Реферат на тему

Мистецтво полеміки

Чи можна обійтися без суперечок?

Операція спростування (а тим більше — доведення) може застосовуватися за
відсутності опонента. Особливої гостроти вона набуває в явному
особистісному протистоянні, в процесі суперечки, учасники якої змушені
брати до уваги не тільки надбання логіки (зокрема теорію доведення і
спростування), а й досягнення інших наук, насамперед психології,
мовознавства тощо. Мистецтво суперечки впродовж багатьох століть
перебувало в компетенції риторики (теорії красномовства, ораторського
мистецтва).

Позитивну відповідь на це запитання деякі люди вважають само собою
зрозумілою, своєрідним принципом гуманної поведінки людини. Так, за
словами А. Лінкольна, жодна людина, яка вирішила досягти успіху в житті,
не повинна витрачати час на особисті суперечки. При цьому він радив іти
на поступки і при вирішенні значних питань, якщо й опонент по-своєму
правий, а при вирішенні дрібних — навіть за умови, що опонент неправий.

Правда, захисників тези про необхідність суперечки значно більше. Щоб
об’єктивно оцінити наведені точки зору, розглянемо аргументацію
пропонента (П.) і опонента (О.).

П. Уже саме слово «суперечка» викликає негативні емоції…

О. У ваших словах є доля істини, проте лише доля і до того ж незначна…

П. Суперечки були, є й будуть причинами всіляких сварок і бійок… Яким
глибоким мало бути переконання наших пращурів у шкідливості суперечок,
сварок і бійок, щоб вони в невиразних плямах на Місяці побачили картину
«брат брата на вилах піднімає». Цю «картину», по-моєму, можна розцінити
як грандіозну загальнопланетарну антирекламу: «Дивіться всі, хто ще не
втратив здоровий глузд! Дивіться, до чого призводять суперечки і
сварки!».

Ось як про це писав Платон Воронько:

Мені колись бабуся говорила,

На місяці уздрівши тьмяні тіні:

«То Каїн Авеля підняв на вила,

Коли було ще світу сотворіння.

Із тих часів і почалися війни

Криваві, що мордують всі народи».

О. Ваш емоційний монолог можна зрозуміти, проте в ньому наявна помилка
типу «після цього — внаслідок цього»…

П. (Сильно хвилюючись) Як вам довести… Для мене це так очевидно…
Почнемо з того…, чи визнаєте ви, що війни принесли людям більше лиха,
ніж усі інші чинники зла на Землі разом?

О. Припустимо, що визнаю. І що з того?

П. А з цього випливає, що таким самим злом, як війни, є суперечки,
оскільки саме вони завжди передували війнам і були їх причиною. Про це
свідчать численні історичні факти — листи, послання, ноти, якими
обмінювалися державні мужі ворогуючих держав напередодні війн.

0. Справжніми причинами і побутових сварок та бійок, і міждержавних
конфліктів та війн були не суперечки, а реальні суперечності буття,
відповідні потреби, розбіжність інтересів різних людей і держав.
Суперечки — лише відображення об’єктивних протиріч. Бійки і війни
виникали і без суперечок.

Щоб суперечки не перетворювались на сварки, вести їх треба цивілізовано,
як навчає логіка. А оголошення будь-яких суперечок злом нічого не дасть.
Без суперечок людям не обійтися. Людство давно дійшло висновку, що
істина народжується в ході суперечки, що критика є рушійною силою
прогресу. Оскільки той, кого критикують, часто наполягає на своїй
правоті, то виникає суперечка, яка може дати позитивні результати і
повинна встановити істину…

П. Отже, ви не тільки не визнаєте шкідливості суперечок, а вважаєте їх
необхідними і навіть корисними?

0. Так…

П. Але ж людину, яка твердо переконана у своїй правоті й активно обстоює
свою точку зору, неможливо переконати в протилежному. Навпаки, вона не
лише не відмовляється від своїх поглядів, а ще більше утверджується в їх
істинності.

О. Це стосується лише фанатично налаштованих сперечальників, радикальних
елементів, які сліпо вірять у те, що вони на всі сто відсотків праві, а
погляди людей, що належать до інших політичних партій та релігійних
вірувань, не містять ні грана істини. Але ж це клінічний випадок.

П. Ні! Це стосується не лише фанатиків. Навіть погляди поміркованих
людей у кінцевому підсумку ґрунтуються на засадах, які мають
аксіоматичний характер. Довести, скажімо, що матеріалістична позиція є
хибною, з допомогою скінченної кількості аргументів неможливо. Це, до
речі, стосується й ідеалістичних засад…

О. У Ваших словах є доля істини, проте переважна більшість суперечок
стосується не аксіоматичних положень, а тих, які піддаються доведенню чи
спростуванню з допомогою фактів або інших аргументів. Загальновідомо, що
погляди багатьох людей змінюються, зокрема удосконалюються, і різні види
суперечок відіграють у цьому процесі далеко не останню роль…

П. Зміна поглядів, яка трапляється, не приносить користі ні тому, хто їх
змінив (де гарантія, що вони стали досконалішими?), ні його опоненту,
оскільки перший, переживаючи гіркоту поразки, починає негативно
ставитися до свого опонента-супротивника. Це ще більшою мірою стосується
людини, яка піддається критиці за свої недоліки. Недарма кажуть:
«говорити правду — це втратити друга»; «правда очі коле»…

О. Але існують й інші прислів’я, наприклад: «Догана мудрого більшого
варта, ніж похвала дурного». До речі, про користь критики писали кращі
уми людства. Так, у найавторитетнішому джерелі раннього буддизму, яким
вважається «Тіпітака» («Три кошики законів»), читаємо: «Якщо хтось
побачить мудреця, який вказує на недоліки і дорікає за них, нехай він
іде за таким мудрецем як за тим, хто вказує на скарб. Краще, а не гірше,
буде тому, хто піде за таким» [2]. Леонардо да Вінчі зазначав, що
супротивник, який викриває Ваші помилки, корисніший для Вас, ніж друг,
що прагне їх приховати.

