «Даймлер-Бенц» з
«Крайслер». І саме з такими утвореннями реально доведеться конкурувати
українським підприємцям. Тому передбачається не допускати
необгрунтованого роздрібнення цілісних виробничо-тсхнологічних
комплексів, особливо тих, що визначають експортний потенціал України;
надавати державну підтримку підприємствам, що мають важливе значення для
національної безпеки, оборони і суспільних інтересів а стимулювати
нарощення випуску товарів на підприємствах, що здатні ефективно
конкурувати на тих ринках, де домінує продукція іноземного виробництва.
Тут важливо запобігти негативному впливу на розвиток ефективної
конкуренції. Для цього державне замовлення, централізовані капітальні
вкладення за рахунок бюджету, розподіл квот, закупівля обладнання,
сировини тощо за рахунок бюджетних коштів та іноземних кредитів, що
залучаються під гарантії держави — мають здійснюватися лише на
конкурсних засадах. Не виключається також встановлення у необхідних
випадках на конкретний період квот та обмежень на ввезення в Україну
іноземних товарів, сировини тощо у тих випадках, коли це загрожує
конкурентоспроможності українських виробників на внутрішньому ринку і не
призводить до суттєвого обмеження конкуренції.

Проте, конкурентоспроможність вітчизняного товаровиробника повинна
забезпечуватись не за рахунок його виключення з системи світової
конкуренції, а шляхом створення рівних з іноземними суперниками умов для
конкуренції. Важливу роль у цьому має відіграти, зокрема, захист
інтересів підприємців від неправомірних обмежень конкуренції, подолання
деформованості ринкових відносин, викликаних впливом «тіньового» сектора
економіки, істотне обмеження практики поєднання функцій державної влади
з господарською. Необхідним також є усунення існуючих штучних
адміністративних бар’єрів, які заважають розвитку конкуренції та
недопущення прийняття рішень, що можуть негативно вплинути на її стан.
Слід нарешті припинити неправомірну підтримку створення та діяльності
галузевих і регіональних страхових, транспортно-експедиційних,
банківських та інших організацій, установ і підприємств із подальшим
нав’язуванням підприємствам галузі (регіону) відповідних послуг. За
вчинення таких порушень на керівників органів державної влади та
місцевого самоврядування треба покладати персональну відповідальність, в
тому числі, застосування до них заходів дисциплінарного стягнення,
включаючи припинення їх повноважень на займаних ними посадах.

Нагальним є припинення самочинного розширення повноважень керівниками
державних адміністрацій у сфері ціноутворення, що стримує встановлення
реальних цінових співвідношень і створення ефективної структури
господарювання. В перспективі треба поступово скасувати регулювання цін
на товари монопольних утворень, за винятком суб’єктів природної
монополії та тих, що виникли з метою виконання покладених на них
законодавчими актами функцій, а також державних підприємств.

Враховуючи негативний вплив практики владно-господарського дуалізму на
розвиток конкуренції і на конкурентоспроможність вітчизняних
товаровиробників, першочерговим завданням нового етапу реалізації
конкурентної політики є поступове звуження кола функцій, здійснення яких
органами державної влади і місцевого самоврядування пов’язано з
можливістю одержання ними прибутку від господарської діяльності.

Важливим напрямом реалізації конкурентної політики стає зниження або
зняття бар’єрів, що обмежують вступ суб’єктів господарювання на існуючі
ринки та стимулювання вступу нових суб’єктів господарювання на
монополізовані ринки. Завдяки феномену, так званого, оспорюваного ринку,
за відсутності абсолютних бар’єрів вступу навіть на монополізованому
ринку, підприємці теж зазнають певного конкурентного тиску. Т навпаки,
конкурентний ринок, будучи закритим, досить часто монополізується, на
ньому існує велика імовірність антиконкурентних узгоджених дій, змов між
підприємцями.

Окремим завданням є вдосконалення державного регулювання та посилення
державного контролю діяльності суб’єктів природних монополій.

Підсумовуючи п’ятиріччя діяльності Антимонопольного комітету України,
зміни в економіці, що сталися за цей час, стисло можна сказати, що
підвалини конкуренції закладено, вона стала реальним суспільним явищем.
Отже для того, щоб конкуренція стала цивілізованою, потрібна саме
культура конкуренції [14,7].

Висновки

Монополія народжена ринком. Разом з тим ринок і конкуренція завжди були
антиподами монополізму. Держава встала на захист ринкової конкуренції,
демонополізація стала одним з головних напрямків її діяльності.

В реальній економіці вірогідно отримання економічного прибутку протягом
довгого часу підприємцем, який володіє видатними здібностями; фірмами,
які використовують нововведення; в якості відшкодування за ризик;
внаслідок порушення вільної конкуренції. В залежності від ступеню
порушення вільної конкуренції розрізняють чисту монополію, олігополію і
монополістичну конкуренцію.

