.

“Я маю надію прислужитися своєму народові…” Осип Маковей (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2193
Скачать документ

“Я маю надію прислужитися своєму народові…”  Осип Маковей

Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. знаменитий появою у літературі нового покоління
перехідної формації, з європейським літературним смаком, новочасними
суспільними і політичними поглядами, з душею, що рветься до соціальної,
гармонійної і щирої діяльності.

Сформований під знаком гуманітарних цінностей, Осип Маковей своєю
творчістю обстоював національну незалежність та ідентичність українців
як повноцінної самодостатньої європейської нації. У цьому контексті його
творчість продовжила й збагатила найкращі традиції як українського
поетичного слова ХІХ ст. (бурлеску І.Котляревського, гумору
С.Руданського, громадянськості І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського,
М.Старицького, сатири В.Самійленка), так і мелодійність, глибину чуття
української народної поезії та західноєвропейської літератури.

Маковей увійшов до літератури в середині 80-х років ХІХ ст. – у час
деструктивних змін літературних канонів, позначений пасивністю
політичного життя, протистоянням неонародництва і модернізму. Як
неонародник, Маковей усвідомлював потребу максимальної консолідації
інтелектуальних сил, щоб відкрити своє істинне національне обличчя,
пришвидшити процес самоідентифікації та послабити суперечності, які
дедалі більше наростали між сферою духовного життя суспільства і
реальною дійсністю. Цій меті підпорядкував життя, діяльність і творчість
Маковей.

Літературна спадщина Маковея велика і різноманітна. Найголовніші
прижиттєві видання його творів: “ Поезія” (1894), “Подорож до Києва”
(1897), повість “Залісся” (1897), збірка оповідань “Наші знайомі”
(1901), “Оповідання” (1904), історична повість “Ярошенко (1905),
“Пустельник з Путні” та інші оповідання” (1909), поема “Ревун” (1911).
Цикл поезій “Гірські думи” (1899), збірки нарисів “Кроваве поле” (1921),
сатиричних оповідань і нарисів “Прижмуреним оком” (1923); велика
кількість поезій, фейлетонів, літературно-критичних та педагогічних
праць, колосальний епістолярій і понині “спочиває” в архівах, чекаючи
свого дослідника і видавця.

Написанню поеми “Ревун” передували такі події. Наприкінці 1909 р. Осипа
Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої
семінарії. Та за ці роки в нього склалися “дуже добрі” службові
відносини в Чернівцях. “Красних не може собі й бажати, – відповідає він
К.Студинському. – Директор людяний, вірить і поважає мене, не контролює
майже ніколи: учу я, як хочу. “Гайдамаків” читаю, не викидаючи “ніже
тієї коми” у школі, в клясі” [4, 125]. Щоб проміняти волю на неволю,
треба “чогось грандіозного”.

Перспектива “ходити поміж дощ з ляхами” і “не бути певним куска хліба” –
не приваблювала. Службу не боюся, писав він дружині 26 жовтня 1909 р.,
– але львівську руську громаду ненавиджу, і все! Скоро би я в ню вліз, я
без війни з нею не всидів би. Забагато там брехні і облуди, щоб я
мовчав”. З іншого боку, рамки провінційного містечка, віддаленого від
центрів культурного життя Галичини, були надто вузькими для повної
реалізації багатогранного таланту і наукового зацікавлення Маковея.
Львів – великий культурно-інтелектуальний центр, де “є з ким поговорити,
є в кого порадитися, є книжки”, чого так бракувало в Чернівцях. Та й на
малу батьківщину – до Яворова – ближче. Після тривалих і тяжких
роздумів восени 1910 р. Маковей прийняв запрошення.

Поема “Ревун” була завершена раніше (1909-1910), проте надрукувати її
автор не наважився, побоюючись,”сатира певно, не припаде до смаку всяким
великим і малим ревунам” (3,Ф.59). Закінчивши поему, Маковей зробив
двадцять рукописних відбитків і надіслав “добрим знайомим у писаних”,
зокрема і К.Студинському: “Ревун – се наш типовий політичний Дон-Кіхот,
чоловік, що береся до поважних справ без поважного приготовленя; се
дурисьсвіт з патріотичними фразами на устах, шлягер (пустомеля. – Н.О.)
і очайдух, котрий знає, що у нас може багато зискати, а нічого не
втратить. Хто лише дивиться на наше суспільне життя в Галичині не
засліпленими очима, сей добачить не одного такого Ревуна і між
представниками народу, і в самім народі» [4, 236].

Перший відгукнувся Б.Лепкий: “Написаний “Ревун” гладко і легко та такою
мовою, що дай Боже, щоб усі писали, [4, 134] отже, чого Вам більше
треба? Чи друкувати – то вже Ваша річ. Бо “ревуни” свого Вам не дарують.
Можете бути певні. Як маєте охоту поборотися, то друкуйте, а ні, то
нехай люди в рукописі читають. Воно своє зробить.

