Жанрово-стильові особливості постмодерністського епістолярію

(на матеріалі приватного листування Василя Барки)

Епістолярій митців слова другої половини ХХ ст. продовжує викликати
значний інтерес з боку дослідників. Бурхливий розвиток літератури
означеного періоду, насиченість останньої різнорідними стильовими та
ідейними тенденціями, пошук нових форм і збагачення новим змістом не
могли не позначитися на листуванні письменників, яке набуває особливої
виразності стильової палітри. Вивчення кореспонденцій породжує численні
інтерпретації, неоднозначні оцінки, стає предметом критичних дискусій. У
сучасному українському літературознавстві відчутною є тенденція до
концептуального осмислення епістолярного жанру. З цих позицій
передбачається необхідність ґрунтовного дослідження листування
вітчизняних митців слова, зокрема кореспонденцій Василя Барки (Очерета).

Епістолярій письменника дає змогу не тільки поглибити і значно розширити
біографічні свідчення про нього, а й розкрити його погляди на явища
суспільного, літературного й морального характеру. У лаконічних, а
подекуди доволі розлогих листах Василь Барка роздумує про те, яке місце
займає художня творчість і мистецтво в світі, довіряє листам
найсокровенніше.

На сьогоднішній день епістолярний доробок митців слова став предметом
ґрунтовних досліджень С.Богдан [1], Л.Вашків [2], М.Коцюбинської [5],
В.Кузьменка [6], Ж.Ляхової [9], О.Неживого [12] та інших науковців,
проте листування Василя Барки залишилося поза увагою вчених. Це, певна
річ, не може не впливати на ефективність його використання. Майже не
досліджений сучасними літературознавцями епістолярій письменника з
погляду його художньо-естетичної вартості. Не вивчалося листування також
у взаємозв’язку з психологією творчості митця, не розглядалося як вияв
авторської свідомості. Усе це поставило перед нами завдання: вивчити
кореспонденції поета як цілісне і самостійне явище, що складає вагому
частину літературної спадщини Василя Барки.

Мета дослідження – здійснити системний аналіз епістолярію Василя Барки в
контексті світоглядних і стильових виявів сучасної йому
конкретно-історичної доби. Реалізація поставленої мети передбачає
розв’язання таких завдань: ввести в активний науковий обіг українського
літературознавства недосліджений епістолярій поета; виявити
індивідуальні риси, ознаки й закономірності поетики листів Василя Барки;
на матеріалі кореспонденцій митця дати характеристику жанрово-стильових
особливостей постмодерністського епістолярію.

Аналіз приватного листування вітчизняних митців слова другої половини ХХ
ст. засвідчує, що епістолярій виявляє особливу гнучкість у пристосуванні
до запитів часу. Спостерігаються процеси дифузії, взаємообміну різних
жанрових форм останнього.

Загалом жанри у традиційно-нормативному (класицистичному) значенні (з
чітко регламентованою структурою) і справді щораз менше фігурують навіть
у художній творчості митців; їхні рамки руйнуються, деякі з них майже
цілком відмирають (ось як ода, дифірамб чи героїчна епопея).
Відбувається закономірний процес деканонізації жанрів. Зрештою, у
певному сенсі вони справді вироджуються, атрофуються. Але зникає й
атрофується не уся жанрова система літератури, а тільки її
нормативіська, традиціоналістськи зорієнтована модель. Натомість
неканонічні жанри, особливо ті, що виникли на помежів’ї кількох
родо-видових структур, продовжують існувати, більш того, власне, вони
творять нове обличчя письменства.

Сказане вище позначається і на жанрових особливостях епістолярію. Кожен
митець, хоче він того чи ні, перебуває в силовому полі певних жанрових
канонів: на нього впливає попередня традиція (навіть якщо він
категорично заперечує цю традицію, усе ж своїм відреченням від неї,
мимоволі визнає її існування та власну пов’язаність із нею). Але разом
із тим, силою свого мистецького хисту письменники порушують,
видозмінюють історично усталені норми, розширюють рамки жанру, надають
специфічно індивідуальних та національних рис.

