Реферат на тему:

Життя і творчість

М. С. Грушевського

АВТОБІОГРАФІЯ, 1926 р.

Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини
Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.

Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось
дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло
батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але
завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не принявши
священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку «професором» в
семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором
народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії
підручника слов’янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям,
можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі
замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — в значній части
призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу). Мати
— Глафіра Опокова (recte* (*Правильно — лат.) Опоцкевич) — походила з
широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини. Я
був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де
батько був тоді (дуже коротко) учителем «греко-уніятської» гімназії.
Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі
(1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під
впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього
українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й
усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими
рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої
«вітчини», і контрастом чужеплеменної й чужомовної «чужини». Рано
набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний
від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі
відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з
запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й
етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами те знання
української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в
белетристиці — прозі і віршах. 1884р. вислав я перший транспорт сих
своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в
Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював
над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів
надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч.
1885р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії,
підогрітих близшими — кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом
1885р.) і «Бідна дівчина» — написане на тлі близьких мені з батьківських
оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці
моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші
проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає
зробитися з часом українським літератом, видавцем і — ученим.
Українознавство являєтся для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався,
з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії.
Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Збірники
Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія
слов’янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані
мною в pp. 1881—5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів.
Нарешті історія бере гору над славистикою; полєміка про початки Руси,
ріжні теорії княжої Руси, полєміка слов’янофілів з западниками, теорії
початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами,
оборону і заперечування прав української літератури і національного
розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи, велике
зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї
літератури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не
було кому дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися
в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і
теоретичного.

Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені
огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися
мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими
«історіями», довго не годився на се, і дав згоду, тільки зв’язавши мене
обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті
роки, 1886—90, коли проходив я університетський курс (на філологічному
факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і
київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну
філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено
загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив
з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназіст.
Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою
вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла
задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф.
Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він
ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від
історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної
географії, нумізматики.

Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям)
і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана
1887p., а кілька разів потім перероблена): «Южно-русские господарскіе
замки в половине XVI века» — моя перша історична «праця» (перед тим було
кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і
газетах — вони вказані в покажчику «Наукового Збірника» 1906р.). З
курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й
інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії,
економічної історії, археології, державного права й історії права. На
третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф.
Антоновичем) тему: «История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца
XIV века». Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при
університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се
була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана
(Київ, 1891, ст. XVI—520), вона викликала дуже похвальні відзиви в
наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом
на катедру історії у Львові.

Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми,
бував в літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався
їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних
українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок
Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була
розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В
українських кругах Київа, де обертався я, прив’язували тоді велике
значіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони
Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. «угоді»
українських народовців Галичини з правительством. З початком 1891р.
проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про
план катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру
пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі
сього тягару, й рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з
ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в київських
українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в
Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею
письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему
заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній
національний рух і т.д.

Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів
і навіть пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії
академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту (зданого в
1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема — піддана мені
тим же В. Б. Антоновичом — була вибрана досить нещасливо. Прийшлося
вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в
результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало
обробленого поля суспільно-національної історії Поділля XIV—XVIII в.в.
(Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904), і два томи актових
матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданих разом з
працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були
досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї
роботи серед дороги. Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку
я мусів для неї перебути, — сотки переглянених актових книг, робота в
архивах Київа, Варшави, Москви не пішла марно і віддала свої услуги мені
потім.

В маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a
1/IV того ж року «цісарським рескриптом» була заснована на львівським
університеті катедра «Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на
історію Східної Европи» (так змінено первісний план заснування катедри
української історії, а тодішній магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що
українська історія не може уважатися конкретною наукою — ruthenische
Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру
іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше).
Докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том
актів вийшли літом 1894p.), треба було забратися заразом до
приготовлення курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим
завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке
чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф.
Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство
галицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на
перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за
організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не
виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв
на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним
же — скорше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім
двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а
поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації —
Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам
займаючися редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на
участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для
російської України і потрібний) науковій роботі були марні: одні обіцяли
й не давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки
чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було
працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібілотеки з порядним
добором літератури й періодик до української історії чи иншої
української дісціпліни.

Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для
українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність
до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з
яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з
галицькими обставинами Киян старшої генерації, — опираються на фальшивих
запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою «угоди» і ціною деяких
подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий
опозіційний, свободолюбний рух серед «галицьких Русинів». Скоро
прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в
своїх симпатіях до «угоди» й «угодовців», що Поляки нічим не хочуть
поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів,
як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося
мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями,
зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку, відносини до
польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного
послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали
чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг
працювати.

На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і
зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі
галицького народовецтва в дусі більше радикально-поступовім. Реформа
була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома виднішими радикалами
я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова
(головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе,
переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку
партію від її старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету,
разом з д-ром Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности
народовців, і не раз виступав против похибок їх політики, являючися
разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого
напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно
поведена в 1904 — 5 р. кампанія против грання деяких людей на
національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі
сторони офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище
моє в університетській справі, близкість до української університетської
молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности
українського елементу з польським (і російським), накликали на мене
особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901 — 3 pp., коли
польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній
пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.

Одночасно московфільські й слов’янофільські «діячі» київські й львівські
мастили мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму,
вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом реформованого народовства,
що ставив оконечною цілею національної програми політичну самостійність
України, і т. д. На ново підогрів сі напади виданий в 1904р. в Росії
«Очерк истории украинского народа», в якім вороги українства справедливо
добачили історичне оправдання національних українських змагань та
програми української автономії, і статті, які з початком визвільного
руху в Росії я друкував по російських газетах по українському
національному питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських
кругів остерегли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька
літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене
(весь час свого львівського професорства я зістававсь російським
підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2 — 3 рази до року
для наукових занять і громадських зносин).

В такій трівожній воєвничій атмосфері не легко було вести наукову
роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а
прибувало. З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка
(проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі
зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та
редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й
авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на університеті (до
семінарійних занять прив’язував я все особливу вагу, стараючися
впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я
приватні наукові заняття по-за університетом з студентами — своїми
слухачами і сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім
відчитувано ті реферати, розбірано, а по оправленню друковано котрі
ліпші). Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи,
переходячи від рефератів в бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов.
ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць в Miscellanea до
самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю
роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки
мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які
вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в
чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило
чимало людей, які полишили де-який, а часом і досить значний слід в
науковій роботі, а де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі
обставини (ідучи в хронологічнім порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д.
Коренець, Мир. Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол.
Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол.
Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й
ин.).

З кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика
«Зоря» на літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом
Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898р. почав виходити «Літературно-Науковий
Вісник», а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з
Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком). Брав у нім дільну
участь, особливо в перших роках, коли видавництво ставилося на ноги і
мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив статті по
літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6, — коли
писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.

При кінці 1898p., з нагоди святкування століття української літератури,
я виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства,
головно для публікацій белєтристичних і популярно-наукових, що не
входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути
завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видання українських книжок
не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а на
доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч гульденів, завязано
весною 1899р. «Українсько-руську видавничу спілку»* (*Українсько-руська
видавнича спілка — популяризувала кращі твори світової та української
літератури. До 1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко та В.
Гнатюк. З 1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і
науково-популярної літератури) — товариство, яке під формою акційної,
промислової організації все змагало до просвітних і
культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською
видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і «Літературно-Науковий
Вісник» (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка — наукової
інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко
ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з
початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу
раду злучено з дирекцією, — голови дирекції, й брав і досі беру діяльну
участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.

У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій,
білших або менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку
львівського життя багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні
заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка
археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з того плану
забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західньої України
XVI в. — незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних
і національних відносин того часу. Для сього відбув я в 1895р. нову
подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії:
«Жерела до історії України-Руси», що містять люстраціЇ 1564—5 і 1570
p.p. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною
тоді-ж колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за
браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках
Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою — головно коло Історії
України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял
для огляду суспільно-економичного життя України в XV—XVI в. і разом з
друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.

Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало
моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого
покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української
історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час
іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д.
В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й
загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий,
литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з
ряду (1894 — 7) читав загальний курс історії України. Повторений потім
вдруге ще раз в р. 1898 — 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом
тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей
слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію
культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли
таке важне місце в остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в
томі І гл. З, 5 і 6 і 1 екскурсу, в т. II гл. — 1 — 3, в т. III гл. 2 —
3, цілому т. IV, потім наступала історія козачини до знесення автономії
України; а гл. 1 — 2, 4 і другий екскурс тому І, гл. 4 — 7 тому II, гл.
З і 4 тому III і цілі т. v і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди,
а й те, що потім увійшло в Історію, увійшло в далеко повнішій і
детальнішій формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до
переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а
ширшою й строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити
в коротку й популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для
сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери
передісторичної колонізації України, індо-европейської гльотики і
старинностей та слов’янської праісторії. Протягом 1897 і 1898р. був
написаний І том і при кінці 1898р. був видрукований — вихід його припав
на час грандіозного, як на тодішні галицькі обставини, і поважного
святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім.
Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали,
мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги
моменту й потреби інтензивної національної поступової роботи.

В Галичині сей початок Історії був прийнятий з великим заінтересуванням,
можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії
відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і
польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з
українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті
про неї. Не вважаючи на се, я вів з цілим напруженням розпочати діло і
протягом 1899р. був написаний і виданий т. ІІ, протягом 1900р. — том
III, що закінчував собою давній період української історії. Цілість
зпочатку я надіявся вложити в 5 — 6 томів, пізніше, коли на сам давній
період пішло три, — числив на 7 до 8, аж доки огляд
суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV — XVII в.в.,
розрісшися на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде
потрібно, аби довести історію України до початків XIX в.

Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя,
відсував я все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути
роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля
приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899р. мав відбутися в Київі
археологічний з’їзд з участю також галицьких учених, я видвигнув і
поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові.
Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім
грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти
потоки яду й помий на мене, як провідника в сій справі), і треба було
задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової
української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для того організоване
було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по
недопущенню української мови на з’їзді в цілости або в резюме були
видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших
книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших рефератів,
окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й нервової
сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі
сторони людей невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук.
Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в попередніх
роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була
поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг
і занять в Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений
тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших занять в Товаристві. Але
коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти забратися сама до
організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала мене
просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з
ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не
звертати по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда, супроти
піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім
значно слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене
самого нічого не має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною
компензатою служила мені лише моральна опора, яку давала сім’я і кружок
інтелігентних і характерних людей, співробітників в науковій, культурній
і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в роботі для
культурного подвигнення української народности.

Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901р. IV том Історії і
розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п’ятим, по
укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні инші справи й плани. З початком
того року я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини
прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю
пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу
популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати
супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть
замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах
постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії.
З тою цілею вже в 1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких
видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії, але
незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри
праці ставали на перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер
пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив
прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії,
і слідом обробити його для видання в російській і якійсь европейській —
напр., французькій — мові, а заразом використати сю подорож для
завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я
заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві
російської молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства
відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями
економічними й політичними, а українська історія й українство для неї
були річами мало цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й
Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке
великої (щоправда — на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903р.
(відчити в Парижі читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в
Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям за оброблення
російського курсу української історії, якому дав назву «Очерка истории
украинского народа»; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю
amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української
ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на
французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати
такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з
дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема української
історії, розходячися різко з принятою схемою руської історії (напр.,
включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий осуд зі сторони
російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив
друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був видрукуваний і
завдяки тому, що під той час зачалася «весна» Святополка-Мирського, —
був випущений і в світ, з огляду — як зазначила резолюція цензури — на
спокійний і обєктивний тон, яким був висловлений сам на собі нецензурний
зміст.

Підкинчуючи «Очерк», я в осени 1903р. взявся до перегляду І тому Історії
для нового видання (перше, друковане лише в 600 примірниках, розійшлося
вже в 1901р.), — тому що треба було зачинати німецький переклад — з
справленого тексту другого видання. Була се тяжка робота, бо більшу
половину тому переробив майже наново (в зв’язку з ріжними доповненнями і
використанням нового або в І вид. не використаного матеріялу). Вона
зайняла цілу зиму й весну 1903—4 року; за той же час було написано
кілька статей з цілею популяризації української наукової роботи: статті
для петербурського академічного збірника, у редакції якого я допросився,
що їх надруковано українською мовою, і статті про Наук. Тов. ім.
Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv’a fuer slav. Phil.*
(*Архів слов’янської філософії (нім.)), та де-які дрібні праці.