А про різного роду підлабузників, які не тільки приховують помилки
людей, але й вихваляють їх за уявні чесноти, складено сотні прислів’їв
та приказок: «Слова ласкаві, та думки лукаві»; «Щебече, як соловейко, а
кусає, як гадюка»; «На язиці медок, а на думці льодок»; «Лестощами й
душу вийме». Подібні думки висловлювали мислителі всіх епох і народів.
«Корисних друзів три і три шкідливих, — учив Кон-фуцій. — Корисні друзі
— це друг відвертий, друг щирий і друг, який багато чув. Шкідливі друзі
— це друг лицемірний, друг улесливий і друг балакучий (базіка)». За
словами Есхіла, «Гіркої правди, як не лести, не приховають лестощі».

Про необхідність суперечки свідчать і слова Роберта Бернса: «Коли
довідаєшся про свої помилки, маєш шанс їх виправити»…

П. Прислів’я, приказки, цитати не є достатньою підставою для доведення
чи спростування думок. Я теж можу навести відповідні думки з народної
творчості, висловлювання авторитетів на користь моєї позиції. Так, за
словами Демокріта, «Ті, хто любить гудити інших, не здатні до дружби»;
«…Перше звинувачення відкидається, — писав Вольтер, — друге дістає,
третє ранить, а четверте вбиває», «Лихослів’я навіть без доведень
залишає тривалі сліди», — зазначав О. Пушкін.

За такої ситуації раціональніше уникати суперечок і сварок, «Не звертати
уваги… на звинувачення… — ось у чому треба вбачати вищий ступінь
проникливості!» (Ю. Лун). Тому мені близька і зрозуміла позиція
Аристипа: одного разу, коли Аристипа ганьбили, він пішов геть; коли ж
його кривдник сказав: «Чому ж ти тікаєш?», то Аристип відповів: «Тому що
лихословить маєш право ти, не слухать лихослів’я — я».

О. Ви дещо відійшли від нашої тези. Одна справа, коли людина час від
часу критикує когось за недоліки, і друга — коли вона «любить гудити
інших», цим живе, нічого, крім недоліків, не бачить. Такі люди,
звичайно, заслуговують на осуд. З цього приводу Абуль Фарадж зазначав:
«Дурні помічають тільки похибки людей і не звертають уваги на їх
позитивні якості. Вони подібні до мух, які намагаються сісти тільки на
запалену частину тіла». Проте є люди, які бачать і наші позитивні риси,
і недоліки. Я мав на увазі саме таких людей і їх священне право на
критику.

Говорячи про лихослів’я, Ви знову-таки відхилилися від нашої тези.
Звичайно ж, з лихословами краще не мати справи. Іншими словами, зміст
Ваших міркувань і їх пафос спрямований швидше не проти суперечок
загалом, а проти деяких суперечок. Я теж проти суперечок безпредметних,
невмотивованих; проти суперечок, які, будучи «забрудненими» лихослів’ям,
перетворюються на сварки; проти впертості сперечальників, які не бажають
позбутися своїх помилок, власних недоліків, а іноді — й особистих
ілюзій.

Можуть скомпрометувати саму ідею суперечки і несумлінне її використання,
нелояльні та морально брудні засоби, до яких іноді вдаються, ставлячи за
мету перемогти супротивника будь-якою ціною.

У наведеному діалозі простежується проблема визначення критерію
розрізнення «потрібних» і «непотрібних» суперечок. Оскільки чіткої
відповіді на це питання немає, то з’ясуємо хоч деякі його аспекти.

Суперечка проходить у формі доведень та спростувань, і можна дійти
висновку, ніби «непотрібні» суперечки (якщо такі існують) мають
виявлятися в недосконалості названих логічних операцій, тобто в
порушенні вимог логіки або в наявності фактичних помилок. Та,
розмірковуючи над цією думкою, доходиш парадоксального висновку: якби
учасники суперечки вдавалися лише до істинних думок і суворо керувалися
вимогами логіки, то вони були б однодумцями, а їх суперечка була б
зайвою, «непотрібною», оскільки необхідною умовою суперечки є наявність
протилежних думок, які, як відомо, не можуть бути одночасно істинними.
Звідси випливає не менш парадоксальний висновок: «потрібні» суперечки
треба шукати серед логічно недосконалих чи таких, за яких вдаються до
хибних положень. Проте характер ні логічних, ні фактичних помилок під
час суперечки не може бути основою поділу суперечок на «потрібні» і
«непотрібні». Звичайно, суперечки бувають алогічними до абсурду, що
свідчить про їх непотрібність, навіть безглуздість. Ілюструючи думку, як
не слід сперечатися, часто вдаються до позову двох вельмож, яскраво
змальованого в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Ця пародія
справді переконливо доводить, якою не повинна бути суперечка. Проте
відрізнити «потрібні» суперечки від «непотрібних» в реальному житті дуже
важко, доводиться рахуватися з багатьма обставинами. Щоб з’ясувати це
питання, розглянемо сутність суперечки та її різновиди.

Суперечка, її види та форми

«Суперечка» — поняття багатозначне. Загальним для всіх цих значень є
відсутність єдиної думки її учасників, наявність розходжень у їх
поглядах, протиборство.

Суперечка — будь-яке зіткнення несумісних думок, під час якого кожна
сторона відстоює свою правоту.

В основі суперечки лежать об’єктивні протиріччя матеріального світу і
неоднакові потреби та інтереси людей. Учасниками суперечки є пропонент,
який висуває і обстоює думку-тезу, і опонент, який піддає сумніву чи
заперечує тезу пропонента. Третім, колективним суб’єктом суперечки є
аудиторія, хоча суперечка може відбуватися і за її відсутності.

У стані суперечки люди переслідують певну мету, тому розрізняють такі
види суперечок:

— суперечка заради істини;

— суперечка заради переконання;

— суперечка заради перемоги;

— суперечка заради суперечки;

— внутрішня суперечка.

Суперечка заради істини

Учасники цієї суперечки можуть дотримуватися різних поглядів, проте їх
об’єднує спільна мета — встановити й обґрунтувати істинність того чи
іншого положення або системи думок. Вони керуються принципом «істина
понад усе».

У суперечці заради істини до аргументів опонента ставляться з такою ж
увагою, як і до власних, фактично ведеться спільна копітка праця по
встановленню істинності відповідних положень. Вона може вестися лише між
людьми, компетентними у відповідній галузі знань і зацікавленими у
встановленні істини. За словами С. Поварніна, — це вища форма суперечки,
найблагородніша і найпрекрасніша.

