.

Жанрова своєрідність роману Джона Фаулза “Деніел Мартін” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5972
Скачать документ

Жанрова своєрідність роману Джона Фаулза “Деніел Мартін”

Джон Фаулза – один із тих англійських письменників-постмодерністів, які
не лише проводили своєрідний експеримент з оповідними формами, а взялися
за відродження традицій у написанні романів.

Роман Джона Фаулза “Деніел Мартін” є найяскравішим прикладом тонкого
поєднання рис декількох літературних напрямків із сучасними тенденціями.
Роман “Деніел Мартін” – це спроба знайти та зрозуміти себе в своєму
часовому просторі, відображаючись одночасно в дзеркалах минулого та
майбутнього.

Актуальність даної роботи полягає в прагненні зрозуміти оманний світ, в
якому опинилося людство. Панівною й вирішальною категорією сьогодення є
поняття постмодернізму як філософського явища. Тому знайти пояснення
самому життю можна шляхом проникнення в твори видатних письменників
сучасності. Зростає інтерес літературознавців до детективного жанру,
дослідники намагаються пояснити його популярність, що не знижується вже
сто п’ятдесят років. На нашу думку детективний жанр необхідно розглядати
на даному етапі розвитку літератури, як складову частину епохи
постмодернізму, який увібрав в себе багато рис від різноманітних жанрів,
ставши не лише їх сукупністю, а самостійним літературним організмом.

Новизна дослідження полягає в тому, що творчість Джона Фаулза
розглядається в незвичайному ракурсі – не тільки в контексті постмодерні
стичних тенденцій, але й як таку, що включає в себе елементи
детективного жанру. Такий погляд на творчість письменника, та зокрема на
його роман “Деніел Мартін”, дозволяє вийти за рамки звичного сприйняття
стилю письменника, відкриває нові можливості для подальшого дослідження
творчості Джона Фаулза.

Традицію постмодернізму важно уявити без постаті англійського
письменника Джона Фаулза. Його романи “Колекціонер”, “Личина”, “Жінка
Французького лейтенанта”, “Маг”, “Деніел Мартін” вже стали класичними
зразками, у яких яскраво виражені такі риси постмодерних творів як
інтертекстуальність, всеохоплююча іронія, інтелектуальна гра з читачем,
стильова віртуозність тощо.

Джон Фаулза – один із тих англійських письменників-постмодерністів, які
не лише проводили своєрідний експеримент з оповідними формами, а взялися
за відродження традиції у написанні романів. В умовах розвитку
постмодернізму й росту соціальної стурбованості поступово формувався
художній синтез, без особливих зусиль відбувалося “об’єднання
реалістичної тези з постмодерністською антитезою – у мистецтві вищого
ґатунку, в романі, що привертає загальний інтерес” [6, 330]. Саме в
Англії з’явився роман, в якому є й типовий характер, й типові обставини
– образ постмодерніста в постмодерністську епоху. Як зазначив
Т.Я. Красавченко, “на сучасному історико-літературному етапі саме
поєднання соціальної проблематики, тобто реальності, із традицією та
фантазією, грою уяви… виводить англійський роман із стану тихого,
скромного існування на периферії у перший ряд – на світову орбіту”
[10, 128].

У таких творах письменника як “Маг”, “Колекціонер” і “Аристос”
(підзаголовок «Автопортрет в ідеях» ) у центрі уваги автора проблеми
людського кохання, волі й почуття відповідальності за свій вибір. Усі
наступні книги Фаулза: романи “Деніел Мартін” (1977), “Мантиса” (1982),
збірник новел “Вежа з чорного дерева” (1974), “Личина” (1985), збірник
“Вірші” (1973) – у різні роки повторили успіх автора, створивши укупі
дивний, багатоликий і різноманітний світ Фаулза, у якому цікавість
сюжету доповнюють складні, часом плутані філософські міркування; світ, у
якому стиль вікторианського роману невіддільний від латиноамериканського
“магічного реалізму”; світ, витканий з незліченого сполучення самих
несподіваних літературних асоціацій: від середньовічних французьких
балад – до сучасних письменників-абсурдистів. Герої Фаулза завжди несуть
у собі таємницю складної, часом дивної, часом не дуже чарівної – але
незмінно заворожливої особистості.

Головною наскрізною філософсько-літературною проблемою письменника
літературознавці вважають проблему власне художньої творчості, ролі
уявного та реального, свідомого та позасвідомого як базисних чинників
мистецького процесу. Для Фаулза справжня література – це постійний
пошук, формальний експеримент, елементи перевтілення, можливість
вільного вибору форм. Письменник не випадково проводить своєрідний
експеримент з оповідними формами. Він упроваджує різноманітні сюжетні,
образно-стильові засоби, що створюють неповторну духовну атмосферу його
прози, використовує різні типи романної оповіді із однією метою:
утвердження свободи як витоку і як наслідку творчого процесу.