Листи Василя Барки вирізняються особистісним, навіть інтимним,
спрямуванням. У них автор не порушує актуальних проблем, пов’язаних із
суспільно-політичним, культурно-освітнім і літературним життям, останні
також не віддзеркалюють його ідейного й творчого зростання. Василя Барку
можна віднести до тих митців слова, кореспонденції яких треба розглядати
через образ самого автора, через розуміння його духовного світу, що, в
свою чергу, вимагає з’ясування його уявлення про сенс життя, щастя, яким
він бачить ідеал людини, яке місце в ієрархії цінностей займають честь,
відданість, гідність. Щоб відкрити для себе письменника, досить було б
взяти для вивчення дві грані його душі – ставлення до природи і до Бога.
Як проповідник релігійної моралі, глибоко віруюча людина, поет вибрав
аскетичний спосіб життя, визначивши себе вже у віці дев’яностолітнього
старця, щасливою людиною, оскільки написав те, про що мріяв.

Як релігійний філософ поет набирався мудрості з Євангелія, у Сковороди,
Данте, Шевченка, Герцена. Саме в них він навчився цінувати особисту
незалежність, вважаючи, що визволення починається від думок про свободу,
право на неї й спроможність її здобути.

Упродовж життя доля постійно кидала Василя Барку в мандри, які часом
були дуже небезпечними: Північний Кавказ, Москва, Берлін, Авгсбург,
Нью-Йорк і, нарешті Глен Спей – ніби на випробовування стійкості духу і
для одержання великого життєвого досвіду та усвідомлення через той
досвід самого себе.

Одним із визначальних факторів, що мають вплив на формування
жанрово-стильових особливостей кореспонденції, є орієнтація на певного
адресата. І це не випадково, оскільки лист – явище, спрямоване на
відтворення не закритого в собі життя автора, а зв’язків, що поєднують
обох дописувачів. Через те адресат перетворюється з німої фігури в
своєрідного співавтора. Водночас, характер стосунків між дописувачами
визначає і вибір теми, і зміст кореспонденції, і формальні особливості,
і емоційний тон спілкування.

Таким чином, не дивлячись на те, що адресат не присутній під час
написання кореспонденції, його образ впливає на мотивацію, наміри та
мету висловлення адресанта.

Кореспонденції до Віри Вовк складають ядро епістолярію Василя Барки.
Останні вирізняються особливим ставленням поета до свого дописувача.,
вмінням уважно „вислухати”. Однак жанрово-стильові особливості
кореспонденцій митця знаходяться не тільки в залежності від адресата, а
й від тих умов, в яких перебував автор у той чи інший момент.

Аналіз кореспонденції поета дає змогу констатувати, що останні
вирізняються зміною співвідношень між інформаційною стороною і
художніми прийомами епістолографії. Для Василя Барки – кореспонденція
слугує, перш за все, засобом передачі певної інформації, прагненням
порозмовляти про справи, поділитися певними враженнями від прочитаного,
пережитого. „Дорога сестро Віро! Твоя вістка про переклади Ігоря
(Костецького – уточнення наше – Г.М.) – з Данте, привела мене, як
говориться на півночі, „в дикий восторг”. У Ігоря досить лексичного
чортівництва на всю першу кантику „Божественної комедії”. Він все з
вимогою перекладу насідав на мене, як кримчан. А я вже маю очі до того
хворі, що мені не до перекладів” [7]. З іншого листа: „Лір”, зрештою,
виломився з друку в наш світ. Все добре, але замість буркотливої статті
Толстого ліпше було б закласти, як я й радив, есей

Метерлінка…” [7].

Листи поета вміщують велику кількість цитат із Біблії, художньої
літератури, філософів, публіцистів. Наявні також описи картин природи,
де мав змогу побувати Василь Барка. Зокрема, в одному з листів до Віри
Вовк читаємо: „В мене новин ніяких”. – І на підтвердження додає. – „Хіба
що, як сказано в Єсеніна: „осуждён я на каторге чувств вертеть жернова
поэм”, — і відбувається декотрий оберт жорен” [7]. Цитує Гете: „Нехай
духовна культура все йде вперед, нехай природничі пошуки ростуть і в
ширину, і в глибину, і нехай людський дух удосконалюється скільки хоче,
але він не перевершить висоти і моральної культури християнства, як воно
сяє і світить в євангеліях” [7].

