КУРСОВА РОБОТА

З макроекономіки

на тему: „Антиінфляційна політика”

Вступ

Iісторично склалося так, що одна з нових й, у деякому відношеннi,
найважливiша функцiя уряду полягас в тому, щоб стабiлiзувати економiку,
тобто допомагати iй забеспечувати повну зайнятiсть ресурсiв i стабiльний
рiвень цiн. Перед вченими-економiстами стоiть завдання глибоко й
конкретно вивчати явища i тенденцii у розвитку свiтовоi економiки. Одне
з перших мiсць посiдас аналiз iнфляцii та факторiв, що ii обумовлюють.

У процесi розвитку сучасноi змiшаноi економiки ступiнь державного
втручання, а у рамках останнього-вибiр адекватноi макроекономiчноi
полiтики, що дозволяс запобiгти зростанню iнфляцii та безробiття, мають
особливе значення.

Макроекономiчна теорiя дае достатньо чiткi рекомендацii вiдносно умов
й наслiдкiв подiбних рiшень.

Жодна з вiдомих нинi ринкових економiчних систем не функцiонуе
стихiйно. Всi вони являються об’сктами державного регулювання. При цьому
напрямок й форми державного втручання змiнюються вiдповiдно до
ситуацii, що склалася у економiчнiй системi.

Манiпулювання податками й розмiрами видаткiв бюджету, контроль за
цiнами е одними з головних iнструментiв, за допомогою яких уряд може
сприяти подоланню безробiття та iнфляцii.

В данiй роботi розглядаються деякi питання, пов’язанi iз стримуванням
iнфляцiйних процесiв в економiцi, а саме: питання державного регулювання
й контролю за цiнами та антиiнфляцiйного пiдходу до оподаткування.

1. Суть та форми інфляції

Інфляція ( процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та
пероповнення каналів обігу грошової маси. Зовні вона проявляється у
зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності
грошей.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між
соціальними групами населення, падіння матеріальних стимулів до праці,
спаду виробництва, скорочення інвестицій, загальмовує науково-технічний
прогрес, послаблює зовнішньоеконосмічні позиції країни, зменшує
конкурентні можливості на світовому ринку.

Сучасна інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як
тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів
збільшення в обігу грошової маси;

на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання
в обігу грошової маси;

на третьому етапі зростання цін набуває нерівномірного стрибкоподібного
характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання
грошогвої маси, то відстають від них.

У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу,
виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція.
Звичайно, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і їм
дається різноманітна інтерпритація в залежності від характеру інфляції
у тій чи іншій країні.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують
10% на рік. Вона характеризується надмірногю емісією та прискореним
накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи
незначним зростанням цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв(язку між
зростанням грошової маси та інфляцією. Суб(єкти ринку певний час не
відчуваютьь надмірного випуску грошей в обіг і використровують їх для
нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає надмірно емітовані
гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно
сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний
ефект.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають
10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто
прискорена (інфляція у темпі рисі, або галопуюча) інфляція. Вона
викликає випереджувальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з
товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов
формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні
процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та
скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується
процес суспільного нагромадження. Інфляція викликає відток капіталу з
виробничої сфери до сфери обігу. Тобто відбувається розбалансування
економічної рівноваги.

Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних
процесів проявляється в умовах гіперінфляції. За даними МВФ вважається,
що інфляція переходить у гіперстадію коли темпи приросту цін складають
50% за місяць. У рамках гіперінфляції виділяють вужче поняття (
суперінфляція, за якої темпи зростання цін складають 1000 відсотків і
більше за рік.

Гіперінфляція часто пов(язана з політичним хаосом, війнами та їх
наслідками, а також із соціальними революціями. Подібні ситуації
виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та
в період нашої доби. На початку 90-х років не було жодної
постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не
відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін, яка полонила всі
сектори економіки, спричиняючи хаотичність ринку та несправедливий
(нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

В умовах гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, падає їх
роль в економіці, поширюються бартерні операції, порушується
фінансово-кредитний смеханізм, розвиваються неорганізовані стихійні
процеси в еконогміці, що призводить до зростання загальної економічної,
соціальної та політичної нестабільності.

Інфляція попиту.

Інфляція попиту генерується надмірним зростанням попиту порівняно з
пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції,
зростання попиту компенсується підвищенням цін і рівень інфляції зросте.
Інфляція попиту безпосередньо пов(язана з дією монетарних чинників. Мова
йде про невиважену грошову емісію, що призводить до перевищення попиту
на гроші порівняно з наявною пропозицією товарів і послуг. У цьому
випадку безпосереднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що
порушує закон грошового обігу ( Ms = Md.

Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допомогою “рівняння
обміну”:

M(V = P(Y
(1)

де, M ( номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу);

V ( швидкість, або норма обігу грошової маси;

Y ( реальні доходи, або товарне забезпечення грошей.

Спочатку нагадаємо значення окремих економічних показників. Номінальний
доход (PY) номінальна сума отриманої зарплати, виплати по відсотках,
прибутку, дивідентів, рентних платежів тощо. Реальний доход (Y) (
кількість товарів і послуг, що їх можна придбати на суму номінального
доходу. Динаміка реального доходу визначається як різниця між
номінальним доходом та рівнем цін (інфляцією). Якщо за рік середній
показник номінального доходу виріс на 15%, а ціни протягом цього ж часу
( на 10%, то можна вважати, що реальні доходи населення за вказаний
період збільшилися на 5%.

З формули (1) випливає, що збалансованість між грошовою масою та її
товарним забезпеченням досягається шляхом зміни рівня цін.