Суперечка заради істини має тривалу історію. Яскравим виявом її можуть
бути твори Платона. Невипадково, що суперечку заради істини називають
діалектичною, розуміючи під «діалектикою» той смисл, якого їй надавав
Платон, а саме: «мистецтво досягнення істини в бесіді». Яскравим
прикладом такої бесіди-суперечки може бути твір Платона «Гіппій
Більший». Всебічнішого підходу до аналізу проблеми прекрасного історія
естетики, мабуть, не знає.

Після вступної бесіди, в якій Сократ виявив належну увагу й шану до
відомого софіста Гіппія Більшого (а разом з тим і знамениту сократівську
іронію), він нарешті звернувся до останнього з основним запитанням:

Сократ. …Нещодавно, коли я в якійсь розмові одне гудив як потворне, а
друге хвалив як прекрасне, один чоловік загнав мене в безвихідь тим, що
поставив мені, і досить зухвало, приблизно таке запитання: «Звідки тобі
знати, Сократе, — сказав він, — що саме прекрасне і що потворне?
Давай-но подивимось, чи можеш ти сказати, що таке прекрасне?» І я, по
своїй простоті, став вагатися і не міг відповісти йому як належить; а
вертаючись після бесіди з ним, я гнівався на себе, лаяв себе і грозився,
що відразу ж, як тільки зустрінуся з будь-ким із вас, мудреців, я
розпитаю його, вивчусь, старанно запам’ятаю, а потім знову піду до того,
хто мені поставив це запитання. Так ось тепер, кажу я, ти приходиш
своєчасно і повинен навчити мене як належить, що ж це таке — прекрасне?
Намагайся у своїй відповіді сказати мені це якомога точніше, щоб я, якщо
мене звинуватять вдруге, знову не викликав сміх… Аби лише я переміг
цього чоловіка! Проте коли б не заважати тобі, якщо я стану наслідувати
його і суперечити на твої відповіді, — щоб ти якомога дбайливіше навчив
мене…

Г і п п і й. Ну що ж, супереч!

Сократ. Але давай, раз ти сам велиш, я стану, зовсім як той чоловік,
ставити тобі запитання. Річ утім, що якби ти виголосив перед ним ту
промову, про яку говориш — промову про прекрасні заняття, то він,
вислухавши тебе, тільки-но ти закінчиш говорити, запитав би тебе
передусім про саме прекрасне — така вже в нього звичка — і сказав би
так: «Елідський гостю, чи не завдяки справедливості є справедливими
справедливі люди?» Відповідай же, Гіппію, ніби він запитує тебе.

Г і п п і й. Я відповім, що справедливості.

Сократ. Отже, справедливість щось собою становить?

Гіп п ій. Звичайно.

Сократ. А чи не мудрістю є мудрими мудреці, і чи не благом буває благим
все благе?

Г і п п і й. А як же інакше?

Сократ. І все це щось собою становить, адже не є ж це ніщо?

Г і п п і й. Звичайно, це щось.

Сократ. Так чи не буде і все прекрасним завдяки прекрасному?

Г і п п і й. Так, завдяки прекрасному.

Сократ. І це прекрасне є щось?

Г і п п і й. Щось. Чим же йому й бути?

Сократ. Так дай мені відповідь, чужоземцю, — скаже він, — що ж таке це
прекрасне?

Г і п п і й. Отже, Сократе, той, хто ставить це запитання, хоче
дізнатися, що прекрасне?

Сократ. Мені здається — ні; він хоче дізнатися, що таке прекрасне,
Гіппію.

Г і п п і й. А чим одне відрізняється від другого?

Сократ. По-твоєму, нічим?

Г і п п і й. Зрозуміло, нічим не відрізняється.

Сократ. Ну що ж, мабуть, тобі видніше. Однак дивись, дорогий мій: адже
він тебе запитує не про те, що прекрасне, а про те, що таке прекрасне.

Г і п п і й. …Прекрасне — це прекрасна дівчина.

Сократ. …Той чоловік запитає мене приблизно так: «Ну, Сократе,
відповідай мені: все те, що ти називаєш прекрасним, буде прекрасним,
якщо існує прекрасне саме по собі?», Я ж скажу: «Якщо прекрасна дівчина
— це прекрасне, тоді вона і є тим, завдяки чому прекрасне буде
прекрасним?»

«…Хороший же ти, Сократе! — скаже він. — Ну а хіба прекрасна кобилиця,
яку навіть і Бог похвалив у своєму вислові, не є прекрасним?» Що ж ми на
це скажемо, Гіппію? Хіба не те, що й кобилиця є прекрасне, — я маю на
увазі прекрасну кобилицю? Як же нам наважитися заперечувати, що
прекрасне є прекрасним?

Пппій. Ти правильно говориш, Сократе, бо правильно сказав про це Бог;
адже кобилиці у нас бувають найпрекраснішими.

Сократ. «Нехай так, — скаже він, — ну а що таке прекрасна ліра? Хіба не
прекрасне?» Чи скажемо ми, що це так, Гіппію?

Г і пп ій. Так.

Сократ. Опісля цей чоловік скаже, я в цілому майже впевнений і роблю
висновок із того, як він звичайно поводиться: «Дорогий мій, а що ж таке
прекрасний горщик? Хіба не прекрасне?»

Г і п п і й. Та що це за чоловік, Сократе? Як невиховано і нахабно
вимовляти такі низькі слова в такій серйозній справі!

Сократ. Такий уже він чоловік, Гіппію, не витончений, а грубуватий, і ні
про що інше не турбується, а тільки про істину. Але все-таки треба йому
відповісти, і я заздалегідь заявляю: якщо горщик виліплений хорошим
гончарем…, треба визнати, що він прекрасний. Як же можна назвати не
прекрасним те, що прекрасне?

Г і п п і й. Ніяк не можна, Сократе.

Сократ. «Так чи не є, — скаже він, — і прекрасний горщик — прекрасне?
Відповідай!»