Роман “Деніел Мартін” (1977) – головне творче досягнення прозаїка.
Центральні проблеми – доля творчої особистості, зв’язок індивідуальної
моралі й духовного клімату характерні для нашого часу, як зазначає
Н.Ю. Жлуктенко [5, 144].

Філософську концепцію роману “Деніел Мартін” Фаулза називає як і раніше
екзистенціалізмом. Правда, як зазначає Н.Ю. Жлуктенко, це “не
безжалісний, похмурий екзистенціалізм спустошеності й тотальної
безвихідності, а суб’єктивно-ідеалістична теорія спасіння людини, її
духовного відродження засобами творчої діяльності й кохання, власно
кажучи, програма абстрактного гуманізму в його класичному варіанті”
[11, 393]. Фаулз приводить свого героя до уявлень про високе мистецтво,
яке пронизано ідеями часу, почуттям гармонії й духовності. Безперечним є
й результати морального розвитку героя. Особиста доля Мартіна являє
собою хаотичну плутанину щасливого й нещасного кохання, а часом й
зв’язків без кохання. Така доля – результат його розчарування в духовних
цінностях, а також й зрада почуття відповідальності за кохану істоту на
противагу типово екзистенціальним інстинктам здорового тіла. Його
почуття до Джейн Мелорі, що народжуються під час спільної подорожі у
Єгипет, – спроба духовної реабілітації, спроба знайти гармонічну єдність
почуттєвого та духовного початків кохання. Серйозність моральних намірів
Фаулза в даному випадку дозволяє оцінювати щасливу кінцівку не як
розв’язку дешевої мелодрами, а як свідомий прийом художника-мораліста.

“Деніел Мартін” – роман не однозначний”, – зазначає В.В. Івашев, – “тому
вимагає серйозного вивчення й міркувань над його текстом. Значення
сказаного й показаного в цій книзі виходить за рамки якого-небудь одного
жанру. Це і соціальний, і психологічний роман, це і роман із
підкресленою філософською тенденцією” [7, 457]. На протязі всього роману
(навіть на протязі всього свого життя) Деніел Мартін намагається знайти
відповіді на багато запитань, його існування перетворюється на постійний
пошук. Головний герой залишається сам на сам із своїми запитаннями,
адже, словами Фаулза, “на найважливіші питання в житті ніхто інший не
зможе дати відповідь, окрім самої людини” [16].

М.А. Можейко стверджує, що детектив – це “літературний жанр, інтрига
якого організована як логічна реконструкція емпірично не спостережених
подій (а саме – злочину)” [12]. Інші дослідники називають детективом і
сам художній твір, “в основі сюжету якого лежить конфлікт між добром і
злом, реалізований у розкритті злочину” [4]. Детективом також прийнято
називати головного героя детективних творів, який безпосередньо
залучається до розв’язання загадки злочину.

Основа жанру полягає у наявності двох сюжетних ліній, в основі котрих
лежить, як правило, два конфлікти: між жертвою та злочинцем та між
злочинцем та сищиком, лінії, які можуть перетинатися, свідомо
заплутуватися автором, але неодмінно приводити до розв’язки, що пояснює
все незрозуміле, загадкове і таємниче.

Основною жанрообразуючою ознакою детектива слід вважати наявність у
ньому загадки. Вона тут має свої особливості. По-перше, загадкою не
можна вважати відсутність інформації про щось. По-друге, загадкою можна
вважати лише те, що має розгадку. Наприкінці детектива всі загадки
повинні бути розв’язані, й розгадки повинні відповідати загадкам.
По-третє, загадка повинна потребувати деякої роботи думки, логічного
мислення. Читаючи ідеальний детектив, читач повинен більш-менш
усвідомлювати, в чому полягає загадка, та мати всю необхідну для її
розв’язання інформацію [3].

Хоча детектив як жанр літератури постійно розвивався та продовжує
розвиватися, вбираючи в себе все більше різноманітних рис, були зроблені
спроби визначити чіткі кордони жанру. Теоретики детективного жанру
неодноразово намагалися скласти так названі “рецепти”, і подекуди
висловлюють вельми резонні міркування.

Неоціненний внесок у розвиток детективного жанру (насамперед у розвиток
теорії детективу) зробив Уіллард Хантінгтон (1888-1939), відомий під
псевдонімом С.С. Ван Дайн –

американський журналіст, видавець, мистецтвознавець, письменник, автор
детективних романів.

Райт наполягає на ігровому характері детективу, вважаючи за зайву розкіш
і витонченість стилю, і любовний інтерес, і соціальну спрямованість. За
його переконанням, повсякденність може бути присутньою у детективних
сюжетах остільки, оскільки додає їм деяке життєсхожість.

У колі визнаний європейських митців-постмодерністів постать Джона Фаулза
є прикметною; важко уявити традицію постмодернізму без творчого вкладу
цього англійського письменника. Основні проблеми, що турбують Джона
Фаулза, – це проблеми взаємин людини і мистецтва, проблеми відчуження
мистецтва, еволюції письменника як само занурення у творчість. Творчість
Фаулза також наповнена елементами детективного жанру, що вносить
гармонію у хаотичні світи героїв творів, додає романам письменника
інтригую чого відтінку та залучає читачів до розв’язання таємниць.

