Реферат на тему:

Життя і діяльність Василя Стуса

До когорти великих і славних імен української історії ХХ сторіччя
належить і ім’я визначного поета, правозахисника, в’язня сумління і
совісті Василя Стуса. Постать Василя Стуса і його творчість – це
відсутність роздвоєності між поезією і людиною. Таких талантів
українська література другої половини ХХ століття ще не давала історії.
Три хвилі арештів (середини 1965 р., 1972 та 1980 років), хвиля
переслідувань, що нагадувала сталінські часи, травмувала ціле покоління
української інтелігенції й змусила багатьох, серед них І. Дзюбу,
покаятися (нехай і формально) й відійти від дисидентської діяльності.
Тим величнішою перед українською нацією стає постать Василя Стуса, який
загинув, але не відмовився від своїх переконань (згадаймо І. Франка:
«Хоч припадь, але не зрадь»). Доба Радянського Союзу була особливо
жорстока до людей масштабу Стуса, але вони залишають своїм сучасникам і
наступним поколінням немеркнучі дороговкази, що світять і світитимуть
кращим синам і дочкам народу в найтемніші години історії. В цьому
полягає значення життя і творчості Василя Стуса.

Важкий шлях визнання має літературна спадщина поета в Україні. Ніби
відзначаючи п’ять років з дня смерті видатного поета-мученика,
видавництво «Радянський письменник», те саме видавництво, яке колись
викреслило з своїх планів друку першу збірку Василя Стуса «Зимові
дерева», тепер вперше видало збірку його поезій під назвою «Дорога болю»
[1]. Упорядкувала та написала післяслово Михайлина Коцюбинська, яка
належала до кола друзів поета і зберегла низку його ще не друкованих
творів. Це видання знаменне тим, що воно вийшло вперше після смерті
автора. Зрозуміло, що це видання не охоплює всієї творчості Стуса. Але
упорядниця зібрала все краще з того, що збереглося в рукописних збірках
«Веселий цвинтар» (1970), з творів, що були надруковані в журналах, а
також з виданих збірок Стуса за кордоном «Зимові дерева», «Свіча в
свічаді» та остання й найбільша — «Палімпсести». Всі вони вийшли в
Америці у видавництві «Сучасність». До збірки додано односторінковий
вступ Івана Драча «Поет трагічної долі», писаний ще до збірки «Зимові
дерева», яку не надрукувало свого часу видавництво, а також додано
коротеньку передмову самого Стуса – «Двоє слів читачеві», в якій він
згадує про свої дитячі та шкільні роки, про впливи на появу його
творчості та про улюблених поетів як своїх, так і чужих.

Мабуть, найбільшим поштовхом у цькуванні Стуса та, зрештою, й арешту,
був його сміливий виступ на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» в
кінотеатрі «Україна», де він запропонував присутнім у залі встати на
знак протесту проти арештів серед інтелігенції Києва. «Заля, — як пише
І. Драч, — встала, а Василь невдовзі — сів», цебто був заарештований [1,
3].

Ширшу панораму життя, творчості і поневірянь поета подає в докладній
післямові Михайлина Коцюбинська, яка теж за свої демократичні погляди
зазнала чимало переслідувань, звільнень з праці й бойкоту. Після
коротких біографічних відомостей читаємо про погляди поета на життя і
смерть, на поезію, на любов — бачимо психологічний портрет Василя Стуса,
де підкреслено найважливіші місця з його оригінальних висловів у статтях
та поезіях. Поет був одним з дуже небагатьох, який всяку облуду, фальш,
насильство над думкою не сприймав органічно і реагував на них оголеними
нервами, неприкрито, відкидаючи такі природні для всіх нас захисні
реакції. Недарма М. Коцюбинська вважає, що він завжди був готовий до
самоспалення. Бо в цьому плані Стус мав шевченківську струну, як і
Шевченків дух у творчості. [1, с. 210]. Стус не приймав духу епохи, де
лютував розгул арештів і заборон.