Г і п п і й. Так воно, я думаю, і є, Сократе. Прекрасна і ця посудина,
якщо добре зроблена, проте загалом все це не гідне вважатися прекрасним
порівняно з кобилицею, дівчиною і всім іншим прекрасним.

Сократ. А якщо ми визнаємо це, той чоловік засміється і скаже: «Ти
пам’ятаєш, Сократе, про що я тебе запитував?» «Пам’ятаю, — відповім я, —
про те, що таке прекрасне саме по собі» «Тоді, — скаже він, — ти на
запитання про прекрасне наводиш у відповідь щось таке, що, як ти сам
говориш, прекрасне нітрохи не більше, ніж потворне»…

Так діалог крок за кроком веде до взаєморозуміння. І хоча відповідь на
запитання «що таке прекрасне?», яку дає Платон, нас і не влаштовує
(навіть сучасні визначення прекрасного непереконливі), проте відмовити
цьому геніальному майстру діалектики в майстерності побудови діалогу
неможливо.

Здається, що не може бути й сумніву в тому, що суперечки заради істини
потрібні, навіть необхідні. Проте історія свідчить про те, що таку думку
поділяли далеко не всі. Інакше як пояснити той факт, що тих, хто
присвячував своє життя пошукам істини, переслідували або й знищували:
Сократа було засуджено до страти, Джордано Бруно спалено. Ще зовсім
недавно переслідували вчених, які цікавилися проблемами генетики і
кібернетики.

До того ж, щоб правильно оцінити суперечку заради істини, треба
враховувати, що істина — не самоціль. Адже знання може бути використане
не лише для прогресу, а й проти нього, проти людини і людства. Ця думка
постійно хвилює вчених-гуманістів. «Не можна дозволити, — писав Ф.
Жоліо-Кюрі, — щоб люди спрямовували на своє власне знищення ті сили
природи, які вони зуміли відкрити і підкорити».

Суперечка заради переконання

Розпочинаючи суперечку цього типу, пропонент ставить за мету нав’язати
свої переконання (або ідеї своєї політичної партії, релігійної чи іншої
організації) іншим людям. При цьому його не хвилюють (чи мало хвилюють)
проблема істини та права кожної людини мати свої погляди. Такі суперечки
в нашу епоху лише зрідка мають приватний характер: пропонент, як
правило, виконує роль пропагандиста ідей відповідних організацій. Є
серед них ентузіасти, але більшість виконує цю «роботу» з певним
інтересом.

Вивчаючи історію світових релігій та політичних партій, їх розколів та
ревізій, поряд з об’єктивними чинниками неважко виявити й суб’єктивні.
Вольові, ініціативні, амбіційні особи, прагнучи завоювати собі місце в
історії людства, вдавалися до специфічних тлумачень релігійних і
політичних учень, їх засад, принципів, догм. Результатом цієї діяльності
є численні релігійні конфесії та секти, представники яких, як це не
парадоксально, більше «воюють» зі своїми одновірцями, ніж з іновірцями.

Подібне можна сказати й про стосунки політичних партій, які сповідують
одне і те саме політичне вчення, але по-різному його інтерпретують.
Згадаймо про ставлення керівництва КПРС до соціал-демократич-них партій
або проаналізуймо стосунки сучасної Прогресивної соціалістичної партії з
Комуністичною та Соціалістичною партіями України.

Не заперечуючи моменту об’єктивної необхідності в подібних процесах
диференціації поглядів, не можна не помічати, що наслідком її є
дестабілізація суспільства, чвари, а то й війни. Треба пам’ятати про те,
що нерідко нав’язують погляди люди, які фактично не поділяють їх, хоч і
приховують цю істину від оточення, керуючись корисливими мотивами.

Беручи до уваги все це, людство і кожне суспільство зокрема повинні
захистити своїх громадян від войовничого фідеїзму, войовничого атеїзму,
войовничого шовінізму, войовничого націоналізму, тобто будь-якого
радикалізму, і забезпечити кожній людині право жити своїм розумом,
згідно зі своєю совістю.

Суперечка заради перемоги (еристична суперечка)1

Метою цього виду суперечки є перемога над супротивником за будь-яку
ціну. При цьому, щоб «взяти гору» над супротивником, вдаються до
будь-яких методів, навіть тих, які суперечать вимогам законів логіки та
норм моралі.

Еристика (грєц. eris — суперечка) — мистецтво ведення суперечки, тобто
вміння переконувати інших в істинності висловлюваних поглядів і
необхідності жити й діяти згідно з певними традиціями та нормами моралі.

Великого поширення набула в період розквіту Давньої Греції, але
поступово виродилась і перетворилася на вчення, основною метою якого
стало навчання того, як виграти суперечку за будь-яку ціну, не гребуючи
ніякими засобами. До речі, ще в ті далекі часи виникли перші сумніви в
цінності суперечки як форми спілкування.

Суперечка заради суперечки

Учасники її знаходять насолоду в самому процесі протиставлення
протилежних думок, пошукові переконливих аргументів, побудові
відповідних міркувань з метою обґрунтування проголошених положень чи
спростування думок опонента. Вони не цікавляться висновками, до яких
доходять, і цінують над усе сам стан перебування в суперечці.

З точки зору потрібності чи непотрібності суперечки, цей її різновид є
найвразливіпіим. Проте, як своєрідна «гімнастика мислення», «гра
інтелекту», суперечка заради суперечки готує людину до життя, зокрема до
тих ситуацій, коли доводиться захищати свої погляди і спростовувати
хибні думки, які нам нерідко нав’язують у процесі спілкування.

За іншою системою поділу, скажімо, за способом їх ведення, суперечки
можна поділити на усні й письмові, а за кількістю осіб, які беруть
участь у суперечці, — на суперечку-монолог (внутрішня суперечка,
суперечка людини самої з собою), суперечку-діалог (суперечка між двома
особами) і суперечку-полілог (суперечка між кількома особами).

Внутрішня суперечка

Супротивники суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення
особистості в кінцевому підсумку є результатом внутрішньої духовної
боротьби, суперечки із собою. Яким би сильним і всеохоплю-ючим не був
вплив зовнішніх сил на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки),
поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у
внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати
істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна.