Для деяких митців використання детективного сюжету або елементів
детективу виявилося засобом створення “порядку”.

Майже будь-який твір здається читачеві цікавішим, захоплюючим, якщо в
ньому він може знайти деякі елементи, властиві детективному жанру.
Творчість англійського письменника Джона Фаулза, на наш погляд,
пронизана елементами детективного жанру.

Починаючи з “Колекціонера” Джон Фаулза стає главою англійського
постмодернізму; саме в цьому романі письменник активно використовує
прийоми написання детективних оповідань. Психологічний детектив Фаулза
нагадує екзистенцій ну притчу. Елементи умовності в побудові –
замкнутість простору, відносна щільність часу, невелика кількість
персонажів, виключність ситуації, параболічність конфлікту – обумовлені
природою жанру.

Роман “Деніел Мартін” по суті є цікавим та достойним уваги з ряду
причин. Насамперед нас він цікавить із точки зору наявності у ньому
елементів детективного жанру.

Беручи за основу фундаментальні принципи написання детективу у його
класичному виді, слід зазначити, що існує деяка типова схожість
характерів головних героїв детективу та головним героєм роману Даніелем
Мартіном, про що мова йтиметься пізніше.

На присутність такого елементу у детективі як “таємниця” також указував
С.С. Ван Дайн у “Двадцяти правилах для написання детективних романів”
[8, 38]. У Деніела також є своя таємниця, яку він розділив із Джейн –
нареченою, а згодом і дружиною, свого кращого друга Ентоні.

Тема злочину не оминула роман Джона Фаулза. Головний злочин, скоєний у
романі, –

зв’язок Деніела із Джейн, який вилився у зраду. В цьому сенсі Деніел
Мартін уособлює в собі злочинця, так і детектива – він вистежує й
розслідує; збирає всі шматочки втраченого минулого й розбитих ілюзій,
які в кінці кінців послужать ключем до розгадки.

При написанні роману у Джона Фаулза було багато прикладів того, який
ефект можна досягти, вводячи елементи детективного жанру у твір. Роман
“Деніел Мартін” однозначно є неповторним і своєрідним, але в ньому можна
помітити риси та відтінки, добре знайомі вітчизняним читачам. Недарма,
мабуть, одну з глав роману Фаулза називає “Злочин і кара”, звертаючись
до творчості визначного російського письменника ХІХ ст.
Ф.М. Достоєвського.

В центрі кожного великого роману Достоєвського стоїть яка-небудь одна
виняткова, загадкова людська особистість, і його герої займаються
найважливішою та найголовнішою людською справою – розгадкою таємниці
цієї людини; саме цим й визначається композиція всіх романів
письменника. В романі “Злочин і кара” Достоєвський уміло передає
душевний стан головного героя, зображує нестерпність життя Родіона
Раскольникова та тих, хто оточує. Письменник робив це з таким палким
співчуттям, що роман став безжалісним вироком суспільству, що
ґрунтується на соціальній несправедливості. І хоча в романі
Достоєвського звучать інші теми ніж у романі Фаулза, все ж таки обидва
твори за допомогою теми злочину розкривають сутність головних героїв та
світів, у яких вони живуть.

“Деніел Мартін” – роман не однозначний, а тому вимагає серйозного
вивчення й міркувань, над його текстом. Значення сказаного й показаного
в цій книзі виходить за рамки якого-небудь одного жанру. Це і
соціальний, і психологічний роман, це і роман із підкресленою
філософською тенденцією.

Тема злочину червоною стрічкою проходить через увесь роман. З перших
строк твору під час описання жнив читач стикається з картиною загибелі
кролів: “Тепер кролі, й великі, й маленькі, вистрибують через кожні
декілька метрів: одні – збожеволівши від жаху, інші –

з холодною рішучістю. Старі кидаються на білі клубочки, б’ють їх
палицями, спіткаються, падають; діти поводять себе так само. Гомін,
вереск, лайка, тріумфальні вигуки; безжалісна хортиця мовчки носиться,
крутиться, клацає зубами. Останній прокіс. Біля невидимих ножей жниварки
лунає пронизливий крик – так кричить від болю дитина. Не зупиняючись,
Льюіс показує за спину. По стерні повзе кролик з покремсаними задніми
лапками. Підліток підбігає й піднімає його: замість задніх лап стирчать
окровавлені оцупки… Підліток б’є кроля раз, другий, третій; потім
обертається й кидає тушку до купи. Осклянілі очі, застиглі вусики, м’які
вуха, білосніжні хвостики” [6, 10]. Неймовірна жорстокість описів змушує
читачів сприйняти епізод не інакше, як злочин над природою, тваринами,
самим життям. Фаулз не першим вводить у роман образ тваринних страждань
для зображення людських, символу смерті того, що “не встигло народитися”
[13, 5]. Головний герой “Злочину і кари” Раскольников, гаряче сприйнявши
людські страждання, бачить символічний сон, де змальовується звіряче
побиття коня, що переростає у картину нестерпних людських мук.

