Міністерство освіти України

Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича

Кафедра української літератури

Хриптун

Світлана Іванівна

Вивчення творчості

Пантелеймона Куліша

в середній школі

(Дипломна робота)

Науковий керівник:

Фаріон А.О.

Чернівці

1999

ВСТУП.

Проголошення незалежної демократичної української держави, процес
національного відродження постановили перед загальноосвітньою школою
завдання по-новому підійти до викладання основ наук, зокрема літератури.
Національна українська школа може будуватися лише на основі
етнопедагогіки, споконвічних традицій, звичаїв та обрядів, відновлення
історичної пам’яті українців. Цей складний і тривалий процес передбачає
цілий комплекс організаційних, дидактичних, методичних, психологічних,
виховних заходів. Рідна українська література в цьому комплексі (разом
з українською мовою України, та народознавством) — не просто
найголовніша складова, а й фундамент цієї ідеологічної системи.

Літературній освіті відводиться особлива роль у формуванні соціального
й морального обличчя юних громадян нашого суспільства, оскільки
література є могутнім джерелом національної духовності, своєрідним
генетичним кодом, пам’яттю народу. У художній літературі знаходять своє
вираження його історія, його моральні цінності, ідеали, традиції, його
ментальність, національний характер. Оволодіння національною літературою
— це шлях до досконалого оволодіння українською мовою. Адже
першоелементом літератури є мова в її різноманітних стильових
вираженнях.

Нині духовне життя українського народу вступило в нову, не знану досі
фазу: в літературу, мистецтво повертаються імена і твори репресованих,
викреслених з творчого процесу митців.

Відбувається активний процес дослідження їхньої творчості, визначення
місця в літературі свого часу і в духовній скарбниці сучасності. В їх
дослідженні й оцінці допомагають нам “Історія українського письменства”
Сергія Єфремова, “Історія української літератури” Дмитра Чижевського,
літературознавчі праці Михайла Грушевського, Григорія Костюка, Михайла
Возняка та інших.

Вивчення літератури в загальноосвітній школі відбувається сьогодні в
умовах звільнення суспільної свідомості від ідеологічного диктату, що
впродовж десятків років гальмував розвиток методичної науки.

За останні роки з’явилось чимало праць з методики викладання
літератури, у яких наголошується на тому, що цей предмет має вивчатися
як мистецтво слова, бо художня література розкриває естетичну суть
життя, дає людині справжню радість, підносить її духовно. Національні і
загальнолюдські цінності, відтворені в мистецтві, допомагають формуванню
духовно багатої особистості, громадянина, що має високі етичні й
моральні чесноти, шанує минуле, дбає про майбутнє свого народу, України.
Навчальні програми, створені в Інституті педагогіки АПН України, за
якими працюють учителі — словесники, містять ряд змін як у структурному,
так і в змістовому планах. У програмі з’явилися нові твори для
текстуального вивчення і самостійного читання, нові списки творів для
позакласного читання; передбачено також вивчення літератури рідного
краю.

Літературознавці, методисти, учителі-словесники по-новому дивляться на
замулену більшовицькими догмами історію української літератури,
заполітизовану літературну практику, сфальсифіковану текстологію.

Сучасна літературна освіта школярів зорієнтована на вивчення літератури
як “мистецтва і як образне вираження духовного життя народу”, а шкільна
програма з літератури є “часткою культури нації”. Програма, її змістове
наповнення — то віддзеркалення самого змісту літературної освіти
учнівства. Тому так важливо, що за останні роки помітно змінилася
палітра літературних творів, включених до програми. Нині нею
передбачено вивчення творів авторів, яких не так давно в школі не можна
було згадувати, — В.Винниченка, О.Олеся, М.Вороного, В.Са-мійленка,
А.Чайківського, Б.Лепкого, М.Хвильового, І.Багряного, М. Кулі-ша, У.
Самчука, Л. Костенко, В. Симоненка, В. Стуса та інших.

Серед імен, з яких після півстолітньої заборони знято тоталітаристське
табу, — ім’я самовідданого трудівника на ниві української літератури і
культури — Пантелеймона Олександровича Куліша. В умовах демократичної
державної України повертається до читача його багатюща творча спадщина —
джерело духовного збагачення нашого народу.

Передбачене нині діючою програмою вивчення творчості Пантелеймона
Куліша дає можливість учням ознайомитись із багатогранною діяльністю
великого подвижника національної культури, письменника, етнографа,
фольклориста, історика, видавця, громадського діяча, соратника Шевченка
по Кирило-Мефодіївському товариству і продовжувача його ідеї боротьби за
незалежну Україну, спонукає учнів до збагачення їх духовного світу
знанням Кулішевих художніх творінь.

Якщо про вивчення у школі більшості письменників, передбачених діючою
програмою, написано багато методичних розробок, статей, то такої
літератури стосовно вивчення творчості Пантелеймона Куліша, на жаль, ще
надто мало. Серед небагатьох журнальних публікацій назвемо С.Болтівця
“Психологічні поезії Пантелеймона Куліша”, О.Гнідан і Н.Осьмак
“Світогляд Пантелеймна Куліша”, О. Слоньовської “Гетьмани, гетьмани,
якби-то ви встали”, Н. Яценко “Історизми в романі П.Куліша “Чорна рада”
і І. Турло “Тестові завдання до теми “Пантелеймон Куліш”. Проте немає
між вищевказаними працями праці про методику вивчення П.Куліша в цілому.

Цю прогалину в шкільній методиці викладання української літератури ми й
спробували бодай частково заповнитии міркуваннями, викладеними в нашій
дипломній роботі, мета якої — розробити методику вивчення в середній
загальноосвітній школі (в межах нині діючої програми) життя і творчості
П. Куліша, запропонувати найбільш оптимальні, на наш погляд, типологічні
різновиди уроків, їх структурно- організаційних форм та методів і
прийомів вивчення письменника. У роботі використано як власний досвід,
так і досвід учителів-словесників, що працюють у Коломийській
загальноосвітній школі №5 ім. Т. Шевченка.

До роботи як додатки додаємо “зразки” учнівських творів та методичну
розробку Ірини Турло “Тестові завдання до теми “Пантелеймон Куліш”.

Розділ І. Сторінки життєпису Пантелеймона Куліша на

шкільному уроці.

Традиційно вивчення творчості письменника в школі починається з
вивчення його біографії. І це закономірно. Біографія є своєрідним ключем
до розуміння всієї творчості митця або конкретного твору, отже, виконує
пропедевтичну роль, вводячи учнів у тему, що вивчається монографічно. У
різних класах методика вивчення біографії, її роль і мета — різні. У
середніх не слід обов’язково дотримуватися хронології, деталізації всіх
(від народження і до смерті) віх життєво-творчого шляху письменника.
Можна обмежитися характеристикою часу, в який жив письменник, якимось
епізодом, пов’язаним з написанням твору, що вивчається, або
автобіографічними відомостями в ньому.

Вивчення біографії письменника в старших класах передбачає складніші
завдання. Учні тут повинні мати цілісне уявлення про письменника як
людину і як творчу особистість, про взаємозв’язок долі митця з долею
народу, відображеною в його творчості. Не можна обминути і питання
світогляду художника слова.

Суперечливість світогляду Куліша (за це його пізніше відомий вчений —
літературознавець С. Єфремов назве “дволиким Янусом”) важко пояснити. У
житті письменника було багато складних перипетій, хитань, помилок,
спричинених особливостями характеру й суспільної поведінки. Перед
учителем постає надто складне завдання: ознайомити учнів з незвичайною
особистістю, її злетами і падіннями, переломами і поразками, ідейними
падіннями і грубими помилками, його звивистими життєвими дорогами,
встеленими терном і квітами. Виконати це завдання нелегко. Скупі
підручникові відомості, відсутність методичних рекомендацій щодо
вивчення Куліша в школі ускладнює підготовку вчителя до уроку. В такій
ситуації вчителеві можуть добре прислужитися науковці-методисти О.
Гнідан та Н. Осьмак своєю статею “Світогляд Пантелеймона Куліша”
(“Українська мова і література в школі”, 1991, №10).

Беручи до уваги “важкодоступність” біографії Куліша, для її вивчення
учитель, незважаючи на брак навчального часу, мусить присвятити цій темі
окремий урок. Його структурно-організаційний різновид, методи і прийоми
вчитель обирає відповідно до можливотей класу. Оскільки за типом (за
своїм дидактичним призначенням) — це урок засвоєння нових знань, а
матеріал, що на ньому вивчатиметься, вельми складний, зовсім учням не
відомий, то найоптимальнішим методом в такому разі буде метод лекції.
Цим методом можна викласти матеріал для дев’ятикласників будь-якого
рівня їх знань і вмінь. Шкільна лекція відрізняється від суто
академічної (вузівської). Лекційний виклад матеріалу на уроці
поєднується з різними прийомами і видами навчальної діяльності —
бесідою, самостійною роботою, елементами контролю засвоєння учнями
лекційного матеріалу.

На уроці-лекції учитель може на якомусь її етапі використати прийом
бесіди, задавши класові кілька питань за викладеною частиною матеріалу і
потім продовжувати лекцію далі. У процесі лекційного викладу
“вкраплювати” виступи заздалегідь підготовлених учнів з відповідними
повідомленнями про факти з життя і творчості письменника (прийом
самостійної роботи учнів). Слухаючи лекції, учні записують у зошити
дати, назви збірок, творів, висловлювання відомих діячів культури про
Куліша тощо. Щоб активізувати увагу, проконтролювати рівень засвоєння
учнями матеріалу, учитель націлює їх на складання в процесі слухання
лекції її плану чи тез або конспектування лекції учителя. У кінці уроку
вибірково перевіряє якість виконання таких завдань. Лекційний виклад
матеріалу супроводиться відповідним унаочненням, використанням
аудіо-відеозасобами навчання.

Орієнтовно план викладу матеріалу міг бути таким:

1. Великий подвижник на ниві української культури. Багатогранність
обдарування й освіченості Куліша — людини виняткової працьовитості,
неподатливості вдачі.

2. Дитячі і юнацькі роки майбутнього письменника. Роки навчання. Юнацькі
захоплення Куліша.

3. Учителювання Куліша. Початок фольклористичної діяльності та
літературної творчості. Захоплення історичною тематикою.

4. Формування суспільно-політичних та естетичних поглядів.

5. Взаємини П. Куліша з Т. Шевченком. Участь у Кирило-Мефодіївському
братстві. Арешт Куліша і заслання.

6. Суперечливість характеру, поглядів і суспільної поведінки Куліша.
Ідея державності України.

7. Петербурзький період життя і творчості. Видання “Записок о Южной
Руси”.

8. Різнобічність письменницького таланту. Поетичні збірки Куліша. Проза
Куліша. Альманах “Хата” і журнал “Основа”, їх значення.

9. “Граматика” Куліша. Перший український фонетичний правопис —
“кулішівка”.

10. Останні роки життя і творчості Куліша.

11. П. Куліш і наша сучасність.