Сотні, а може, й тисячі його поезій, розвідок, перекладів, написаних ще
дома і в концтаборах, пропали навіки. У 1972 році перед арештом КДБ
забрало під час трусу близько 500 віршів, майже 10 друкарських аркушів
прози (а це понад 160 сторінок), поетичних перекладів, переважно з
німецької мови. Щоб убити поета морально, таборові наглядачі, забравши
під час трусу його твори, потім зачитували йому акти про знищення
забраних у нього рукописів.

Частина творів Стуса, що потрапила за кордон та збереглась у його друзів
і прихильників, становить тепер дорогоцінний здобуток автора-мученика.
«Поява цього збірника «Дорога болю» — перша спроба на рідній землі
видати хоч маленьку частку з частини його літературного доробку» —
відзначає рецензент цієї збірки Д. Чуб [2, 35].

Завдяки синові Василя Стуса — Дмитру — маємо кілька упорядкованих збірок
поезій та уявлення про життя і творчість цієї незвичайної людини —
окраси української нації. Ці збірки були видані протягом дев’яностих
років та на початку третього тисячоліття. Так, однією з зазначених книг
в серії «Письменники України та діаспори» стала книга «Василь Стус:
Феномен доби: (Сходження на голгофу слави)» [3], яка була видана у 1993
році, також «Життя і творчість Василя Стуса» в серії «Бібліотека
українця» [4], окрема збірка «Палімпсести» (вибране) [5] та збірочка
поезій двох борців за права людини — Стуса В. та Литвина Ю.Т. [6]. У
2004 році Дмитро Стус став автором книги під символічною назвою «Василь
Стус: життя як творчість» [7]. Крім віршів [8], маємо також Стусові
«Листи до сина» у двох виданнях [9]. Взагалі в Україні протягом
дев’яностих років XX століття у львівському видавництві «Просвіта» була
здійснена спроба видати зібрання творів Василя Стуса — у 4 томах, 6
книгах [10]. В серії «Бібліотека XXI століття» вийшла книга вибраних
поезій під назвою «Вечір. Зламана віть» [11]. Але все ж таки на теренах
України першою збірочкою стала книга, видана у 1991 році у Львові [12],
у той час як перше визнання Василя Стуса як визначного поета прийшло в
українській діаспорі з прекрасним вступним словом М. Царинника [13], а
посмертні згадки з’явились вже у 1987 році, зокрема в Канаді, під назвою
«Василь Стус: в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників» [14].

На теренах Донеччини, де розпочалося свідоме життя Василя Стуса, у
видавництві «Донбас» протягом 90-х років були видані дві книжечки
вибраних поезій [15], у 2002 році ще одна, присвячена 65-річчю з дня
народження поета [16]. В цьому ж році вийшов бібліографічний покажчик
[17].

20-21 вересня 2001 року в Донецькому національному університеті
відбулася друга всеукраїнська наукова конференція «Василь Стус в
контексті європейської літератури», присвячена пам’яті Василя Стуса —
письменника, літературознавця, мислителя і громадянина [18].

Окремі зразки літературної спадщини поета з’являються після його смерті
і в літературних часописах, зокрема «Дивослово», «Слово і час», «Київ»,
«Дніпро», «Ранок», «Донбас», «Прапор», «Вітчизна», в перекладах
російською мовою в часописах «Литетатурное обозрение», «Огонек»,
«Радуга», «Дружба народов». Отже, повертає після своєї смерті в рідний
край, в рідну вітчизну Василь Стус, який «жив, любив і не набрався
скверни», повертає шляхом повільним, але впевненим, знаходить своє
визнання, своїх прихильників, однодумців, читачів, дослідників своєї
творчості.

Еволюція трактування творчості В. Стуса (на матеріалах періодичного
друку західної діаспори) досить нова і незвичайна, і метою даної статті
є спроба систематизувати відібраний матеріал українських періодичних
часописів зарубіжжя і на основі нього дослідити еволюцію трактування
творчості поета. Мета написання статті обумовлена наступними
обставинами. По-перше, вибір вільної української преси західної діаспори
для висвітлення справжнього образу Василя Стуса і значення його
творчості обумовлений сваволею радянського офіціозу, руйнуванням
окремого індивіда та цілого народу, повною інформаційною ізоляцією або
страшенним перекрученням будь-якої інформації про дисидентський
(правозахисний) рух і про творчість Василя Стуса, якого вже за життя
називають ідейним продовжувачем Т. Шевченка. Те, що під радянським
режимом могло поширюватися лише нелегально, зі сторінок української
періодичної преси західної діаспори лунало публічно у широких колах
української еміграції, а зараз стає надбанням і незалежної України.
По-друге, справжня слава на батьківщині поволі прийшла до Василя Стуса
після отримання Україною незалежності, але ця популярність більше
пов’язана із страдницьким життям поета, з образом праведника.

