З’ясувавши сутність та основні види суперечки, можна зробити відповідні висновки, наприклад у формі порад полемісту (пропоненту й опоненту)
Не варто сперечатися без особливої на те потреби. Недарма кажуть: “Говори мало, слухай багато, а думай ще більше”. Проте без суперечок не обійтись, оскільки вони є важливим способом досягнення взаєморозуміння між людьми. В певному розумінні суперечки мають навіть об’єктивний характер. Бажання уникнути суперечок, якими б гарними лозунгами воно не прикривалося, не тільки невиправдане, а й неможливе. Кожному з нас доводиться захищати свої погляди та інтереси, а також інтереси інших людей.
Громадська думка засуджує пасивну життєву позицію людей, які керуються принципами “Моя хата скраю – я нічого не знаю!” або “Нехай буде гречка, аби не суперечка!”.
Щоправда, і постійну спрямованість людини на суперечку, конфронтацію теж вважають негативною рисою. Якщо немає важливої й чітко сформульованої мети, вести суперечку нераціонально. Проте нерідко трапляється, що принципово важливі питання неможливо розв’язати без суперечки.
Необхідною умовою ефективного ведення суперечте п є чітке визначення її предмета і узгодження точок зору учасників стосовно цього предмета. Формулювання тез, які обґрунтовують чи спростовують учасники суперечки, значною мірою залежить від їх розуміння предмета суперечки. Треба всіляко уникати безпредметних суперечок. В іншому разі доведеться “товкти воду в ступі”.
У процесі суперечки не можна втрачати її предмет (і дозволяти опоненту відволікатися від обговорюваної теми). Зрозуміло, що в ході суперечки її предмет уточнюється, конкретизується (і в цьому розумінні змінюється), проте загалом, у принципі, він повинен залишатися тим самим. Інакше “один буде говорити про Хому, а другий – про Ярему”. Щоб уникнути такої помилки, треба керуватися правилами доведення стосовно тези: теза має бути ясною за змістом і чіткою за обсягом; залишатися незмінною (і не підмінюватися) в ході доведення. До того ж тезою може бути лише таке положення, яке справді потребує обґрунтування. “Для чого… обдумувати обдумане, – писав Л. Толстой. – Бери готове й іди далі. В цьому сила людства”.
Встановивши предмет суперечки, треба визначити її мету: загальну (це суперечка заради істини, переконання, перемоги чи суперечка без мети – “суперечка заради суперечки”) і конкретну, точніше – ціль, яку ви безпосередньо ставите перед собою. Треба пам’ятати, що з’ясування мети суперечки часто суттєво впливає на її перебіг, засоби ведення тощо.
Ідеальним видом є суперечка заради істини, і наука рекомендує саме таку форму спілкування і пізнання. Однак людям не заборониш вдаватися й до інших її видів.
Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін, яку називають базисом. Без спільних передумов, однакового ставлення до відповідних вихідних, базових положень суперечка приречена на невдачу, оскільки це буде “суперечка глухих” або людей, які вдаються до різних систем відліку, і може виникнути ситуація, аналогічна до тієї, що виражається в запитанні “Що більше – кілограм чи метр?”.
Ось чому, з’ясувавши (для себе) мету суперечки, треба уточнити (з опонентом) її базис, зокрема зміст та обсяг тих понять, які перебувають в істотному зв’язку з предметом суперечки, і відповідні терміни, до яких часто вдаватимуться її учасники.
Не можна в ході суперечки змінювати зміст і обсяг понять, якими оперують (цим самим порушуючи закон тотожності). В іншому разі ви ніколи не зможете ефективно провести суперечку, порозумітися з опонентом, встановити істину.
Важливою передумовою успішного ведення суперечки є наявність аргументів. Причому сила аргументів полягає не в їх кількості, а в переконливості. Якщо про суперечку відомо завчасно, то головну увагу треба звернути на пошуки аргументів, які мають бути не тільки істинними і достовірними, а й переконливими для опонента чи принаймні для аудиторії (якщо вона є). Коли дозволяють обставини, то суперечку слід розпочинати тільки за умови готовності аргументів. “Доведення навмання” (відоме, до речі, ще в логіці Давньої Індії, – “промова навмання”), без попередньої підготовки рідко дає бажаний ефект.
Найпереконливіші аргументи слід приберігати для слушної ситуації, коли можна завдати вирішального удару по тезі супротивника. Взагалі не варто поспішати вступати в суперечку (особливо суперечку-полілог), завчасно “розкривати свої карти”. Краще спочатку вислухати інших учасників суперечки, познайомитися з їх тезами та аргументами, розпізнати їх силу і вразливі місця і лише після цього активно втрутитися в хід суперечки.
“Не бійся визнавати власні помилки”, – вчив Конфуцій. Якщо супротивник виявив недосконалість ваших другорядних аргументів, то від них відразу ж треба відмовитися, наполягати на їх досконалості безглуздо. Проте не слід поспішати з визнанням хибності чи недостовірності ваших основних аргументів. А визнаючи (принаймні не піддаючи запереченню) безсумнівні аргументи супротивника, які носять частковий характер, не поспішайте погоджуватися з його загальними положеннями, на яких ґрунтується теза.