Крім вищеназваних, можливі й інші пункти плану. Залежно від задуму
вчителя такий план може бути доведений учням на початку лекції або по
завершенню лекції (для зіставлення з тими планами, що учні індивідуально
складатимуть у процесі слухання лекцій). Розповідь учителя про
життєво-творчий шлях письменника могла би бути виповнена біографічним
матеріалом, який подаємо нижче.

Розпочинати лекцію варто було б з Кулішевих таки слів, написаних ним в
одній з статей про трудівників вітчизняної культури і науки:

«Щасливий той, хто своєю працею сприяє поширенню переконань, що мають
оправдатися самим життям і силою речей! Він подібний до садівника,
котрий покращує дикий грунт і сприяє плодотворності дерев і рослин” .

Ці слова письменника можна віднести найперше до самого Пантелеймона
Куліша — невтомного подвижника на крутім перелозі української
національної духовної культури, митця, вченого, що свій життєвий шлях,
як зазначає академік М. Жулинський, пройшов “у праці каторжній, в
трагічній самоті”.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно
обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури,
літератури, мистецтва, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом,
перекладачем з багатьох європейських мов, ученим — літературознавцем та
критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато
зробив як видавець, громадський діяч.

Уся творчість та громадська діяльність П. Куліша — неоднозначна,
суперечлива. Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш
протягом свого довгого життя проходив найрізніші зміни, топтав
нійрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях і полишив по собі багату
літературну спадщину, в якій, обік цінного, було багато схибленого,
багато суперечностей…” — так відгукнувся про нього І. Франко в “Нарисі
історії українсько-руської літератури до 1890”. Та все ж “полишив по
собі багату літературну спадщину”.

Народився Пантелеймон Олександрович (чи, як називав він себе, Панько
Олелькович) Куліш 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на
Чернігівщині (тепер Шосткинського району Сумської області). Батько його
походив з козацької старшини, належав до дворянства, але, втративши
право на нього, займався сільським господарством, мав власний хутір.

Грамоти П. Куліш навчився удома, від старшої сестри Лесі. Від неї, а
також від неписьменної матері перейняв багато пісень, приказок,
прислів’їв. Освіту продовжив у Новгород — Сіверській гімназії,
директором якої був І. Тимківський — український педагог і письменник.
Під його впливом у Пантелеймона Куліша пробудився інтерес до народної
творчості. Особливо велику роль відіграв у цьому збірник український
народних пісень, записаних М. Максимовичем. Тоді ж молодий гімназист
почав збирати народні пісні та писати власні твори. Не закінчивши
гімназії, Пантелеймон Куліш зайнявся приватним учителюванням.

У 1837 — 1839 рр. навчається як вільний слухач у Київському
університеті.

Якийсь час Пантелеймон Куліш учителював у Луцьку, Рівному, Києві.
Продовжуючи фольклористичну діяльність, їздить по Україні, записує
народні пісні, думи, перекази, вивчає народні звичаї та побут.

У 1840-1841 рр. М. Максимович друкує етнографічні нариси П.Куліша
“Малорусские расскази”, а Є. Гребінка в альманасі “Ластівка” — його
оповідання “Циган. Уривок казки”.

Юнак багато читає, захоплюється закрема історичними романами В.Скотта,
вплив творів якого позначений на історичній повісті “Михайло Чарнишенко
или Малороссия восемьдесят лет назад” та на романі “Чорна рада”, роботу
над яким розпочав 1944 року.

Важливою сторінкою в житті Пантелеймона Куліша є його довголітнє
знайомство та дружба з Т. Шевченком. Їх єднала любов до України та її
народу, її мова, славного минулого, прагнення служити батьківщині.
Пантелеймон Куліш намагався популяризувати творчість Т.Шевченка,
видавав його поезії наперекір забороні.

Пантелеймон Куліш був учасником Кирило-Мефодіївського товариства. 1845
р. переїхав до Петербурга, де викладав словесність у гімназії, а в
університеті — російську мову іноземним студентам, самостійно вивчав
іноземні мови, оскільки замислив зайнятись перекладацькою діяльністю.

1846 р. Пантелеймон Куліш одержує наукове відрядження за кордон, куди
відїжджає з дружиною, письменницею Олександрою Білозерською, яка
виступала під псевдонімом Ганни Барвінок. Але на початку 1847 р. у
Варшаві його заарештували за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві.

Хоч приналежність Пантелеймона Куліша до нього не була доведена, але
взяли до уваги його дружбу з членами товариства, а також надруковану в
журналі “Звездочка” “Повесть об украинском народе”. Його відправили на
заслання в Тулу. У грудні 1850р. Пантелеймона Куліша звільнили з
дозволом жити будь-де, але із забороною служити в системі освіти.

У ті роки Пантелеймон Куліш пише повісті російською мовою, які друкує
переважно в прогресивному “Современнике”.

В 1856р.- 1857рр. видає двотомну збірку “записки о Южной Руси”, де були
зібрані фолькльорно-етнографічні, історичні матеріали про україну, про
козаччину.

Після заслання Пантелеймон Куліш багато пише, розпочинає ряд
українських видань, для чого засновує власну друкарню.

1857р. виходить друком роман “Чорна рада” та “Граматка”. Пантелеймон
Куліш друкує “Сочинения и письма Н.Гоголя” в шести томах — чи не
найповніше на той час видання творів великого письменника.

У його друкарні побачили світ і “Народні оповідання” Марка Вовчка.

У розвитку народної школи на Україні помітну роль поряд з “Букварем
южнорусским” Т.Г.Шевченка відіграла Кулішева “Граматка” розроблений ним
правопис української мови (так звана “кулішівка”), яким користувалися до
1917 р.

У 60-70х рр. погляди Пантелеймона Куліша стають більш консервативними.
Він відходить від будь-якої боротьби за зміни в соціальному устрої
країни, покладаючи всі надії на просвіту, культурний розвиток народу,
насамперед інтелігенції, на піднесення ролі художнього слова.

Пантелеймон Куліш прагнув створити український щомісячний журнал
“Хата”, проте дозволу на видання не дістав. З великими труднощами
пощастило тільки видати 1860р. альманах під цією ж назвою, в якому були
надруковані твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, самого
Пантелеймона Куліша. Пізніше (1861-1862) почав виходити український
журнал “Основа”.

1862р. письменник видає свою першу — і кращу поетичну збірку
“Досвітки”, у якій досить відчутне наслідування творчості Шевченка.

Якийсь час Пантелеймон Куліш служить у Варшаві директором духовних
справ. Він, як і інші царські чиновники, проводив політику русифікації,
що викликало справедливий осуд з боку прередових кіл. Так у тритомній
“Истории воссоединения Руси” (1874-1877) засуджує визвольну боротьбу
українського народу, вихваляє діяльність Петра І та Катерини ІІ, в чому
особливо виразно видно його розходження з Т. Шевченко, який чітко
визначив реакційну роль цих самодержавців в Історії України: “Це той
первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину.”

Згодом, залишивши казенну службу, Пантелеймон Куліш живе на хуторі
Мотронівка, кілька разів подорожує за кордон. У цей час багато
перекладає, видає поетичні збірки “Хуторна поезія”, “Дзвін”, “Позичена
кобза”. Його консервативні погляди, непостійність, загравання то з
російським самодержавством, то з польським панством відштовхнули від
нього передову українську інтелігенцію. Бо ж справді не можна було
примиритися з тим, що він називав, наприклад, Шевченкову поезію
“напівп’яною музою”, знущально відгукувався про “Енеїду”
І.Котляревського, байки Гулака-Артемовського.

Усе це малює образ Пантелеймона Куліша безумовно, темними фарбами.
Проте треба насамперед дивитися на те значне, корисне, що зробив він для
рідного народу, його культури, літератури. А внесок його, безперечно
вагомий. Могутній майстер української мови й творець українського
правопису, благородний поет “Досвітків”, перекладач Шекспірових і
Байронових творів, а також “Біблії”, автор “Записок о Южной Руси”,
“Чорної ради” і сили інших цінних праць має право на нашу повагу і
вдячність. Перед цими заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому
траплялося робити, а виступає потреба вшанувати його працю.

Помер Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897р. в Мотронівці, де його й
поховано.

Творчість Пантелеймона Куліша, його громадська, культурницька,
видавнича діяльність високо оцінена, незважаючи на помилки та збочення в
його світогляді, й сучасним літературознавстаом. Літературознавець
І.Пільгук зазначав, що “вивчення спадщини Пантелеймона Куліша дає змогу
повніше й глибше зрозуміти шляхи розвитку української літератури,
зрозуміти, що історичний розвиток її відбувався не “суцільним потоком”,
а в складних умовах боротьби ідейних і стильових напрямків”. Літературна
творчість Пантелеймона Куліша була різноманітною і багатогранною.
Найціннішою перлиною в ній — історичний роман-хроніка “Чорна рада”
(1857).

Пантелеймон Куліш — автор низки романтичних оповідань із життя
українського села (“Орися”, “Дівоче серце”, “Гордовита кара” та інш.)

Чимало зробив Пантелеймон Куліш і як поет. Однак слід зазначити, що
його поезія не посіла в історії української літератури такого помітного
місця, як його проза. Певною мірою тому, що Пантелеймон Куліш не виявив
себе тут новатором, а швидше епігоном Т.Шевченка. Та й поетичний талант
не був таким високим.

Перша збірка (і найкраща) “Досвітки” вийшла 1862р. До неї ввійшли
поезії громадсько-політичного та інтимного характеру, історичні та
побутові поеми, а також переклади творів великого польського поета
А.Міцкевича.

У 1883р. окремим виданням виходить поема “Магомет і Хадиза”, потім
збірка “Дзвін”, а вже після смерті поета — “Хуторні недогарки” (1901).
Цікавою є поема “Маруся Богуславка” надрукована в “Літературно-науковому
віснику”. 1889р.

Слід відзначити й перекладацьку діяльність Пантелеймона Куліша. Він
перекладав твори великих геніїв світової літератури — Г.Гете,Й.Шіллера,
Г.Гейне, В.Шекспіра, над якими працював особливо багато (“Король Лір”,
“Ромео і Джульєтта”, “Гамлет”, “Макбет”), інші всесвітньовідомі шедеври.

У 1897 р. вийшла Кулішева збірка перекладів “Позичена кобза”. Залишив
Пантелеймон Куліш і переклади та переспіви з священних писань, здійснив
переклад “Нового завіту”.

Минає 180 років з дня народження Пантелеймона Куліша. Його творчий
доробок — помітне явище в нашій історії. цілком слушно пише М.Олійник:
“І хай не все, далеко не все з того доробку влягається в прокрустове
ложе нинішніх наших розмислів та критеріїв, схилитися перед пам’яттю
митця маємо доземно. Не шельмувати за гріхи та огріхи, не підтасовувати
до власного, буває і вузьколобого розуміння, а самим вклонитися, вдарити
козацьким чолом — за подвижницький труд, вічний пошук істини буття, за
велику синовню любов до вітчизни”.

Окрім уроку — лекції можливий і інший організаційно — структурний
різновид уроку вивчення життєвого і творчого шляху письменника —
урок-семінар. На ньому, звичайно ж, домінуючим буде метод самостійної
роботи учнів — підготовка, виклад і обговорення рефератів. Варто
зауважити, що урок — семінар вивчення біографії Куліша можливий тільки в
класі, де контингент учнів академічно сильний, оскільки не кожен учень
спроможний розібратися у перипетіях життя і діяльності П.Куліша.