Рівень цін можна визначити за допомогою перетворення рівняння (1) за
формулою:

P = MV/Y
(2)

Із формули випливає, що рівень цін (норма інфляції) постійно зростає,
коли номінальна грошова маса збільшується відносно попиту на реальні
залишки. Ціни тим вищі, чим більше в обігу грошей та менша пропозиція
товарів і послуг. Кількісна теорія грошей припускає, якщо (V) і (Y)
величини постійні (constant), або змінюються незначно, тоді рівняння (2)
витікає, що між показниками (M) і (P) існує пряма залежність: якщо
грошова маса (M) подвоюється, теж саме відбувається з цінами (P).

Розглянемо механізм дії інфляції на конкретному прикладі. Припустимо, в
обігу знаходиться грошова маса в сумі 500 млн. доларів, якій протистоїть
відповідне товарне забезпечення теж на суму 500 млн. доларів. Потім
держава випустила в обіг ще 250 млн. доларів, скажімо, для покриття
бюджетного дефіциту. При цьому номінальний обсяг виробництва товарів не
змінився. Тоді номінальний попит перевищуватиме пропозицію в базових
цінах на 250 млн. доларів, або в 1,5 рази. Такий стан в економічній
теорії отримав назву “інфляційний розрив”. Цей розрив ліквідується
зміною рівня цін. Якщо ціни збільшаться в 1,5 рази, то пропозиція
товарів відповідатиме грошовому попиту.

Отже, підвищення попиту при обмеженній пропозиції призводить до
підвищення цін. Пояснюється це тим, що еластичність пропозиції по ціні
залишається низькою. Це зумовить подальше зростання “інфляційного
розриву” між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

Якщо рівняння обміну розглядати з позиції динаміки цін, гроей, випуску
продукції (ВВП) і швидкості обігу грошей, то рівняння (2) можна
переписати в термінах темпів приросту:

P = M ( Y + V (3) або M/P = Y ( V (4)

Отже, норма інфляції (P) дорівнює різниці між темпами приросту
номінальної грошової маси і реального попиту на гроші (3).

Із рівняння (4) витікає, що темп приросту реального попиту (M/P) на
гроші дорівнює темпам приросту реальних доходів (Y) за мінусом приросту
швидкості обігу грошей (V).

Розглядаючи рівняння (3) і (4) ми можемо прийти до висновку: якщо
зростають номінальна грошова маса і реальні доходи, то обидва ці чинники
впливають на рівень цін у протележних напрямках: зростання номінальної
грошової маси сприяє інфляції, тобто зростання цін, тоді як збільшення
реальних доходів а, значить, збільшення реального попиту на гроші в
тенденції призводять до падіння рівня цін. Чистий ефект залежить від
співвідношення цих двох показників. Інтенсивне зростання номінальної
грошової маси, яке не супроводжується збільшенням попиту на реальні
залишки, що призводить до винекнення різновиду “гарячих грошей” (
грошей, що втрачають функцію нагромадження і не затримуються надовго на
руках у населення, що призводить до ще більшої інфляції. Навпаки, якщо
інтенсивно зростає реальний попит на гроші (реальні доходи), то при
любому рівні зростання грошової маси відбувається певне скорочення
інфляції. Наприклад, якщо швидкість обігу грошей величина постійна, а
реальні доходи зростають, скажімо, на 3% на рік, то в цьому випадку
реальний попит на гроші зросте теж на 3%.

Якщо номінальна грошова маса зросте на 10% за рік, то норма інфляції
становитиме 7% (10% ( 3%). При зростанні грошової маси на 15% норма
інфляції сягатиме вже 12% (15% ( 3%); підвищення темпів приросту
реальних доходів, скажімо, до 5% замість 3% буде означати зниження
інфляції.

Прискорення швидкості обігу грошей слугує додатковим стимулятором
інфляційного процесу. Цей показник визначається як відношення
номінального доходу (ВВП) до номінальної грошової маси, або у вигляді
формули:

PY

V = ———— , (5)

M

Звідси V = Y/(M/P), (6)

що означає швидкість обігу грошей дорівнює відношенню реальних доходів
до реальних залишків. При заданому рівні доходів швидкість обігу
зростає, коли попит на реальні залишки падає. Цей показник високий на
стадії галопуючої, особливо, гіперінфляції і низький на стадії повзучої
інфляції.

Таким чином, на темпи інфляції впливає три агреговані складники: темпи
приросту грошової маси, темпи зміни швидкості обігу грошової маси і
темпи зміни обсягів виробництва (ВВП). Залежно від конкретної
економічної ситуації вплив цих показників на інфляційний процес
неоднаковий. Так, в Україні середньомісячна інфляція у 1993 р. Складала
47%, при цьому: 35,7% ( за причини зростання грошової маси, 8,5% ( зміни
швидкості обігу грошей, і 2,8% ( за причини спаду виробництва.

Чинником інфляції витрат є також підвищення цін на продукцію економічних
агентів у відповідь на збільшення ставок податків плати за кредит, що
рівнозначне збільшенню витрат виробництва. При високих ставках податків
включаються механізми, які обмежують зростання виробництва. В
економічних суб(єктів з(являються все більші проблеми з фінансуванням
інвестицій та погашенням боргових зобов(язань. Більше того,
послаблюється сама схильність до інвестицій, оскільки виробництво
продукції стає економічно невигідним.

В економічній науці добре відомі співвідношення між ставками
оподаткування та величиною їх надходжень до бюджету ( крива Лаффера.

Рівень

виробництва

1 2

податки

Малюнок 1 . Крива Лаффера.