Образ смерті знову постає перед обличчям Деніела декілька років потому,
коли під час мирної прогулянки на човні разом із Джейн вони натикаються
на труп жінки у очеретах. Як зазначив Ван Дайн: “Без трупу в
детективному романі не обійтись, й чим натуралістичніше цей труп, тим
краще. Тільки убивство робить роман достатньо цікавим” [8, 38]. Саме це
“правило” Фаулза використав достатньо успішно; описи не відрізняються
своєю огидністю, натомність викликають у читача почуття жаху та жалю.

Головний злочин, скоєний у романі, як вже зазначалося – зв’язок Деніела
із Джейн, який вилився в зраду. Це духовний злочин – порушення соціально
установлених канонів, крадіжка того, що тобі по праву не належить, обман
дорогих для тебе людей, вбивство мрій та щасливого майбутнього.

На цьому зради Деніела не закінчились. Переїхавши до Америки, до
Голівуду, він зраджує Нел знову; цього разу з жінкою, яку він ледве
знав. Але за зрадою своїй дружині криється більш глибокий зміст. Ще зі
шкільних лав він відчував себе англійцем, не британцем; і хоча це
почуття не було глибоким, Деніел відносив себе до “нації обдурених
патріотів” [13, 81]. Англієць – не просто аналітик за природою, він
захоплюється само попранням, самобичуванням. Ця самозакохана
захопленість власним переживанням породжує егоїзм. Для Денієла Мартіна
англійське означає і складну власну психологію, риси вдачі, які він
постійно аналізує та усвідомлює, і чуття справедливості й любові до
свободи.

Переїхавши до Америки, Деніел знову зраджує дружину, і в цьому
вбачається навіть зрада своїй країні, словом, він “завів інтрижку із
самою Америкою” [13, 83]. Тішення свого егоїзму було насправді злочином
проти моральних стандартів та цінностей, але для нього це насамперед
було засобом виживання в сучасному хаотичному світі. Фаулз зазначає, що
він був краще підготовлений до майбутнього ніж його сучасники саме тому,
що “жертвував заради свого егоїзму” [31, 82]. В Америці робота над
сценаріями відвертала від минулого, давала змогу не бачити навколишньої
дійсності по-справжньому: “…фільм відкидає все, крім того, що
відбувається тепер, не дає змоги зазирнути ні в минуле, ні в майбутнє, і
тому це найбезпечніша мрія” [14, 77].

Деніел не міг повернути втрачених надій; отже втратив усілякий сенс
шукати та будувати нові мрії. Він вирішив замінити їх вбивством моралі,
свого сімейного життя, світлих почуттів тих, хто все ще кохали його.
Навіщо прагнути чогось, що назавжди втрачено?

Думка про те, що вони з Джейн зрадили Ентоні та Нел, примусила Дена
взяти всю провину на себе, оскільки Джейн прийняла католицтво та вийшла
заміж (таким чином спокутувала свої провини). Перед своєю смертю Ентоні
зізнається другові, що злочин насправді створив не Деніел, а він сам.
Деніел просто завжди залишався самим собою, не намагався здаватися
кращим, ніж є насправді. Ентоні навіть виправдовує зради Деніела своїй
дружині, кажучи, що сам не є кращим за нього, хоча і не зраджував Джейн.
Він задає Дену питання: “який же гріх страшніше – зрадити дружині, чи
змінити дружину?” [14, 81]. Ентоні відібрав у Джейн найдорожче – її
саму, вона вимушена була підпорядкуватись своєму чоловіку, вірити у те,
у що він вірив, думати так, як він хотів. Звісно, Джейн мала свободу
вибору, але пожертвувала нею заради Ентоні.

Через чверть століття після розриву стосунків із друзями через
скандальну п’єсу, в якій у гротескному вигляді Деніел зобразив свій
судовий процес про розірвання шлюбу і його причини, ентоні перед смертю
заповідає Деніелові виправити помилки, які скоїли всі вони. Тільки це
змушує Дена запросити Джейн, що давно стала йому чужою, у двотижневу
подорож по Єгипту, здійснювану для роботи над черговим сценарієм. Не
важко здогадатися, що минувшина воскресла, і в новій зраді відродилося
давнє кохання. Цього разу Деніел зрадив свою американську подругу
Дженні, але йому вистачило духу не тільки признатися, а й радикально
перебудувати все своє життя – відмовитися від кіно, залишитися в Англії,
написати роман і навіть підтримати “соціалістичні” погляди Джейн.