До семінарського заняття учитель заздалегідь (за два тижні) дає учням
завдання підготувати реферати (їх теми учні можуть обирати самі),
визначає рецензентів рефератів, рекомендує відповідну літературу,
проводить групові й індивідуальні консультації.

Урок — семінар розпочнеться вступним словом учителя про роль
Пантелеймона Куліша в літературі другої половини ХІХ ст. Потім учні
викладатимуть свої реферати, рецензії на них, візьмуть участь у їх
обговоренні.

Реферати можуть бути такої тематики:

1. Дитинство і юність Панька Куліша.

2. Біля життєвих джерел.

3. Куліш і Шевченко.

4. У пошуках істини (суперечливість суспільних поглядів Куліша).

5. Куліш — людина всебічного обдарування й багатющої діяльності,
виняткової працьовитості.

6. Літературний доробок Куліша.

7. Куліш в оцінці його сучасників і нащадків.

8. Останні роки життя письменника.

Після викладу учням рефератів та їх обговорення учитель підсумовує й
оцінює роботу учнів.

Розділ ІІ.

Вивчення прозових творів Пантелеймона Куліша у школі.

Знайомство учнів з прозовою творчістю Пантелеймона Куліша починається з
6 класу, де вивчається (інтелектуально) оповідання “Орися” (крім цього,
для самостійного читання рекомендуються оповідання “Гордовита пара”,
“Січові гості”, “Степ опівдні”).

“Орися” (1844) — найпомітніший твір романтичної малої прози
письменника. Фабульною основою оповідання — ідилії стало своєрідне
зрощення античного міфа й українського фольклорного переказу — легенди.
Вже цим автор підносив патріархальний побут і звичаї багатого
українського козацтва на рівень гармонійного гомерівського світу. Ідеали
старовини виступали еталоном національного способу життя, втілення “духу
нації, які в незайманій частоті мають передаватися від покоління до
покоління.»

Разом з тим, і в “Орисі”, і в інших романтичних оповіданнях
Пантелеймона Куліша над фольклорною барвистістю панують суб’єктивність і
умовність авторського стилю, що обертається з театральністю й
сентиментально-дидактичною повчальністю.

Домінуючим на уроці вивчення цього твору буде, звичайно метод бесіди, а
основний методичний прийом — прийом творчого (виразного) читання з
використанням різноманітних видів роботи.

Нижче пропонуємо один із можливих організаційно-структурних різновидів
уроку вивчення оповідання “Орися”.

Тема: Старожитна Україна і українці в оповіданні П.Куліша

“Орися”.

Мета: Ознайомити учнів з джерелами та метою написання

оповідання, дати поняття про жанр ідилії.

Виховувати зацікавлення минулим рідного народу, бажання ближче впізнати
його.

Удосконалювати вміння виразно читати за дійовими

особами.

Тип уроку: комбінований з елементами інсценізації.

Методичне забезпечення, обладнання уроку:

підручник з української літератури для 6 класу, словник
«Літературознавчі терміни” В. Лесина, видання творів П. Куліша, портрет
письменнника; стіл, застелений скатертиною, вишитою в давньому
українському стилі.

(Учні вдома читають оповідання, роблять малюнки, підбирають вишивки,
які б передавали зміст та настрій твору).

Хід уроку

І. Інсценізація вечора в українській сім’ї.

За столом сидить мати, запнута хустиною, і дівчина (жінка) років 12-15,
вишивають. Обидві у вишивках (бажано давніх). До них тулиться хлопчик
(синок).

Мати починає співати пісню, донька підспівує їй:

Стоїть явір над водою, на воду схилився;

Сидить козак у неволі, тяжко зажурився.

Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький;

Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький!

“Не рад би я хилитися — вода корінь миє;

Не рад би я журитися — само серце мліє”.

Десь у тебе, козаченьку, не рідная мати,

Ой що тобі дозволяє тутки пропадати?

Мабуть, тебе, козаченьку, дівчинонька лає,

Ой що тобі молодому фортуни немає?

Ой з-за гори, з-за крутої чорний ворон кряче,

А на Вкраїні далекій дівчинонька плаче.

Плаче вона та й журиться, ще й тяжко голосить:

“Продай, тату, та сірії воли

Та викупи козаченька з тяжкої неволі!”

Пісня стихає, а хлопчик присувається до сестрички і просить:

— Лесю, сестричко, розкажи про ту гору…

— Ну гаразд, слухай, — відкладає дівчина вишивку і починає розповідати
легенду про Турову гору.

ІІ. Після такої своєрідної преамбули учитель повідомляє тему уроку і
його завдання.

— Отак не раз бувало в оселі Олександра Куліша, у родині, де народився й
виростав Панько Куліш, майбутній письменник, культурний діяч, вчений.
Змалку він був дуже допитливим. Усе почуте складав у своїй голівці, а
потім, ставши дорослим, взявшись за перо і перенісши все почуте на
папір, вплівши у свої прекрасні твори.

Вдома ви ознайомилися з одним із його оповідань про нашу прадавню
Україну, над змістом якого ми сьогодні працюватимемо. Оповідання “Орися”
(1844) справедливо вважається кращим серед Кулішевих романтичних творів:
“Дівоче серце”, “Гордовита пара” та ін., що позначені етнографічною
вірогідністю, романтичним зображенням життя, близькістю художньої манери
до народнопоетичної творчості.

Сюжет оповідання навіяний шостою піснею Гомерової “Одисеї”. Чистими,
свіжими барвами змальована сотниківна Орися — цілком у дусі народної
творчості: “Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря
в погоду. Отже, хто бачив дочку покійного сотника Таволги, той би
сказав, може, що вона краща й над саме сонце…” — так починається
оповідання.

Робота над твором починається з бесіди за низкою запитань до класу.

А. 1. Які враження справив на вас твір?

2. Що вам найбільше запам’яталося?

3. Яка слава йшла по Вкраїні про Орисю?

4. Як ви думаєте, чи тільки за вроду заслужила Орися таку славу?

5. Що ми дізнались з твору про життя цієї красуні? Які взаємовідносини
з батьком, з дівчатами, робітниками?

6. Хто був для неї прикладом у цьому?

7. Чого найбільше бажає Таволга? Чим він журиться? Відповідаючи,
посилатися на текст.

8. Що ви дізналися про діда Гриву з оповідання? Яким ви собі уявляєте
його?

9. Чому, на вашу думку, саме дід Грива розповідає дівчатам про Турову
гору?

10. Який народний твір нагадує ця розповідь, чим саме?

Далі учитель дає учням завдання для самостійної роботи:

Вибрати з початку розділу фрази, що передають переживання дівчат,
виконати завдання за підручником (завдання 8-10).

Б. Пейзажі в творі, їх роль.

В. Мова персонажів. (Близька до народних пісень, легенд і
переказів).

У тексті оповідання трапляються застарілі, рідковживані лексеми, не
зрозумілі учням вирази і звороти, що потребують відповідної словникової
роботи, коментування.

ІV. Повідомлення вчителя про спільні ознаки оповідання та “Одіссеї”
Гомера. Визначення головного образу твору (Старожитна Україна).

Підведення учнів до пояснення поняття “ідилія”. (Як ми можемо
охарактеризувати взаємини між персонажами твору, їх життя?…).
Витлумачення поняття про цей жанровий різновид оповідання як про твір,
невеликий за обсягом, у якому показано щасливе, радісне, блаженне життя
людини на лоні чудової природи, відтворено лагідні почуття людини,
спокій і задоволення, її гармонію з оточенням. При цьому письменник
зосереджує головну увагу на звичайних реальностях життя простих людей
(праця, кохання, одруження, родинне щастя, доброчесність життя,
умиротворрення). Для ідилії характерний піднесений тон розповіді,
казковість, задумливість.

V. Підсумок уроку.

Показ малюнків, підібраних вишивок, розкриття їх змісту.

VІ. Домашнє завдання:

Ще раз прочитати оповідання. Підготувати переказ легенди про
золоторогів — турів; переказати цю легенду членам своєї родини.

Відколи у шкільну програму з української літератури ввели роман
П.Куліша “Чорна рада” (твір, який за висловом І.Я. Франка, “лишається
досі все-таки найліпшою історичною повістю в нашій літературі), і
вчителі — словесники, і дев’ятикласники мають від нього двоїсте
враження. Бо “Чорна рада” — роман не тільки цікавий, а й складний,
місцями просто не до кінця відшліфований і продуманий автором. Адже
врахуймо — це все-таки перший в нашій літературі твір такого жанру. Що
вже говорити про учнів, коли й сам учитель деколи з трудом усвідомлює
проблематику “Чорної ради”, наштовхуючись на “провисаючі” в тексті твору
моменти, «часто шиті наспіх так, що й нитки видно» (візьмімо, наприклад,
безбарвну, якусь формально констатуючу розповідь про загибель Шрама і
його подвиг).

Отож, “Чорна рада”, на думку багатьох учителів, вимагає особливого
методичного підходу, а на її вивчення, як мінімум, треба планувати 4-5
уроків. Проте, за новою програмою з української літератури в середній
школі на вивчення роману відводиться всього 2-3 години. Теми уроків
можуть бути, орієнтовно, такі:

Урок 1-й. “Чорна рада” П. Куліша — перший історичний роман в
українській літературі. Історична основа, проблематика, сюжетні лінії,
система образів твору. Українська нація в романі “Чорна рада”.

Роман П. Куліша “Чорна рада”. Хроніка 1663 року” — помітне досягнення
української історичної прози ХІХ ст. У ньому використані як численні
історичні джерела, так і народнопоетичний матеріал. У прагненні до
точної хронолізації подій, відтворення соціально-історичного змісту
епохи автор домігся значних успіхів (показ суперечностей між козацькою
старшиною і рядовим козацтвом та селянством, прагнень народних мас до
соціальної рівності). Це роман вальтерскотівського типу. Разом з тим,
відбиваючи станові відносини, Пантелеймон Куліш підносить ідеал станової
суспільної гармонії, єдності української народності, заснованої на
вірності етнічним традиціям.

Старшокласники повинні мати правдиві уявлення про історичних осіб цього
роману, але давати їм завдання писати реферати про Брюховецького й Сомка
— надто непосильне для дев’ятикласників завдання, бо, щоб з ним
справитися, треба перечитати праці з історії України Грушевського,
Крип’якевича, Аркаса, Субтельного, а ця робота нелегка навіть для
вчителя. Тому пропоную стислі історичні портрети цих гетьманів, які
можна використати для характеристики образів.