Необхідною рисою творчої особистості є критичне ставлення до
пропонованих їй думок, до дійсності, насамперед — самокритичність.
Остання виявляється в здатності людини час від часу піддавати сумніву
свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості, і навіть свої
ідеали. Ця здатність вельми не проста, оскільки перед людиною світ
виступає як пізнаний. Тому ми вважаємо дійсним світом те, що закріплено
в нашій свідомості. І вище цього (суто психологічно) не можемо
піднятися. Те, що представлено в нашій свідомості, для нас існує, а все
інше — ні. Те, що з якихось причин викликає у нас почуття симпатії чи
любові, вважається позитивним, а все інше — індиферентним (байдужим) чи
негативним.

ядами інших людей, бути толерантними (терпимими). Якою б перекрученою не
була картина світу в свідомості людини, але все-таки щось у ній
представлено адекватніше, ніж у свідомості інших людей. Тому думки
кожної людини заслуговують на увагу.

Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів.
Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними
картинами інших людей, практикою, об’єктивною дійсністю і вносити
відповідні корективи.

«…Для того щоб удосконалити розум, потрібно більше розмірковувати, ніж
заучувати» (Р. Декарт). А розмірковувати — це зіставляти протилежні
думки, вести внутрішній діалог, своєрідну суперечку з собою.
«Неправильне знання гірше, ніж незнання» (А. Дис-тервег). Тому відмова
від хибних думок є необхідним моментом пізнання. Така відмова, як
правило, супроводжується «роздвоєнням» людини на два «я». Одне «я»
звиклося зі старими думками, не хоче відмовлятися від них, навіть якщо
вони недостовірні. А інше «я», пам’ятаючи про недосконалість нашої
картини світу, прагне виявити хибні думки і позбутися їх. За цієї
ситуації виникає внутрішня суперечка.

Людині часто доводиться духовно «роздвоюватися» і вести внутрішню
суперечку при вирішенні економічних, політичних та інших питань. Та
найбільшого напруження набуває боротьба того її «я», яке називають
сумлінням (совістю), з тим «я», що виконує роль апологета (некритично
настроєного захисника) реальної життєдіяльності людини, її прагматичних
інтересів.

Про могутність сумління писав Цицерон. А Кант, враховуючи силу сумління,
надавав йому статусу закону, який живе в кожному з нас. Сумління, на
його думку, виявляється в звірянні наших вчинків з цим законом.

Щоб самостимулювати своє життя, людина змушена постійно давати оцінку
своїй реальній життєдіяльності та життєвим планам. Те її «я», яке умовно
було назване апологетом, не здатне винести об’єктивної самооцінки,
схильне ЇЇ завищувати. Та проти цієї оцінки виступає сумління цієї ж
людини, яка орієнтується на високі загальнолюдські критерії. Тому Кант і
назвав сумління законом, характерними рисами якого є загальність і
необхідність.

Почується висока самооцінка з боку «апологета» — «і не збагнуть, чому і
як проснеться совісті черв’як» (Д. Чосер), і розпочнеться внутрішня
суперечка. Переможе сумління — відбувається подальший духовний розвиток
людини. Зазнає воно поразки — і наслідком цього є її духовний застій чи
й деградація, оскільки вона поступово звикає до вчинків, які суперечать
вимогам сумління. «…Люди, — писав Вольтер, — ніколи не переживають
докори сумління від вчинків, які стали у них звичаями».

Якими тільки характеристиками не наділяють сумління! Так, Квінтіліан
називав сумління «тисячами свідків», а О. Герцен — «інквізитором»
(«…нещаднішого інквізитора немає, як совість»). «Муки сумління, — за
словами А. Сміта, — найжахливіше почуття, що відвідує серце людини». Та
найважливіше те, що сумління стоїть на варті людини; воно — надійний її
вартовий. Коли Біаса запитали, що в житті менше всього викликає
небезпеку, він сказав: «Праве сумління».

Дискусія, полеміка, диспут, дебати

Залежно від форми проведення суперечок та засобів, які в них
використовуються, останні поділяють на дискусію, полеміку, диспут,
дебати тощо.

Дискусія (лат. — discussio — дослідження, розгляд) — публічна суперечка,
яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях,
у пресі, на семінарських заняттях і ставить за мету розв’язання певної
проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв’язання і зближення
позицій учасників цієї суперечки.

Дискусія як форма спілкування є сукупністю тверджень (які по черзі
висловлюють її учасники) та їх обґрунтувань. Об’єднуючою ланкою цих
тверджень є судження (чи система суджень), в якому формулюється проблема
(тема, предмет дискусії). Мета дискусії — досягнення істини чи принаймні
кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми.

Якщо учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її
проведення, то вона може перетворитися на полеміку — конфронтаційнішу
форму суперечки.

Полеміка (грец. polemikos — войовничий, ворожий) — один з найпоширеніших
різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння,
конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово
різних думок, ідей, точок зору.

Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити
свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то
метою полеміки є перемога над супротивником, захист власної точки зору.

Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає найефективнішими,
не зважаючи на те, прийнятні вони для інших чи ні. Не випадково
протилежна сторона в полеміці називається не опонентом (як у дискусії),
а супротивником.

Якщо результатом дискусії є синтез пропонованих думок, то результатом
полеміки є перемога однієї точки зору; в іншому разі вона закінчується
безрезультатно. Результатом дискусії є не думка (гадка) окремої людини,
а знання, більшою чи меншою мірою очищене від суб’єктивності і
підтримуване учасниками обговорення.

Зрозуміло, що в житті дискусія і полеміка рідко трапляються в чистому
вигляді. Дискусія іноді стає такою бурхливою, що переростає в полеміку,
а остання іноді входить у спокійне русло, втрачає риси
кон-фронтаційності, й її учасники доходять консенсусу.

Крім дискусії та полеміки, існують й інші види суперечки, зокрема диспут
і дебати.

Диспут (лат. disputar — міркувати) —усна публічна суперечка, що
виявляється в обговоренні наукового чи суспільно важливого питання із
залученням широкого кола фахівців і зацікавлених осіб.

У ході диспуту заслуховують доповіді на відповідну тему та виступи
опонентів.

Дебати (фр. debat — суперечка) — суперечка, що виявляється у формі
обміну думками з приводу тих чи інших теоретичних положень, подій тощо.