TOWoeioeaOOOOOOOOOOOOOOOOOOOO

gd?xI

ijo¤u?yoooooooooooooooooooooooooooo

у, ніж на щасливі роки зрілості, Деніел Мартів спокутував свою вину за
злочин – втрату себе, своїх мрій та переконань. Достоєвському належать
слова: “купляється щастя стражданням. Таким є закон планети. Людина не
народилася для щастя, людина заслуговує на щастя і завжди стражданням”
[15, 24]. Так і Деніел Мартін заслуговує для себе щастя, взаємне кохання
й знаходження гармонії з оточуючим світом непомірними стражданнями й
муками. Але він це право здобув, і у читача є надія, що своїм подальшим
життям він не втратить цього права.

Головний герой роману Деніел Мартін – особистість дуже своєрідна і з
погляду його рис характеру, і його життєвої філософії, і його
літературних переконань. Його образ настільки неоднозначний, що дає нам
змогу роздивлятися його під різними кутами зору. Герой роману ввібрав у
себе і риси романтичного героя, і героя детективного жанру, і характер
людини кінця ХХ століття.

Беручи за основу фундаментальні принципи написання детективу у його
класичному виду, слід зазначити, що існує деяка типова схожість
характерів головних героїв детективу та головним героєм роману Даніелем
Мартіном. Як зазначає Ю.В. Ковальов, більшість героїв детективних
романів та оповідань об’єднує властива їм схильність до усамітненості,
до замкнутого життя, до самоізоляції. У кожного з них в минулому або в
теперішньому існує таємниця, що керує життям, таємниця, яку вони ховають
від сторонніх очей [9, 212]. Всі вони –

люди глибоко освічені, обізнані в науках, у мистецтві, віддані улюбленій
справі. Їм властивий глибокий індивідуалізм на грані егоцентризму,
зосередженість на собі, на своєму інтелекті та емоціях. Перераховані
ознаки, взяті вкупі, дають нам уявлення про героя творів жанру
класичного детективу. Але ж, по суті кажучи, мова йде про деякі загальні
риси характеру, які в повному обсязі або у різних комбінаціях властиві
також героям романтичної літератури взагалі й у специфічному ракурсі
властиві героям детективного жанру. Особисть Деніела Мартіна небагатим
відрізняється від цього еталону героя. Деніел Мартін – випускник
Оксфорду, що досяг популярності як драматург у 50-ті – на початку 60-х
років, а потім віддав перевагу писанню кіносценаріїв, причому не на
батьківщині, а в Сполучених Штатах. Хоча Деніел живе серед людей та
постійно з ними співпрацює, однак його життя більше нагадує плавання
самотнього корабля без певного курсу. Він підданий сумнівам і
коливанням, задає собі безліч питань, на які намагається знайти
відповідь. Фаулз не представляє свого героя ні надзвичайно талановитою,
ні яскравою особистістю, хоча йому притаманні такі захоплення як
цікавість до ботаніки та орнітології.

Один з важливих аспектів романтичного індивідуалізму саме в тому і
полягає, що пізнання світу людиною ставитися в залежність від
самопізнання і тому вимагає самітності, тобто відокремлення від
суспільства, відмовлення від умовностей, традиційних уявлень,
загальноприйнятих ідей, вікових оман, що домінують у соціальній
свідомості людства. Пізнаючи світ, людина повинна залишатися наодинці з
богом (абсолютним духом, універсальним законом, світовою душею і т.д.),
природою і самим собою. Тому Деніел і намагається втекти від свого
буденного життя у Єгипет, де й відбувається духовне оновлення героя.

Перед нами людина, яка перетворила своє життя на ланцюг зрад та обманів,
але всі вчинки Мартіна, як правило, мають філософський підтекст, й
можуть знайти пояснення. Любовна пригода Деніела з Джейн, як узяти до
уваги їхнє вікторіанське виховання, – єресь, а коли повернутись до
теперішнього часу – перший крок, вступ у ХХ століття. Під час останньої
розмови Деніела з Ентоні виявилось, що фатальна пам’ять про той вечір із
Джейн довгі роки переслідувала й Ентоні, бо Джейн розповіла йому все.
Нерішучість Деніела і Джейн, їхнє небажання круто змінити свою долю
зіпсували не тільки їхнє життя, а й життя Ентоні. Ні, та прикра звістка
про зраду нареченої не була джерелом ревнощів для Ентоні – вона стала
джерелом сумнівів у правильності обраного шляху, прожитого життя. Ентоні
так прагнув цієї прощальної розмови з приятелем студентських літ, щоб
розповісти йому про свої помилки, про те, що його життя було самооманою,
а життя Деніела, відкинутого їхнім бундючним суспільством, – істиною.