Іван Брюховецький.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про
його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений
старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові,
який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти
булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився
Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед
низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів
прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником
панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у
руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець
зрозумів, що Запорізька Січ — свого роду автономія, і керуючи нею, можна
керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в
низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча
кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні
інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв
ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх
виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх
противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш
придатного для російської політики на Україні. Особливо прихильним до
Іванця був російський князь Ромодановський, який мав великий вплив при
царському дворі і якого Іванець просто купив хабарями.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить
безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця
обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом.
Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати,
а своїх політичних воргів знищити фізично. Сомкові й Золотаренкові
прилюдно було відрубано голови. При владі Брюховецький протримався п’ять
років. Через те, що хотів гетьманувати на Україні одноосібно, воював з
Юрасем Хмельниченком і Павлом Тетерею. Коли влада на Правобережній
Україні опинилася в руках розумного і національно-свідомого Петра
Дорошенка, Брюховецький поквапився украпити своє політичне становище
кровними узами з московською знаттю. У вересні 1665 року він з
величезним представництвом прибув у Москву, особисто підніс цареві
дорогі дарунки й одружився з дочкою князя Долгорукого. Водночас Іванець
одержав титул боярина й цілу Шептанівську волость у північній
Чернігівщині в довічне володіння. Та за такі почесті й багатства
довелося платити дорогою ціною — остаточною втратою автономії України,
введенням на постій у міста Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Ніжин,
Полтаву, Кременчук і навіть Кодак та Остер російських військ на чолі з
воєводами з умовою повного утримання населенням, правом воєвод збирати
податки, чинити суд і розправу над мирними жителями, за винятком
реєстрових козаків. За новим договором, укладеним Брюховецьким,
передбачалися вибори українського гетьмана тільки у присутності царських
посланців, цей титул мав підтверджуватися Россією тільки після приїзду
новообраного в Москву. Було зроблено також фатальний замах на автономію
української держави. У Москві Брюховецький вів себе по-рабськи, як
вірний холоп і найнижчий підніжок російського престолу. Так його там і
називали.

Та на Україні цей раб поводився зі старшинами згорда, був жорстоким і
підступним. Тих, хто осмілювався бодай у чомусь йому перечити, він
засилав до Москви, звідки, як ворохобників, їх відправляли в Сибір.

З дозволу Брюховецького російські воєводи на Лівобережній Україні
провели перепис населення і зідрали з кожного непосильні податки. Саме
цим Брюховецький викликав загальне обурення і втратив свою популярність.
Разом із Брюховецьким невдоволення викликали і вчинки російських воєвод.

У цей час Правобережна Україна завдяки мудрій політиці улюбленця народу
Дорошенка здобула волю. На обох берегах почали відверто говорити про
об’єднання України під булавою Дорошенка. Проти Іванця почалося
повстання, і він покликав російські війська, щоб придушити його. Але
Москва, боячись втратити вплив на Україні, не квапилася присилати
підмогу Брюховецькому. Тоді він несподівано змінив тактику, почав
звинувачувати в усіх українських бідах Росію і вирішив очолити повстання
проти неї, сподіваючись у такий спосіб зберегти булаву. Та як тільки за
наказом царя білгородський воєвода, колишній спільник і друг гетьмана,
князь Ромодановський рушив з величезними військовими силами проти нього,
Іванець бою не прийняв, почав панічно відступати, мститися своєму ж
народові. Історичні джерела подають факт розправи гетьмана над гадяцькою
полковницею Острою, яку він спалив живцем.

Дорошенко тим часом надсилає Брюховецькому листа з вимогою зректися
гетьманства, але той не зважає на вимогу й починає готуватися до битви з
українським військом. Кровопролиття й братовбивства вдалося уникнути
тільки тому, що козаки Брюховецького самовільно перейшли на бік
Дорошенка, а зрадливого гетьмана розтерзали.

Щоб учні змогли зіставити історичну постать Брюховецького з художнім
образом цього гетьмана в “Чорній раді” і водночас поглибити уявлення про
нього, варто на дошці записати такий план для характеристики
Брюховецького:

1. Соціальне походження та вплив оточення на формування характеру
Іванця.

2. Суспільні моральні критерії, яких дотримувався Брюховецький,
прийшовши до влади.

а) погляди Іванця на долю України і на гетьманську булаву;

б) метод його впливу на народ;

в) ставлення гетьмана до політики Росії і до України та насущних
проблем єдності й незалежності своєї Батьківщини.

3. Риси характеру Івана Брюховецького: самолюбство й амбіційність,
підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до
людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість.

4. Моральна оцінка Брюховецького Пантелеймоном Кулішем та героями
роману.

Переходячи до аналізу образу Якима Сомка, слід теж спочатку дати
уявлення про нього як особу історичну на основі козацьких літописів.

Яким Сомко.

Рік народження Якима Семеновича Сомка невідомий. Походив він з
переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана
Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й
розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким
полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні
в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду
(такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були
підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо
сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і
Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед
Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися
булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та
було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць —
Іванець використав усі можливості бути вибраним.

Після поразки на Ніжинській “чорній”раді Сомко просив притулку й
оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті
видали Іванцеві, який не забарився приректи в’язня до смерті.

Такі історичні факти багато в чому не ув’язуються з літературним
образом Сомка в Кулішевій “Чорній раді”. Виразними розбіжностями є такі:

а) вік героя: на час Ніжинської ради, за історичними джерелами, Сомко
був літньою людиною, а в романі він молодий, ще не одружений;

б) погляди стосовно зовнішньої політики: за історичними даними, Сомко —
палкий прихильник союзу з Росією, а в “Чорній раді” — поміркована
людина, яка навіть думала повернути Гадяцькі пакти, що обумовлювали
автономію України, отже, в літературному трактуванні Сомко — справжній
борець за незалежність України,

в) моральне обличчя: історія свідчить, що був далеко не безгрішний у
політиці, в романі ж Сомко — кришталево чесна й порядна людина;

г) стосунки із Золотаренком: за історичними даними, Золотаренко не
зрікався булави на користь Сомка, як це подається в романі, а навпаки.

Водночас багато історичних факторів про Якима Сомка й літературна
обробка цього образу П. Кулішем збігаються, зокрема:

а) виражав погляди козацької старшини;

б) зневажливо ставився до черні, хотів навічно закріпити стани без
права переходу з одного в інший;

в) на Ніжинській раді пробував вибороти булаву збройно;

г) справді страчений Брюховецьким.

Аналізувати образ Якима Сомка треба, на відміну від характеристики
образу Брюховецького, більше за літературною версією, ніж за історичними
даними. При цьому слід не обминути такі моменти:

а) зневажливо ставлячись до запорожців, Сомко обожнював Кирила Тура за
героїзм, відданість і мудрість;

б) Сомко образив Лесю, коли в її присутності перевагу надав Кирилові
Турові, але в даному разі він дотримувався козацької моралі, за якою
бойовий побратим завжди ставився вище, ніж кохана дівчина чи жінка;

в) після поразки Яким Сомко постає ідеальним політичним діячем, що
відмовляється від порятунку й дальшої боротьби не тільки тому, що не
хоче і не може міняти своє життя на смерть друга, а ще й тому, що не
бажає міжусобиць, які неминучі в новому виборюванні булави.

Якщо на уроці є час, то необхідно звернути увагу на юне козацтва, яке в
романі П. Куліша оповите романтикою і гідне подиву. Молодість прагне
слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило
Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх
політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному
виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який
зовсім маленьким хлоп’ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий
Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно
формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій
вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не
поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві
Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні.
Взагалі дуже складно говорити про силу любові Кирила й Петра до Лесі. І
Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності,
а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і
його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу учнів на той
факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він
хитрістю врятував від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати дружиною,
а залишив у Череванів, даючи право вибору.

І Петро Шраменко, і Кирило Тур, хоч і молоді, але вже мають певні
воєнні успіхи: Петро здобув вороже знамено, а Кирило врятував старого
Шрама від смерті в часи Хмельниччини, на Запорожжі здобув великий
авторитет і в досить молодому віці вже був курінним. До речі, хоча
Кирило й Петро уособлюють козацьку молодь, але Кирило на десять років
старший від Петра, досвідченіший й кмітливіший. Обидва юнаки здатні на
самопожертву: їдучи в Паволоч, старий Шрам змушує сина повернутися туди,
де він міг позбутися голови, а Кирило взагалі пропонує Сомкові своє
життя, щоб врятувати його від смерті.

Аналізувати образи реєстрового корзака Петра Шраменка і запорожця
Кирила Тура учням буде легше, якщо вчитель запише на дошці, наприклад,
такий план:

І. Славна козацька молодь в романі “Чорна рада” П. Куліша.

1. Подвиг юного Шраменка.

2. Кирило Тур — рятівник старого Шрама.

ІІ. Спільне і відмінне в долі Петра Шраменка і Кирила Тура.

1. Петро Шраменко — реєстровий козак, син полковника, Кирило Тур —
запорожець.

2. Впевненість у кожному своєму кроці Шраменка і химерництво (як
затаєний комплекс неповноцінності в політичному житті, що проявився у
вседозволеності й буйності) Кирила Тура — наслідки середовища, в якому
виросли козаки.

3. Справжня любов молодих козаків до Лесі Череванівни, їхнє уявлення
про сімейне щастя, ставлення кожного з них до суперника.

4. Вплив народної моралі на поведінку Кирила Тура і Петра Шраменка.

5. Здатність юнаків прийняти смерть заради інших і щастя України.

6. Риси характерів:

а) мужність юнаків;

б) повага до батьків і старших;

в) шаленість вдачі Кирила Тура і розважливість Петра.

ІІІ. Моральне обличчя юнаків. Типовість образів Петра Шраменка і Кирила
Тура.

Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні
Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав
запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра.
До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка
вже визначилася, а Шраменко — інколи зовсім дитиною.

Проекція роману на сучасність очевидна. Історія не раз вчила українців
об’єднуватися в здобутті незалежності, в захисті державності, але вони
завжди виявлялися поганими учнями, і на жаль, досі мало чого навчилися.

Щодо проблематики твору, то “Чорна рада” — роман багатопроблемний.
Найважливіші з порушених проблем такі:

а) батьки і діти (образи Шрама і Шраменка, Кирила Тура та його рідних);

б) кохання і подружнє щастя (образи Лесі, Петра, Кирила, Сомка);

в) роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);

г) патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);

д) ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

е) боротьба добра і зла (образи Сомка і Брюховецького, Шрама, Череваня
і Гвинтовки);

є) людина і народна мораль.

Остання проблема передана через аналіз психіки всіх персонажів, але
цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе
знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий
убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного,
зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної
моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто
ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, а також той
момент, коли запорожці — “харцизяки” здерли з полоненого Якима і
сап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою
дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо
свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.

На останньому уроці, окрім з’ясування багатьох питань, необхідно
звернути увагу на деякі композиційно-стильові особливості роману.

У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким
Сомко). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора,
— Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник , Леся та ін.

Сюжет “Чорної ради” динамічний, напружений. Центром його є історичні
події шістдесятих років на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким
за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж
таки панами, козацькою старшиною.

На фоні історичних подій розвивається друга, романтична сюжетна лінія —
кохання Петра та Лесі, перешкоди, яких зазнають закохані, — спочатку
сватання до Лесі гетьмана Сомка, потім — викрадення її Кирилом Туром, що
також захопився дівчиною. Відображені в романі історичні події подані з
позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з’єднання з
Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується
про запорожців.

Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче , щоб
через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному
дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися
ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці. Проте
в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть
жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: “Побачимо, як та чорна
рада встоїть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну
чернь навчу шанувати гетьманську зверхність.”

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа
Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама
Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам — доброчесна,
шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані
міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини
вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого
народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх
героїчними подвигами у минулі часи.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить
непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти
польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим
звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом
яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Кирило Тур — чи не найколоритніший та найяскравіший персонаж “Чорної
ради”. Він оповитий романтикою запорозьких подвигів, січового братства.
Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та
історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за
бойове побратимство, козацькі звичаї. Так, перед тим, як стати з Петром
Шраменком на смертний герць, рятує йому життя. Приходить до ув’язненого
Сомка, щоб ціною власного життя врятувати його. Це — пристрасна, сильна
натура.

У романтичному ключі змальований старий Пугач — охоронець козацьких
звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було “ні
пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. Пугач вірить Брюховецькому,
підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть
цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.

Важливе місце в романі відведено показу бідноти — селянства, міщан,
козацької голоти. Зрештою, саме ці верствим суспільства, “чернь”, і
визначають наслідки чорної ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького.
Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її
представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не
індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує
Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає
узагальнений образ народу як “черні”, не здатної усвідомити
загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва,
нерозумних вчинків.

Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні
маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали
соціальної справедливості. Коли Шрам з Черванем їхали до Києва, їх
оточили міщани, які обурювалися: “Козацтво ви собі загарбали, самі собі
пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти,
плоти, чини, мито і чорт знає що!” Таких епізодів у романі чимало, що
свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних
мас:”…один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має,
один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо”, —
ремствують селяни.

Яскравими романтичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу
сюжетну лінію — кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура.
Витоки її лежать у народній творчості, хоч є тут чимало й від
романтичних творів західноєвропейських письменників. У дусі народних
пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром.

Закоханість Кирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного,
гіперболізованого захоплення його Лесею та силою почуттів.

Так, Кирило викрадає дівчину, хоч знає, що вона — наречена самого
гетьмана. Він мужньо відносить жорстоку кару киями, проте не
відмовляється від своїх намірів. Усюди діє відкрито, як справжній лицар.

Є у творі Куліша й масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад
п’яних косарів на Шрама, похорон ніжинського війтенка. Підбурений
обіцянками Брюховецького, народ справді зворохобився і нашкодив сам
собі, що досить повчально й для нашого часу. Українське поспільсьтво в
романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні і
яскраві. Як писав Шлемкевич, “не на геніях і не на героях спочиває
суспільство, але на масі філістрів, порядних людей”. А порядних людей в
“Чорній раді” таки чимало.

“Чорна рада” перейнята постизацією давньої слави України, звитяги
козацтва, драматизмом боротьби за гетьманську булаву та прагнення
особистого щастя.

Спотворюючи колорит доби Руїни, відтворюючи історичні обставини,
змальовуючи історичних осіб та картини життя і побуту українців середини
ХVІІ ст., автор роману, природно, вдається до відповідної лексики, що
якоюсь мірою ускладнює розуміння учнями твору. Щоб полегшити їм цей
процес, а також з навчально-виховною метою в цілому, учитель має
приділити належну увагу “словниковій” роботі, осмисленню історичних
назв, імен і прізвищ, географічних назв, старослов’янізмів, історизмів,
які можна об’єднати у дві найбільші тематичні групи — назви старовинного
одягу та назви козацької атрибутики. Такі лексеми (незрозумілі учням)
дев’ятикласники виписують при читанні твору дома або ж на уроці під час
його аналізу. Розтлумачувати такі слова (вирази) допомагає вчитель
(пояснює безпосередньо сам) або відсилає учнів до відповідних словників
та інших довідкових джерел.

Оскільки йдеться про вивчення роману історичного, то присвячений цьому
перший урок найбільш доцільно провести як урок інтегрований (бінарний),
на який словесник запросить учителя історії, котрий дасть розгорнуту
характеристику епохи, про яку йдеться в романі, а це допоможе учням
краще збагнути потім історичну основу твору.

Можлива й інша структура уроку, коли вчитель-словесник викладе тему
методом монографічної дискурсивної лекції. На уроках і першого, і
другого варіанту вчитель поєднує лекцію з різними методичними прийомами
і видами навчальної роботи (короткі повідомлення учнів, дискусійна
бесіда, самостійна робота учнів над складанням плану, тез екції,
конспектування тощо).

Викладені нами матеріали тематичного змісту, проблематики самого твору
могли б стати основою для змістовного наповнення уроку, а висловлені
попередні загальні міркування стосовно вивчення роману допоможуть
побачити деякі методичні аспекти уроку.

Нижче подаємо варіант інтегрованого уроку вивчення роману “Чорна рада”.

Тема: “Чорна рада” П. Куліша — перший історичний роман в українській
літературі. Історична основа, проблематика, сюжетні лінії, система
образів твору.

Мета: Ознайомити старшокласників з історичною основою твору, з
передісторією написання, розповісти про першу публікацію твору;

виховувати почуття любові до України, національну свідомість;
поглиблювати знання про історичне минуле рідного народу; вправляти у
вмінні визначати теми, сюжетні лінії, проблематики художнього твору.

Тип уроку: інтегрований (бінарний), у його проведенні бере участь
учитель історії.

Методичне забезпечення та обладнання уроку:

підручник з української літератури для 9 класу; текст роману (2-й том
двотомного видання творів П. Куліша 1989 або 1998 року; “Нові імена в
програмі з української літератури” (посіюник для вчителя); монографія С.
Нахліка “Пантелеймон Куліш”, К., 1989; М. Жулинського “Із забуття в
безсмертя”, К., 1990; стаття Н. Яценко “Історизми в романі П. Куліша
“Чорна рада”; словник “Літературознавчі терміни” В. Лесина; плакат з
планом уроку; вітрина з виставленими на ній виданнями творів письменника
та літературознавчими працями про його творчість.

Хід уроку.

На дошці або на окремому аркуші паперу написано план уроку:

1. Про передісторію написання на публікацію “Чорної ради”.

2. Історична основа твору.

3. Проблематика сюжетної лінії, система образів роману, образ “божого
чоловіка”.

І. Повідомлення теми і завдання уроку, вступне слово вчителя.

Письменницький талант Пантелеймона Куліша найповніше виявився у прозі.
Причому активніше і з більшим успіхом він виступив як прозаїк у перші
десятиріччя своєї творчої діяльності, в 40-60-х роках.

Розробляв письменник чимало прозово-епічних жанрів, а в деяких з них
став новатором, увівши в українську літературу нові для неї на той час
жанри — оповідання — ідилію (“Орися”), історичний роман (“Чорна рада”),
історичне оповідання (“Січові гості”).

Роман “Чорна рада” — найвизначніший художній твір П. Куліша. Його поява
знаменувала собою піднесення української прози на новий, вищий рівень
після повістей Г. Квітки — Основ’яненка. Загалом “Чорна рада” стала
одним з вершинних досягнень української прози ХІХ століття.

ІІ. Попередньо підготовлений учень (або вчитель) розповідає про причини
написання та історію видання роману “Чорна рада”.

В умовах поглиблення в українському народі національної свідомості , а
відтак й інтересу до свого героїко-драматичного минулого, з появою праць
з історії України та художньо-історичних творів, таких, як “Тарас
Бульба” М. Гоголя, “Гайдамаки” Т. Г. Шевченка, “Чайковський” Є.Гребінки,
П. Куліш захоплюється вивченням цих праць і творів, проймається думкою
про потребу широкого й глибокого художньо-історичного осмислення своєї
минувшини в її визначальних процесах, суспільних рухах, як це вже
робилося в літературах інших народів.

Перша редакція “Чорної ради” була написана українською мовою в
1845-1846 рр., однак арешт і заслання Куліша за причетність до
Кирило-Мефодіївського товариства перешкодили публікації повного тексту
роману. В 50-х роках він створює другу редакцію роману, перекладає його
російською мовою і публікує 1857 року в журналі “Русская беседа”. Того ж
року виходить окремими виданнями — українською мовою — в Петербурзі,
російською — в Москві.

ІІІ. Про історичну основу роману.

1. Вчитель.

За словами І. Франка, “Чорна рада” — перший великий український роман,
заснований на старанному вивченні історії”. П.Куліш грунтовно вивчав
козацькі літописи (особливо “Літопис Самовидця”), “Історію Русів”,
відповідні праці українських, російських, польських істориків, народні
твори про часи й події другої половини ХVІІ століття.

2. Далі слово бере вчитель історії, який розповідає про історичну
ситуацію в україні часів, коли відбулася Чорна рада 1663 року, та про
саму раду, як таку, що започаткувала період нищівного розорення країни,
доби, що в народі дістала назву Руїна.

3. Вчитель.

Мету художнього осмислення цих історичних явищ поставив у своєму романі
П.Куліш. “Чорна рада” — твір багатомотивний, багатопроблемний,
багатогеройний.

ІV. Тема, проблематика, образи твору.

1. Після визначення теми (звертається увага на повну назву твору “Чорна
рада. Хроніка 1663 року”, коментується її) дається спільно визначення
історичного роману, співставляється з визначенням, поданим у словнику
літературознавчих термінів.

За словником: історичний роман — роман, який побудований на історичному
сюжеті і в якому широко відтворюється минула епоха та її діячі.

Вчитель:

Показавши в романі одну з драматичних ситуацій у процесах руйнування
державнотворчих досягнень Б.Хмельницького, письменник з позицій реаліста
аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, які роздирали Україну,
знекровлювали народ, перетворювали край у Велику Руїну, і намагається
вказати ті сили, які на його думку, спроможні були здійснювати
державно-політичне будівництво, зміцнювати суспільний лад.

2. Визначення проблематики роману.

(Морально-етичні: зрадництво, продажність верхівки, владолюбство і
протиставлення їм вірності своєму обов’язку, відданості рідній землі та
народу України (підтверджується образами); проблема людського щастя:
батьки і діти, кохання і щастя людське; проблема і роль державного
діяча.

— Як автор в тексті передає повчальні уявлення про щастя людини? (Через
розміркування “божого чоловіка” — кобзаря).

— Де в українській літературі зустрічаємо аналогічні уявлення?

(В творчості Григорія Сковороди).

— В чому полягає, на переконання кобзаря, щастя людини? (Зачитуємо “Не
в гетьманстві” (тобто не у високих чинах), не у багатстві, славі,
нагородах, а в праведному житті, за принципами чистої, безгріховної душі
і доброти).

3. Історичні особи в романі (називаємо їх)

— Яким зображений “Божий чоловік” в романі.

4. Визначення сюжетних ліній роману —

історичної (розвиток суспільних подій, пов’язаних з Чорною

радою),

любовна (історія кохання).

V. Підсумок.

— Яке ідейне спрямування роману?

(Підвести своїх сучасників і наступні покоління до висновків про
необхідність національної злагоди українців, до усвідомлення того, що
провідною силою для розумної організації українського суспільства є його
культурна, освічена, політичносвідома, здатна до мудрого
державо-творення частина. Автор наштовхує на роздуми над питаннями про
розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

VI. Домашнє завдання.

Зіставлення образів, вчинків та ідеалів Івана Шрама, Михайла Череваня,
Матвія Гвинтівки.

