Реферат на тему:

Життя і творчий шлях

Івана Карпенко-Карого

(1845 — 1907)

 

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка
поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого
дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати
була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося
через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала
в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря
міського поліцейського управління.

Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з
творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами
Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає
західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений
трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником
Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П.
Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з
історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і
Островський зайняли перше місце”.

1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток,
одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні
ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя,
Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і
режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами
Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.

Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в
організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях
якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса
та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та
народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською
мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф.
Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та
ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М.
Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання
“Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат
Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з
величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже
зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної
машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й
громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання
“Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він подавав
на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто
винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди
його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за
допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний
Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну
майстерню.

У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник драматичних творів” І.
Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і “Хто винен?” та
комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”. Але їх
майже не купували, бо публіка не була привчена читати п’єси.

П’єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п’ятнадцяти років,
відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах
драматурга — “глитайства”. Його персонажам — Михайлові Михайловичу
(“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”,
1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) —
притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх
здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й
нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля,
який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин
Боруля” (1886) пов’язане вже не із засобами збагачення чи привласнення
того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до
політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії — “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904;
визначена автором як “протяг”, тобто продовження, “Суєти”) — драматург
назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх до європейської нової
драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п’єса являє ряд сцен,
покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та
його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства
(хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на
Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі “Надія” (тепер
заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції
(негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши
громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної
трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя
працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він
складає “Записку до з’їзду сценічних діячів”, де з болем пише про
безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові
утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє
прагнення дати народові “пьесы серьезные, моральные,
нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена побутова
комедія “Судженої конем не об’їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана,
1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також
очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх
і покаяння”. Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.
Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано
п’єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим
етапом було створення у 1884р. п’єси “З Івана пан, а з пана Іван”),
“Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава
Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).

Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) та
“Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому
давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й
подати їх у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так само створеній на основі
народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й
переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.

І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у
Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”.

Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній
розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи
тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою
різноманітну картину життя України протягом століть. В художній розробці
історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним
є зв’язок з тогочасними життєвими проблемами Твори Карпенка-Карого
багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової
європейської драми.

 

 

Похожие записи