Для вирішення поставленого завдання — прослідкувати еволюцію трактування
творчості В. Стуса за матеріалами українського періодичного друку
західної діаспори — були використані такі джерела, як часописи
«Сучасність» ( з 1961 р.), «Визвольний шлях» ( з 1948 р.), «Нові дні» (з
1950 р.). «Альманах Українського Народного Союзу» (з 1910 р.) та інші.
Основним критерієм для вибору названих джерел став термін існування цих
часописів та намагання редакцій об’єктивно висвітлювати те, про що
заборонялося навіть згадувати в радянських часописах. Українські пресові
органи діаспори виникали, за деяким винятком, після другої світової
війни, пройшли тривалий шлях становлення і розвитку в дуже непростих
умовах еміграції, не стали часописами-метеликами, а існують і досі.

Хронологічні рамки обмежуються 70-80 рр. XX ст. — саме в цей час
з’являються найбільш вагомі критичні статті в українській пресі західної
діаспори про творчість В. Стуса, і саме ці статті дають повну уяву про
еволюцію трактування творчості видатного українського поета за його
життя.

Дотримуючись принципів історизму і наукової об’єктивності, застосовуючи
комплексний підхід до аналізу джерел, автор побудувала свою роботу в
хронологічному порядку, за хронологічним принципом.

Першу увагу на творчість молодого поета В. Стуса звертає часопис
«Визвольний шлях»: в 1972 році в ньому друкується семисторінкова
рецензія Левка Ромена на збірку Василя Стуса «Зимові дерева» [19 ].
Критик ретельно аналізує ритміку поета, тематику його віршів, детально
розглядає усі три частини збірочки, зауважуючи: «Цікаво, що з усіх тут
поданих віршів або їх циклів, заголовок мають хіба четверта їх частина,
у більшості ж їхню назву подано у «Змісті» за бринінням першого рядка,
або ж першого речення в ньому. Тому тяжко вгадати його зміст за його
назвою» [19, с. 539]. Левко Ромен побачив у віршах В. Стуса самоаналіз
думок, настроїв, навіть «самороздарування» Василя, замість
самозбереження. …Загальний висновок, який зробив Левко Ромен,
розглядаючи першу збірку Василя Стуса «Зимові дерева», був зосереджений
на недосконалості молодого поета, і ця недосконалість, на думку критика,
полягала в стадії «шукання себе», тобто — стилю, уміння висловитись. Але
вже в цій першій збірці поет виявив себе як індивідуальність цікавою
людиною поважного настрою Шевченкового зразка, хоч вона іще не дійшла
твердого самовизначення. Явище це, безумовно, тимчасове, зауважує Л.
Ромен [19, с. 541]: поет тверезо сприймає дійсність, яка, незалежно від
свідомості, згодом мусить загартувати дух і волю. Про початки ж
народження своїх власних критеріїв поета свідчать деякі вірші із
сатиричною настановою, коли автора засмучує відсутність глузду в деяких
суспільних явищах, як виявах розхристаності чи відсутності доброї волі.
Звідси часте підкреслювання рівнобіжності явищ суспільних із явищами
природи. А що Василь Стус має вже чималий досвід як у житті, так і в
творчості, то Левко Ромен наводить немало цитат, що свідчать про
здоровий глузд і вправність висловів.

Отже, перший критик Василя Стуса у періодичному друку побачив черег
вірші поета незвичайну людину з великим обдаруванням, з шевченківською
інтонацією, людину жертовну, яка свідомо йшла на самоспалення.

