.

Спростування та його види (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 10058
Скачать документ

Реферат на тему

Спростування та його види

Спростування — обгрунтування хибності тези або невідповідності правилам
доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

— спростування шляхом критики тези;

— спростування шляхом критики аргументів;

— спростування шляхом критики демонстрації.

Скорочено: спростування тези, спростування аргументів, спростування
демонстрації; або: критика тези, критика аргументів, критика
демонстрації.

Спростування шляхом критики тези — обгрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності
правилам стосовно тези.

Встановлення невизначеності тези, факту її підміни або того, що
положення, яке проголошене тезою, не потребує доведення, є одним із
спростувань тези. Та найпереконливішим видом спростування тези (і
будь-якого спростування) є обґрунтування її хибності. Цей вид
спростування здійснюється такими двома способами: шляхом обґрунтування
істинності антитези і «зведенням до абсурду».

Спростування шляхом обґрунтування істинності антитези здійснюється так:
формулюють суперечне тезі судження, встановлюють його істинність, а
потім, вдаючись до закону виключеного третього, роблять висновок про
хибність тези.

Наприклад, потрібно спростувати тезу «Всі модуси силогізму, які не
суперечать правилам засновків, є правильними». Формулюємо антитезу:
«Хибно, що всі модуси, які не суперечать правилам засновків, є
правильними». Мовою традиційної логіки ця антитеза набуває такого
вигляду: «Деякі модуси, що не суперечать правилам засновків, не належать
до правильних». Щоб довести істинність цього положення (антитези),
досить виявити один неправильний модус, який не суперечить правилам
засновків. Ніхто не стане заперечувати, що модус ІЕО не суперечить
жодному правилу засновків (тут немає двох заперечних або двох часткових
засновків, з яких не можна зробити ніякого висновку; є один заперечний
засновок, але й висновок, як вимагає відповідне правило засновків, теж
заперечний; є один частковий засновок, але й висновок, як вимагає інше
правило засновків, теж частковий). Проте цей модус все-таки
неправильний, оскільки суперечить правилам термінів і фігур. Цю думку
можна було б детально обґрунтувати. Та для цього досить вказати лише на
те, що за якою б фігурою ми не побудували силогізм, до складу якого
входять судження ІЕО (саме в такій послідовності), він буде суперечити
правилу крайнього терміна. Річ у тім, що в більшому засновку (/) суб’єкт
і предикат є нерозподіленими. У висновку ж то один, то другий (суб’єкт
за другою і четвертою фігурами та предикат за першою і третьою) з цих
термінів займає місце предиката заперечного судження, а отже, стає
розподіленим. А це суперечить правилу крайнього терміна.

Обґрунтувавши думку, що існує принаймні один такий модус, який не
суперечить правилам засновків і водночас не належить до правильних, ми
тим самим опосередковано довели, що проголошена теза («Всі модуси, які
не суперечать правилам засновків, є правильними») хибна.

Спростування шляхом зведення до абсурду — виведення із спростовуваної
тези наслідків, які суперечать дійсності безпосередньо або
опосередковано (тобто не узгоджуються із загальновизнаними істинними і
достовірними положеннями).

Будуючи спростування способом зведення до абсурду, припускають
істинність тези, що спростовується; з цієї тези виводять наслідки,
прагнучи вивести саме хибний наслідок. Якщо вдасться вивести хибний
наслідок, то за відомим правилом умовно-категоричного умовиводу
визнається хибність підстави, роль якої виконує спростовувана теза.

Наприклад, громадянин А. зізнався в скоєнні певного злочину, до якого
він не причетний. Спростовуючи це зізнання (тезу), його тимчасово
визнали істинним. Звідси випливало, що в час скоєння злочину А.
перебував на місці скоєння злочину. Проте це суперечило дійсності,
оскільки за півгодини до того часу, коли стався названий злочин, А.
перебував за тисячі кілометрів від міста, в якому його було скоєно. Із
хибності наслідку («Громадянин А. перебував у час скоєння злочину на
місці його скоєння») випливає хибність підстави, тобто хибність судження
«Цей злочин скоїв А.».

Спростування шляхом критики аргументів — обґрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності,
наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не
перебувають у необхідному зв’язку з тезою.

Наведення прикладів спростувань, у яких мають місце хибні аргументи
пропонента (автора доведення), не викликає особливих труднощів.
Прикладом недостовірних аргументів можуть бути положення, що є
висновками неповної індукції чи аналогії. Щоб навести приклад доведення,
де аргументами є судження, з яких не випливає висновок, що збігається з
пропонованою тезою, можна вдатися до наведення ситуацій, в яких
звертаються до аргументів типу «сам сказав», «аргумент до гаманця»,
«аргумент кийком» тощо.

Спростування шляхом критики демонстрації — обґрунтування недосконалості
доведення шляхом встановлення неспроможності зв’язку між аргументами і
тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється
доведення.

Складність побудови цього виду спростувань полягає в тому, що необхідною
умовою оперативного та ефективного його використання є знання всіх видів
умовиводів, їх структури і правил, а простота — в тому, що логічна наука
детально проаналізувала відомі людству форми умовиводів, і кожна людина
спроможна опанувати ці секрети побудови міркувань (для порівняння
зазначмо, що жодна людина не може претендувати на…, скажімо, здатність
відрізняти будь-які істинні аргументи від хибних).

Критика аргументів і демонстрації є слабкими формами спростування,
оскільки виявлення недосконалості аргументів чи демонстрації (або і
того, й іншого) не є достатньою підставою для того, щоб вважати
відповідну тезу хибною. Найпереконливішим видом спростування є
обґрунтування опонентом (тим, хто спростовує доведення пропонента)
хибності тези.