2 . Антиiнфляцiйна полiтика держави

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцii антиiнфляцiйних
заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику.
Це-заходи або безкомпромiсноi боротьби з iнфляцiсю, або адаптацii,
пристосування до життя в умовах iнфляцiйноi нестабiльностi. Перший метод
реалiзусться шляхом змiн у системi оподаткування (як правило пiдвищення
податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати.
Другий — це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування
процентних ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцii та iн. До того ж
необхiдною с повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до
функцiонування в умовах iнфляцii. Адаптацiйна полiтика мас своi
недолiки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з
державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову
емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцii.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiсю цi методи використовуються
комплексно, що дас бiльш виражений ефект, i дозволяс пом’якшити
труднощi, припадаючi на долю економiки краiни.

а) Методи антиiнфляцiйного оподаткування

В процесi стримування iнфляцii податки вiдiграють двоiсту роль.
Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв,
високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть
також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на
товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана
iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчноi системи краiни до
дiй в умовах iнфляцii не пристосований.

У разi, якщо податкова система краiни мас труднощi з адаптацiсю до
iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у
загальному обсязi реальних доходiв збiльшусться, породжуючи, таким
чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки
знаходилися у постiйнiй пропорцii до номiнальних доходiв незалежно вiд
розмiру останнiх, у цьому не було б нiякоi проблеми, оскiльки в такому
разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток
своiх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при
використаннi його прогресивноi форми мас тенденцiю зростати разом з
рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення
номiнальних доходiв, тим самим збiльшус й частку податкiв у складi
реальних доходiв.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже
складна проблема, оскiльки зростання капiталу, пов’язане з приростом
ринковоi вартостi активiв, реагуе на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж
реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй краiнi не вдалося досягти
суттсвого успiху у нейтралiзацii наслiдкiв впливу iнфляцii на
оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають,
що найбiльша шкода вiд iнфляцii полягас саме у тому, що вона збiльшус
фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникас й по вiдношенню до доходiв у
вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що
iнфляцiя збiльшусться з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з
iнфляцiсю в пропорцii один до одного, як це й припускасться залежнiстю
Фiшера. Iз збiльшенням номiнальноi вiтсотковоi ставки на 5 пунктiв
реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюсться. Але, якщо
номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%,
то уряд забирас у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту(0,28 5%) з
сукупних п’яти пунктiв iнфляцiйноi надбавки, скорочуючи, таким чином,
реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують
кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дii
iнфляцii, тодi як уряд мас зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що
й с одним з негативних ефектiв iнфляцii.

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим с бiльш швидке зростання
вiдсотковоi ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцii, що
зберiгас реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликас втрати в економiцi,
якщо iнститути влади адаптованi до неi не повнiстю. Подiбнi втрати
стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського
проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання
податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним
оподаткуванням в умовах iнфляцii

масться на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не
оподатковусться iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище
негативний вплив iнфляцii на податкову систему, змусив багато краiн
“iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке
спричинясться iнфляцiсю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину
податкового кодексу США.

Використання “стримуючоi” податково-бюджетноi полiтики с одним iз
шляхiв усунення загрози iнфляцii. Державний бюджет на наступний рiк може
бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й
замовлень посднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи
очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економiки.
Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних
виплат та пiдвищення податкiв втримас криву сукупного попиту у бажаному
положеннi , а економiчну систему — в станi стабiльностi.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiснтована на
використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не
пiднiмати цiни й зарплату.

TIP — це система, при якiй за допомогою податковоi системи фiрми й
зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд
зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Фiрмам повiдомлясться,

що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх
продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликас нiяких штрафних
санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшус ставку
оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти
(з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацii такоi полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам
надто дорого. Отже, в них з’являсться стимул не допускати значного
збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим,
й темпи iнфляцii скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й
у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонусться ввести до схеми
розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцicнт. Його
призначення — забеспечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi
темпiв зростання товарноi i грошовоi мас, зниженнi iснуючих темпiв
iнфляцii на внутрiшньому ринку.

Таким чином, у даних умовах податок вiдповiдає встановленому
проценту.

Отже, антиiнфляцiйний коефiцiєнт виконує функцii стабiлiзацii
економiки. Причому на вiдмiну вiд такого стихiйного регулятора, як
спiввiдношення “попит-пропозицiя”, який реагує i на вплив випадкових чи
уявних факторiв, антиiнфляцiйний коефiцiєнт забеспечує бiльш тривалий i
сталий характер регулювання дiяльностi товаровиробникiв. Це зумовлено
наявнiстю у структурi цього коефiцicнта такого показника, як iндекс
iнфляцii, що характеризус стан економiчноi системи в цiлому.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснус дуже тiсний
взасмозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються
уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих
господарюючих суб’єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари
та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податковоi
системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.

Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”.

Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує
пересування кривоi сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз
вiдносно кривоi сукупноi пропозицii буде стримувати темпи iнфляцii.
Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути
на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчноi практики став вiдомим
як “концепцiя пропозицii”.

Малюнок 2 iлюструє, яким чином економiчна полiтика “концепцii
пропозицii” мала б сприяти усуненню iнфляцii. Економiчна система
спочатку знаходиться у станi рiвноваги на довгостроковому iнтервалi в
точцi E . Якщо не вiдбувасться нiяких змiн з боку сил, формуючих
пропозицiю в економiчнiй системi, то пересування кривоi сукупного попиту
з AD до AD’ перевело б економiчну систему в точку Е — в новий стан
рiвноваги на короткостроковому iнтервалi. В економiчнiй системi виникла
б iнфляцiя.

