Реферат на тему:

Життя і творчий шлях

Миколи Івановича Костомарова

(1817 — 1885)

 

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка,
Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український
і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч,
письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент
Петербурзької АН з 1876р.

Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського
р-ну Вороніжської області в сім’ї російського поміщика, мати — українка
з кріпаків.

Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під
впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та
вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об
историческом значении русской народной поэзии». По закінченні
університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім
викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. —
ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад’юнкт-професор
кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував
Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні
програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту
Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До
братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор
записки про об’єднання слов’янських народів.

Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув’язнення в
казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його
вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному
комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському
управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских
ведомостей», близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д.
Мордовцем. 1856р. Костомарова амністовано.

З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор
кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував
літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О.
Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тісні зв’язки з
М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав у
журналах «Современник», «Вестник Европы» (один із його засновників),
«Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская
старина» та ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав
діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його
національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в
університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його
редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной
России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість
історичної долі і культурного життя українського та російського народів
у ст. «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні
риси національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії:
«Начало Руси» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси»
(1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого
уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін.
Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т.
1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені здебільшого
періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века»
(1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857),
«Черты народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII
века» (1867), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові
дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним
членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, сербського вченого
товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються
образністю викладу.

В історію української літератури Костомаров увійшов як
письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка»
(1840), історичні п’єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям
жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування,
легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з
сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на
історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні
романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки»,
«Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця»,
«Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя,
тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой
ішов козак…», «Зірка», «Зорі» та ін.).

Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією,
поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти
слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій
спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым
водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін.).

Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр
(вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п’ятистопний
ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність
регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем.
Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації,
риторичні засоби.

Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і
«Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики.
Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883),
«Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими
мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл.,
доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840;
опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843),
повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з
часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878),
«Черниговка» (1881) — з українського життя 17—18 ст. По смерті
Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів
«Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».

М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі
твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з
чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної
поезії.

Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його
історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як
втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як
продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом
значении русской народной поэзии», 1843; рецензія на «Кобзар»
Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов’язана поява в Україні
культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений,
писанных на малороссийском языке» (1843) є по суті першою професійною
критичною працею в українському літературознавстві. Костомаров приділяв
увагу проблемі самобутності української літератури, її народності,
з’ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на
прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений,
писанных на малороссийском языке»; рецензія на російський переклад
«Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах»,
1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском
слове”», 1861; «Малороссийская литература», 1871, та ін.).

Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на «Кобзар» (1860),
«Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник
лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских
писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні
«Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний
скарб.

У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты „Czas” и
журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи
в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли
южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси»,
1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і
польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право
української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони
українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень
Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до
слов’янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він
«можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав
М. Грушевський, — стараючись пропхнути її через урядове вухо»
(Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с.
XVIII).

Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко
відзначено у всьому світі.

 

Похожие записи