У 1977 році виходить збірка поезій Василя Стуса «Свіча в свічаді» [20],
яка складалася з: а) дев’яти поезій із збірки «Зимові дерева», б) п’яти
поезій із невиданої збірки «Веселий цвинтар», в) поезій, написаних в
ув’язненні між 1972-76 р., із Стусових перекладів Р. Фарнгаґена і Р. М.
Рільке. Збірка мала додаток: бібліографія поезій і статей Стуса.

Часопис «Нові дні» вміщує у 1979 році рецензію Петра Роєнка на цю збірку
[21]. Після стислої біографії Василя Стуса Петро Роєнко зупиняється на
аналізі стану життя в Україні на основі віршів В. Стуса. Такий стан
витворила державна сиатема, де людина мусить бути рабом, мавпою, де
«сказитись легше, аніж бути собою». Дітей виховує держава. З малих років
їх привчають «складати оди рідній КПРС». Все зроблено, щоб вони виросли
рабами й віддано служили партійній бюрократії. Слова в цій державі —
облуда, а люди — зрада. В такому оточенні живуть батьки Василя Стуса.
Поет свідомий, що потойбіч людського страху існує одвічне, але шлях до
нього дуже тяжкий. Часом тілесні болі і страждання спричиняють такі
переживання, які викликають відчай або психологічну дисгармонію —
розладнання психологічної структури. Стус силкується не допустити до
трагічного кінця. Він часто застановляється над глибшою причиною
трагічної долі його і народу. Свідомість йому ніби підказує, що сучасне
— це визрілі наслідки минулого. До нелегких переживань спричинюється і
погане здоров’я поета. Бувають такі дні, що він і вночі страждає. Часом
появляються в поета сумні образи. Василь Стус часто згадує рідний край.
Та ті спомини не полегшують його душевних страждань. В них ніби
«непомітно» зображується спільне поета і народу — а ним є неволя, неволя
духовна і фізична [21, 26].

Особисті горе і нещастя — дуже бліді супроти того, що діється на
батьківщині. Радянська система — це постійне прищеплювання страху перед
«забороненими думками», комуністичних стереотипів людській душі. Людина
в тій дійсності стане свічею, коли переможе в собі страх.

Тому, зазначає Петро Роєнко, нас дуже радує, що в сучасний час є такі як
Василь Стус. Він свідомо став по стороні боротьби за добро і права
народу. Таку боротьбу називаємо священною! Вона єдина життєдайна і
життєтворча. Всі ті, які рекламують себе «героями», — це фарисеї і
злочинці, бо спекулюють кров’ю священних героїв і лицарів!… І
геройська постава поета, і щира молитва — все це сприяє кращій долі
народу і країні. Щодо формальної сторони творчості, то скажемо лише, що
майже вся збірка написана «білим віршем». Але це аж ніяк не зменшує
мистецької вартості творів… [21, с. 27].

Петро Роєнко, вражений сміливістю тематики віршів В. Стуса, яка зросла і
розширилися на ґрунті неприйняття радянської системи, побачив нерозривну
єдність життя і творчості поета. Цей поет — Василь Стус — переміг свій
страх перед гігантською машиною під назвою СРСР, руйнівною для вільної
думки, і став свічею для українства.

N P F

H

Cправди, беззаконня, системи гноблення… Він дуже страждав… але він
намагався цього не виказувати… Уночі він іноді виходив до коридору і
стогнав від болю» (Сергій Солдатов) [22, 53]; Хейфец розповідає про
неймовірну Стусову ерудицію та взагалі інтелектуальний склад розуму:
знавець філософії, поет на засланні проводить час у розмовах про Канта,
Гуссерля і особливо про свого улюбленого Альбера Камю [22, с. 54].

Богдан Рубчак детально зупиняється на впливах різних поетів у творчості
Василя Стуса. Б. Рубчак відзначає, що про ці впливи згадують усі, хто
пише про Стуса, як, наприклад, Марко Царинник у дуже добрій передмові до
еміграційного збірника «Свіча в свічаді» (в-во «Сучасність», 1977). Про
ці впливи згадує і сам Стус: у вступі до збірника «Зимові дерева» під
заголовком «Двоє слів читачеві» поет пише, що в молодості він
захоплювався Рильським і Вергарном, потім «прийшов до мене Бажан», а
пізніше — «епоха Пастернака і необачно велика любов до нього». Далі Стус
згадує Ґете, Свідзінського. Рільке, Унґаретті, Квазімодо [22, с. 55].