Однак припустимо, що в той момент, коли пересувасться крива сукупного
попиту, економiчна полiтика у рамках “концепцii пропозицii” досягас мети
пiдвищення природного рiвня реального обсягу виробництва до Q’. Це
вiдповiдало б перемiщенню кривоi сукупноi пропозицii на довгостроковому
iнтервалi iз положення n у положення n’. Якщо не вiдбувасться нiяких
змiн в очiкуваному рiвнi цiн на фактори виробництва, то разом з нею
зсунеться праворуч до AS’ й крива сукупноi пропозицii на
короткостроковому iнтервалi. При умовi вказаних пересувань кривоi
пропозицii, економiчна система досягне новоi рiвноваги в точцi Е ,
запобiгши при цьому будь-якому пiдвищенню цiн.

P n n’ мал.2

AS’

AS AD AD’

0 Q Q Q

Основне питання полягас в тому, яким чином здiйснити бажане
збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники
“концепцii пропозицii” як один iз способiв досягнення цього результату
розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те,
що на протязi 70-х рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня
реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану
речей, на думку прихильникiв “концепцii пропозицii”, стала дiюча в США
податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв
накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй
працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацiї i дуже
заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Поєднана дiя iнфляцii,
прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що
отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою
ставкою. Основою економiчноi програми прибiчникiв “концепцii пропозицii”
стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок
оподаткування.

По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б
трудову мотивацiю робiтникiв.

По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд
прирiсту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для
пiдприсмств, що збiльшують обсяги виробництва) — це стимулювало б
накопичення та iнвестицii.

По-третс, практика iндексацii мала розповсюдитись на всю податкову
систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались iнфляцiєю.

3. Регулювання цiн в умовах iнфляцiйноi нестабiльностi

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цiнами, особливо
в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Пiд контролем над цiнами розумiють будь-яку послiдовнiсть цiлого ряду
заходiв — вiд помiрних обмежень до примусового встановлення верхнiх
границь зростання цiн, що проводяться у рамках економiчноi полiтики.

Одним з пiдходiв є перевiрений у свiтовiй практицi метод тимчасового
заморожування цiн й надалi iх часткового перегляду. Вiн полягас у
забороненнi пiдвищувати цiни вище визначеного рiвня, без спецiального на
те дозволу. За граничний рiвень цiн може бути прийнятий той, що iснував
на протязi базового перiоду перед “заморожуванням”. При цьому пiдвищення
цiн вважасться допустимим, якщо, наприклад, воно було пов’язано з ростом
цiн на iмпортнi вироби (тобто коли збiльшення витрат неможливо
контролювати); недопустимим — якщо його причиною стало невиправдане
пiдвищення зарплати, що стимулювало пiдприсмцiв самим обмежувати
зростання заробiтноi плати.

Заморожування цiн дозволяс долати iнфляцiйнi очiкування населення,
господарюючих суб’сктiв, кредитноi cистеми, внести деяке заспокосння в
економiку.

В ролi альтернативи прямому державному регулюванню цiн iнодi
розглядаються картельнi згоди про цiни, якi можуть зiграти позитивну
роль, якщо однiєю з сторiн, що беруть в них участь буде Уряд, що
забеспечує загальну узгодженiсть цiн.

МАКСИМАЛЬНИЙ РIВЕНЬ ЦIНИ являс собою законодавчо встановлену
максимальну цiну, яку продавцю дозволястся запрошувати за свiй товар або
послугу.

В широких маштабах максимальнi рiвнi цiн, або загальний контроль за
цiнами, застосовуються для обмеження iнфляцiйних процесiв в економiцi.

Тому, щоб протистояти iнфляцii й дозволити малозабеспеченим
громадянам купувати необхiднi iм товари, уряд може встановити
максимальний рiвень цiн.

Причому, встановлення обмеження цiни має сенс тiльки при умовi, що
нова цiна буде нижчою за рiвноважну.

Якi ж будуть наслiдки введення цього обмеження? Спроможнiсть вiльного
ринку нормувати споживання буде паралiзована. Iснування обмеження цiн
створює стiйкий дефiцит даних товарiв. Так, при цiнi Р’ обсяг попиту на
товар буде дорiвнювати Q , а обсяг пропозицii тiльки Q’ . Отже, виникає
стiйкий дефiцит, що дорiвнює рiзницi мiж Q i Q’.

P S

D

Р

Р’

0 Q Q’ Q Q

Оскiльки введення цiнового обмеження призводить до виникнення стiйкого
дефiциту даноi продукцii, розмiр якого визначасться вiдрiзком Q(s)Q(d),
уряду приходиться приймати на себе пiклування про нормування ii для
споживачiв в iнтересах досягнення бiльш справедливого розподiлу.

Це здiйснюэться, наприклад, шляхом введення картковоi системи. Однак
використання картковоi системи не вирiшус iншоi проблеми. Дiйсно, крива
попиту на рис.2 свiдчить про наявнiсть великоi кiлькостi покупцiв, що
прагнуть купити товар по цiнi, що перевищуэ встановлений максимум.

I, звичайно, для продавцiв вигiднiше реалiзувати його по бiльш високiй
цiнi. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що
супроводжуэ, як правило, введення контролю за цiнами, нелегальнi “чорнi
ринки”- ринки, на яких товари купуються й продаються по цiнах, вищих за
встановленi межi — отримують широке поширення.

Проблеми у реалiзацii полiтики контролю за цiнами можна також
пояснити значними адмiнicтративними складнощами її проведення. До
органiв контролю постiйно пред’являються вимоги зробити виключення для
тих чи iнших видiв товарiв або який-небудь галузi. Поступово, по мipi
подальшого вiдхилення цiн вiд стану рiвноваги й посилення дефiциту, тиск
на контролюючи органи з вимогами надати пiльги зростас, й, в
кiнцi-кiнцiв, це надзвичайно ускладнюс контроль.