Ентоні і Деніел – не просто два протилежні характери, в цих образах
Фаулза протиставив два світи – світ мистецтва і світ науки. Але й
перший, і другий недосконалі, навіть карикатурні, бо мистецтво Деніела –
кітч і комерція, а наука Ентоні – відірвана від життя метафізика. Друзі
були антиподами ще замолоду: Ентоні став викладачем філософії й
католиком, Деніел – художником і безбожником. Змолоду їх зблизила
цікавість до ботаніки. Але якщо Деніел, бувши естетом і поетичною
натурою, милувався квітами, то Ентоні намагався знайти новий вид. Це
останнє протиставлення вже надто штучне, не без домішку романтичної
оцінки. Письменник виходить за рамки вірогідності життя й підносить
героїв до рівня літературних символів. Ентоні – втілення
університетської, розумної, стриманої, добре вихованої, старомодної і
трохи снобістської Англії, а Мартін – бурхливого екстравагантного світу
кіно. І для Фаулза, і для Деніела Ентоні – не просто людина, а символ
англійського, точніше, оксфордського духу. Цим він і приваблює, і
відтручує Деніела.

Головний герой роману іноді нагадує нам героя роману Достоєвського.
Родіон Раскольников намагається знайти своє власне місце у житті,
потрапляючи під вплив різних теорій та поглядів на життя. Раскольников
та його душевні переживання – ось центр цілого роману, навколо якого
обертаються всі інші сюжетні лінії. Так само і в романі Фаулза Деніел
Мартін є центральною фігурою, його життєві принципи піддаються
випробуванню, він намагається знайти своє місце і як літератор, і як
філософ, і як людина. Як і Раскольников, Деніел Мартін спочатку і не
мріє, що можна переродитися на найкраще, не вірить в силу віри в Бога.
Обох героїв дратує марність й безглуздість свого існування, тому вони
рішаються піти на злочин. Для Раскольникова – це вбивство людини, для
Мартіна – вбивство моралі та чесноти. Тому душевна боротьба героїв
становиться більш напруженою й заплутаною, вона йде по безлічі напрямів
відразу, і кожен з них заводить героїв в безвихідь.

Найнеприборканіше бажання героя будь-яких детективних романі – розгадати
таємницю, воскресити потоптаний моральний закон, гармонізувати життя.
Деніел Мартін –

герой, що мислить і розуміє: його життя не повинно і не може слугувати
прикладом справжнього відчаю та невдоволеності. Якщо поглянути на життя
героя з іншого боку, то ми не помітимо нічого трагічного. Робота Деніела
Мартіна, незважаючи на свою комерційну сутність, набагато цікавіша від
того, що змушена робити більшість людей. І герою-письменнику майбутній
роман видається не тільки естетичною, а й світоглядною проблемою.
Література відчаю та песимізму здається Деніелу лицемірною та
однобічною. Він, навпаки, мріє жити щасливо, і живе мріючи. Можливо тому
у зеніті свого життя Деніел Мартін перетворюється з пасивної жертви
людських слабкостей, егоїстичних намірів та непередбачених поворотів
долі на людину, яка активно бореться за пошуки свого місця в цьому
світі, пошуки самого себе, такого, яким він завжди мріяв бути. В цьому
сенсі він нагадує образ людини, яка вправі розкрити таємницю життя: у
чому ж полягає справжнє щастя та де його шукати. Як герой античної
трагедії, Деніел Мартін повстає проти влади фатуму, проти
запрограмованого ходу власного життя. В його рішучості переглянути
минуле й почати нове життя – значущість цього людського характеру.
Деніел робить свій вибір, знаходить відповідь – вона в служінні людині,
створенні гуманістичного мистецтва.

У кожної людини на землі була, є чи буде своя таємниця. Як зазначає
А. Вуліс, таємниця – це “романтичний дефіцит нашого знання” [2, 254].
Тому багато письменників роблять саме таємницю невід’ємною складовою
своїх творів. Таємниця життя Деніела Мартіна мала своє існування, свою
природу, свою межу. Вона стосувалася не тільки необачливих вчинків
героя, але ж і його характеру. Деніел Мартін – особистість, розкрита
автором не до кінця, особистість, наповнена рисами непізнаного,
нерозкритого, неосмисленого. “Людина і є таємниця. Її треба розгадати, і
якщо будеш її розгадувати все життя, то не кажи, що втратив час”, –
такої думки про людську сутність Ф.М. Достоєвський [15, 32].

На присутність такого елементу у детективі як “таємниця” також указував
С.С. Ван Дайн у “Двадцяти правилах для написання детективних романів”
[8, 38]. У Деніела також є своя таємниця, яку він розділив із Джейн –
нареченою, а згодом і дружиною, свого кращого друга Ентоні. Подвійна
зрада – з сестрою нареченої і нареченою приятеля – мала свій вплив на
життя героїв навіть через декілька десятиліть. Саме розкриття цієї
таємниці та смерть Ентоні змушує Деніела виправити помилки, які скоїли
всі вони.