Дебати виникають при обговоренні доповідей і виступів на зборах,
засіданнях, конференціях.

Диспут і дебати, як і дискусія та полеміка, рідко трапляються в чистому
вигляді. Крім того, відповідні поняття ще не набули однозначного
тлумачення.

Коректні та некоректні засоби ведення суперечки

У логіці, як і в етиці, засуджують принцип «цілі виправдовують засоби».
Не можна бути нерозбірливим у засобах ведення суперечки, ставити над усе
перемогу в ній, нехтуючи законами логіки та нормами моралі. Тому ці
засоби поділяють на «дозволені» і «недозволе-ні», або на коректні й
некоректні. Для ефективного ведення суперечки треба знати як перші, так
і другі: перші — щоб використовувати, а другі — щоб знати, чого можна
чекати від нерозбірливого в засобах супротивника, для готовності дати
йому належну відповідь.

Коректні засоби

У загальних рисах коректні засоби можна визначити як такі, що
відповідають вимогам логіки та моралі. Деякі з них сформульовані теорією
ораторського мистецтва — риторикою. Йдеться про ті засоби, які
ґрунтуються на знанні мови і мовлення та секретів людської психіки.
Мабуть, тому їх, подібно до некоректних засобів, іноді називають
хитрощами, звичайно ж, «дозволеними» хитрощами.

До дозволених відносять, зокрема, ініціативу та засіб, який виражається
правилом «наступ — найкраща оборона». Щоправда, тактичні засоби залежать
від вузькоситуаційних обставин, а тому мають мінливий характер. Так, у
деяких ситуаціях (особливо в суперечці-полілозі) раціональніше не
виявляти особливої ініціативи, вичікуючи, поки опоненти «видихаються»,
«розкриють свої карти», щоб у слушну мить, враховуючи силу і вразливі
місця їх аргументів, вдаючись до прибережених найсильніших і
несподіваних для опонентів положень, активно втрутитися в хід суперечки.

Коректним засобом суперечки є використання аргументів опонента, зокрема
наведених ним фактів, для спростування його точки зору чи захисту своєї
тези.

Ефективними засобами є виведення раптових, несподіваних для опонента
висновків з його тези чи аргументів, які ставлять його в безвихідь або
принаймні дезорганізують, змушують розгубитися.

Іноді до коректних зараховують і засіб, завдяки якому перекладають
«тягар доведення» на опонента. Та це не завжди так. Навряд чи можна
вважати коректними слова віруючого, який у словесній дуелі з
вільнодумцем заявить: «Тоді доведіть, що Бога немає». Вільнодумець не
вірить в існування Бога (чи сумнівається в цьому) не тому, що може
довести, що Бога немає, а тому, що йому ніхто не довів, що Бог існує.
При цьому він керується законом достатньої підстави.

Некоректні засоби

Ці засоби багатоманітні, проте всім їм притаманна така риса: до них
вдаються з метою видати хибне за істинне, є істинне — за хибне;
недостовірне — за достовірне, а достовірне — за недостовірне.

Немає сумніву в тому, що паралогізми (ненавмисні логічні помилки) не
можна розцінювати як некоректні засоб*и, оскільки вони свідчать швидше
про рівень інтелектуальної культури людини, ніж про її (людини) злий
умисел. Проте немає чіткого об’єктивного критерію розрізнення софізмів і
паралогізмів. Спробуйте розібратися, навмисно ігнорує ваш опонент
правила доведення чи просто не знає їх.

Софізми, безумовно, належать до некоректних засобів. Оскільки ж логічні
помилки вичерпуються софізмами і паралогізмами, то можна зробити
висновок, ніби «некоректні засоби» і «софізми» є рівнозначними
(тотожними) поняттями. Та якщо взяти до уваги, що крім логічних помилок
є ще фактичні, то висновок про тотожність названих понять видасться
передчасним. Щоправда, в теорії доведення та спростування і фактичні
помилки часто відносять до логічних. Так, використання хибних аргументів
розглядають як логічну помилку, хоча предметом уваги логіки є характер
зв’язку між думками, а не проблема їх істинності чи хибності. До
логічних помилок (софізмів) відносять навіть засоби політичного,
морального та адміністративного тиску на учасника суперечки. Йдеться про
«аргумент до авторитету», «аргумент до жалю», «аргумент до освіченості»
тощо.

До некоректних засобів суперечки відносять такі три групи хитрощів:
хитрощі стосовно тези, хитрощі стосовно аргументів і хитрощі стосовно
демонстрації.

До хитрощів стосовно тези належать, зокрема, «вимога надмірного
уточнення тези», «умисне нерозуміння тези», «втрата тези» тощо. Остання
помилка полягає в тому, що в процесі суперечки навмисно «забувають» тезу
і переходять до обговорення зовсім іншої тези. До хитрощів стосовно
аргументів відносять дуже багато навмисних логічних помилок, про
більшість з яких уже йшлося. Нагадаємо деякі з них: «аргумент до особи»,
«аргумент до публіки», «аргумент до авторитету».

До найсильніших належать хитрощі стосовно демонстрації. Це суто логічні,
або власне логічні хитрощі, оскільки вони стосуються неправильної
побудови міркувань, навмисного порушення правил умовиводів, у формі яких
здійснюється доведення чи спростування.

Розглянемо один з подібних софізмів.

— Чи знаєш ти цю накриту людину?

— Ні.

— Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька. У цьому міркуванні
порушено закон тотожності.

Причому софіст залучає до цього порушення і співбесідника (в цьому і
полягає сила софізмів).

Софіст умисно підмінив запитання «Чи знаєш ти, кого накрили цим
вбранням?» («Чи знаєш ти, хто накрився цим вбранням?») на інше: «Чи
знаєш ти цю накриту людину?».

Щоб не пійматися на хитрощі софіста, треба так відповідати на його хитре
запитання: «Я не можу сказати, знаю я її чи ні, бо вона накрита, а мені
не відомо, кого саме накрили».

У такий самий спосіб софіст може змусити співбесідника порушити і закон
несуперечності.

— Чи знаєш ти цю накриту людину?

— Ні.

Софіст (розкриваючи накриту людину):

— То знаєш ти її чи ні?

— Знаю. Це мій батько.