Iнша проблема полягас у тому, що уряд може спробувати зберегти
цiновий контроль в силi вже пiсля завершення промiжного перiоду й
початку нового пiдйому. В цей перiод контроль такого роду може виявитись
некорисним й лише погiршити ситуацiю.

Хоча полiтика державного регулювання цiн несе значний позитивний
ефект i мас особливе значення в кризовi перiоди, ii реалiзацiя може
призвести до дуже небажаних наслiдкiв.

У короткостроковому планi пряме регулювання цiн сприятиме
стабiлiзацii нацiональноi економiки. Так, у державi можуть значно
знизитись темпи зростання оптових й роздрiбних цiн i це призведе до
гальмування iнфляцiйних процесiв. Але вже у найближчi роки виявляться
негативнi наслiдки централiзованоi моделi регулювання. “Заморожування”
цiн i заробiтноi плати обмежить мiжгалузевий перелив капiталiв, буде
гальмувати iнвестицiйну полiтику, знизить рiвень дiловоi активностi,
стримуватиме зростання доходiв.

Як приклад можна навести спроби уряду США ввести пряме регулювання
внутрiшньоамериканських цiн на енергоносiї, якi, вiдбиваючи зростання
iмпортних цiн на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у
1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування
iнфляцiйної спiралi в краiнi.

“Заморожування” внутрiшнiх оптових цiн на нафту, нафтопродукти й
природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток iнфляцiйних
тенденцiй, призвело до ряду негативних наслiдкiв в американськiй
економiцi. Нестача iнвестицiй в енергетичне господарство, вiдсутнiсть
зацiкавленостi у видобувних корпорацiй щодо розробки нових родовищ нафти
й природного газу через контроль над рiвнем внутрiшнiх цiн призвели до
того, що чистий iмпорт нафти до США, незважаючи на зростання свiтових
цiн, продовжував аж до 1981 року збiльшуватися високими темпами.

Р.Рейган, якого пiдтримував великий бiзнес, ставши президентом,
вiдразу ж вiдмiнив контроль над внутрiшнiми цiнами на нафту й
нафтопродукти (у сiчнi 1981 р.). “Контроль над цiнами стримував
виробництво, стимулював споживання, пригнiчував технологiчнi досягнення
й робив США бiльш залежними вiд енергетичного iмпорту”,-так коментував
Р.Рейган свос рiшення. За оцiнками спецiалiстiв, тiльки в результатi
вiдмiни контролю над цiнами чистий iмпорт нафти у США в 1983 р.
скоротився на 54% порiвняно з 1980 р.

3. Антиiнфляцiйна полiтика Украiни у 1992-1996 рр.

Найбiльш iстотним негативним явищем в економiцi Украiни на етапi її
ринкового реформування виявилася iнфляцiя.

Перiод 1992-1994 рр. характерезусться надзвичайно високим рiвнем
iнфляцii, повальним зростанням цiн, послабленням контролю за
фiнансово-господарською дiяльнiстю пiдприємств.

За даними Свiтового банку, рiвень iнфляцii в Украiнi в другiй
половинi 1993 р. був найвищим у свiтi. Якщо в 1992 р. ii рiвень
зрiс у 21 раз, то за 1993 р. — у 103 рази. I хоча в 1994 р. рiвень
iнфляцii дещо знизився, однак сталося це не в результатi проведення
комплексних реформ i якiсних змiн у системi державних фiнансiв та
запровадження цiновоi лiбералiзацii, а через вiдстрочення бюджетних
виплат i небувале зростання заборгованостi бюджету.

До числа iнфляцiйних факторiв, що мали мiсце протягом останнiх рокiв,
належать:

а) надвисоке пiдняття цiн на енергоносii та основнi види сировини й
матерiалiв;

б) збiльшення наявноi грошовоi маси за рахунок додатковоi iмiсii
грошей;

г) зростання безготiвкового обiгу як наслiдок кредитування
низькорентабельних та збиткових пiдприсмств;

д) монопольне цiноутворення в умовах монополiзацii бiльшостi видiв
промислового виробництва, що веде до диктатного пiдвищення цiн
виробниками, оскiльки споживачi позбавленi вибору i вiдсутнiй стримуючий
контроль за цiнами.

Спочатку нашiй економiцi була властива iнфляцiя витрат, оскiльки
випереджаючими темпами зростали цiни енергоносiiв й первинноi сировини,
й кожна наступна хвиля пiдвищення цiн починалася з палива та сировини.
Перiодичне випереджаюче пiдвищення цiн на енергоносiї було iмпульсом для
загального зростання цiн й iнфляцii.

Пiдвищення пiдприсмствами цiн на власну продукцiю, з метою покриття
зростаючих витрат, дало поштовх до подальшого розвитку iнфляцiйних
процесiв. При цьому типi iнфляцii зростання грошовоi маси с наслiдком
пiдвищення цiн. Незважаючи на дедалi зростаючу грошову емiсiю, виникла
нестача оборотних засобiв пiдприємств для розрахункiв з своiми
постачальниками (криза неплатежiв) i для видачi зарплати. В результатi
склалася типова iнфляцiйна спiраль: зростання цiн веде до збiльшення
витрат (i в тому числi-зарплати), яке вимагас збiльшення грошовоi маси,
а останнє, в свою чергу, веде до нового витка зростання цiн. Таким чином
iнфляцiя в Украiнi являє собою поєднання iнфляцii попиту та iнфляцii
витрат, що значно ускладнює здiйснення антиiнфляцiйноi полiтики.