Таємниця само по собі гармонійна. Гармонійна в тому ж сенсі, як і кожен
предмет або процес, що має чітку композицію. Це – загадка та розгадка.
Структура таємниці проектується в психологію (бо таємниця являє собою
натяк на існування певної істини), в теорію інформації (бо таємниця –
нестача сигналів, невірне надходження повідомлень), в поетику (бо
набуває серед жанрів ведучу сюжетно-естетичну функцію). Таємниця та її
аспекти зазвичай означають в романі так багато, що специфіка таємниця
часом прирівнюється до специфіки твору в цілому. Вона формує функцію
героїв. Той, кому вона належить, вступає у конфлікт з тим, кого вона
стосується або лише цікавить, якщо навіть не стосується. Існує думка, що
найліпшим є той твір, який довше всіх зберігає свою таємницю. Але, з
іншого боку, відверті, явні таємниці мають свої переваги: вони
приковують до себе увагу, розпалюють цікавість. Детективний жанр, єдиний
з усіх, стандартизує використовувані таємниці. Таємниця детективного
роману повторює його протяжність. Вона дорівнює йому, є синхронною йому,
а в кінцевому рахунку –

йому тотожна. Хоча роман “Деніел Мартін” навряд можна віднести до одного
з видів детективного роману, таємниця в ньому не менш, відіграє важливу
роль. Таємниця розпоряджається композицією роману. Таємниця зради, про
яку дізнається читач майже з перших сторінок роману, перевішує подальший
розвиток подій. Всі події, які відбуваються після цього так чи інакше
пов’язані за зрадою. І навіть тоді, коли таємниця морального злочину вже
розкрита, і всі герої дізнаються про це, вона все ж таки не вичерпує
себе залишає відбиток на самій особистості Деніела, дозволяючи йому
змінити те, що не вдалося змінити багато років тому назад.

Серед героїв таємниця розподілена нерівномірно. Повне знання, доступне
навіть не оповідачу, а лише автору, дістається їм по частинах – більша,
іншим – менша. Але все одно у кінці всі персонажі отримують право на
повноцінне знання. Деніел з Джейн довгий час зберігали таємницю їхнього
інтимного зв’язку на протязі багатьох років. Деніел, як би тяжко йому не
доводилось жити з таким тягарем, був ладен забрати таємницю в могилу, бо
був впевнений, що неможливо щось змінити. Неможливим здавалось йому
відкрити свої почуття до Джейн, розповісти всім, що кохає він її, що
зрадив він не задля того, щоб завдати горя Ентоні та Нел. Ден не був
прибічником створення та збереження таємниць, для нього це було наче
“жити на пороховій бочці” [13, 45]. Але Джейн змусила його зберегти
мовчання, першою й порушивши його…

Перебіг подій змушує Деніела багато років потому дізнатися від свого
умираючого друга Ентоні, що не він був закутий ланцюгами таємниці,
перебуваючи у так званому всевіданні. Звістка про те, що Ентоні всі ці
роки знав про зраду його тоді ще майбутньої дружини, зовсім спантеличила
Дена. Виявилось, що таємниця скалічила не тільки життя Дена, а й їх
усіх. Ентоні, дізнавшись про зраду, зробив вигляд, що нічого не знає і
нічого не відбулося, примусивши свого друга та Джейн спокутувати вину:
Дену – шляхом одруження на Нел, Джейн – шляхом одруження на Ентоні та
прийняття католицтва. Життєві шляхи Дена та Джейн розійшлися, плани були
зруйновані. Ентоні перед смертю відчуває свою провину, скориставшись
зізнанням Джейн, зробивши її своєю дружиною та перетворивши її життя на
лицемірство та відчай.

Деніел став втіленням того, що саме і не вистачало браку Ентоні із
Джейн. Розкриття всіх таємниць є моментом не тільки душевного зцілення
героїв, воно є початком нового життя для Джейн і Дена й кінцем, таким
собі підсумком життя Ентоні. Розставлені крапки над “і” відкривають
двері у нове життя, де ще є можливість повернути яскраве минуле, знайти
втрачені мрії, воскресити приглушені почуття.

Таємниця для Ентоні була своєрідним засобом ідеалізації, прагненням
втекти від дійсності, вгадати за її непристойним обличчям деяку іншу
реальність. Таємниця в очах героїв могла бути і прекрасною, і трагічною,
але вона з’єднала всі ці ознаки, ставши фатальною. Таємниця змінила
життя Ентоні Мелорі, та більше того, прискорила його смерть. Після його
самогубства Деніел гостро відчув: “…минуле, з’явившись невідомо
звідки, знову було з нами” [14, 90]. Одне життєве коло замкнулося, і
герої знову опинилися на вихідних позиціях. Але майбутнє невблаганно
запрограмоване. Те, що Деніел і Джейн намагаються здійснити, є викликом
власній долі.

Фаулз навмисне створює таємницю з подальшого життя Деніела та Джейн.
Така кінцівка твору не лише інтригує читачів, але й наштовхує на роздуми
про те, що недостатньо лише вирішити змінити своє життя, треба докласти
неймовірних зусиль, щоб, по-перше, змінитися самому. Знайшовши свій
шлях, треба постійно додержуватись вибраного курсу. Але складніше для
Деніела все ж таки позаду, й читачі можуть сподіватися, що герой зможе
досягти своєї мрії, адже подорож у тисячі миль починається з одного
кроку.

