Реферат на тему:

Життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди

Є й зараз на Полтавщині над річкою Многою село Чорнухи, а в ньому
незаселена ділянка, яку звуть дворищем Сковороди. Саме тут стояла хата
Сави і Палажки Сковород — малоземельних селян з козаків. У тій хаті 3
грудня 1722 р. побачив світ їхній первісток Григорій. Батьки його
чесністю й правдивістю, гостинністю і працьовитістю славилися на всю
округу. Підрісши, Гриць любив сидіти від вербою, що купала в Мнозі свої
зелені віти, і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. Пасе
гусей і грає, забуваючи про все на світі. У грі можна впізнати то
повів вітру чи шемрання осоки, то ґелґотання гусей чи плескіт риби. Які
звуки вловить вухо, те й відтворює Гриць на милій серцю сопілоньці. Всю
душу хлопець у гру вкладав. І допитливим був. Все, було, матір запитує:
«Як засинають поля? Чого сонце щодня за грушу ховається? А де опинишся,
якщо йти прямо-прямо і нікуди не звертати?» Коли ж тато працював біля
хати, Гриць намагався допомогти — змалку привчався до праці. Очевидно,
саме з сім’ї він виніс переконання: «Хто труда не перейде, до добра той
не прийде».

Одного дня повів тато сина до дяка в науку. У полотняній торбі малюка
— скибка житнього хліба, а в душі — цікавість: що то за наука в тій
школі?

У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо той виявив у
хлопця незвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим
співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в
академію.

Одного серпневого ранку Гриць поцілував натруджені руки старої неньки та
передчасно посивілого батька і з торбою харчів, латинською граматикою та
улюбленою сопілкою надовго покинув рідне село. Йшов йому тоді
шістнадцятий рік. Битим шляхом через Пирятин пішки дістався жадібний до
знань юнак до Києва, мандруючи із кобзарем та в дорозі навчаючись на
кобзі грати. Здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у
Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших,
особливо наполегливих і тямущих студентів. Закінчив академію в 1753 р.

На двадцятому році життя Сковороду відряджають до Петербурга в придворну
капелу, бо він прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці,
флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом. Музику
Григорій створював на власні вірші. І таку музику, що деякі із
сковородинських пісень перейняли навіть кобзарі. Отже, поет, композитор,
соліст і музика в одній особі! Всебічно обдарований хлопець міг би
зажити слави та багатства. Але життя не пізнаєш, якщо скнітимеш у
палатах, тому Григорій вирішив якомога більше мандрувати, зустрічатися з
людьми. Повернувшись до Києва, юний поет і композитор вирушає за кордон
і три роки мандрує по Угорщині, Словаччині, Польщі, відвідує Братиславу,
Відень, Будапешт. Він буває в університетах, слухає лекції знаменитих
професорів, працює в бібліотеках, студіює філософські праці й, володіючи
багатьма мовами, вільно дискутує із ученими різних країн. З Європи
Сковорода повернувся без шеляга в кишені, але сповнений новими знаннями
та блискучими ідеями.

Повернувшись в Україну, Сковорода найперше заглянув у рідні Чорнухи,
та не застав живими ні неньки, ні тата. У Переяславському
колегіумі Григорій Сковорода почав викладати піїтику. Працював залюбки,
писав вірші та підручник з поетики. Викладав предмет Сковорода
по-новому, що не сподобалося єпископу, і молодий педагог був суворо
попереджений. Григорій сміливо відповів: «Одна справа — архиєрейський
посох, а інша — смичок», тобто: про якість викладання можуть судити
тільки фахівці, а невігласам до того зась. І Сковорода був звільнений
з роботи.

Наступні шість років Сковорода працював у селі Коврай на Переяславщині
домашнім учителем сина поміщика Томари. У перервах між лекціями
математики та іноземних мов милувався природою, розмовляв з людьми,
читав і розмірковував. Саме в ці роки завдяки близькості до природи й
народу формуються філософські погляди майбутнього письменника-мислителя.

Хоч і добре було Сковороді в Ковраї, його тягне до спілкування з
молоддю, і він стає у Харківському колегіумі викладачем синтаксису,
грецької мови та етики1, або, як тоді казали, основ доброчинності.
Незвичайний це був учитель: писав байки, викладав стародавні мови,
глибоко цікавився математикою, географією, економікою; учив тих етичних
норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав
— найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода
написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є
думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили свого
вчителя, радилися з ним, бували в нього дома. Він засівав їхні душі
зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. Проте
незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від
цькування й доносів; можновладці схотіли позбутися людини, яка
привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!»

З 1769 р. Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними
посадами й чинами, щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і
церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив
число фарисеїв2? — відповів великий просвітитель білгородському
єпископові на прохання стати ченцем.— їжте жирно, пийте солодко,
одягайтесь м’яко та чернецтвуйте!» Ченці Києво-Печерської лаври
наполягали на своєму: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані:
нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо,
ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич
саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не
хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не
впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за
почесті й кар’єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя
письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до
щастя вважав самопізнання. Харківському губернаторові на його пропозицію
стати чиновником Сковорода відповів: «Ваше превосходительство! Світ
подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі
за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу
представляти в театрі світу жодної особи, крім низької простої… Я
обрав собі цю роль — і задоволений». Навіть Катерині II не вдалося
заманити Сковороду в золоті тенета солодкого життя при царському дворі.
«Я не покину батьківщини,— гордо відповів їй філософ.— Мені моя сопілка
і вівця дорожча царського вінця». Та й чи міг вірний син України піти на
службу до тієї, яка зашморгом кріпосництва душила його народ? Великий
філософ обрав шлях втечі від світу зла і досягнення свободи в сфері
духу.