Літо 1903 року зайняли публичні курси, уряджені у Львові, головно в
інтересах української молоді, що мала прибути — й дійсно прибула з
Росії. Тоді ж випустив я IV том Історії і взявся до V-го. Кінець 1904p.
приніс мені радісну вістку — допущення до Росії Історії, наслідком
горячого й різкого листу, написаного мною до тодішнього міністра
Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову роботу; тт. II і III
Історії розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я хотів основно
переглянути. Стративши надію докінчити т. v, я переглянув і дописав
глави, що містили в собі огляд суспільно-політичного устрою українських
земель під польсько-литовським режімом і випустив їх як першу частину
тому п’ятого весною 1905р.; за тим пішло нове видання II тому, а з
кінцем року — III тому.

Тим часом хвилі визвільного руху в Росії підіймалися все вище й вище. В
Галичині з кінцем 1904p. розпочав я був в Л.-Н. Віснику кампанію з
проводирями української національно-демократичної партії, яку
підозрівано тоді в планах нового компромісу з польськими панами
ситуації. Виступив против занедбування реальних потреб української
людности, засліплювання суспільними ефектовними фаєрверками, що
закривали очі на ті потреби (притоку дала справа будови театра і
закладання приватних шкіл, але полєміка мала загальніший підклад). Але
ще частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах і в
статтях — в Л.-Н. В., і в російських газетах — в «Сині Отечества» і
«Киевских Откликах», по українському питанню в Росії й
польсько-українським відносинам в Галичині (більша стаття: К
польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші вичислені
в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.) приладив я
нове видання «Очерка», де розширено огляд новішої історії й сучасного
стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу
старого — бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про
українське питання для збірника Russen ueber Russland. Та національне і
спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних
кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з
браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в
російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже
пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на Україну,
щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу.
Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість
зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу.
Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо)
ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на
першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з
початком 1906p. по ріжних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор
і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не дають іще можности
ніякої трівкої організації.

Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно
розпочату II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся
за том VI вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке
первісне надіявся змістити в томі п’ятім, та спішачися швидше приступити
до часів і подій, від яких рахують українську історію в звичайних
поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя,
розпочатий ще в 1904р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим
займався я організацією роботи коло спорядження корпусу актів до історії
козаччини, неминуче потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp.
перервалася всяка систематична робота на сім полі. Проект такий був мною
предложений в Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р. (видрукований в
24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм
семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини
й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або
мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви,
Кракова, Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні
експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх
мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих
колєкцій.

Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і
прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці
в Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він
був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і
на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений.
Припало се як раз на вихід II частини V тому і першого тому німецького
видання Історії.

Львів, 1906, березень

З 1906р. діяльність Грушевського стала все більше переноситься на Велику
Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса
не досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім
грунті спільними силами робітників цілої України і замикається в
тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа
«Літ.-Наук. Вісника» й инших видань, відкриття в Київі відділу
львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа
молодих галицьких публіцистів і дослідників, а також старався і про
відновлення і поширення своїх персональних зв’язків з новим політичним
рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша
Державна Дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в
редакції заснованого тоді «Украинскаго Вестника». Статті, друковані в
тих роках, 1905—6, він випустив слідом осібною книжкою п. з.
«Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос», і окремими відбитками. З
кінцем 1906р. видання «Літ.-Наук. Вісника» було перенесене до Київа, і в
нім звичайно щокнижки появлялись статті Гр. на тему українського життя
та будили чималий інтерес. Статті з попередніх років (1905—6) на сі теми
він видав також під заг. «З біжучої хвилі». Брав якийсь час близьку
участь також в редакції щод. часописи «Рада». З організацією
Українського Наукового Товариства в Київі (весною 1907р.) був вибраний
його головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств,
львівського і київського, котрих був головою і редактором, або
співредактором видань. Тогож (1907) року, на бажання петербурського
добродійного товариства написав популярну історію України «Про старі
часи на України», яка з того часу багато разів передруковувалась і
перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках українським і
світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої історії
України — котре випустив потім, 1911р., і воно мало великий успіх:
протягом півроку розійшлося перше видання в 6 тис. примірників, і було
повторене слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу.
Паралєльно готовив книгу з історії европейської культури, в формі
подорожніх заміток (друкувалися в Літ.-Наук. Віснику під заголовком «По
світу»), задумуючи так само багато ілюструвати її — але сей план розбила
війна. Вернувся також до белєтристичних інтересів своєї молодости,
друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. З. короткі начерки й
оповідання, котрі пізніш, в 1918р., зібрав у двох серіях «Sub Divo» і «З
старих карток».

