Реферат на тему:

Життя і творчість Василя Барки

(Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)

(Народився 16 липня 1908)

 

АВТОБІОГРАФІЯ

16 липня 1908 — село Солониця: дата і місце народження.

Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками
козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу:
звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість
соли; можливо, так було з вікопомної давнини.

Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську
війну.

Сім’я переїхала на відкритий степ, приблизно за п’ять верст від міста
(Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було
позолочені бані його церков.

В степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники
до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часом
тяглася до ранку. То перші враження неспокійного побуту.

На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помінявся з
ним наділами: відступив йому вибудувану садибу з великим садом, а
перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від міста і там знов
почав будівництво.

Нова оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір’ях,
світилось проточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами
і якимись давнішніми; з кам’яними статуями на верхах.

В хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перше
мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька
намалював на великому аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління про
чашу»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду.
Образ займав усе покуття хати.

Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився
покаліченим (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений
хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з
проданого наділу.

Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії — в
нього батько колись, ставивши хату, купував будівельний матеріял.

Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за містом.

Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»).
Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі,
згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися
безкоштовно. В роки громадянської війни, при постійних змінах влади,
«бурса» діяла.

Режим, з крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи
навчання (з російської граматики, латині, початкової математики) —
традиційні, з перевагою муштри.

Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно,
руйнувався настрій справжньої побожности.

Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку.
Викладач математики давав читати клясичні українські книжки.

Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас
безбожництва.

Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став
брати на обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю.

Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час
вечірнього відходу з міста, при наступі червоноармійців, вбито на брамі.
Вдова весь час носила чорний одяг — в жалобі по ньому.

Одного дня, коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги:
«Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію»
Данте — з ілюстраціями Доре.

«Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але «Божественна комедія»
зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в
цілий світ надзвичайних подій і запам’яталися назавжди: так само, як
постійні розмови батька з його приятелями — про його улюблену книгу,
«Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожного звіра.

Батька мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли
спорядження для коней (постачалася сідлами та уздечками армія
Будьонного).

Одного разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після
якого почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку
(колишня часовня в кінці двору при лікарні), але талановитий молодий
лікар Котляревський, з єврейської родини, прибувши після студій, пішов
на огляд і завернув його нари назад.

Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я
помандрував найматися на працю по селах і приносив «натуральний»
заробіток.

То гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з
багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра
природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від
сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив
книги з міста, позичаючи в приятелів.

В останню зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст.
Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би
й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба
було впоратися коло коней і волів.

Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на
учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково
вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого
брата. Він пізніше став фахівцем — автором першого в СРСР підручника
фотограметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і
професором математики в Новосибірському університеті: приїжджав туди з
підполяр’я, де був головним інженером аерофотознімання на все побережжя
Льодовитого океану.

Середульший брат став теж інженером: був начальником устаткування
ливарного цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, в великому
заводі.

Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер.
Середульший, Іван, здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан
священика. Хоч був на рік старший, ми разом відвідували класи сільської
школи і Духовного училища в місті.

Він в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі,
з свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи, митрополит В.
Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник, що приваблював
мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати віри: так сталося зо
мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата і матері
не потвердилась).

Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням
збагнути глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні
теорії не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав
бухарінський стиль — з ідеалом ліберального соціялізму, скажім, як в
реформах Дубчека для сучасної Чехо-Словаччини.

Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія»,
приступні для читача в 20-х роках, становили міст для переходу до
концепції модерної доби: в зв’язку з працями філософів і фізиків
Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка, прапороносцем якої
став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась стороння; бракувало
там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх таки
спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці полеміки —
в проголошенні гасла про «романтику вітаїзму».

Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він, походячи з
Галичини, як і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно
знав розвиток європейської поезії. Його монографія на той час була
новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній стиль
«клярнетиста» Тичини.

Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII
століття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді
достатньої причини, чому так полемісти з Відродження 20-х років
здебільшого «звисока» ставилися до нашої старовинної клясики. Для мене,
цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський, предмет
величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідного письменства
були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці Іван Франко:
особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник.

Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став
учителем математики і фізики, але слабим, в неповній середній школі.
Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно
числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти «Тошківка»: між
високими крейдяними горами і нижчими — із звичайних скель, на березі
Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір’ї, втопала або в чорний дим від
шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних верхів’їв. Нещасливі
випадки в підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і
завжди вранці на вулицях знаходили трупи.

Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і
були дуже милі.

Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво — тікати: через
конфлікти з місцевими партійними керівниками.

Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР
(як і тепер).

Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею.

Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для
якого не годився.

Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші;
вивчав їх напам’ять, передусім — вірші Тичини.

А тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші
вірші Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він надрукував їх в
«Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УССР.
(Тичина редагував відділ поезії).

1930 року вийшла моя перша збірка поезій: «Шляхи» в Державному
видавництві в Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була
гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої
відбиває весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезії».
Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»;
містила неправдиві закиди.

Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про
«вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої
сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема —
в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і
цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних
сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше
обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на
Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки
подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного
карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера і
равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з
ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у
без кінця «каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських
Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також
обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».

Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі»,
«трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там.
Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також в Харкові
— в ЛіМ-і (Література і Мистецтво).

Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор
виправляється і зростає свідомість.

Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі»,
але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів
писати і міг, — не можна було.

Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого
серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але
дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під
час війни.

На Кубані тоді була «українізація» — передусім для міста, єдиного
великого міста-столиці, що серед українського населення козачої области
зрусифікувалося було більш як наполовину. Приїжджав Скрипник, член ЦК
ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої на самому
московському «олімпі». Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді
«страшну таємницю»: мрію про з’єднання Кубані і України — для здійснення
принципу справедливости.

Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському
ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український
народ при «проклятому» «царизмі».

Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на
Заході. Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі
відірвана від основної маси українців.

Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан.

Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський
час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в
аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили
покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ
історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ
проваджений був російською мовою.

Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати
українську літературу.

Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти
«українізації» і зліквідували її на Кубані.

Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий
робітник (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати експозицію,
досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через невизначеність).
Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів.

Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему
дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі
«Божественної комедії» Данте.

В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх
причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив
в експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку» (бичування Христа), копію
А. Іванова (автора «Явління Христа народові») — з картини Веронезе
«Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з «Ночі»
(«Різдва») Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької
вартости, з релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була:
«контрреволюційне оформлення художнього музею».

Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на
«спрощенців», що збіднюють збірки клясичного малярства в музеях, —
прийшов і мій порятунок.

А з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева,
Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і
особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в
суто гуманітарному напрямку думки.

Через чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних
літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився
попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз
в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з
академічного кола прийшло на захист.

Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав.

Почалась війна — я з багатьма іншими попав до т. з. «народного
ополченія»; міг звільнитися через нездоров’я, але не захотів, вважаючи,
що повинен виконати обов’язок. Ми відбували військовий вишкіл і
справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: на
випадок, коли падатимуть запальні бомби.

Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в
запілля німців.

Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових
окопів і приєднали до регулярної військової частини.

В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу —
тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На
жаль, через непідготованість (в багатьох гранатах, наприклад, не було
капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий маневр
командування все закінчилось м’ясорубкою.

Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з
танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів
на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була
закривавлена і прилипала.

Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в
«щілинах» (траншеях).

Передягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що
навідався, — помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий
берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим,
як піти в воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами:
навіть не кожен здоровий міг переплисти.

Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати
звідти.

Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова
тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом,
робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні
господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі
німецькі об’яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам
будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на
вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об’яви: всі, хто зостався
живий при німцях після побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни».
Ця об’ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями,
викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї і
зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій цілковитий розрив з
режимом.

Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку
недалеко від вокзалу. Там були добрі знайомі.

Виздоровівши, працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли
звільнили, — бо старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, —
став працювати коректором, одночасно і справляв мову, в українській
частині газети «Кубань», що тоді почала виходити.

Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним
персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в
театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули
назад.

Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син
Юрій народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на
Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів,
на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох.

Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років;
поліція вишукувала — хто зостається.

Ми від’їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий,
скоро повернемось.

Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім’ю в відкриті
зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.

Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці
(підвозив німець, що відправляв великі електромотори).