Випереджаюче зростання оптових цiн руйнує безпосередньо виробничу
сферу, гальмуючи або навiть припиняючи iнвестицiйнi процеси. Водночас,
хоча й повiльнiшi, але теж досить бурхливi темпи зростання роздрiбних
цiн руйнують соцiальну сферу, пригнiчують економiчнi iнтереси людей до
активноi пiдприсмницькоi та трудовоi дiяльностi, тобто дiють у тому ж
самому негативному напрямi.

Все це викликало таке явище, як неплатоспроможнiсть бiльшостi
юридичних та фiзичних осiб, незважаючи на безперервне накачування
грошового обiгу дедалi бiльшою масою паперових грошей. За оцiнкою СБРР,
за 1992 р. неплатежi в Украiнi становили 40% усього її ВВП. У 1993 р.
обсяги неплатежiв продовжували зростати, викликаючи рiзке скорочення i
навiть припинення товарного виробництва на багатьох пiдприємствах.

В цих умовах монетарна полiтика НБУ перетворилася на потужний
iнфляцiйний фактор. Держава почала негайно покривати зростаючий грошовий
дефiцит найпростiшим шляхом-емiсiсю вiдповiдноi маси грошей. Вони були
направленi на покриття готiвкового попиту, бюджетнi дотацii,
кредитування виробникiв i споживачiв (включаючи i явних банкрутiв).
Тiльки у першому кварталi 1993 р. для пiдтримки АПК було надано майже 1
трлн. крб. пiльгових кредитiв й бiля 3 трлн. крб. фiнансовоi допомоги.
Величезноi кредитноi допомоги потребували й iншi галузi народного
господарства — в березнi того ж року iм було надано кредит у 606 млрд.
крб. для проведення залiку взасмних боргiв. Загальна сума емiсii готiвки
за сiчень-квiтень 1993 р. досягла 598,3 млрд. крб., що у 10 разiв
перевищувало емiсiю за такий же перiод 1992 р. На протязi 1993 року
монетарна маса збiльшилася з 26 до 47,2 трилiона карбованцiв, тобто у
1,8 раза, нiж вона становила у попередньому роцi. Грошова емiсiя, як i
цiни швидко вийшла з-пiд належного державного контролю.

Грошовi знаки (купоно-карбованцi), випущенi в Украiнi на початку 1992
р. замiсть росiйського рубля почали катастрофiчно знецiнюватися.
Бурхливе знецiнення грошей пiдiрвало виконання ними властивих iм
ринкових функцiй, i перш за все-стимулюючоi. З’iдаючи фонди
нагромадження i споживання, гiперiнфляцiя загальмувала пiдприсмницьку i
трудову активнiсть в краiнi.

Втративши контроль за емiсiсю грошей, за рухом видаткiв та цiн,
грошового обiгу i кредитних ресурсiв, украiнський уряд тодi так i не
знайшов надiйних регулюючих механизмiв для активного впливу на
iнфляцiйнi процеси та погашення iх негативного впливу на економiчне i
соцiальне становище в краiнi.

Цiнова та iнфляцiйна спiраль, яка стала розкручуватися з початку 1993
р., у другому пiврiччi знову пiшла вгору. До кiнця 1993 р., коли
iнфляцiйна спiраль розкрутилася до найвищоi фази, банки змушенi були
додатково випустити в обiг величезну масу грошей. Це автоматично
викликало черговий стрибок цiн. Девальвацiя карбованця набула
катастрофiчного характеру. В листопадi уряд адмiнiстративно запровадив
його фiксований курс, що пiдхльоснуло активнiсть тiньового валютного
ринку.

Отже, у 1992-1994 рр. в Украiнi проводилася помилкова економiчна
полiтика, що фактично мала не антиiнфляцiйний, а проiнфляцiйний вплив на
економiчну систему краiни.

При цьому уряд застосовував в основному два антиiнфляцiйних
заходи-обмеження фондiв споживання пiдприсмств i регулювання цiн.
Адмiнiстративний контроль цiн було введено Указом президента “Про заходи
щодо стримування темпiв зростання цiн”. Згiдно з ним пiдприсмства всiх
форм власностi могли пiдвищувати оптовi цiни на продукцiю тiльки у разi
зростання витрат на виробництво, яке не залежить вiд iхньоi
господарськоi дiяльностi. Цим же Указом вводилося обмеження розмiру
надбавки для торговельних i постачальницько-збутових пiдприсмств у
розмiрi не бiльше 55% вiд цiни виробника. Але, як свiдчать наслiдки, цi
заходи спрацювали недостатньо ефективно. Насамперед, цiни тодi вже
досить надiйно вийшли з-пiд державного контролю, i знову пiдпорядкувати
iх системi жорсткого державного контролю було дуже важко. Щодо
обмеження фондiв споживання, то це мало б сенс тодi, коли було б що
обмежувати.

Серед найбiльш негативних наслiдкiв того перiоду слiд вiдмiтити:

-серйозне порушення виробничоi та фiнансовоi систем функцiонування
економiки;

-пiдiрвання схильностi до заощадження практично у всiх економiчних
агентiв;

-руйнування на цiй основi системи забеспечення вiдтворюючих процесiв в
економiцi;

-надмiрну диференцiацiю населення, окремих галузей й регiонiв за
рiвнем доходiв.

Пiд впливом iнфляцii обсяги номiнальних грошових доходiв населення
зростали, а його реальнi доходи, у зв’язку з випереджаючим пiдвищенням
роздрiбних цiн на товари та послуги, навпаки зменшувалися. Методи
iндексацii доходiв не забеспечували компенсацii втрат вiд гiперiнфляцii.
Тiльки у 1993 р. при зростаннi цiн на рiк бiльш нiж у 100 разiв реальна
зарплата зменшилася на 52%. Ефект вiд запровадження урядом пiльг на
оподаткування доходiв громадян стосовно молозабеспечених, багатодiтних,
чорнобильцiв, ветеранiв та iн. теж був мiнiмальним, оскiльки самi
оподатковуванi доходи населення були мiзернi i не встигали за зростанням
цiн.