Богдан Рубчак знаходить вплив Пастернака на творчість В. Стуса,
спираючись на ритм поезій, рими, персоніфікацію природних явищ. Стус
пише, що він позбувся впливів Пастернака в кінці п’ятдесятих років, але
Богдан Рубчак має свої причини йому в цьому не довіряти [22, с. 56].

У Стусовій ранній поезії Богдан Рубчак знайшов дуже цікавий приклад
впливу Рільке на Стуса: «Жовтий місяць, а ще вище — крик твій, /а ще
вище — Той, / хто крізь зорі твої молитви / пересіяв, мов на решето…»
(«Зимові дерева», с. 27). Це і тематика, схожа у обох поетів, це і
неповторний тон в самій інтонації, яка звучить і як святково-ритуальна,
і як розпачливо-болісна. Б. Рубчак зазначає, що Рільке просвічується не
тільки в окремих місцях, але в усій Стусовій творчій філософії, а вже
особливо в його рількеанському ставленні до смерті та в його
переконанні, що пісня перемагає страждання і стає джерелом руху всесвіту
[22, 57].

У віршах про дитинство чи про природу, наприклад, іноді звучить
Рильський [22, 58].

У вірші «Молодий Ґете» («Зимові дерева») за постаттю молодого Ґете
мигтить тінь Бажанового Гофмана: тут є і «шпатовий мускатель», і
«гранчаста заряхтіла порцеляна», і «клавесин», що «шаріє перламутром»,
багато такого іншого. Богдан Рубчак знаходить у Стуса і відгомони
Тичини, Плужника, Филиповича, загальний тон шестидесятників, навіть дещо
з «естаблішменту» радянської поезії, як, наприклад, із Малишка: «Ти
віками доземно хилилась / як синів проводжала / і ждала, од горя німа»
(«Зимові дерева»). Є в Стуса цілком несподівані, на думку Б. Рубчака,
перегуки з Федьковичем [22, с. 59-60].

Взагалі, зазначає Богдан Рубчак, в читача може скластися враження, що
під псевдонімом «Василь Стус» пише кілька поетів [22, с. 61]. Бо ж важко
повірити, що одне перо написало рядки: «Ми соку випили в берези, / ми в
річки випили води…», з одного боку, і з другого: «Ось і ранок / білий,
як божевілля… («Зимові дерева»), або: …І колючий дріт, / набряклий
ніччю, бігав павуками / по вимерзлій стіні…».

Але головне, вказує Б. Рубчак [22, с. 62], під поверховою мозаїкою
впливів нуртує творча енергія Стусового двійника або Стусового духовного
батька. Йдеться про Тараса Шевченка. Стусове поверхове роздрібнення —
його розсіяння в точному розумінні, як брак зосередження — неначе
єднається непомильно унікальним голосом іншого, більшого поета.
Шевченків голос уже виразно чутний у Стусовій ранній поезії. Міцніє він
у в’язничній поезії — в збірнику «Свіча в свічаді» (як це помітив
Царинник), а особливо в «Палімпсестах». У цій новій фазі творчості Стус
неначе єднається з в’язнем-Шевченком, неначе зв’язує свою долю з його
долею, щоб випивати з кореневим соком поезії хоч трохи тієї людської —
не божеської, а саме людської — величі віч-на-віч із нелюдським
проваллям. Це якась одчайдушна, не те що відкрита, але просто-напросто
зухвало декларативна залежність, що її Стус підкреслює численними
парафразами з «Кобзаря», в несподіваних в’язаннях із власними
неповторними образами. Стусова в’язнична поезія вся наснажена
Шевченковою думкою, його силою, його відвагою, його бунтом — вона вся
дзвенить ними. Щобільше, в Стуса ж бо навіть вбачаємо своєрідну імітацію
«стилю» Шевченка не тільки в поезії, але в житті — в його, Стусовому,
різкому екзистенціальному виборі та в гордому прийманні наслідків цього
вибору, як на це натякає хоча б щойно наведений уривок.