Наступні два заплановані уроки тісно пов’язані між собою. Якщо є
можливість, їх треба провести спареними. На них піде мова про те, що
козацька старшина завжди була близька до претендентів на булаву, а вони
виходили якраз із заможного козацтва. Після визвольної війни проти
Польщі, а особливо після смерті Хмельницького, ця старшина стала дуже
неоднорідною, а головне — нестійкою. Куліш у своєму творі зумісно подає
несхожих між собою представників заможного козацтва: патріота-фанатика
полковника Івана Шрама, байдужого багатого хуторянина Михайла Череваня,
новоспеченого князя і зрадника Матвія Гвинтовку й не кращого від нього
перебіжчика Вуяхевича.

Урок 2-й. Вплив епохи Хмельниччини на формування характерних рис
української козацької старшини, позитивні і негативні сторони епохи.
Зіставлення образів та ідеалів Івана Шрама, Михайла Череваня, Матвія
Гвинтовки.

Урок 3-й. Художнє вирішення письменником найболючіших питань
української нації: незалежності, національної гідності, влади. Докладна
характеристика образів претендентів на гетьманську булаву — Якима Сомка
та Івана Брюховецького (при потребі — Василя Золотаренка, Павла
Тетері).

Ще на першому уроці вчитель мав пояснити, що, читаючи роман, ми
сприймаємо реальність через світогляд Куліша — носія ментальності щирого
українця — і відчуваємо, як болить авторові кожна історична помилка,
який тягар всенародної вини бере він на свої плечі. До того ж, Куліш,
вічний шукач ідеалу, характеризувався ще й “широковідомим
індивідуалізмом, якому відповідає індивідуальна форма цілепокладання й
особиста відповідальність за наслідки цілереалізації”.

Як історик та науковець, Пантелеймон Куліш прискіпливо вивчав документи
минулих епох, підводив наукову базу під свій історичний роман, але при
цьому керувався емоціями, сповідував селянську мораль, категорично
осуджував руйнаторство й кровопролиття, тому в “Чорній раді” усі
Кулішеві погляди і передача цих поглядів через образи персонажів є
сплавом об’єктивного і глибоко суб’єктивного, причому сплавом у кожному
конкретному випадку іншим, де непросто з’ясувати, який компонент і чому
став домінуючим.

Символом деградації козацької епохи для Куліша була Велика Руїна. Її
зловісність у всіх аспектах, метастазне проникнення в нові часи лякало
письменника, тим більше, що він, людина енциклопедичних знань,
передбачав, що повстанці, або їх онуки самі в майбутньому займуть місця
тиранів і в гнобленні не поступляться їм.

Ніжинська рада 1663 року була переломним моментом у занепаді
української державності. Вона відобразила критичний період у самій
свідомості народу, про який Микола Шлемкевич пише досить влучно:
“Вільний дух створив державу, одначе не втримав її. І тут починається
криза-розщеплення. Неначе ріка, що плила досі рівно, вдарила тепер об
гранітну скелю й розщепилася від її опору. Одностайна в головному
світоглядова база провідної верстви розбивається на кілька. і як то
буває в житті, винуватцем роблять того, хто стояв на чолі”.

Справді, Богдан Хмельницький створив державу, а після його смерті
утворилися політичні групи з різними орієнтаціями, до влади почали
приходити люди, які у складній політичній ситуації взагалі нічого
зробити не могли, зате в очах народу ставали винними в усіх бідах.

Куліш, до речі, інтуітивно вловив дихання тієї кризи, побачив навіть
без вини винних — Івана Шрама та Якима Сомка, яким доля судила
спокутувати за всіх і за все. Сам автор відсутно присутній у своєму
романі: учнів не треба особливо переконувати, що в багатьох моментах
устами Божого чоловіка, старого Шрама, далекоглядного Якима Сомка і
навіть іноді Кирила Тура говорить не хто інший, як “гарячий Панько”.

При вивченні “Чорної ради” є велика спокуса перейти відразу до аналізу
головних образів, але, як нам здається, робити цього не слід, бо
дев’ятикласники лише раз прочитали досить важкий текст роману і не все
зрозуміли в ньому, зокрема не збавгули історичний фон, дух епохи. Щоб
спрямувати роботу учнів у морально-естетичне, а не
споглядально-раціональне (типове) русло, словесник мусить зацікавити їх
тим, що “Чорна рада” — твір значною мірою мозаїчний. Народ України в
романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби
насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає
сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі
образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності і
читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх
сучасників.

Важливо дотримуватись певної послідовності аналізу представників
народних мас, передовсім доцільно розглянути особливо важливий для
розкриття авторського задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар — це
не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу.
Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, він поза
соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не є
виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а
Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку
горілки поробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не
приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на
череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік
осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім’яло добро під
себе.

З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть
запорозський козак Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був
кошовим отаманом. Але, коли Божий чоловік обережний у висновках, то
Пугач наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави
Брюховецький, а полковницького пірнача — Гвинтовка. Та пізніше Пугач
став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко
познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей
момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав
покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро
захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть
грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа,
бо його і таких , як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками.
Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути
козаком — вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав
рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати
козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові
очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці
грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що
усвідомив свою помилку.

Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а
пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був
одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові Гирла.
Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого
стало його нове прізвище — Невольник. Добровільно прийняте рабство в
Череваня доконало Василя до решти.

На початку 2-го уроку варто записати на дошці план порівняльної
характеристики Шрама, Череваня і Гвинтовки:

1. Хмельниччина — спільне славне минуле Івана Шрама, Михайла Череваня
та Матвія Гвинтовки. Вплив героїчної епохи на козацьку верхівку.

2. Моральні, естетичні та політичні ідеали представників козацької
знаті:

а) ставлення до України та різних соціальних верств;

б) Ставлення до влади: нехтування чи палке бажання насолодитися нею;

в) політичні цілі, стосунки з кандидатами на булаву;

г) моральні та естетичні ідеали;

д) сімейні стосунки та обов’язки;

е) загальна оцінка свого життя.

3. Загальна думка про характери і вчинки представників козацької
верхівки.

За таким планом можна розгорнути диспут або в бесіду ввести хоча б його
елементи. Дискутування допомогло б учням краще зрозуміти негативні
сторони козацької старшини. За допомогою проблемних питань вчитель може
спрямувати бесіду учнів у необхідне русло:

— Що ви знаєте про минуле Івана Шрама, Михайла Череваня і Матвія
Гвинтовки?

— Чи можемо твердити, що воно було справді славним?

Надалі в дипломній роботі буду пропонувати відповіді деяких учнів
загальноосвітньої школи №5 м.Коломиї Івано-Франківської області:

Учень. Минуле в цих заможних козаків було подібним. І Шрам, і Черевань,
і Гвинтовка брали участь у визвольній боротьбі українського народу проти
Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль,
не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки
військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі
мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і
високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань
командував щонайменше полком. Був і пізніше залишався полковником Іван
Шрам. А Гвинтовка за Хмельницького керував розвідниками і здобув
неабиякої слави (“О, далеко наша Гвинтовка досягає!”). Після війни
Гвинтовці дісталася посада полкового осаула в Золотаренка, але амбітний,
егоїстичний і славолюбний Матвій прагнув полковницької булави і добився
її зрадою.

— Чи відбилася Хмельниччина на матеріальному й духовному становищі
козацької верхівки?

Учень. Черевань і Гвинтовка прикипіли до свого багацтва. Черевань
взагалі з хутора нікуди не виїздив, а Гвинтовка запанував на
польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й
одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й
обзивав слуг “чертями”).

Учень. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в душах цих людей
почуття милосердя. Навіть доброзичливого Череваня. Коли він з родиною
приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою
карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть
насолодою розповідали, як козаки розправилися з князем і дітьми, що
їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина
кінськими копитами потоптали.

— У козацької шляхти, як би там не було, завжди були священними поняття
доблесті, лицарства, бойового побратимства. Як же ставляться до цих
принципів Шрам, Черевань, Гвинтовка?

Учень. Поняття України як батьківщини-матері, мені здається, існує
тільки для Шрама. Він плаче над її долею, хоч сльозинки не пустив, коли
загинули старші сини, бореться за соборність та й, врешті, гине заради
України. Для Череваня поняття України уособлює його хутір:”А що нам,
брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше
походити?” Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий
титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть
Гвинтовченого”патріотизму”: “І Єремі дорога була Україна, і він махав за
нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?”. Порівнянням
Гвинтовки з Єремією Вишневецьким, катом українського народу, сказано
все.

Учень. Куліш показує, як руйнуючи моральні орієнтири в вищому козацькому
середовищі Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у
ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя
небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з
Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними
зв’язками. Черевань теж іде на компроміс із своєю совістю. він
погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих
міркувань, що пізніше, на “чорній” раді, проявилося в наївному: “Я свого
зятя на всякому місці оберу гетьманом”. Тільки в Шрама поняття влади,
честі, лицарства нерозривні.

— Чи конфліктували між собою Шрам, Гвинтовка й Черевань?

Учень: Великих конфліктів між ними в романі ми не бачимо, але
відчуваємо, що між цими людьми дедалі більше поглиблюється прірва, що
вони — носії діаметрально різних поглядів на життя, мораль та політику і
спільного не мають майже нічого.

— Шрам, Черевань і Гвинтовка — люди сімейні, що ми знаємо про їх сімейне
життя?

Учень. Шрам колись узяв за жінку туркеню-бранку, виховав трьох
синів-патріотів, отже, у подружжі панувала злагода і взаємна повага.
Старий полковник особливо любив свого молодшого сина Петра,
по-батьківськи, співчутливо і мудро розраджував після невдалого сватання
до Череванівни, вчив його дбати не про особисте щастя, а про загальний
добробут.

Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як
хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не
догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли
Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди.
Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий
Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.

— А що здобули Шрам, Черевань і Гвинтовка після Ніжинської ради?

Учень. Черевань нічого не втратив і нічого не здобув, хоч на самій раді
через наївність мало не поплатився головою. Гвинтовка в почестях і славі
завдяки підлості і зраді добився-таки полковницького пірнача, а Шрам
утратив все. Наприкінці роману автор констатує: “Шрам паволоцький,
жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на
одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як
бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу
військового голову одтяти”.

— А чому ж сталося така трагедія в житті Шрама?

Учень. Паволоч-місто знаходиться на Правобережній Україні. Там
гетьманував польський ставленик Тетеря. Шрам же хотів об’єднати обидва
береги Дніпрові під одну булаву, але Сомкову, тому й приїхав на
Лівобережжя. Після поразки Сомка Тетеря розправився з
бунтарем-полковником, як сам того хотів. Смерть цього патріота дуже
подібна до загибелі історичної особи — паволоцького полковника Івана
Поповича (Шрам, до речі, теж був сином священника і називався Іваном),
про розправу над яким пише історик Микола Аркас: “Та Тетеря обложив його
у Паволочі і він, щоб врятувати свій рідний город од руїни, оддався з 15
товаришами до рук Тетері, а той скарав його лютою смертю”.