Дилема, що постала перед украiнським урядом, полягала в тому, яким
чином, скорочуючи темпи iнфляцii, не посилити стагнацii виробництва.
Але вона не була вирiшена належним чином. Вiдновити економiку за умов
надмiрних податкiв, якi пригнiчують виробництво, звужують базу
оподаткування i примушують платникiв приховувати своi доходи, неможливо.
Слiд вiдмiтити хоча б такий факт: до введення податку на прибуток
пiдприсмств з 1993 року, стягався податок на доход пiдприсмств. При
цьому пiдприємства, за iснування спецiального податку на фонд зарплати,
були змушенi фактично двiчi сплачувати його, оскiльки фонд зарплати с
складовою частиною доходу.

Полiтика посилення державного контролю й регулювання (стримування
цiн, завищенний обмiнний курс, дуже високi податки) призвела до
формування потужного тiньового сектору економiки в Украiнi. За
вiдсутностi ефективного контролю за формуванням доходiв, бiльшiсть
зусиль держави були сконцентрованi на скорочуваному державному секторi.
В результатi на фонi втрати державою значноi частини доходiв, якi можна
було б отримати шляхом проведення податковоi розумноi полiтики, основний
тягар недофiнансування лягла на сектор, який поки-що був основою
iснування самоi держави.

Через недосконалiсть нашоi податковоi системи спад валового продукту
в Украiнi й за 1996 рiк склав бiля 10%, а у галузях машинобудування й
легкоi промисловостi досягас 20%.

Отже, завдання подальшого реформування економiки, що стоять перед
Украiною, можуть бути вирiшенi тiльки за умов реалiзацii послiдовноi
полiтики фiнансовоi стабiлiзацii, та вiдновлення накопичень населення.
Без цього забеспечити стiйке економiчне зростання на базi вiдродження
iнвестицiйної активностi й поступовий пiдйом життсвого рiвня с
неможливим. Сучасний перiод с найважливiшою фазою реформ. Останнiм часом
у цьому напрямi зроблено ряд крокiв i найважливiшим з них с введення у
вереснi цього року нацiональноi валюти-гривнi. Це дало змогу в значнiй
мiрi стабiлiзувати грошовий обiг в краiнi.

Як мiра, що мас запобiгти необумовленому зростанню заробiтноi плати
на пiдприємствах, Кабiнетом Мiнiстрiв у було прийнято постанову про
порядок визначення сум, що вносяться до бюджету в зв’язку з перевищенням
фонду споживання. Тобто зростання зарплати може вiдбуватися тiльки у
межах iндекса мiсячноi iнфляцii. Низькоінфляційний розвиток дозволяв
успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації гривні. За рік це
дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11 % (у 2000 році — 17,2 %).
На закиди експортерів щодо необхідності підтримки їхньої
конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний банк
відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках — підняттям
продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві речі:
країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках, а
інфляція не “з’їдатиме” зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів,
Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних
інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення
надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних
заходів, пов’язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності,
поєднується зі стимулюванням економічного росту.

Розширюючи грошову пропозицію в масштабах, які не ставлять під загрозу
досягнення антиінфляційної мети, Національний банк виходить з того, що
зростання ВВП потребує більшої монетизації. Таке збільшення грошової
пропозиції в цьому році здійснюється дещо своєрідно: здебільшого не
через пряме рефінансування банків, а через закупки валютної виручки від
експорту. Проблемою є певне прискорення інфляції, яке супроводжує процес
зростання закупок валюти. Тому необхідні особливі зусилля щодо
антиінфляційної “зачистки”, починаючи від норм резервування, процентної
ставки, і закінчуючи збільшенням профіциту бюджету з метою дострокового
погашення як зовнішнього, так і внутрішнього боргу. Це, звичайно, крайні
заходи. Все ще існують резерви підвищення ефективності поточних “репо”-
та “депо”-стерилізаційних заходів, хоча й обмежені. Низькоінфляційний
розвиток дозволяв успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації
гривні. За рік це дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11 % (у
2000 році — 17,2 %). На закиди експортерів щодо необхідності підтримки
їхньої конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний
банк відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках —
підняттям продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві
речі: країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках,
а інфляція не “з’їдатиме” зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів,
Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних
інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення
надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних
заходів, пов’язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності,
поєднується зі стимулюванням економічного росту.

Низький рівень інфляції дозволяв проводити політику соціального
зростання. Необхідно і надалі утримувати низький рівень інфляції,
дотримуватися визначених параметрів грошової бази, зберігати позитивне
торговельне і бюджетне сальдо, а також співпрацювати з міжнародними
фінансовими організаціями.

Економіка все ще перебуває у фазі зростання. Вона поки що успішно
поглинає зростаючу грошову пропозицію. Але ми пам’ятаємо, якщо зростання
ВВП призупиниться, то грошова хмара проллється на країну інфляційним
дощем. Тому антиінфляційна політика буде неухильною, також як і політика
“стабільної гривні” при вільному курсоутворенні.