Дістались на «чушку» — заміновану по боках смугу широчиною понад десять
метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не
пригадую! — вона врізається в води Озівського моря в напрямку до
кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке укріплення.

Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до
чистого місця: зустріти який-небудь катер.

З людей, що переходили попереду, багато згинуло.

Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши
будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на
морі — до пристані на вістрі «чушки».

Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на
двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли
через Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому
морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки переходили ми через
Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці.

Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна
обробка»); і зрештою прибули в Берлін.

Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його
адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не
звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки
«ОСТ».

Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже
починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні
обов’язки в приміщенні.

Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на
Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в
основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді
в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було
величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в
таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну
«фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені
всією воєнною авантюрою нацистів.

Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони
цькували псів на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже
не казати про кацети — з їх людоїдськими ладами.

Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі.
Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до
— кінця.

Переїхали на околицю міста.

В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.

Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних
раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі
роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням
була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр
Едвард Козак.

Я й тепер бережу її.

Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих»
(недавно надрукована).

Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати
в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і
там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.

Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро
Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на
захід.

Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило
авто, що здобули наші земляки.

В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на
всіх перехрестях.

Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в
куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.

Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці,
на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках
розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив
низенький ящик і там ночував.

На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне:
почався більш упоряджений побут.

В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» —
він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю
напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні
лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій
кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.

Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш
незалежними.

Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в
Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на
виїзд за океан. Маючи розбите здоров’я, боявся їхати в Америку: в ній
можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки,
і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію
молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон
Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від
Парижа.

Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке
мистецтво і перекладав французькі вірші.

Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в
гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька
поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до
в’язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без
жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що
позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою
надії: про творчість.

Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай
брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення
закону, в чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був
дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з
ним, при всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі:
місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи
«поторгувалися» про термін ув’язнення. Я йому доводив, що перехід
кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над
нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською, французькою
тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не
на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки
належиться тюрма.

Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і
випущено.

Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в’їзд до Парижа, але я мав
велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив
їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що,
можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному
своя. І не помилився.

Вже в Ляйпгаймі почав нову книжку лірики, що її продовжив під час
переїзду до Америки і що дістала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в
німецькому перекладі вийшов під назвою «Трояндний роман»).

В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики
огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і
підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.

Деякий час працював над історією української літератури, при видавництві
«Пролог»; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під
назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», — коли вже я відійшов від
видавництва.

Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював
над поемою.

Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку «Правда Кобзаря»,
опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських горах: в домі приятеля,
визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми літом жили на
верхів’ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він там малював
свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я
теж пробував малювати, але більше працював над II частиною «Океану».

Потім склав повість «Жовтий князь» (в основі — події 1933 року).
Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, на оселі «Верховина»: власність
Братського союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.

Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.

Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла
в радіо «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в світ під
заголовком «Вершник неба».

Книга вибраних поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років,
появилась на моє шістдесятиліття: 1968 року.

Декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в
Нью-Йорку; через нездоров’я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і
кровоносних судин).

Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову
стилістичних строїв української літературної мови.

Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність»
/Мюнхен/ і вийшов потім окремою книжкою.

Перед тим переклав «Апокаліпсис»: для українського видання Біблії (в
Римі).

Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири
п’ятсотсторінкові томи.

Інші твори, видані або підготовані до друку: «Кавказ» (судьба імперії),
драматична поема, чотири томи; «Океан», лірика, три томи; «Судний степ»,
епічна поема, один том — присвячена до тисячної річниці хрещення
України-Руси; «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник», вибрані
вірші і поеми, два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман;
«Спокутник і ключі землі», роман — з українського побуту в Америці;
«Земля садівничих», антологія есеїв про мистецтво і літературу, два
томи; «Господар міста», п’єса («Мертвий кут» української номенклатури).

Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало.
Але так чоловік часом звільняється від того, що в’яже зв’язками,
незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і
доброї краси, що її треба з постійними трудами шукати. Хоч вона всюди
заключена, як в зернині, в правді — з неї розкривається для кожного, і
життя дістає виправдання при всіх незлагодах.

 

 

Похожие записи