Уживання цитат більш характерне для поетичних текстів, але в другій
половині ХХ ст. стає невід’ємним атрибутом побутового спілкування,
знаменуючи цим синтез життя і мистецтва. Більшість дослідників
(Н.Степанов [10], У.Тодд [11]) небезпідставно стверджують, що введення
великої кількості цитат у текст кореспонденції сприяє мозаїчності та
багатошаровості останньої.

На наш погляд, цитатний спосіб ведення листовної розмови є не лише
стильовою проблемою, а значно ширше – історико-культурною. Вміст „чужого
мовлення” та його функції в авторському тексті дають змогу з’ясувати
комплекс домінантних мотивів для листів означеного періоду, визначити
коло митців, що поціновувалися дописувачами найбільше.

У працях, присвячених проблемі цитування, вже стало закономірністю
уподібнювати цитату до власного імені, бо, власне, як і ім’я стає
семантично цінним лише після отримання свого носія, так і смисл цитати
відкривається лише з виявом контексту, з якого остання була взята. Але
для епістолярного тексту цього замало, бо контекст цитати обов’язково
включає в себе ще й стосунки між дописувачами, а також їх літературний
статус.

Цитати у кореспонденціях Василя Барки з’являються спонтанно, невимушено.
Автор ніби передовіряє своє слово митцям, яких він поважає. Переважно
поет вказує на походження висловів у листах, і вони отримують право
самостійного голосу в кореспонденціях. Таким чином, лист завдяки цьому,
з одного боку, набуває особливої інтимності (оскільки автор і адресат
без зайвих застережень сприймають і приймають до розмови третього
співрозмовника). З іншого боку, означені цитати привносять у лист
контекст світової культури. „Дорога Віро! – пише Василь Барка до Віри
Остапівни Селянської (Вовк). – За „Православний Вісник” – земний поклін.
Живу <...>, згадуючи слова О.Блока весь час: „поет нічого не повинен
мати” [7]. Водночас цитатний матеріал у кореспонденціях поета демонструє
феноменальний духовний діапазон автора.

???????$?????

????????????

???????????? ?????????ціями Василя Барки дає також змогу виокремити
цитати мовою оригіналу (німецькою, англійською). Зокрема в одному з
листів до Віри Вовк Василь Барка зазначає, що надсилає їй один із
висловів Гете з 1832 року німецькою мовою: „Mag die geistige Kultur nun
immer fortschreiten “moden die Naturwissenschaften in immer bereiter
Ausdehnung und Tiefe wachen, und der menschliche Geigt sich erweifern
wie er will uber die Hoheit und siffliche Kultur der Christentums, wie
es in den Evangelien Schimmert und lenchten, wird er nicht
hinauskommen!” [7]. Це дає змогу робити цитованих авторів учасниками в
листовному спілкуванні.

Найчастіше поет цитує німецькою мовою, посилаючись на те, що його
дописувачка германістка. Аналіз кореспонденцій дає нам змогу говорити
про особливу свідомість Василя Барки, що знайшла свій вияв у листах до
Віри Вовк, у цитуванні улюблених німецьких авторів мовою оригіналу, у
використанні німецьких мовних формул, які відображають особливості
мислення цитованих митців слова. Усе це водночас окреслює й коло
зацікавлень Василя Барки, оформляє поліфонізм звучання його листів. Так
само означений матеріал засвідчує, з якою увагою поет ставиться до
адресата.

У листах митець демонструє прекрасне володіння багатьма стилями –
діловим, художнім, науковим і т. ін. У них відсутні шаблонність, що у
інших адресантів може засвідчувати певну безпорадність. Водночас для
листів поета не характерна мозаїчність, фрагментарність, постійна зміна
інтонації, побутовізми не чергуються з високими матеріями, іронія з
діловитістю. Зміст кореспонденцій поета прагматичний.

Аналіз письменницького листування другої половини ХХ ст. засвідчує, що
термін „лист” справді не має чітко окреслених жанрових рамок. Ми знаємо
епістоли як літературно-художні твори, або критично-публіцистичного
жанру, знаємо як ділові документи, що відображають не особисті, а
службові або офіційні стосунки, кореспонденції, що мають ознаки
особистого послання, проте розраховані на публікацію, або, як мінімум,
на поширення в рукописному вигляді, і, врешті-решт, листи, які є
документами приватного спілкування конкретних осіб.

