РЕФЕРАТ

на тему:

ЖИТТЄВИЙ

І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

ІГОРЯ РИМАРУКА

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української
поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода
Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це
означили.

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві.
Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984),
“Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999).
Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів
“ґенерації 80-х років”. У своїх творах Римарук виступає в якості
своєрідного “прихованого Верґілія”, Ductoris Patiens – проводиря, що сам
потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії.
Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його
присутністю у “Псах святого Юра”; в поезіях Римарука відчутний
перманентний протест проти “леґітимації”, охрестоматійнення неомодерних
способів творення, спроба революційного формотворення в межах
НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із
безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив
фаховість та ерудовану інтеліґентність “вісімдесятників”.

Книга “Діва Обида” Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській
сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні
(себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале
полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном
домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не
піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він
пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком
свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення
нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона
прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише
нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна
Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж
таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що
відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш,
якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг —
шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє —
страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич
абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і
датський філософ. А страхом втрати зв’язку, який саме і дозволяє бути не
те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам’яті. Пам’яті про
неслухняних. Пам’яті, в ім’я якої необхідно «поставити вірш — свічу
незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають
з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а
тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої
розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею
— страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов’язане зі
змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на
підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках», то це і
є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний
фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає;
тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу,
та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до
прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого
ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб’є до рівня локальних сюжетів,
і вже ніколи не з’явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це
молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня»,
обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення,
перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути
застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція
«післясмерті»:

«Сорок — це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

ще не безмежжя і вже не межа —

це післямова,

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,

сорок — це корок… а клята душа

все ж витікає».

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя
народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто
переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий
— є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон,
усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не
визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань.
Осмислення дару — це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому?
Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби
тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без
понівечення смислу і — чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у
такій розмові? То може весь дар — це лише наркотична звичка до
порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити речі справжніми
іменами». Але бути поетом — відбувати термін ув’язнення у своєму дарі.
Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в очікуванні на орла зі
сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся
малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до
якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану,
нав’язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у
тому, аби не прагнути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі
переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній
поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у
священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним,
вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів,
болю.

Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій
християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово
проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і
сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких
людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення Обиди взяла,

Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи
вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по
собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної)
поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава

істинно кажу вам вода

істинні кажу вам слова

допоки горить звізда […]

істинно кажу вам огонь

істинно кажу вам земля

істинно не з лона кажу

з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і
паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а
мова творить нас), бо:

словозвізда

істинновамкажу…

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж
сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було Бог…”, але є –
“гетьманський сад і Гетсиманський сад”… І в кожному образі впізнаєш
дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком
українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце – “Одкровення від
Ігоря”…

Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи
збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш,
жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається
незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна.
Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир,
іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві,
Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку,
Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної
української культури… Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а
як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по
крові, по Україні… І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет
має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як
інакше сказати, щоб тобі повірили:

“Істинно кажу вам…”

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує
словесами:

Через дальні глухі перевали

Плентав голос – голодний спудей,

а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч
прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:

Зрине з провалля Бог

На золотих вітрах, –

і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку,
Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко,

а за рядками:

Старим обрусом столу не

застелим –

помислимо… і спалим, перед тим

процитувавши голосом веселим,

що навіть дим солодкий.

Навіть дим… –

стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю
своїх літератур…

Отже – Римарук… Книга, співзвучна і юності:

солодкий клинопис коліна

і лікті….. і вузлики […]

у знемозі я наше несправжнє

минуле

як Трою розкопую

читає при місяці янгол

піщану твою ксерокопію,

і глибокому досвіду:

хто добра не хотів той пішов не зі

злом…

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого
українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у .них слова
– то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що
дають плоди…

PAGE

PAGE 8

Похожие записи