З позиції суспільства монополія неефективно використовує ресурси, так як
в порівнянні з абсолютним конкурентом пропонує менше продукції і за
більш високою ціною. З тих самих причин програють і споживачі. Якщо
монополі не може бути усунена, то держава зобов’язана регулювати
монопольні ціни. Компромісною буде ціна на основі середніх витрат, яка
дозволить монополісту працювати без втрат і одержувати фактичний, але не
монопольний прибуток.

Природними бар’єрами, які заважають проникненню конкурентів до галузі,
можуть бути технології, патенти і ліцензії, монополії держави в деяких
галузях економіки. Відповідно з’являється зона природних монополій.
Штучно утвореними бар’єрами виступають монополія на основі концентрації
та спеціалізації виробництва і капіталу; монополія на родовища сировини;
тотальна монополія держави в економіці.

Кінцева мета антимонопольної політики — в тому, щоб в економіці
залишилася лише зона природної монополії. По відношенню до інших
монополій держава проводить жорстку антимонопольну політику,
користуючись правовими нормами (антимонопольним законодавством) і
організаційним механізмом.

В Україні в результаті вжитих протягом останніх років правових та
організаційних заходів створено умови для практичної реалізації
конституційного принципу забезпечення державного захисту конкуренції у
підприємницькій діяльності, запобігання зловживанню монопольним
становищем, неправомірним обмеженням конкуренції, на загальнодержавних
та регіональних ринках з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктів
господарювання. Все активніше на перший план висувається функція
Антимонопольного комітету України, як громадського захисника
конкуренції, з тим, щоб все суспільство, а не тільки окремі його
інститути свідомо, на основі достовірної та професійно підготовленої
інформації, виробляло і реалізовувало певну економічну політику.

Література

1. Бузгалин А. В. Переходная экономика: курс лекций по аолитической
экономии. — М.: Таурус, Просперус 1994 — с 254-263.

2. Введение в рыночную зкономику: Учебн. пособие для экон. спец, вузов/
Под ред. А. Я. Лившица, Й. II. Никулиной -М.: Высш. шк., 1994. — с.
261-280.

3. Вэриан X. Р. Микроэкономика. Промежуточньїй уровень. Современный
подход: Учебн. для вузов. — М.: ЮНИТИ, 1997.-с. 445-500.

4. Зубко Н. М. Экономическая теория. — Мн.: «НТЦАПИ», 1998. — с.
102-113.

5. Макконнел К. Р., Брю С. Л. Экономика: принципы, проблемы и политика,
1993. — с. 320, 477-510, 606-621.

6. Нуреев Р. М. Основы экономической теории: Микроэкономика: Учебн. для
вузов. — М.: Высш. шк., 1996. — с. 260-277.

7. Политическая экономия. Учебник/ Рук. авт. кол. В. А. Медведев. — М.:
Политиздат, 1988. — с. 256-257.

8. Стародубровская Й. В. Антимонопольная политика: теоретические и
практические аспекты. — М.: Знание, 1991. — с. 2-56.

9. Борисенко 3. Антимонопольні вимоги при реорганізації, злитті та
приєднанні суб’єктів господарювання. // Welcome. Український
інвестиційний журнал. — 1998. -№ 11-12. — с. 6-11.

10. Єлісєєв А. Антимонопольний комітет захищає і підтримує конкуренцію.
// Галицькі контракти. — 1995. — № 19. -травень. — с. 8-9.

11. Завада О. Антимонопольний комітет відстоює засади добросовісної
конкуренції. // Голос України. — 1998. — № 226-227. — 26 листопада. — с.
19.

12. Завада О., Малах В. Антимонопольному комітету України п’ять років.
// Економіка. Фінанси. Право. — 1998. — № 11. -с. 2-6.

13. Завада О., Малах В. Антимонопольному комітету України п’ять років.
// Економіка. Фінанси. Право. — 1998. — № 12. -с. 3-Ю.

14. Завада О., Малах В. Антимонопольному комітету України п’ять років.
// Економіка. Фінанси. Право. — 1999. — № 1. -с. 3-7.

15. Карнаух В. Антимонопольний комітет має намір взятися за банки
серйозно. // Україна бізнес. — 1997. — № 15. — 16 квітня. — с. 5.

16. Никифоров А. Концепция антимонопольной политики и реформы. // Вест.
Моск. ун — та. Сер. 6. Зкономика. — 1998. -№ І.-с. 14-30.

17. Никифоров А. Ценовое регулирование естественных монополий. //
Вопросы экономики. — 1998. — № 4. — с. 134-143.

18. Панченко Г. Монополист с государственным лицом. // Інвестиційна
газета. — 1998. — № 8. — 3 березня. — с. 9, 15.

19. Положение о контроле за экономической концентрацией: Утв.
Распоряжением Антимонопольного комитета Украины от 25.05.98 № 134-р.
//Украинские деловые новости (Документы). — 1998. -№ 33. — с. 6-13.

20. Про антимонопольний комітет України Закон України № 3659-ХП від 26
листопада 1993 року. // Державний інформаційний бюлетень про
приватизацію. — 1994. -№ 2. — с. 3-13.

Похожие записи