А коли маю бути щирий, то радив би Вам дещо позатирати індивідуальних
рисів, бо занадто видно адресатів. Та ще можна б при остаточнім читанню
опустити дещо з того, що властиво до теми не належить (…) Так як тепер
є, то ревун нагадує героїв Плявта, а опісля підходив би більше до
Терентія. Той останній, на мою гадку, більше надаєся для Вашого способу
писання. У Вас є субтельний сміх, а не такий жировий, на цілу губу” [2,
409-410].

Маковей не послухав поради Лепкого і залишив текст без змін. У поемі
піддано різкій критиці буржуазний парламентаризм, зокрема виборчу
систему в колишній Австро-Угорщині. Політичне дворушництво, ворожість у
ставленні до народу, зрада і запроданство – саме цим уславили себе пани
посли австрійського парламенту. “Заспів” та 20 розділів поеми
простежують життя і рух політичної кар’єри “найславнішого” пана Мирка
Ревуна.

Після щасливого дитинства, незакінченого навчання в гімназії Мирко
Ревун опинився в газеті “Діло”, в якій виступав з різкою критикою
гімназії та професорів, а потім уже взявся на поетів. За рік

Сім поетів він позбавив

Слави їх за двадцять літ;

П’ять повістярів прославив

Так, що став гіркий їх світ!

[5, т.1, 284].

Та скоро він зрозумів безперспективність своєї роботи і послав

Всіх поетів чорту в зуби!

Музикантів – на сміття!

Маляри най топлять груби!

Лиш посольство – се життя…

Будь той посол і худоба,

І дурак із дураків,

Він – незаймана особа,

Він – учитель руснаків!

[5, т.1, 285]

Перший крок до здобуття права бути послом Мирко Ревун розрахував точно-
“стажування” у посла Скоропуди.

Посол сей був адвокатом,

аристо- і демократом,

буржуа, соціалістом,

а в потребі й анархістом.

Як кому було потрібно,

все він боронив подрібно,

параграфом і крутарством,

людяністю і варварством.

[5, т.1, 289].

464j4c4O4/eeeeeeeeeeeeaaaaaeOeOeOeOeOe

gdFa

7>7r7¦7O7th7>BpB?BOBC,CTCzC¬COC?EoooeTHooooooooeTHooooooooeTH

gdFa

панів прогнати з хати”, все робить для того, щоб завоювати довір’я у
виборців і стати послом. Свою програму Мирко висловлює в довгому виступі
на селянських зборах. Він знає, чого хоче мужик, обтяжений непосильними
податками, не захищений законом, зморений дармовою підневільною працею.

Все те треба вам добути!

Треба ж знати, треба чути,

Де, в кого найти усе,

що вам щастя принесе.

Я готов іти до бою!

не поможу головою,

то поможу кулаком,

всюди з братом мужиком!

[5, т.1, 315].

Ревун клянеться солодкими словами, що за хлопа “дасть і кров, аби він
лиш був здоров”. Всі ці обіцянки канули в Лету зразу ж після обрання
його послом. Свої ревунські здібності не міг застосувати у Відні – “мова
страх тяжка й тверда!”.

Він тому й не відзивався,

Слухав інших і дрімав;

До роботи вже не рвався

І охоти вже не мав!

[5, т.1, 319].

Справжньої, корисної діяльності Ревун в парламенті не проявив. Тільки
раз наважився на “героїчний” вчинок, взявши участь у парламентській
бучі, спровокованій брехливою промовою міністра.

А Ревун се як почув, –

до міністра, та до чуба!

Раз лише його махнув –

і сердезі вибив зуба

[5, т.1, 321].

Вибитий зуб міністра приніс йому славу героя-патріота, страждальця за
народ. Він став вагомим аргументом “патріотичної діяльності” посла
Ревуна у звіті перед виборцями. Ревун не мав, власне, про що й
розповідати. Тут йому став у пригоді вибитий міністрів зуб, якого він
привіз із собою як доказ його “патріотичної” діяльності на користь
селян. Ревун говорить про нього, як про “великий порятунок … у недолі
мужика”. Вихваляючись здобутим “трофеєм”, він патріотично вигукує:

Гризли вас ворож зуби,

доводили до загуби,

ваше м’ясо рвали ласо,

проливали вашу кров –

і не мали ви нікого,

щоби вибив хоч одного!

Я наважив, пику спражив –

гляньте: се міністрів зуб!

[5, т.1, 325].

Все сказане Ревуном – чиста правда: і про визиск народу, і про мужицьку
кров, і про “ворожі зуби” гнобителів, від яких селян ніхто й ніколи не
захищав. Але ця ілюзія розвіюється при читанні останньої строфи, яка має
гостро сатиричний характер. Ревун обіцяв своїм селянам-виборцям багато:
скасувати податки, поділити між селянами панську землю і ліси, захищати
їхні інтереси. І замість всього цього – вибитий міністру зуб.