Та ще глибше, під струменем Шевченкової енергії, пливе інший,
найрвучкіший, струмінь. Богдан Рубчак має на увазі енергію Стусового
власного «я»: «Воно єднає і роздрібнення незамаскованих поверхових
впливів, і роздвоєння постійного діалогу з Шевченком: енергія такого «я»
дослівно ковтає всі впливи й моментально засвоює їх на стилістичному
рівні, так що вони стають інтегрованою частиною і безпосереднього
контексту, і цілого дорібку. Отже, енергія передособистого «я» підписує
майже кожний Стусів рядок і світиться під відкрито прийнятими впливами,
а навіть під частими своєрідно зухвалими стилізаціями» [22, 64].

Згадує Б. Рубчак відомий автопортрет молодого Шевченка з полум’ям
свічки, що горить біля обличчя, освітлюючи його, і з невидимим, але
звичайно для такого портрета присутнім свічадом. Подібно
трансформуються, з такої точки погляду, символи прірви, провалля,
безодні й «обаберегості», які досі були (разом зі свічадом) центральними
символами розщеплення. Прірва, наприклад, стає точкою особистої свободи:
«Бо ти тепер єси довіку вільний / на цій обаберегій самоті». Прірва стає
тепер не тим, що роз’єднує два береги, а енергією середини, себто
плододайною порожнечею, яка ці береги єднає [22, с. 66].

Посередині, між берегами розщеплення, де пливе вода оновлень, є осердя,
або серце. Єднання стається тоді, коли світ святкує або освячує єднальна
сила пісні. У пісні світ стає єдиною й єднальною основою явищ і подій,
перебуваючи під ними і зв’язуючи їх активно.

Людина повинна просто бути з природою, жити поруч неї, дійти до певного
«порозуміння» з нею через своє відчуження — а це принесе заспокоєння,
дуже подібне до зцілення. Крик бунту злітає вгору, до найвищого — до
метафізичної непокори, що її поет називає своїм гріхом. Сварок із Богом
у Стуса багато, та, мабуть, не більше, як у Шевченка. І свариться Стус
із Богом з причин, подібних до Шевченкових: Бог — це найвищий авторитет,
який вимагає послуху і покори; Бог — це закон, а не благодать. Тільки
Стус може відважитися на наступну стилізацію: «А пан Господь і бачить, і
мовчить». «Ніякий інший український поет не написав би сьогодні такого
майже Шевченкового рядка!», — вражений Богдан Рубчак [22, с. 70].
Спокоєм справжньої людини є активна енергія духу, така, яку мав Василь
Стус.

Закінчується промова Богдана Рубчака сильним висновком: «Тільки таким
може бути Василь Стус. І тому він сьогодні твердо стоїть перед своєю
межовою ситуацією — перед своєю жахливою прірвою — і перемагає: в очах
бо в нього одчайдушність людини, яка бачила прірву і не втікала від неї»
[ 22, с. 83].

Отже, Богдан Рубчак визначає Стусове поняття прірви як межову ситуацію у
житті, як ситуацію вибору між життям і смертю, на аналізі віршів
визначив вибір поета-в’язня. Детально дослідивши впливи різних поетів на
творчість Василя Стуса, критик відзначив надзвичайну оригінальність
віршів поета на кшталт Тараса Шевченка. Назву своєї статті Б. Рубчак
запозичив з листа Стуса до Дзюби: «Зупинившись на перехресті, ти
пустився навтьоки від самого себе, ми ж рушили далі. Зробили новий крок.
Цей крок — як у прірву. Але — це наш крок до самих себе, до свого
народу, до нашої будучини. …Великий Іван Дзюба закінчився, почався
гомункул із країни ліліпутів» [24, с. 886].