Ж.Ляхова відзначає, що письменницький епістолярій – альмагама, явище
поліфонічне, джерело універсальних знань про життєвий досвід, соціальну
поведінку, психологію переживань, естетичні сприйняття й враження –
складові структур як людської, так і творчої індивідуальностей [9, 87].

Твердження дослідниці носить небезпідставний характер, адже
письменницькі кореспонденції виконують не тільки властиві їм
комунікативні функції, а є проникливою відвертою сповіддю,
філософсько-естетичним трактатом, спонтанним мистецьким одкровенням.
Писати в стилі власної душі неповторного обдарування, але в ім’я
вираження найголовнішого, найсокровеннішого, справжньої суті буття,
отже, на ґрунті синтезу змісту й форми, об’єктивного й суб’єктивного
пізнання та вираження правди-істини. Відтворити головне, суттєве.

Листування Василя Барки засвідчує, що внутрішній світ поета не завжди
виразно проступає в його кореспонденціях. Для нього не характерними були
оповіді-сповіді про стан душі, внутрішні переживання. У листах митець
може поскаржитися на стан здоров’я, подякувати дописувачеві за допомогу.
Про внутрішній емоційний світ письменника, як нам видається, більше
розповідають змальовані картини природи. „Тут, в горах, велика
благодать: зелень, зелень! – і струмки…” [7]. З іншого листа: „Я
переїхав на „Верховину” в гори, і тут серед оленів, що вільно бродять
під вікнами – буду знов зимувати. Недалеко, в одному великому покинутому
саду, ведмідь ласує яблуками… Краса осени тут – як велетенський
іконостас в барвах пурпуру, рожевості, золотого огню, вина, рубінів,
охри, китайки, – все застигло: мов сон” [7].

Відчувається зачудування поета „білим світом”, життям, як великим Божим
даром, проглядається емоційний стан людини, що прагне пізнати цей світ,
відчуваючи себе його невід’ємною часткою.

Варто зазначити, що до описів-вражень від природи, пейзажу зверталися у
своїх кореспонденціях і попередники Василя Барки. Зокрема, аналізуючи
приватні листи Т.Шевченка, Ж.Ляхова відзначає, що останні “містять описи
картин природи – оточуючої чи відтвореної за спогадами” [8, 81].
Означене явище дослідниця мотивує тим, що Т.Шевченко був не лише поетом,
але й художником. Через те привабливість пейзажного малюнка досягається
в його листах шляхом створення зорових і слухових образів.

Дослідники епістолярної спадщини Лесі Українки також акцентують увагу на
наявності в її листах описів-вражень від подорожей. Зокрема маємо змогу
спостерігати описи ялтинського пейзажу, єгипетських пірамід та картин
української природи.

Кореспонденції М.Коцюбинського, які за свідченням В.Гладкого, носять в
цілому утилітарний характер [3, 16], вміщують описи карпатських та
капрійських пейзажів. Останні “вражають пластичністю і розмаїтістю
кольорів і складають разом наче цілий згусток, цикл живих вражень від
подорожей” [3, 16].

Однак, листи Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника
вміщують , за слушним твердженням дослідників, описи-враження. Зовсім
іншу роль картини природи відіграють у Василя Барки.

Звернення до природи в листах митця не випадкове, а дуже характерне. І
свідчить останнє, на наш погляд, про те, що письменник мав за обов’язок
не просто розповісти про все це, а більше – він почувався кимсь на
зразок посланця, що повинен був зафіксувати все це для прийдешніх
поколінь.

Пейзажі у письменника – як своєрідний гімн життю, земній красі.
Водночас, ущерть насичені ліризмом, вони віддзеркалюють органічну
єдність людини з чарівною природою, передають найтонші коливання настрою
письменника. Ліризм кореспонденції – це не лише стильова ознака, а й
настроєва домінанта, що зумовлює глибинну поетичність останньої, зміст
якої увиразнюють поетичні малюнки природи. „В нас тут щойно висвітилася
осінь – сказати б старомодно „орифлямна” панорама, в якій золото барв
перемішані з кров’ю, вином, китайкою, пурпуром, – все це в колосальних
процесіях смолоскипних стовплюється по схилах гір, що заступають
голубизну неба і вічність. Застигло! Чути, як комашка зітхає” [7].