У поемі “Ревун” О.Маковей висміяв різних “дурисвітів з патріотичними
фразами на устах”, викрив їх облудність і фарисейство у ставленні до
народу і його інтересів. Політичний авантюризм і брехливість, демагогія
і маскування під патріота-народолюбця, кар’єризм і угодовство –
визначають суть Ревуна і “ревунства”, породженого і виплеканого часом і
середовищем, вичерпну характеристику якому дав Л.Мартович у листі до
колишнього свого учня Карбулицького: “Подумайте лише: 1. Убійник –
національний герой; 2. Чужоложник – найкращий син; 3. Злодій – оборонець
чужої честі; 4. Адвокат-дерун – найкращий патріот;

5. Редактор – опришок-провідник; 6. Посол – дурень-світило Русі і т.д. А
ми всі є тільки на те, щоби перед отими ріжними героями та світилами
чолом бити. Се справді просто сплачені монети у нас про добро і зло –
дикі інстинкти горою понад усяку справедливість” [6, 10].

З усього сказано письменник зробив рішучий і безкомпромісний висновок:
“Наше суспільне життя оперте в великій мірі на неморальних і шкідливих
основах”. Його сатирична поема – це своєрідна ін’єкція, що знешкоджувала
і направляла ті основи. Прізвище головного героя поеми стало називним
для політичних хитрунів і демагогів з мандатом посла до парламенту,
адвокатів, суддів, що спекулювали народними інтересами, наживаючись на
їх праці.

Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. “Сі
політики воювали зі мною явною брехнею”, “лаяли і безчестили тільки для
того, що оце чоловік, сильний в пері, не йшов навмання за ними і
поважився мати свою думку. Не можу без почуття огиди згадувати сих
часів…” Надмірна увага до своєї персони найбільше дивувала Маковея
марнотратством “націоналдемократичної енергії” для “поборювання
чоловіка, котрий ніколи не бажав і не бажає бути активним політиком, а
лише звичайним громадянином”.

Відповіддю усім недругам була сатирична поема “Ревун. Гостра критика
галицької інтелігенції за її міщанство, захланність, кар’єризм, фальшиве
народолюбство, егоїзм , підле політиканство викликали бурю протестів з
боку галицьких “ревунів”, які пізнали себе в сатиричних образах поеми.
Позицію Маковея в громадських справах цілком схвалювала Леся Українка,
вважаючи, що “замовчувати йому те, в чому він не годиться з
проповідниками політики Буковинських русинів”,”було трудно, просто
неможливо”, “бо тепер такий час, – писала вона в листі до
О.Кобилянської, – що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і
як то тяжко для обох”. В численних сутичках з різними супротивниками,
зокрема й з урядового табору, Маковей змушений був шукати компроміс у
службових справах (так було неодноразово в Чернівцях і у Львові), але
принципами демократичного діяча-правдолюба він не поступався ні перед
ким.

Ще при житті Маковей мав надію прислужитися своєму народові, щоб він
його згадував добрим словом. Сатира письменника набула характеру не
тільки соціально-психологічного, а й соціально-політичного,
філософського. Вона стала зразком для наступного покоління українських
письменників, в творчості яких зростала сила сатиричного викриття,
розширювався і поглиблювався предмет сатири, дедалі більше
різноманітними і досконалими ставали її художні форми й засоби.

Осип Маковей нещадно розвінчував, висміював, засуджував все, що ставало
на перешкоді людям бути людьми, що тримало в неволі його народ, заважало
національному поступу. Сатира письменника не втратила актуальності й
нині. Відгукуючись на злобу дня, він намагався зачепити найголовніші
проблеми життя людини. Його гострий проникливий розум ніколи не
зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ в її сокровенну
сутність.

Література

Козоріс М. О.Маковей / /Маковей О. Вибрані оповідання. – Харків; Київ,
1929.

Лепкий Б. Лист до Маковея 27 вересня 1910 р. // Журавлі повертаються: З
епістолярної спадщини Б.Лепкого. – Львів, 2001. – С.409-410.

Маковей О. Лист до Ольги Маковей від 26 жовтня 1909 р. // ВР ІЛ
ім..Т.Шевченка НАН України. – Ф.59. – Арк. 319.

Маковей О. Лист до К.Студинського від серпня 1910 р. // У півстолітніх
змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського. – К., 1993. – С.236.

Погребенник Ф. О.Маковей // Маковей О. Твори: В 2 т. – К.,1990. – Т.1.
Поетичні твори. Повісті.

Цит за кн. Засенко О. Осип Маковей (Життя і творчість). – К., 1968.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020