Софізми і паралогізми, парадокси та антиномії

Суперечки (які відбуваються у формі доведень і спростувань) посідають
істотне місце в житті суспільства й окремих людей. Нерідко вони
стосуються корінних проблем буття, життєво важливих інтересів людей, а
тому й ведуться не завжди мирно, дозволеними засобами, не завжди
узгоджуються з вимогами логіки, нормами моралі й навіть права.

У процесі суперечок трапляються численні фактичні й логічні помилки —
софізми та паралогізми.

Софізм — логічна помилка, якої свідомо, навмисне припускаються в процесі
суперечки.

Паралогізм — логічна помилка, якої несвідомо, ненавмисне припускаються в
процесі суперечки.

У паралогізмах трапляються помилки переважно того ж типу, що й у
софізмах, у них порушуються ті самі закони і правила логіки. Тому
розрізнити їх непросто. Важко здогадатися, наприклад, софізм це чи
паралогізм, у ситуації, коли ваш опонент надмірно, як вам здається,
уточнює вашу тезу, звинувачує вас у неточному і неясному її формулюванні
тощо. За такої ситуації існує можливість, що низька логічна культура
опонента не дає йому змоги однозначно зрозуміти чітко сформульовану вами
тезу. Проте може статися і так, що ваш опонент просто затягує час, тобто
вдається до відомих софістичних засобів.

Звичайно, деякі софізми (і типові софістичні засоби, хитрощі) не
спроможна відрізнити від паралогіз-мів лише людина, яка зовсім не
обізнана з історією філософії та логіки. Софізми відзначаються особливою
логічною майстерністю («майстерністю навпаки»), своєрідним
професіоналізмом, навіть вишуканістю.

Наскільки непросто буває виявити помилку в софістичному міркуванні,
можна пересвідчитися на прикладі софізму-«Рогатий» (див. с 299—300).

Розуміння проблем доведення і спростування було б непрвним без
з’ясування понять парадоксу і антиномії.

Парадокс — певною мірою вмотивоване судження, що суперечить здоровому
глузду. В широкому значенні — неочевидне висловлювання, істинність якого
встановлюється досить важко, в цьому розумінні парадоксальними прийнято
називати будь-які несподівані висловлювання, особливо якщо
несподіваність їх смислу виражена в дотепній формі.

У логіці парадоксом називають висловлювання в точному розумінні слова
такі, що суперечать логічним законам: недоведеність парадоксів — основна
вимога, яка ставиться до логічних і логіко-математичних числень,
аксіоматичних наукових теорій [82].

Деякі парадокси були висловлені ще мислителями Давнього світу. До
найвідоміших із них належать «Брехун», «Купа», «Ахіллес і черепаха»
тощо. Причини виникнення парадоксів пояснюють по-різному. Радянські
філософи основну увагу звертали на наявність у матеріальному світі
об’єктивних суперечностей, які відображаються в мисленні, зокрема й у
формі парадоксів та антиномій. Логічними причинами парадоксальних думок
вважають те, що в теоретичних системах, які містять парадокси,
недостатньо з’ясовані деякі фундаментальні поняття.

Антиномія (суперечність закону самому собі) — поєднання обопільних
суперечних висловлювань про предмет, які припускають однаково
переконливі логічні обгрунтування; неусувна суперечність, що мислиться в
ідеї чи законі й виявляється за спроби її доказового формулювання.

Вчення про антиномії було ґрунтовно викладено в Канта, хоча елементи
його траплялися вже у вченнях Зенона Елейського, Платона, Арістотеля та
ін. Тривалий час антиномічні положення називалися апоріями. Термін
«антиномія» був уведений у науковий вжиток німецьким філософом Р.
Гокленом (XVI — XVII ст.), котрий відкрив один з різновидів складного
скороченого силогізму, де пропущені більші засновки (тому він і
називається гокленієвським соритом).

Антиномію часто розглядають як один з різновидів парадоксу.

Для роздумів

Розбіжності у визначенні доведення пояснюють насамперед неусталеністю
відповідної термінології. Замість «доведення» все частіше вдаються до
слова «аргументація», що призводить до плутанини. Терміни загалом мають
умовний характер. А наведені терміни рівноцінні (перевага «доведення»
полягає лише в традиції, звичці, відмовлятися від якої не завжди
раціонально); «доведення» походить (чи принаймні перебуває у зв’язку)
від слова «довід» («аргумент»), а «аргументація» — від слова «аргумент»
(«довід»).

Вдаючись до терміна «аргументація», деякі автори, очевидно, намагаються
диференціювати той феномен, який тривалий час називався доведенням: «У
найширшому значенні термін «аргументація» вживають для позначення
процесів обстоювання пропонентом деякого твердження з метою переконання
опонента в його (твердження) істинності, слушності… Поруч із терміном
«аргументація» нерідко використовують термін «доведення». Доведення, на
відміну від аргументації, є встановленням істинності деякого
твердження-тези за допомогою істинних тверджень-аргументів і виключно
логічних засобів. Доведення — це завжди правильне міркування, в якому
відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування
(такі міркування називають демонстративними), де аргументами виступають
достовірні твердження (різного роду визначення, аксіоми і постулати,
закони науки, інші твердження, істинність яких доведена раніше,
твердження, що фіксують очевидні факти). Доведення є окремим (особливим)
випадком аргументації, позаяк аргументація може здійснюватися не
обов’язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних
аргументів. Аргументація не буде доведенням або випадку використання
лише правдоподібних (недостовірних) аргументів (інколи аргументи.можуть
бути просто хибними), або у випадку н демонстративних міркувань (інколи
міркування, в яких реалізуєтьс аргументація, можуть бути логічно
неправильними)» [94].

По-перше, з термінами, що склалися, треба рахуватися, не з

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020