Розлогий уривок з листа засвідчує, що поет передає не лише красу і велич
природи, усе гармонує з його душевним станом. Кожне слово набуває
особливого значення, маємо змогу простежити взаємозалежність, яка існує
між духовним світом людини та природою. Описи пейзажів для Василя Барки
– не просто об’єкт для спостережень, аналізу і не психологічний
інструмент для дослідження людської душі. Митець розкриває внутрішню
сутність світу природи, її облаштованість, цілісність, організованість
та здатність до постійного оновлення.

У поетичній палітрі Василя Барки маємо змогу спостерігати елементи
різних стилів і напрямів. Тут проглядаються символістські, а подекуди й
футуристичні вияви. Автор користується великим спектром кольорів:
червоний, золотий, рожевий, рубіновий. Кольористика – помітна риса
індивідуального стилю поета.

Спостереження над епістолярієм поета дає змогу побачити, що навколишня
дійсність, віддзеркалюючись у свідомості Василя Барки, породжувала
безліч образів, що вилились у листах. Інші кристалізувалися і згодом
ставали творами.

Стань, ясна ясочко, стань, квітко вишні,

бо спогади страждання будять,

бо океан, гірку біду надпивши,

мережку розлива на грудях [4, 207].

Характерний для листів і ускладнений синтаксис. Пунктуаційні знаки
найчастіше оказіональні й грають смисловим потребам внутрішньої
інтонації твору.

Аналіз епістолярної спадщини Василя Барки засвідчує, що особливість
кореспонденцій поета проявляється в ерудиції, послідовності вираження
думки, вміння надавати останнім художнього забарвлення. Такий тип листів
можна дефініювати як інтелектуальні діалоги.

На підставі здійсненого дослідження зроблені певні висновки:

листи Василя Барки несуть на собі відбиток творчого обдарування поета;

при умовності будь-якої класифікації можна окреслити внутрішню жанрову
диференціацію кореспонденцій митця, в основі якої лежить перш за все
тематика, що визначає й формальні, й стилістичні особливості останніх;

листування характеризується дифузією: взаємопроникненням літератури,
інформації, поєднанням об’єктивного і суб’єктивного.

У процесі аналізу кореспонденцій Василя Барки виявлено ряд аспектів, що
потребують подальшого вивчення: епістолярій як джерело генези
відповідних форм світогляду митця; розкриття аксіологічного та
гносеологічного аспектів художнього мислення письменника в його
листуванні.

ЛІТЕРАТУРА

Богдан С. „Магічне свічадо” епістолярію Василя Стуса // Дивослово. –
2004. – №1. – С.19-23.

Вашків Л. Епістолярна літературна критика: становлення, функції в
літературному процесі. – Тернопіль: Поліграфіст, 1998. – 134 с.

Гладкий В. Листи письменників // Українське літературознавство. – Львів,
1970. – Т.8. – С.13-17.

Історія української літератури ХХ ст.: У 2-х кн. – Кн.2. – Ч.2:
1960-1990-ті роки: Навчальний посібник / За ред. В.Г.Дончика. – К.:
Либідь, 1995. – 512 с.

Коцюбинська М. „Зафіксоване й нетлінне”. Роздуми про епістолярну
творчість. Дух і Літера. Харківська правозахисна група – К., 2001. – 299
с.

Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному
процесі 20-50-х років ХХ ст. – К., 1998. – 306 с.

Листи Барки Василя до Віри Вовк // Центральний державний архів-музей
літератури і мистецтва України. – Ф.1212, опис 1, справи 136.

Ляхова Ж. За рядками листів Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1984. – 134
с.

Ляхова Ж. Теоретичні питання дослідження епістолярію українського
письменства // Третій Міжнародній конгрес україністів. – Харків, 1996. –
Том: Літературознавство. – С.85-91.

Степанов Н.Л. Дружеское письмо начала ХІХ века // Поэты и прозаики. –
М., 1966. – 360 с.

Тодд У.М. Дружеское письмо как литературный жанр в пушкинскую эпоху /
И.Ю.Куберский (пер. с англ.). – СПб., 1994. – 207 с.

“.Щоб було слово і світло”: Листування Григора Тютюнника / Передмова,
упоряд., приміт., підготовка текстів О.І.Неживого. – Луганськ:
Альма-матер, 2004. – 232 с.

Похожие записи