Судячи з останніх новин, цього року на гривню очікується могутній тиск у
бік зміцнення, що створить об’ємний «навіс» гривневої ліквідності, який
у разі певного уповільнення темпів приросту ВВП не вдасться абсорбувати
жодними інструментами. Тож навіть антиінфляційний ефект зміцнення гривні
та часткова нейтралізація імпорту інфляції із зовнішніх ринків (у тому
числі подорожчання енергоносіїв) не зможуть загальмувати зростання цін.
Причини такого розвитку ситуації пов’язані з каналами надходження валюти
до України. Якщо минулого року притік інвалюти зумовлювався розвитком
експорту, що в свою чергу був рушійною силою зростання ВВП, то цього
року валюта приходитиме також каналами іноземних інвестицій та в рахунок
фінансування майбутніх парламентських виборів.

Європейський банк реконструкції та розвитку розпочав публічне
обговорення нової стратегії стосовно України. Вона буде розроблена з
урахуванням пропозицій представників бізнесу й українських неурядових
організацій. Зі слів директора ЄБРР в Україні Камена Захарієва, цього
року банк планує залучити в Україну один мільярд євро: «Це загальний
обсяг інвестицій, який ми можемо залучити не лише нашими коштами, а й
коштами інших, в тому числі й приватних інвесторів і публічних донорів,
таких як Європейський Союз, у тому числі фінансування з такими
установами, як Європейський інвестиційний банк». Раніше повідомлялося,
що ЄС планує виділити Україні через цей інвестиційний банк до 250 млн.
євро. Одночасно в ділових центрах Західної Європи та США розпочалося
формування 10—12 фондів, через які вже в другій половині 2005 року до
України може надійти близько $1 млрд. портфельних інвестицій. Проте це —
комерційні фонди, які покликані здійснювати портфельні інвестиції та
заробляти гроші, що викликає деякі сумніви в їхній корисності для
української економіки.

Висновки

Iнфляцiя властива бiльшостi економiчно розвинутих краiн свiту i с
основною проблемою в тих краiнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована iнфляцiя, вона знецiнює доходи бюджету й
супроводжується його дефiцитом.

Крiм бюджетного дефiциту iнфляцiя обов’язково супроводжується
нерiвномiрним зростанням цiн й, звiдси, порушенням господарчих зв’язкiв,
гонкою цiн мiж окремими галузями економiки й хвильоподiбним поширенням
зростання цiн по районах держави й галузям.

У станi iнфляцiйноi нестабiльностi орiєнтацiя лише на регулювання з
боку спiввiдношення “попит-пропозицiя” може призвести до затяжних криз з
повiльним перiодом стабiлiзацii i оздоровлення економiки. Незважаючи на
дiю ринкових законiв, держава не вiдмовлясться вiд впливу на цiни,
суттево посилюючи його в кризовi для нацiональноi економiки перiоди.

Вихiд з кризового стану для економiки будь-якоi краiни мiстить два
основних елементи. По-перше, приборкання iнфляцii та, по-друге,
припинення падiння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирiшення
питання iнфляцii, оскiльки це — найважливiша умова для поновлення
iнвестицiйноi активностi, що, в свою чергу, мас забеспечити вiдродження
виробництва.

Мiж оподаткуванням та встановленням державного контролю за цiнами
iснус функцiональний взаємозв’язок i цим користуються уряди, коли
ставлять собi за мету припинити зростання внутрiшнiх цiн та поставити у
невигiдне становище тих господарюючих суб’сктiв, якi планують пiдняти
цiну на продукцiю. Адже державний контроль над цiнами грає надзвичайно
важливу роль, особливо в умовах кризису економiки i виходу з нього.

Отже, порівняння світового досвіду економічної стратегії держави у
нестабільних економічних системах із практикою економічних реформ в
Україні дозволяє зробити ряд висновків, що мають стати основою
формування державної економічної стратегії в країні.

Нерозвиненість та деформованість структури економічної стратегії,
непослідовність в її проведенні є головними чинниками тривалої
трансформаційної кризи, що призвела до різкого погіршення стану
економічної безпеки держави. Критично важливими на даному етапі реформ в
Україні є чітке визначення стратегічної мети, напрямів, завдань та
пріоритетів економічної стратегії держави, досягнення їхньої прозорості
та легітимності, забезпечення наступності та науково виваженої
послідовності економічної політики держави.

Наприкiнцi слiд додати, що iнфляцiя — це не лише свiдотство слабкостi
економiки, а й свiдотство слабкостi державноi влади або слабкостi
полiтичноi мудростi.

Лiтература:

Макроекономiка: пiдручник/ за ред. Савченка А.Г., Пухтасвич Г.О. та iн.,
Киiв, 1995.

Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы
первого года. Вопросы экономики, 1996, №2, с.88-97.

Илларионов А. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР.
Вопросы экономики, 1996, №2, с.88-97.

Пинзенык В. Украина: мифы и реальность макроэкономической стабилизации.
Ваш партнер, 1994, №47, с.18.

Чувилин Е.Д., Дмитриева В.Г. Государственное регулирование и контроль
цен в капиталистических странах. Москва., “Финансы и статистика”, 1991.

Давыдов А.Ю. Инфляция в экономике: мировой опыт и наши проблемы.
Москва., “Международные отношения”, 1991.

Тимофссв В. До питання антиiнфляцiйного оподаткування i регулювання цiн
в умовах ринкових вiдносин. Економiка Украiни, 1993, №1, с.37-45.

Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономiчноi стабiлiзацii в
Украiнi. Економiка Украiни, 1996, №2, с.4-13.

Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономiка. Киiв., “Основи”, 1995.

Долан Э. Макроэкономика. Санкт-Петербург, “Литера плюс”, 1994.

Макконелл Р.К., Брю Л.С. Экономикс: принципы, проблемы, политика.
Москва, “Республика”, 1995.

Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. Москва, “Дело”, 1993.

PAGE

PAGE 30

Похожие записи