Не проминіть нагоди використати проти свого супротивника його ж аргументи, зокрема названі ним факти.
Протиставляйте загальним положенням супротивника відповідні факти (якщо вони у вас є).
Не можна відмовчуватися в ситуації, коли супротивник вдається до сильних аргументів, бо “мовчанка – знак згоди”.
Не можна не рахуватися з правилами “хорошого тону”. Так, аргументи треба спрямовувати проти тези супротивника, а не проти особи, її інтелекту, моралі чи інших особистісних якостей.
І, нарешті, про найістотніше. Як би ми не були заклопотані підбором аргументів та контраргументів, не можна ні на мить забувати головне – свою тезу. Адже аргументи є лише засобами, до яких вдаються з метою захисту тези, її обґрунтування.
Як уже зазначалось, аргументами можуть бути лише істинні, достовірні положення, з яких з необхідністю випливає істинність тези.
Той, хто добре засвоїв курс логіки, особливо впевнено почувається, будуючи міркування з урахуванням правил стосовно демонстрації. Знання логіки дає можливість вибирати найефективніші способи побудови доведень і спростувань, свідомо пов’язувати аргументи з тезою, піддавати критиці демонстрацію доведення опонента, виявляти суперечності між схемою його міркування і правилами тих умовиводів, у формі яких здійснюється спростовуване міркування, виявляти найслабші ланки в доведенні свого супротивника.
Потрібно уважно стежити за тим, щоб ваш опонент не порушував закони і правила логіки. При цьому слід брати до уваги той факт, що доведення часто здійснюються у формі скорочених умовиводів. Не відновивши їх (а це треба робити блискавично), ви не зможете визначити, правильні ці умовиводи чи ні, а якщо неправильні, то які правила в них порушені. До того ж відомо, що доведення треба розуміти як ціле. З’ясування змісту окремих суджень, що входять до складу умовиводу, ще не дає змоги переконатися в його правильності чи неправильності.
У ході суперечки виняткову роль відіграють запитання. Здатність її учасників чітко формулювати запитання і влучно відповідати на них істотно впливає на ефективність суперечки. Правильно сформульоване запитання дає змогу уточнити точку зору опонента, одержати від нього потрібну додаткову інформацію, краще зрозуміти його позицію. Вміння ставити розумні запитання, на думку Канта, є важливою і необхідною ознакою розуму і проникливості.
Формулюючи запитання, відповідаючи на запитання опонента, доводиться оперативно, іноді симультанно, робити висновок про те, до якого виду воно належить: просте воно чи складне, закрите чи відкрите, логічно коректне чи логічно некоректне. Не можна не зважати й на те, яким є запитання – нейтральним, доброзичливим чи недоброзичливим (ворожим, провокаційним). Адже від запитання часто залежить характер відповіді опонента, а іноді й увесь подальший перебіг суперечки.
Не менш відповідальним є і пошук влучної відповіді на запитання. А для цього треба бути добре обізнаним не лише з предметом суперечки, а й з сутністю та видами відповідей, вміти відрізняти правильні відповіді від неправильних, сильні правильні відповіді від слабких.
Логіка, її знання – велика сила, та для успішного ведення полеміки одних знань логіки недостатньо. Потрібно знати і риторику, ознайомитися із секретами красномовства. Добрий полеміст – це людина, яка багато знає, багато вміє, має відповідні навички, яка відзначається певними особистісними якостями, насамперед високою моральною і політичною культурою, довершеними естетичними смаками тощо.
Так, запас аргументів полеміста передбачає його енциклопедичну освіченість, а багатство умінь і навичок – відповідний життєвий досвід. Важливим для полеміста є його ставлення до світу, суспільства й окремої людини, її прав і свобод, обов’язків тощо. Так, ведучи суперечку, треба постійно пам’ятати, що й опонент має таке саме право висловлювати свої думки, захищати свої погляди. Наслідком такого підходу є поважне, а іноді й співчутливе чи навіть шанобливе ставлення до опонента, яке не дозволить принижувати його людську гідність.
Поважне ставлення до опонента є необхідною умовою встановлення з ним контакту, без якого неможлива продуктивна суперечка, оскільки жорстка конфронтація породжує деструктивні наслідки. Таке ставлення виявляється уже в готовності спокійно вислухати його (і почути), а це потрібно для того, щоб зрозуміти точку зору опонента, врахувати її раціональний момент, виявити спільне для обох сторін – те, що дає можливість зблизити позиції. Все це узгоджується з виробленими людством правилами доброго тону. До того ж ці правила не заважають твердо відстоювати свою точку зору.
Важливо не тільки те, що ми захищаємо, що піддаємо критиці, а й те, як ми це робимо. Використання недозволених засобів у суперечці, приниження людської гідності опонента, навіть підвищений тон – це вияв низької моральної культури полеміста: “Юпітере, ти гніваєшся, отже, ти не правий”.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
