Реферат на тему:

Життя і творчий шлях

Івана Котляревського

(1769 — 1838)

 

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.)
1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у
Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над
Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та
шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим»
містом, а потім (з 1796p.) стала повітовим центром малоросійської
губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську губернію,
місто починає зростати і впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що
перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в
Полтаві ще з XVII століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав
дяк. Згодом, у 1780 — 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській
духовній семінарії.

1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу;
напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна
кар’єра. Спочатку він служив чиновником у різних полтавських
канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на
Полтавщині.

Саме на цей час — середина 90-х років XVIII ст. — і припадає початок
роботи Котляревського над поемою «Енеїда».

Дванадцять років (1796 — 1808) перебував Котляревський на військовій
службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському
поході російської армії 1806 — 1807 pp. під час російсько-турецької
війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних
доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і
в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це
свідчить його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана у 1804
році.

Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко
відомий як письменник, як автор поеми «Енеїда», перші три частини якої
з’явилися двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його відома і
згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця —
конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді у Петербурзі
(про це свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми
1809p., підготованого вже ним самим, і згадки про «якусь особу мацапуру»
в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у
виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення. Крім того, поема
поширювалася і в численних рукописних списках.

Пішовши у відставку і не влаштувавшись на службу в Петербурзі,
Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810р.
посаду наглядача в Будинку для виховання бідних дворян.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові
було доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося
брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської
армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного
характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що
містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук
(1818p.).

Повернувшись знову до Полтави, Котляревський із запалом віддається
театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських
вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна.
У 1816p. його було призначено директором Полтавського театру.
Зрозумівши, який величезний талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав
у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з
ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише
п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом
поставлені в 1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського і
Щепкіна протягом чотирьох років (1818 — 1821) дає відчутні результати:
Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра
слава.

Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з
культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв’язки з рядом
письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам’ятки
старовини, прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії.
Котляревський багато допомагав вченим-історикам і етнографам — Б.
Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России», I.
Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його було обрано почесним членом
«Вільного товариства любителів російської словесності».

В останні роки життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р.
йому довелося зайняти ще й посаду попечителя «богоугодного заведения»
(так називалися тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні).

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку.
Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно
відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на
волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє
майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося
населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому
письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі
було споруджено пам’ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим
хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці
було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на
малорусском наречии».

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому
класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л.
В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський,
характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української
культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху
слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по
широких світах» із його творів.

Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На
вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!  

Похожие записи