Альманах Українського Народного Союзу на 1983 рік також звертає особливу
увагу на творчість Василя Стуса, розпочинаючи знайомство з ним з його
перших віршів. Таку спробу зробив Остап Тарнавський [23]. Перший вірш
Василя Стуса підписаний 1957 роком, у той знаменний час — майже
переломний час для Радянського Союзу, коли 20-й з’їзд Комуністичної
партії проголошував прилюдний засуд політиці Сталіна устами нового
партійного лідера Хрущова, коли в Москві виходить друком книжка киянина
Іллі Григоровича Ереноурга «Оттепель» («Відлига»), якій припала честь
назвати новий період в літературі, що його в Україні відкриває найбільша
поява року — збірка поезій Ліни Костенко «Проміння землі». В перших не
дуже зграбних віршах В. Стуса, на думку О. Тарнавського, піднімається
проблема обрання життєвого шляху. Вийти на ті шляхи — неозорі і неосяжні
та не усвідомлені ще самим поетом; шляхи, що безперечно ведуть у світ
поезії, юнак Василь Стус намагається пізнавати виходи у цей незнаний
світ поезії на зразках своїх попередників. Осип Тарнавський, незалежно
від Богдана Рубчака, також побачив впливи Тичини, Бажана та інших [23,
с. 135 ]. Але Василь Стус не став наслідувачем. Його манив той великий
світ поезії, що його постійно відкривають великі поети: Рільке як один з
найбільш люблених поетів Василя. Світ поезії Рільке — це зустріч із
Творцем. О. Тарнавський відзначає таку деталь: «Недаром у книжці «Свіча
у свічаді» між небагатьма перекладами — три переклади з Рільке, з
«Сонетів до Орфея» того ж поета. Орфей — це творець, його пісня
животворча і вона перегукується із співами янголів в «Елегіях». Цей
янгольський світ — теж у Стуса». Як і Б. Рубчак, О. Тарнавський порівнює
схожі мотиви з творчості Рільке і Стуса. Стус не мрійник, він свідомий
своєї реальності. Це Орфеєве вороття — повернення того Орфея, що став
творцем безсмертних речей і приніс новий порядок у світ. У Стуса є вірш
«Повернення Орфея», написаний ще на порозі його поетичної мандрівки в
1959 році, і він починається таким вимовним рядком: «Харон суворо мовив:
Ні!» [23, с. 136 ]. Світ Рільке у містиці. Поет Рільке жив у
безчасовому, безпростірному світі, у метафізичному світі вічності.
Василь Стус -умісцевлений поет; його місце в Україні. Йому не треба
дошукуватися людського терпіння в метафізичній загадковості, він
сповнений терпіння від реальності, в якій живе. «Живі у домовині» —
коротка поетова характеристика цієї реальності без зайвого поетизування.
Та приходить хвилина розрахунку. Життя пройшло, і треба його
підсумувати. І поет заявляє: «Не побиваюсь за минулим, / побитим шашіллю
зневір. /Високі думи промайнули, / у потаймиру — водовир / стражденних
літ. Нехай. Не плачу. / Не побиваюсь. Задарма. /Усе, чим жив, сьогодні
трачу. / Все рвуть руками обома». [23, с. 136].

Осип Тарнавський побачив, що поет живе поетичним світом, що є вічний, що
він живе спогадами дитинства, що Василь бачить краєвиди рідної землі та
живе ними. Але найголовніше в поезії В. Стуса, що відзначає критик, це є
метафора, її незвичайність: «Поширена і семантичним багатством, і
діапазоном звучання, що переносить і настрій вірша, і його зміст у
зовсім новий світ. Це не та традиційна метафора, що в її заложенні
порівняння чи зіставлення, щоб збагатити образність; це радше ота
похідна, що — як у математиці функція — створює нове явище, творить
новий світ» [23, с. 136].

Закінчує свій аналіз творчості Василя Стуса Остап Тарнавський великим
здивуванням: справді, це тільки вияв якогось великого зла — підступного
наміру самого Сатани, чи, може, велике непорозуміння, що поета, який
зрозумів і віднайшов своє приречення у безмежному світі, що спочиває у
цих долонях доль, у поетичному світі, у Божому світі, — переслідують,
судять і карають тюрмою і засланням за вірші, що їх і не розуміють [23,
с. 137]. Отже, критична стаття О. Тарнавського переповнена впевненістю і
вірою в смерть тюрми на землі, ця тюрма фізично приневолює поета, але
він залишився у світі поезії, і постійно поривається до позаземного
світу поезії. А найсильнішим атрибутом Стусової поезії, за яким завжди
впізнаєш Василя, — це є метафора.