— То як же можна сумістити твої відповіді? Спершу ти говориш, що не
знаєш цю людину, а потім заявляєш протилежне…

Поради полемісту

З’ясувавши сутність та основні види суперечки, можна зробити відповідні
висновки, наприклад у формі порад полемісту (пропоненту й опоненту).

Не варто сперечатися без особливої на те потреби. Недарма кажуть:
«Говори мало, слухай багато, а думай ще більше». Проте без суперечок не
обійтись, оскільки вони є важливим способом досягнення взаєморозуміння
між людьми. В певному розумінні суперечки мають навіть об’єктивний
характер. Бажання уникнути суперечок, якими б гарними лозунгами воно не
прикривалося, не тільки невиправдане, а й неможливе. Кожному з нас
доводиться захищати свої погляди та інтереси, а також інтереси інших
людей. Громадська думка засуджує пасивну життєву позицію людей, які
керуються принципами «Моя хата скраю — я нічого не знаю!» або «Нехай
буде гречка, аби не суперечка! ».

Щоправда, і постійну спрямованість людини на суперечку, конфронтацію теж
вважають негативною рисою. Якщо немає важливої й чітко сформульованої
мети, вести суперечку нераціонально. Проте нерідко трапляється, що
принципово важливі питання неможливо розв’язати без суперечки.

Необхідною умовою ефективного ведення суперечте п є чітке визначення її
предмета і узгодження точок зору учасників стосовно цього предмета.
Формулювання тез, які обґрунтовують чи спростовують учасники суперечки,
значною мірою залежить від їх розуміння предмета суперечки. Треба
всіляко уникати безпредметних суперечок. В іншому разі доведеться
«товкти воду в ступі».

У процесі суперечки не можна втрачати її предмет (і дозволяти опоненту
відволікатися від обговорюваної теми). Зрозуміло, що в ході суперечки її
предмет уточнюється, конкретизується (і в цьому розумінні змінюється),
проте загалом, у принципі, він повинен залишатися тим самим. Інакше
«один буде говорити про Хому, а другий — про Ярему». Щоб уникнути такої
помилки, треба керуватися правилами доведення стосовно тези: теза має
бути ясною за змістом і чіткою за обсягом; залишатися незмінною (і не
підмінюватися) в ході доведення. До того ж тезою може бути лише таке
положення, яке справді потребує обґрунтування. «Для чого… обдумувати
обдумане, — писав Л. Толстой. — Бери готове й іди далі. В цьому сила
людства».

Встановивши предмет суперечки, треба визначити її мету: загальну (це
суперечка заради істини, переконання, перемоги чи суперечка без мети —
«суперечка заради суперечки») і конкретну, точніше — ціль, яку ви
безпосередньо ставите перед собою. Треба пам’ятати, що з’ясування мети
суперечки часто суттєво впливає на її перебіг, засоби ведення тощо.

Ідеальним видом є суперечка заради істини, і наука рекомендує саме таку
форму спілкування і пізнання. Однак людям не заборониш вдаватися й до
інших її видів.

Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін, яку
називають базисом1. Без спільних передумов, однакового ставлення до
відповідних вихідних, базових положень суперечка приречена на невдачу,
оскільки це буде «суперечка глухих» або людей, які вдаються до різних
систем відліку, і може виникнути ситуація, аналогічна до тієї, що
виражається в запитанні «Що більше — кілограм чи метр?».

Ось чому, з’ясувавши (для себе) мету суперечки, треба уточнити (з
опонентом) її базис, зокрема зміст та обсяг тих понять, які перебувають
в істотному зв’язку з предметом суперечки, і відповідні терміни, до яких
часто вдаватимуться її учасники.

Не можна в ході суперечки змінювати зміст і обсяг понять, якими оперують
(цим самим порушуючи закон тотожності). В іншому разі ви ніколи не
зможете ефективно провести суперечку, порозумітися з опонентом,
встановити істину.

Важливою передумовою успішного ведення суперечки є наявність аргументів.
Причому сила аргументів полягає не в їх кількості, а в переконливості.
Якщо про суперечку відомо завчасно, то головну увагу треба звернути на
пошуки аргументів, які мають бути не тільки істинними і достовірними, а
й переконливими для опонента чи принаймні для аудиторії (якщо вона є).
Коли дозволяють обставини, то суперечку слід розпочинати тільки за умови
готовності аргументів. «Доведення навмання» (відоме, до речі, ще в
логіці Давньої Індії, — «промова навмання»), без попередньої підготовки
рідко дає бажаний ефект.

Найпереконливіші аргументи слід приберігати для слушної ситуації, коли
можна завдати вирішального удару по тезі супротивника. Взагалі не варто
поспішати вступати в суперечку (особливо суперечку-полілог), завчасно
«розкривати свої карти». Краще спочатку вислухати інших учасників
суперечки, познайомитися з їх тезами та аргументами, розпізнати їх силу
і вразливі місця і лише після цього активно втрутитися в хід суперечки.

«Не бійся визнавати власні помилки», — вчив Кон-фуцій. Якщо супротивник
виявив недосконалість ваших другорядних аргументів, то від них відразу ж
треба відмовитися, наполягати на їх досконалості безглуздо. Проте не
слід поспішати з визнанням хибності чи недостовірності ваших основних
аргументів. А визнаючи (принаймні не піддаючи запереченню) безсумнівні
аргументи супротивника, які носять частковий характер, не поспішайте
погоджуватися з його загальними положеннями, на яких ґрунтується теза.

Не проминіть нагоди використати проти свого супротивника його ж
аргументи, зокрема названі ним факти.

Протиставляйте загальним положенням супротивника відповідні факти (якщо
вони у вас є).

Не можна відмовчуватися в ситуації, коли супротивник вдається до сильних
аргументів, бо «мовчанка — знак згоди».

Не можна не рахуватися з правилами «хорошого тону». Так, аргументи треба
спрямовувати проти тези супротивника, а не проти особи, її інтелекту,
моралі чи інших особистісних якостей.

І, нарешті, про найістотніше. Як би ми не були заклопотані підбором
аргументів та контраргументів, не можна ні на мить забувати головне —
свою тезу. Адже аргументи є лише засобами, до яких вдаються з метою
захисту тези, її обґрунтування.