Якщо на уроці є ще час, то варто проаналізувати й образ Вуяхевича,
особливо той момент, де він лайкою та образами спровокував вірних
Сомкові козаків і вони зненавиділи гетьмана. Цей вчинок генерального
писаря — відверта підлість і найчорніша зрада.

Починати наступний урок відразу з аналізу образів Івана Брюховецького
та Якима Сомка недоречно. Спочатку вчитель має сказати, що Пантелеймон
Куліш зумисне вибрав ганебний, а не героїчний момент в історії нашої
України, щоб напоумити нащадків, допомогти зрозуміти, що розрізненість і
міжусобиці гублять державу. Головною проблемою “Чорної ради” є проблема
незалежності Батьківщини. Україна, що в останні роки життя Хмельницького
потрапила в політичний капкан, боролася не на життя, а на смерть, але
уподібнювалася скорпіонові, який замість того, щоб жалити нападників,
смертельно жалить сам себе.

Підсумковим етапом вивчення “Чорної ради”, як і вивчення в цілому теми
“Пантелеймон Куліш”, міг би бути урок, на якому учні працювали б над
тестовими завданнями, а також була б проведена підсумкова бесіда про те,
що “Чорна рада” Куліша як перший історичний роман у вітчизняній
літературі відіграв велику роль у розвитку української романтики, був
цілою школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати
захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно
компонувати, як забезпечити живий колорит епохи.

Роман “Чорна рада” засвідчив, що український народ має свою давню і
гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор,
опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність
духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед
читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували
естетичні смаки українців.

На завершення розгляду роману “Чорна рада” вчитель може запропонувати
учням підготуватися до написання контрольного твору на одну з тем:

1. “Чорна рада” Пантелеймона Куліша — перший історичний роман
української літератури.

2. Показ козацького лицарства і любові до України в романі П.Куліша
“Чорна рада”.

3. Національна гідність, козацька доблесть, спадкоємність поколінь у
романі П.Куліша “Чорна рада”.

Гадаємо, цікаво буде ознайомитися з кращими роботами учнів Коломийської
загальноосвітньої школи №5 І-ІІІ ступенів ім. Шевченка, написаними в
1998 навчальному році після вивчення творчості П.Куліша, зокрема
історичного роману “Чорна рада” (учнівські твори додаються).

Розділ ІІІ. Особливості вивчення поезії Пантелеймона

Куліша в школі

В історію нашої духовної культури Пантелеймон Куліш увійшов найперше як
прозаїк – автор “Чорної ради”, та низки оповідань. Проте політичним
явищем в українському письменстві ХІХ століття була поетична творчість
Куліша, хоча, правда, вона поступається перед його прозою.

З поезією Пантелеймона Куліша учні вперше ознайомлюються в 9-му
класі. Завдання вчителя – підготувати перше сприйняття творчості
письменника, ім’я якого відоме дев’ятикласникам тільки з огляду
літературного процесу ХІХ століття, що проводився попередньо, та з
відомостей, одержаних під час вивчення творчості Шевченка (Куліш був
його сучасником, другом, соратником).

Програма (автори Н.Волошина і О.Бандура), рекомендують для текстуального
вивчення віршів Куліша “До кобзи” і “Рідне слово”. В інших варіантах
програм, крім цих двох поезій, названо вірші “Заспів” та “Піонер”.
Очевидно, метою такого добору було репрезентувати найяскравіші з творчої
спадщини митця поетичні твори, максимально обмежити їхню кількість з
тим, щоб подальша діяльність вже дорослої людини, власне
самовдосконалення її підтримувалося поєднанням інтересу й почуттів, які
виникли в школі, але не набули своєї конечності.

Цю обставину треба враховувати вже в процесі підготовки до вивчення
теми. Почуття, переживання мають стати психологічною основою для
сприйняття, духовної праці учнів, які засвоюють поезії “До кобзи” і
“Рідне слово”. Це також відповідає інтенсивним прагненням учнів
підліткового періоду розвитку до особистісного самовизначення, яке
виражається здебільшого в бурхливих реакціях, демонструванні власної
самостійності, незалежності, у підвищено критичному ставленні до
оточуючих, що найчастіше призводить до загострення стосунків у
середовищі ровесників, у сім’ї, в школі і, як наслідок, посилює душевну
усамітненість, неадекватну усвідомлюваність учнем самого себе.

Певною мірою аналогічними почуттями самотності (звісно, людини вже
сформованої, талановитої, творця духовності і охоронця рідного слова,
носія розуму і правди) сповнені поезії Пантелеймона Куліша “До кобзи” і
“Рідне слово”. Отже, проникнення підлітків у духовну тканину поезій як
пошук власної життєвої позиції сприяє розкриттю нових, доти не знаних
ними вимірів самоусвідомлення.

Поезія – це зафіксоване в поетичних рядках почуття. Отже, шлях до його
вияву розкриває метод перший – співпереживання, який за умови щирості
вчителя у вираженні власних почуттів, зумовлюватиме психологічне
“зараження” учнів.

Кобзо, моя непорочна утіха!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха, –

лунатимуть притишено й болісно рядки Кулішевої поезії і будитимуть у
юних душах біль і тривогу.

Метод другий – створення для учнів ситуації особистісного вибору, в якій
вони одержують можливість реалізувати мотиваційні установки
індивідуально-ціннісного характеру. Такими установками, сформованими
попереднім життям, є віра, совість, честь, що визначають міру
індивідуальної готовності до сприйняття поезій. За цих умов створення
ситуації вибору викличе в учня роботу душі – індивідуальне розуміння
поезії.

Важливою є робота над змістом поезії, її образів, символів, окремих фраз
і слів:

кобза – у тексті поезії назва музичного інструменту, що набуває значення
творчості взагалі, натхнення, уособлює Музу П.Куліша;

тіснота – духовний тиск, гноблення; слід звернути увагу на ідентичність
значення, яке вкладають у це слово Шевченко і Куліш, а крім цього
навести уривок з цитованого вже “Зазивного листа до української
інтелігенції”: “Дарма, що нас так тяжко тіснять і пригнічують необачні
государники. Ми і в тісноті, і в пригнеті куємо та й куємо собі словесні
лемеші та чересла помало”;

неспідлене – таке, що не стало ницим, зрадливим;

не здоліє – не зможе, не здолає власну неміч, безсилля;

недовірки – відступники, ренегати, люди, які зреклися своєї віри, своїх
переконань, перейшли до табору супротивника, зрадили;

туманіють – дуріють, чманіють від докучливої думки;

рідну селію – рідну сілію, родину; за Кулішем це слово має два значення:
“Стягує він українську розпуджену селію до наслідування предківського
надбання – рідного слово до наслідування правом науки і словесності”. І
далі: “Закинуте серед чужої нам громадянщини, серед чужоплемінного і
чужоядного натовпу, слово наше ховалось тільки по невмирущих піснях та в
тайниках наших сімей, – у тайниках не доступних політичній інспекції
(“Зазивний лист”). У поезії домінує перше значення;

степах-облогах – диких, не обраних ніколи степах, образ “по
степах-облогах”, крім цього, символізує дикий степ-облогу, що утверджує
ідею: українська духовна культура, зосереджена по селах, на хуторах, є
облогою її ненависників і недоступна для жаданого ними нищення (вірш “До
кобзи”).

Робота вчителя, спрямована на оволодіння поетичними образами поезії, має
бути пов’язана з розвитком уяви учнів. З огляду на це важливо
стимулювати кожну, на перший погляд, незвичну думку учня, яка виникає в
процесі аналізу поетичної тканини твору. Її поява свідчитиме про початок
– і це найцінніше! – роботи психологічних механізмів мислення, уяви і
почуттів. Аналогічно опрацьовується лексичне значення слів у поезії
“Рідне слово”:

радувати – радилися “про людське око”, маючи приховану корисливу мету;
слово має саркастичний характер відтінок;

перелюб – зрада, невірність;

безголів – тут: люди, позбавлені розуміння, здатності усвідомити
підступність намірів, критично осмислити і відкрити їх; нещасливі,
бідні;

хирна – (від хиря – хвороба), хвороблива, безсильна, немічна; жалюгідна
на вигляд;

сирітство – за Кулішем, духовна беззахисність української нації: “Оце ж
не сумуємо про мізерну долю нашого українського народу; не журімось про
те сирітство, в якому зостававсь і зостається він без первоцвіту свого
громадянства і своєї древньої церкви” (“Зазивний лист…”);

приступна – доступна, привітна, близька;

всевіда – той, хто все знає, про все відає.

Слід, на нашу думку, залучати учнів до аналізу критичних оцінок збірки
“Хуторна поезія” як за життя поета, так і протягом останніх десятиліть
(класо-вульгаризаторських). Нехай дев’ятикласники дадуть свою оцінку.
Педагогічне оформлення такої роботи учнів може бути виражене у
запитанні: “Якої ви думки про об’єктивність оцінок поетичної спадщини
Куліша, зокрема збірки “Хуторна поезія”?” При цьому наводяться зразки
критичних висловлювань для літературознавчої експертизи й визначення
точки зору учнів про міру їх об’єктивності:

Аналізуючи “Хуторну поезію”, варто зважити на думки, висловлені
літературними критиками, як от І.Пільщиком, котрий зауважує: “До
багатьох поезій цієї збірки автор бере епіграфом Шевченкові слова,

змістом своїх віршів не раз спростовує їх”1.

Узагальнюючи аналіз критики на адресу творчості Куліша, варто
запропонувати учням висловити:

а) власні оцінки своїми словами:

б) оцінки словами поезій “До кобзи” та “Рідне слово”.

Збіг власних оцінок з позицією Куліша для характеристики наведених
критичних висловлювань, як правило, виражається такими висловами поета:

“спідлене серце”, “недовірки твої туманіють”, “зоря не зоріє, Вітер
холодний од півночі віє” (“До кобзи”);

“утікала правда з того суду”, “В тих могилах рідним трупом правду
придушили” (“Рідне слово”).

Тільки дві поезії П.Куліша, а в них – безмір почуттів. У вірші “До
кобзи” самотність ліричного героя, впевненість у правдивості й святості
справи, якій служить кобза – муза, щире прагнення братерського єднання
душ, благородний сум, туга за мертвими братами-однодумцями, притишений
смуток, що голосом правди додає живлющої віри у воскресіння України.

Почуття печалі відверто суперечить життєствердна ідея прийдешнього
царювання правди рідного народу. І саме братерське єднання, спільна
праця стануть цьому запорукою.

У вірші “Рідне слово” трагізм віковічного суму наповнюється ядучим
сарказмом з приводу зрадливості, підступності, корисливості українського
гетьманату, що послідовно переходить до висловлення гордості, нездоланої
віри в розум, слово й правду рідного народу. Поет упевнений у силі і
невмирущості рідного слова як живлющого джерела інтелекту і
всепереможної правди покривдженої української нації.

Естетика та ідеї поезії П.Куліша узагальнюються учнями у

взаємозв’язках з історичним контекстом життя й творчості поета,

прижиттєвого нерозуміння і майже столітньої тенденційної критики по
його смерті.