“Деніел Мартін” ввібрав в себе риси декількох літературних напрямків,
залишившись при цьому непросто їх суміщу, а оригінальним видатним твором
нашого часу. Безперечно, в романі можна прослідити та проаналізувати
традиції романтичної, детективної та постмодерні стичної англійської
прози.

В романі “Деніел Мартін” письменник вдало поєднав елементи детективного
жанру з основними принципами написання сучасного твору. Роман навряд чи
можна віднести до одного з видів детективного жанру, але ж елементи
детективу в ньому все ж таки присутні. Беручи за основу фундаментальні
принципи написання детективу у його класичному виді, слід зазначити, що
існує деяка типова схожість характерів головних героях детективу та
головним героєм роману Даніелем Мартіном. Тема злочину не оминула роман
Джона Фаулза. З перших строк твору під час описання жнив читач
стикається з картиною загибелі кролів, яка дуже вразила
Деніела-підлітка. Образ смерті знову постає перед обличчям героя
декілька років потому, коли під час мирної прогулянки на човні разом із
Джейн вони натикаються на труп жінки у очеретах. Головний злочин,
скоєний у романі, – зв’язок Деніела із Джейн, який вилився у зраду. Це
духовний злочин – порушення соціально установлених канонів, крадіжка
того, що тобі по праву не належить, обман дорогих для тебе людей,
вбивство мрій та щасливого майбутнього. В цьому сенсі Деніел Мартін
уособлює в собі як злочинця так і детектива – він вистежує й розсліду;
збирає всі шматочки втраченого й розбитих ілюзій, які в кінці кінців
послужать ключем до розгадки.

Немаловажним елементом детективу в романі виступає категорія
таємничості.

У Деніела також є своя таємниця, яку він розділив із Джейн – нареченою,
а згодом і дружиною, свого кращого друга Ентоні. Подвійна зрада – з
сестрою нареченої і нареченою приятеля – мала свій виплив на життя
героїв навіть через декілька десятиліть. Саме розкриття цієї таємниці та
смерть Ентоні змушує Деніела виправити помилки, які скоїли всі вони.
Таємниця для героїв була своєрідним засобом ідеалізації, прагненням
втекти від дійсності, вгадати за її непристойним обличчям деяку іншу
реальність.

Література

Брехт Б.О. О литературе. Издание второе, дополненное. – М.:
Художественная литература, 1988. –

С. 279-287.

Вулис А.В. В мире приключений. Поэтика жанра. – М.: Советский писатель,
1986. – С. 254-279.

Детектив. Определение жанра и некоторые особенности поэтики //
HYPERLINK “http://krugosvet.ru/articles/121/1012178/1012178al.htm”
http: //krugosvet.ru/articles/121/1012178/1012178al.htm

Детектив. Хрестоматия // HYPERLINK
“http://krugosvet.ru/articles/121/1012178/1012178al.htm”
http://krugosvet.ru/articles/121/1012178/1012178al.htm

Жлуктенко Н.Ю. Английский психологический роман ХХ века. – К.: Вища
школа, 1988. – 160с.

Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000. Учебное пособие /
Под редакцией Л.Г. Андреева. – М.: Высшая школа, 2001. – С. 292-334.

Ивашев В.В. Литература Великобритании ХХ века. Учебник для
филологических специальных вузов. –

М.: Вища школа, 1984. – 488 с.

Как сделать детектив. Перевод с английского, французского, немецкого,
испанского. Послесловие. Г. Анджапаридзе. – М.: Радуга, 1990.

Ковалев Ю.В. Эдгар Аман По. Новелист и поэт: Монография. – Л.:
Художественная литература, 1984. –

296 с.

Красавченко Т.Ч. Реальность, традиции, вымысел в современном английском
романе // Современный роман. Опыт исследования. – М., 1990. – С. 128.

Литература Англии ХХ век / Ред. К.Л. Шахова. – К.: Вища школа, 1998.

Можейко М.А. Детектив. Постмодернизм. Энциклопедия. Сост. А.А. Грицанов,
М.А.Можейко //

HYPERLINK “http://infolio.asf.ru/Philos/Postmod/detectiv.html”
http://infolio.asf.ru/Philos/Postmod/detectiv.html

Фаулз Джон. Дэниэл Мартин (Перевод с англ. Ю. Здорова) // Иностранная
литература. – 1989.–

№ 10. – С. 5-88.

Фаулз Джон. Дэниэл Мартин (Перевод с англ. Ю. Здорова) // Иностранная
литература. – 1989. – № 11.–

С. 75-117.

Якушина Н.И. Жизнь и творчество Ф.М.Достоевского. материалы для выставки
в школе и детской библиотеке. – М.: Детская литература, 1993.

John Fowles’ literary contribution. BBC NEWS. Entertainment. Arts.
[Cited 07.11.2005] //

HYPERLINK
“http://news.bbc.co.uk/go/pr/fr/-/1/enterinmet/arts/4415524.htm”
http://news.bbc.co.uk/go/pr/fr/-/1/enterinmet/arts/4415524.htm

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020