П’ятого вересня 1985 року Стусова дружина Валентина Попелюх, якій не
пощастило ані разу побачити свого чоловіка за попередні п’ять років,
одержала коротесеньку телеграму від влади: «Ваш чоловік помер». З цього
часу ім’я Василя Стуса стало символом поезії, символом боротьби,
символом незламності ідеї. „Його ім’я стало ім’ям національного
патріота. Великого, як українського поета, як антикомуніста, заслуговує,
щоб про нього писалося найбільшими літерами» (В. Чорновіл).

Отже, за життя поета увагу його творчості приділяли такі українські
часописи західної діаспори, як «Сучасність», «Визвольний шлях», «Нові
дні». Еволюцію трактування творчості поета хронологічно можна визначити
таким чином:

1972 рік — на українському літературному обрії зійшла нова зірка на
зразок Шевченкової, яка обіцяє стати сонцем (Василю Стусу 34 роки). Ці
початкові кроки не видаються легкими, стежок ніхто не клечає святковими
прикрасами, стежки не обрамовані барвінком (Левко Ромен). І назва першої
збірки В. Стуса символічна – «Зимові дерева», тобто дерева оголені, які
не ховаються за власну тінь і за які не можна сховатися. Відзначена
незвичність віршів поета.

1977 рік — Величність поета досягається через несхитну єдність обраного
шляху та мовлених на ньому слів: життя і творчість злилися в одну
активну боротьбу проти системи, що ганьбить людину (Петро Роєнко).
Василю Стусу 39 років.

1983 рік — рік присудження Василю Стусу нагороди ФОТА . Стусова поезія —
це свічадо, що віддзеркалює інші обличчя — віддзеркалює їх не тільки
свідомо, але сумлінно й цілком відкрито (Богдан Рубчак). Майстерність
віршування Василя Стуса саме у метафорі. Він не новатор, але він зовсім
новий поет; його поезія нова, його мова добірна — він шукає того слова,
що творить справжню поезію — поезію, що оголена до самої суті — самий
екстракт поезії. Поета карають в’язницею і засланням в його рідній
країні за те, що не розуміють його високої поезії (Осип Тарнавський).
Василю Стусу 45 років. Жити залишилось 2 роки.

Прийшов нарешті час усвідомити і зрозуміти високий зміст поезій Василя
Стуса, прийшов час осягнути глибини його творчості, бо з кожним читанням
вірші Василя показують свою філософську безмежність і вічність.

Головне патріотичне діяння Стуса — то його творчість, його доробок, який
належить осмислити на тлі сучасної світової поезії, повноправною
частиною якої є, має бути поезія українська — як рівна серед рівних
(Михайлина Коцюбинська).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Стус В. Дорога болю. — К.: Радянський письменник, 1990. — 212 с.

2. Рец.: Чуб Д. Посмертне видання поезій В. Стуса. — Нові дні. — 1991. —
Січень. — № 491. — С. 35.

3. Василь Стус: Феномен доби: (сходження на голгофу слави) / Текст
підгот. С. Кальченко, Д. Стус. — К., 1993. — 92 с. — (Серія 6:
«Письменники України та діаспори»).

4. Стус Д.В. Життя і творчість Василя Стуса. — К.: Фотовідеосервіс,
1992. — 86 с. (Бібліотека українця, № 7).

5. Стус В. Палімпсести: Вибране / Упор. Д. Стус. — К.: Факт, 2003. — 431
с.

6. Стус В.С., Литвин Ю.Т. Передчуття: 36. вибр. поезій / Упор. Д. Стус;
Худож. М. Красник. — Львів: Вид. Центр «Фенікс», 1991. — 159 с: іл.

7. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004. — 364 с.

8. Стус В. Золотокоса красуня: вірші / Упор. Д. Стус; Худож. В. Смирнов.
— К.: Слово, 1992. — 48 с.

9. Стус В. Листи до сина / Упор. О. Дворко, Д. Стус; Авт. передм. Д.
Стус. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. — 184 с. (Перше видання).
Друге — у 2002 році.

10. Стус В. Твори: У 4 т. 6-ти кн.. — Львів: Просвіта.

Похожие записи