Так великий учений став мандрівним педагогом-просвітителем. Ходив
Сковорода у звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в
полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав. «У крайній
бідності,— згадує сучасник,— Сковорода переходив з одного села до
другого. В їжі був невибагливий, жив дуже скромно, а вважав себе
багачем: коли хтось намагався щось дарувати йому, то чув
незмінну відповідь: «Віддайте біднішим від мене».

Жив письменник за сонцем: вставав, коли воно сходило, а коли заходило за
обрій, давав спочинок натрудженому тілу. Не захотів мати власної хати і
взагалі постійної домівки. В одному селі Григорій Сковорода лікував
відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня
Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав.
Йшлося до весілля, але Сковорода вагався, бо не уявляв життя без
мандрів. Так і не одружився.

Майже тридцять років неквапно мандрував цей співець-му-зика і
вчитель-байкар курними шляхами Лівобережжя, заходив у села й хутори,
рідше — в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся в приятелів, а то й у
зовсім не знайомих селян, і всюди зустрічали його як рідного, приймали
як найпочеснішого гостя, бо зі Сковородою до хати входили дружня бесіда,
добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.

Мудре слово Сковороди притягувало людей. Зайде він, бувало, в село, сяде
край майдану, на цвинтарі або в когось на подвір’ї, скине торбу, дістане
подругу-сопілку, заграє народної «Ой піду я лугом-долиною» — і сходяться
люди. Тоді мандрівний філософ виймає книги, читає, вчить. Коли ж пора
гаряча і дорослі в полі, збере малят біля школи чи в хаті та й розказує
казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з
малечею. Про цей період життя великого просвітителя Дмитро Павличко
писав у вірші «Сковорода»:

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким діткам викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

На твердження аристократів, що народ нібито заснув навіки і не здатний
сприйняти науку, філософ гнівно відповів: «Про мене балакають, що я ношу
свічу перед сліпцями… що я звонар для глухих…— хай вигадують!
Мудрствують: простий народ спить. Але від усякого сну прокидаються, і
хто спить, той не мертвечина. Коли виспиться, так і прокинеться, коли
прокинеться, то очуняє і запильнує».

Чого навчав Сковорода? Що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві —
несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному
змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавай себе, а пізнавши —
удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє
місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей
займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика,
інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що
людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління
природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.

Григорій Сковорода був переконаним демократом. Він писав, що його рідний
край страждає під владою «загребущих», «лукавих» «мавп» і «змій».
Майбутнє вітчизни — не в них, а в «трудолюбствующих» простих людях,
«чистих серцем», «з духом премудрості і благочестя», саме вони —
«справжні обличчя землі». Філософ жив сподіваннями на суспільство
рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого
«златожадного», «хамського». Погляди великого правдолюбця мали великий
вплив на наступні покоління. Лев Толстой зазначав, що світогляд Григорія
Сковороди дивовижно близький йому.

Останні десятиріччя життя Сковороди — це роки його слави. Всі хотіли
бачити його. У Харкові, Білгороді та багатьох селах виникли гуртки
послідовників його вчення і способу життя. Цей період був і вершиною
творчості письменника, бо постійне спілкування з трударями й природою
давали йому не лише матеріал для творів, а й наснагу. Під час мандрівок
так добре виношуються задуми, після того так легко пишеться. «Він
свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обмірковуванні його творів
присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і
тверда земля під ногами, а головне — люди»,— писав Павло Тичина. На
жаль, за життя не надруковано було жодного твору Григорія Сковороди. Але
його поезії, притчі швидко поширювались по Україні вустами народу.
Гостре непідкупне слово Сковороди в моторошній темряві кріпосницької
сваволі спалахувало чистим вогнем і торувало стежку народному щастю.

Важко повірити, але великий філософ передбачив свою смерть. У 72 роки
він пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і
приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів.
Радісною була зустріч щирих друзів. Непомітно проминув час у задушевних
розмовах. Останні слова, обійми, стискання рук — і Григорій Савич рушив
додому. Зупинився в селі Іванівці. З цієї нагоди господар запросив
гостей; серед своїх прихильників Сковорода був веселий, балакучіші,
згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите,
Григорію?» — запитали здивовані друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов
мій час»,— наче про щось буденне, відповів той. Коли ж гості
роз’їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на
лаві й… заснув навіки. Сталося це 9 листопада 1794 р. Помер великий
мудрець так просто, як і жив.

«Є діячі,— писав відомий вчений Павло Попов,— саме життя яких не менш
цінне й повчальне, ніж їхні твори. Людство час від часу висуває могутніх
людей, спроможних дотримати повної відповідності між їхнім вченням і
життям, між їхнім словом і ділом. Сковорода був не тільки геніальний
мислитель, а й геніальний характер, якого висунув із свого середовища
український народ в один із найбільш тяжких періодів його історії».

З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій
«Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські
трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в
ліричних поезіях він — філософ, а в філософських працях — лірик.

Похожие записи