Реферат на тему:

Життя і творчий шлях

Василя Еллан-Блакитного

(1894 — 1925)

 

Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор
урядової газети «Вісті ВУЦВК» та деяких інших видань він, за визнанням
М. Зерова, був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. В.
М. Елланський (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний,
Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел
(тепер — Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився
Василь у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої щиро
не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне
відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його
давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не закінчив:
«сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента
захопив вир революції.

А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною та іншими
знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та
доброзичлива увага майстра.

Від революційних гуртків, від товариств «Просвіти» та участі в
організації повітового селянського з’їзду на початку літа 1917р. В.
Елланський приходить до партії українських есерів, стає її активістом, а
незабаром головою її Чернігівського губернського комітету.

На початку 1918р. значна частина членів УПСР за активної участі В.
Блакитного пориває з основним її ядром і створює партію українських
лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба»,
редактором якої був В. Блакитний, — її члени стали називати себе
боротьбистами, пізніше — українськими комуністами-боротьбистами. Вони,
без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної
демократії, у 1919 — 1920 pp. спільно з більшовиками входили до складу
радянських урядів України, маючи свій відмінний від більшовицького
погляд на національне питання.

У березні 1920p. боротьбисти об’єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже
всі були знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, — посмертно
цієї долі не уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний.

В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як
активіст «лівої орієнтації». У мирні роки свої службові пости й досить
високе становище в державних органах В. Блакитний використовує переважно
для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з
майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з
підвалів ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому
творчому й громадському становленні. З його іменем пов’язане створення
тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука. Мистецтво» (згодом —
«Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з
перших літературних об’єднань після 1920p. в Україні — спілка
пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В.
Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час
письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик,
В. Поліщук та ін.

З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця,
яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925p. Згодом
ім’я поета було надовго приречене на забуття, лише після 1956p. знову
почали видавати його твори.

Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих»,
спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір»,
ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на світову революцію —
без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його
кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в
душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості.

У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити
популярні поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів,
як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих
юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати характерні
вольові оптимістичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартується в
огні!» («Юний лад»).

У лютому 1917р. написана поезія в прозі «Україні (Зі старих зшитків)» —
твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно,
не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до
соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний
максималізм — «Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!», — на догоду якому
ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви,
хоча апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не був.

Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки,
свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Революційна
романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і
його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських
співців своєї доби: «…Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина,
Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це твори високої вольової напруги,
що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими
образними «формулами» соціальних переживань:

Муром затято обрій.

Вдарте з розгону: р-раз…

Ми — тільки перші хоробрі,

Мільйон підпирає нас.

(«Удари молота»)

Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в
1917 — 1920 pp., склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким
бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й
саможертовність (з усім її аскетизмом і… неувагою до «простих»
життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що
має широкі просторові координати: від тюремної камери («До берегів») і
київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою,
планети! Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба
крайки», але в якому навіть це притишене визнання супроводжується
застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого,
непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає тужливі пісні? Хто
там співає?» («На обважнілі…»).

Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого
навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи
понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло,
червоні, і «комуна», і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза
«Бастіліям», і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з
«ударами серця». Символічна червона барва взагалі домінує в творах В.
Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя
барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).

Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після
Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В
розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.

Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них
— «Повстання», один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану
інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні ритми;
майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними
деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з
утвердженням, освяченням героїчного подвижництва:

…А надвечір — все укрив туман,

Сніг лягав (так м’яко — м’яко танув…)

На заціплений в руках наган,

На червоно-чорну рану.

(«Повстання»)

Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії
питання про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського
та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була
окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими
рядками: «Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чолі…»
Сентиментальність! Хай загине і пам’ять ніжних на землі». Але,
незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і
розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших
поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя.

Після 1921 — 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної
поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за
певними припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив»
(М. Хвильовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв’язку вірш «На
обважнілі, розпатлані нерви…» (1922) справді свідчив про дисонанси в
свідомості поета, викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої
він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох
винятків є й «Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В.
Еллана:

Ясним поглядом очей у очі прямо

І гучним, бадьорим криком-співом:

— Го-го-го… Приходьте,

Повоюймо!

(«Ранок»)

Як редактор «Вістей» В. Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера
Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз’яснював події
внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав
три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем»,
«Радянська гірчиця», «Державний розум».

Тісна прив’язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність
літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї
сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б,
історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало
талановитого, дотепного («Чванько», «Пісенька з прозаїчним кінцем»,
«Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга»).

Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана
(тут — Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно
«перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В.
Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в
їхніх стильових манерах.

Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка
його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси»,
«Наші дні» та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної
та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів
із питань літератури й мистецтва.

В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української
літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була
ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці
пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925р. як
«революційну» маніловщину, в основі якої лежить «віра у всемогутню силу
кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Оволодіти «всім цінним із
здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї»,
специфічно пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний
магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку.

В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру.
Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі
широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя:
досить сміливе бажання для 1922р., коли «Вісті» лише недавно перестали
бути «Известиями», а центральний орган КП(б)У — газета «Коммунист» —
виходив російською мовою!

 

 

Похожие записи