Серед сих ріжноридних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей
головне наукове діло «Історія України-Руси» посувалось в дещо помалішім
темпі.

В 1907p. вийшов том шестий — присвячений економичному й культурному
життю; 1909p. том семий — з історією козаччини до р. 1625; перша частина
VIII тому (pp. 1625 — 1638) — тільки 1913. Сі останні томи вимагали
інтензивної архивальної роботи; крім того багато часу було віддано
перерібці для нового видання т. iv (1907) і т. І (третє видання 1913р.),
а також перекладам. Помічаючи, що його українське видання не поширюється
в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої
відомості тільки з російських видань, Гр. почав видавати в перекладі
поодинокі частини «Історії України». 1910 випустив п. з. «Кіивская Русь»
частину першу І тому, далі, в pp. 1913 — 14 два томи «Исторія
Украинскаго Казачества» (переклади з VII і VIII тому, до р. 1623);
редакція сих перекладів забирала багато часу. Випустив в сих роках також
два перероблені і доповнені видання «Очерка історіи Украинскаго Народа»
(1911 і 1913). Далі займався також популяризацією («Про батька
козацького Богдана Хмельницького» в вид. «Лану», в р. 19), а в pp. 1911
— 12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.)
видавав тижневик для селян «Село»* (*»Село» — українська щотижнева
ілюстрована газета. Видавалася в Києві з вересня 1909р. по лютий 1911р.
На базі «Села» з березня почала виходити газета «Засів» (1911 — 1912
рр.)). Свої статті, друковані там 1912р., випустив окремою книжкою п. з.
«Про українську мову й укр. школу», яка була арештована цензурою, але
випущена постановою Київ. Судової Палати. Випустив тогож року розкішно
видану і багато ілюстровану старим українським графічним матеріялом,
популярну перерібку відповідних розділів своєї історії п. з.
«Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв.», що мав чималий
успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну
участь в ілюстрації сих видань.

Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи
против опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему
випустив весною 1911р. під заголовком «Наша Політика», яка викликала
доволі сильне вражіння, але була прийнята за виразний casus belli*
(*привід для війни (лат.)) провідниками нац.-демократів, які всевладно
правили львівською укр. громадою. Доходячи в тім часі нової угоди з
польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го
«нешкідливим» і дали йому битву на грунті «Наук. Тов. ім. Шевченка». На
загальні збори весною 1913р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена
фантастичними цифрами і вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під
керуванням тих н.-дем. провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його
співробітників з попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька
місяців, щоб докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся
головства і редакторства, скінчивши на 116 т. «Записок». З огляду на
такі прикрі відносини, постановив зріктися також катедри в університеті,
коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се дасть йому право
на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В
зв’язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати
юбілейний — 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї
наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив
свої «Записки» з наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку
самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр.
запроєктував Київському товариству приступити до видання наукового
трьох-місячника українознавства п. з. «Україна» і взяв на себе редакцію
(відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну
редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було приступити до
видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що
рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на се
свою підмогу.

Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на
літнім спочинку в Карпатах, відти, не моючи змоги ні виїхати до Київа ні
вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до
Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію
виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ:
коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на
Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр.
арештовано, помешкання ошукано, а потім, в грудні дано наказу обшукати
також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі
труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915р. Гр. призначили
на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як іронізувало
«Н. Время» в останні хвилі вдалось «вставити букву М»: замість до Сибіри
призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і
віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В
Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської
академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до
університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під «явний нагляд
поліції», що позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої
діяльности. В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного
курсу всесвітньої історії, в двох ціклях узшому (популярнішому) і
ширшому (більш науковому). З переводом до Москви мав змогу взятись до
продовження своєї «Історії України», яку війна перервала на описі
Зборівської битви. Оброблену частину, 1638 — 1648, випустив, живучи в
Казани, як II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію
війни 1649р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як
третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з
Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував, його в
Видні в 1922р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією).
Почав друк також своєї «Всесвітньої Історії», котрої І ч. вийшла в
Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції «Українской Жизни»
й тижневика «Промінь», займався організацією україн. видавничої спілки і
наукового товариства.

Революція визволила Гр-го з сього заслання і перервала сі заняття.
Вибраний головою Української Центральної Ради при її організації й
викликаний її телєграмами до Київа, Гр. приїхав у березні, потерпівши в
дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім
значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне нещастя спіткало його
рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений підчас обстрілу Київа,
і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції укр. мистецтва і
бібліотека.

Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917 —
квітень 1918), котрого Гр. був весь час головою, наповнили його час
перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі
політичні питання, друкуючи статті (спочатку в час. «Нова Рада», потім в
«Народній Волі») й окремі брошюри («Хто такі Українці і чого вони
хотять», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо
автономії і федерації», «Українська Центральна Рада й її універсал»).
Друкував також популярно-наукові річи (Всесвітня Історія, кн. 2 і 3,
«Переяславська умова України з Москвою»), та передруковував свої давніші
писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту,
але і для заробітку, бо стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив
виключно літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не
давала.

Після гетьманського перевороту Гр. жив у Київі інкогніто, зчаста міняючи
місце прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в
літературно-науковій праці. Виготовив за сей час частини 4, 5 і 6
«Всесвітньої Історії», і в ширшій серії книги: «Старинна Історія.
Античний світ», «Середні віки Европи». З упадком гетьманщини брав участь
в засіданнях Наук. товариства, де тоді дебатувалось питання про
реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового конгресу. З
початком лютого 1919р. виїхав до Камінця, де редактував якийсь час
газету «Голос Поділля» і займався роботою над укр. підручниками (Історія
України для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за
кордон, в делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II
Інтернаціоналу, і взяв участь в люцернській конференції (докладне
звідомлення про сю делегатську діяльність надр. в «Борітеся поборете» ч.
3). В осени того ж 1919р. виступив з проєктом організації «Українського
Соціологічного Інституту» і одержавши деякі кошти для цього занявся цією
організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в
організації часописи Europe Orientale* (*»Східна Європа» (фр.)),
«Борітеся поборете», «Наш Стяг», друкував в них багато статтей і окремі
брошури. В 1921p. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу,
1922p. зложив і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні
розходження, і віддався виключно науковій роботі в «Укр. Соц.
Інституті». Видав в сім часі книги: Abrege de l’Histoire d’Ukraїne,
Antologie de litterature ukraїnienne* (*»Коротка історія України»,
«Антологія української літератури» (фр.)) (спільно з донькою своєю К.
Грушевською), «Початки Громадянства (Генетична Соціологія)», «Початки
соціялістичного руху на Україні й женевський соц. гурток» (сюспільно зі
співробітниками), «З історії релігійної думки на Україні». З 1922р.,
оселившися в Бадені, під Віднем, занявся виключно «Історією української
літератури» — написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у
Львові, четвертий докінчив і видав уже на Україні, в 1925р. Вибраний з
кінцем 1923 року членом Української Академії й, одержавши дозвіл на
поворот, в березні 1924 вернувся на Радянську Україну, до Київа,
сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на
безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та
соціялістичного будівництва України. Двохрічне перебування на Радянській
Україні вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих
умовах.

 

 

(Із книги: “Михайло Грушевський” — Київ: “Бібліотека українця”, 1998. —
С. 26 — 57.)

 

 

 

 

За життя Михайла Грушевського в Радянській Україні, 1928 року, уся його
художня проза і його драматичні два твори були зібрані докупи в книжці
“Під зорями”, яку критика відзначила як дуже визначне явище.

Помер М. Грушевський 1934 року.

 

Похожие записи