Як уже зазначалось, аргументами можуть бути лише істинні, достовірні
положення, з яких з необхідністю випливає істинність тези.

Той, хто добре засвоїв курс логіки, особливо впевнено почувається,
будуючи міркування з урахуванням правил стосовно демонстрації. Знання
логіки дає можливість вибирати найефективніші способи побудови доведень
і спростувань, свідомо пов’язувати аргументи з тезою, піддавати критиці
демонстрацію доведення опонента, виявляти суперечності між схемою його
міркування і правилами тих умовиводів, у формі яких здійснюється
спростовуване міркування, виявляти найслабші ланки в доведенні свого
супротивника.

Потрібно уважно стежити за тим, щоб ваш опонент не порушував закони і
правила логіки. При цьому слід брати до уваги той факт, що доведення
часто здійснюються у формі скорочених умовиводів. Не відновивши їх (а це
треба робити блискавично), ви не зможете визначити, правильні ці
умовиводи чи ні, а якщо неправильні, то які правила в них порушені. До
того ж відомо, що доведення треба розуміти як ціле. З’ясування змісту
окремих суджень, що входять до складу умовиводу, ще не дає змоги
переконатися в його правильності чи неправильності.

У ході суперечки виняткову роль відіграють запитання. Здатність її
учасників чітко формулювати запитання і влучно відповідати на них
істотно впливає на ефективність суперечки. Правильно сформульоване
запитання дає змогу уточнити точку зору опонента, одержати від нього
потрібну додаткову інформацію, краще зрозуміти його позицію. Вміння
ставити розумні запитання, на думку Канта, є важливою і необхідною
ознакою розуму і проникливості.

Формулюючи запитання, відповідаючи на запитання опонента, доводиться
оперативно, іноді симультанно, робити висновок про те, до якого виду
воно належить: просте воно чи складне, закрите чи відкрите, логічно
коректне чи логічно некоректне. Не можна не зважати й на те, яким є
запитання — нейтральним, доброзичливим чи недоброзичливим (ворожим,
провокаційним). Адже від запитання часто залежить характер відповіді
опонента, а іноді й увесь подальший перебіг суперечки.

Не менш відповідальним є і пошук влучної відповіді на запитання. А для
цього треба бути добре обізнаним не лише з предметом суперечки, а й з
сутністю та видами відповідей, вміти відрізняти правильні відповіді від
неправильних, сильні правильні відповіді від слабких.

Логіка, її знання — велика сила, та для успішного ведення полеміки одних
знань логіки недостатньо. Потрібно знати і риторику, ознайомитися із
секретами красномовства. Добрий полеміст — це людина, яка багато знає,
багато вміє, має відповідні навички, яка відзначається певними
особистісними якостями, насамперед високою моральною і політичною
культурою, довершеними естетичними смаками тощо. Так, запас аргументів
полеміста передбачає його енциклопедичну освіченість, а багатство умінь
і навичок — відповідний життєвий досвід. Важливим для полеміста є його
ставлення до світу, суспільства й окремої людини, її прав і свобод,
обов’язків тощо. Так, ведучи суперечку, треба постійно пам’ятати, що й
опонент має таке саме право висловлювати свої думки, захищати свої
погляди. Наслідком такого підходу є поважне, а іноді й співчутливе чи
навіть шанобливе ставлення до опонента, яке не дозволить принижувати
його людську гідність.

Поважне ставлення до опонента є необхідною умовою встановлення з ним
контакту, без якого неможлива продуктивна суперечка, оскільки жорстка
конфронтація породжує деструктивні наслідки. Таке ставлення виявляється
уже в готовності спокійно вислухати його (і почути), а це потрібно для
того, щоб зрозуміти точку зору опонента, врахувати її раціональний
момент, виявити спільне для обох сторін — те, що дає можливість зблизити
позиції. Все це узгоджується з виробленими людством правилами доброго
тону. До того ж ці правила не заважають твердо відстоювати свою точку
зору.

Важливо не тільки те, що ми захищаємо, що піддаємо критиці, а й те, як
ми це робимо. Використання недозволених засобів у суперечці, приниження
людської гідності опонента, навіть підвищений тон — це вияв низької
моральної культури полеміста: «Юпітере, ти гніваєшся, отже, ти не
правий».

З історії логіки

Виникнення і генезис поняття логіки

Логіка зародилась і розвивалася в лоні філософії. Оскільки тривалий час
мислення не виокремлювалося філософами з усього сущого, а то й
ототожнювалося з буттям (точніше, буття наділялося рисами, характерними
для мислення1), виявити перші зародки логічної науки непросто.

Під логікою розуміли (і розуміють) передусім упорядкованість, тому
поняття давньоіндійської філософії, яке сягає епохи Вед, — «ріта»
належить і до логічних понять. Звичайно, як універсальний космічний
закон, що упорядковує Всесвіт, ріта є об’єктом уваги насамперед
онтології (науки про буття). Проте pita наділялась і такими
властивостями, які не можуть бути байдужими для логіки, зокрема
здатністю упорядковувати, виконувати роль істини. Подібне характерне і

ЧУІислення (теоретичне) має тенденцію «перетворювати» (бодай на певний
час) хаотичне на упорядковане, множинне на єдине, одиничне на загальне,
конкретне на абстрактне, плинне на тривке, багатоманітне на одноманітне,
чуттєве на невідчутне, матеріальне на ідеальне. І всі ці риси
теоретичної картини світу переносилися древніми на сам об’єктивний світ.
для понять «дао», яке посідало істотне місце у філософії Давнього Китаю,
та «логос» Геракліта (сам термін «логос» промовисто засвідчує свій
статус).

Розвиток логіки впродовж багатьох століть відбувався у двох світових
центрах зародження цієї науки — в Давній Індії та Давній Греції. Причому
логічні традиції склалися в цих країнах незалежно одна від одної. На
основі досягнень логіки в Індії розвивалася логіка в Китаї, Тибеті,
Монголії, Кореї, Японії, Індонезії. Грецька логіка впливала на розвиток
цієї науки в Давньому Римі, Візантії, Вірменії, Грузії, в арабомовних
країнах Близького Сходу, Західній Європі, Україні та Росії.

Похожие записи