Такий підхід сприятиме утворенню психологічної готовності учнів до
засвоєння прозової спадщини П.Куліша – історичного роману-хроніки “Чорна
рада”.

За організаційно-структурною формою урок вивчення поезії Куліша може
мати кілька варіантів: урок-лекція, урок-семінар, урок-конкурс. Кожен з
них вимагає відповідної підготовки.

Учитель заздалегідь дає учням завдання прочитати, проаналізувати чи
вивчити напам’ять твори; до семінарського заняття визначає теми
повідомлень, рекомендує літературознавчі джерела і таке інше. Для такої
підготовчої роботи вчителеві доведеться виділити якийсь час на одного з
попередніх уроків, коли вивчатиметься біографія письменника або його
“Чорна рада”.

Щодо оглядової лекції про поетичну творчість Куліша, то основними її
(лекції) тезами мали б бути такі.

П.Куліш, як прозаїк, не тільки виявив значне мистецьке обдарування, а й
показав себе новатором, здатним прокладати нові шляхи в літературі.
Проте його поетичний талант виявився помітно слабшим – спосіб образного
мислення, світобачення й світовідтворення, – очевидно, більше
відповідали епічному типу творчості. Та була на те ще одна причина, що
можливо, не дала Кулішеві піднятися вище як поетові. На той час
поетичний світ України був осяяний генієм Т.Шевченка. Вплив Кобзаря на
розвиток української поезії був таким великим, що майже всі митці другої
половини ХІХ ст. були під цим впливом, нерідко сліпо наслідуючи його.
Під впливом поезії Шевченка був і Куліш, котрий як зауважував Іван
Франко, “не міг вирватися з того круга понять, образів та проблем, які
геніальною рукою поклав перед Україною Шевченко”,

і набув “прикмет епігонізму”.1

Проте написане Кулішем як поетом заслуговує на увагу і вдячність,
особливо коли йдеться про ті твори, з яких автор виявив власне поетичне
обличчя.

Поетична спадщина Куліша – 5 збірок оригінальних творів громадянської
інтимної лірики, поем, перекладів світової класики.

Першу і найкращу поетичну збірку Куліша – “Досвітки” (1862) складали
переважно вірші та поеми про минуле України, про визвольну боротьбу
народу проти іноземних поневолювачів (поеми “Кумейки”, “Солоница”). До
історичного минулого, уславлення старовини, народних героїв поет
звертається і в ліричних поезіях збірки “Досвітки”. У віршах звучать
оптимістичні мотиви, віра у краще майбутнє України, любов до рідного
народу, його мови (“Заспів”).

Друга збірка – “Хуторна поезія” вийшла аж через двадцять років (1882),
що можна пояснити перипетіями життя поета, його захопленням науковими
історичними дослідженнями. У збірці Куліш знову звертається до
історичного минулого України, помилково уславлює “просвіщенницьку”
діяльність російських монархів Петра І та Катерини ІІ, засуджує
народно-визвольну боротьбу Українського народу, натомість перебільшує
роль культурно-просвітницької діяльності у визволенні його з-під
соціального і національного гніту (“Ключ розуміння”).

В окремих творах “Хуторної поезії” Куліш роздумує над призначення
мистецтва і ролі митця в житті народу. (“До музи”, “Рідне слово”,
“Молитва”, “Епілог”).

Збірка “Хуторна поезія” особлива тим, що в ній поет відходить від
наслідування поетики Великого Кобзаря, звертається до віршових форм,
поширених у західноєвропейській літературі. Особливе місце у збірці
займає вірш “Рідне слово”. В утвердженні рідної мови поет бачить
запоруку відродження, розквіту української нації.

Схаменуться, стрепеніться

Стуманені люде:

Рідне слово, рідний розум, –

Рідна й правда буде.

Без напасті завоює

Города і села

І над людьми зацарює,

Приступна й весела1

(“Рідне слово”)

У третій поетичній збірці – “Дзвін” (1893) продовжені ідеї та мотиви
віршів “Хуторної поезії”. Виразно звучить тема митця, тема власної ролі
поета (“Піонер”, “До кобзи та до музи”, “Поетові”, “Муза” та ін.). Ці
поезії близькі до народнопісенної творчості, перейняті оптимізмом,
передчуттям прийдешніх змін на краще, почуттям власного громадянського
обов’язку, любові до Вітчизни, до рідної мови, до простого люду.

Збірка містить низку чудових зразків інтимної лірики. Це в основному
вірші, присвячені Олександрі Білозерській – дружині поета: “Дивлюсь на
срібний волос твій, кохана”, “Чолом і ралець моїй знаній”, “Дума про
найвищий дар” та ін. Вірші інтимної лірики позначені великою силою
почуття, щирістю, схвильованістю, сумом за минулими роками.

Вже після смерті поета (1902) вийшла збірка “Хуторні недогарки”, до якої
увійшли справді “недогарки” – відновлені поетом твори, тексти яких
згоріли під час пожежі (уривки з поем, драматична поема “Нагай”).

Справжнім громадянським і мистецьким подвигом на терені української
національної культури була перекладницька діяльність Пантелеймона
Куліша. У роки валуєвщини та горезвісного Емського акту перекладати
шедеври світової літератури тоді упослідженою, проскрибованою
українською мовою – це був воістину вияв мужності і

мистецьким новаторством. Своєю перекладницькою діяльністю Куліш твердо
ставив українську літературу в коло літератури світової, доводив, що
українською мовою можна відтворити всі багатства світової культури, всю
глибину художньої мислі, що українська література цілком природно, на
рівних, як своє приймає в себе вершини світового красного письменства.
Українські переклади і переспіви О.Пушкіна, І.Нікітіна, О.Кольцова,
А.Фета, В.Шекспіра, Й.Гете, Ф.Шіллера, Дж.Байрона, Г.Гейне склали п’яту
поетичну збірку Куліша “Позичена Кобза” (1897).

П.Куліш залишив і переклади та переспіви священних писань, здійснив
переклад “Нового Завіту”.

Новаторство Куліша-поета виявилось і в тому, що він впровадив у практику
української літератури світові класичні версифікаційні форми в усіх
галузях віршотворення строфічних, ритмомелодичних, жанрових, стильових.
Це особливо стосується такої складної канонічної форми вірша, як сонет,
яку Куліш утвердив в українському письменстві, довівши її до рівня
завершеності.

Звичайно ж, у процесі лекційного викладу матеріалу вчитель використає
відповідну наочність, цитує немало уривків з творів поета (або вірші
повністю), запропонує читання їх учнями, дасть учням на кілька хвилин
завдання для самостійної роботи (визначити, наприклад, основний мотив
вірша, його структуру, віршовий розмір, систему тропів, особливості
поетичного синтаксису, звукопису віршів тощо), проведе з учнями
підсумкову бесіду за щойно викладеним матеріалом, дасть домашнє завдання
(уміти стисло викласти зміст прослуханої лекції, скласти її тези або
план, прочитати тексти віршів (вказати їх) і проаналізувати, вивчити
один з віршів напам’ять (наприклад “Рідне слово”).

Для вивчення поетичної творчості Куліша вчитель може обрати й інші
організаційно-структурний різновид уроку – скажімо, семінарське заняття.

Мета його – ознайомити учнів з тематичною різноманітністю поезій
Пантелеймона Куліша, його перекладацькою діяльністю;

вправляти у вмінні узагальнювати, аналізувати власне розуміння твору,
закріпити вивчення про жанри лірики;

виховувати красою слова.

Обладнання: план уроку написаний на аркуші – таблиці або надрукований і
розмножений для всіх учнів; фотокопії титульних сторінок поетичних
збірок П.Куліша, видання творів поета.

Хід уроку.

На дошці написано тему уроку, епіграф (це ж записують учні в зошити):

Я не поет і не історик – ні!

Я – піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою

Не раз кроплю свою роботу й кров’ю…( П.Куліш)

На окремому аркуші (на екрані) – план уроку:

1. Образ України у поезіях П.Куліша (“Україна”, “Святиня”, “Стою один”,
“Народна слава”).

2. Роль поета і поезії в житті народу (“Слово правди”, “Соловейко”, “Три
поети”, “До кобзи”…).

3. Тема рідного материнського слова і шани Шевченкові у віршах “Рідне
слово”, “Молитва Боянові”, “До Тарасівців”, “До Шевченка”, “Ода з
Тарасової гори”…

4. Інтимна лірика П.Куліша.

5. Куліш як перекладач.

Методичні прийоми і види роботи.

І. Учитель читає напам’ять уривок-епіграф уроку, пов’язує його з темою
уроку, ознайомлює з завданням, пропонує записати план. (Учні на
попередньому уроці розділені на групи, кожна з яких (5-6 чоловік)
попередньо отримала завдання опрацювати поезії за тематикою (як це
записано в плані).

ІІ. Вступне слово вчителя – загальне ознайомлення з поетичним доробком
П.Куліша. П.Куліш увійшов в українську літературу і як поет, залишивши
після себе п’ять вагомих поетичних збірок: “Досвітки”, “Хуторна поезія”,
“Дзвін”, “Позичена Кобза” і “Хуторні недогарки”, а також чимало творів,
що не ввійшли до названих збірок. Він є автором десяти великих поем:
“Україна”, “Маруся Богуславка”, “Сторчак і Сторчачиха”, “Кумейки”,
“Грицько Сковорода”, “Дон Жуан”, “Магомет і Хадиза”, “Солониця”, “Куліш
у пеклі”, “Настуся”, “Великі проводи”. Його перу належать і численні
переклади, балади, байки, думи.

У рядках-епіграфі нашого уроку, які слід вважати програмною поезією
Пантелеймона Куліша є рядки: “Терен колючий в рідній стороні Вирубую
трудящою рукою”.

Який же колючий терен викорчував невтомний Куліш, що він оспівував, кого
картав, до чого закликав? Попробуємо разом дати відповіді на ці
запитання.

ІІІ. Вчитель надає слово першій групі учнів. (Вони читають поезії
напам’ять, аналізують їх).

Учитель робить підсумок.

Перебуваючи за межами України П.Куліш тужить за рідним краєм,
переймаючись самотності. Його поезії (“Народна слава”) часто нагадують
нам народні пісні – козацькі, чумацькі, рекрутські. Трагічна доля
України, мільйони полеглих, замучених закатованих поглиблюють цей сум.
Кров людська ніколи не проливається даремно. Поет вірить, що Україна,
безсмертна мати, “засяє знову духом предковічним”.

Ці поезії і нині підносять національну свідомість українців, відроджують
нашу гідність, без якої не може бути суспільного поступу…

Надається слово другій групі учнів.

Підсумок учителя:

Поет доти є близьким народу, доки живе його життям, його болями,
сподіванками.

П.Куліш очікує для свого народу “живої весни”, коли “із мертвих
воскресне Вкраїна” наша дорога. Удруге після геніального Шевченкового “В
Україну ідіть, діти, в нашу Україну” відчуваємо повне злиття поета з
народом.

Третя група.

Підсумок.

Своєрідним продовженням “Кобзарського” мотиву є глибоко споріднена з ним
тема материнського слова. І смутно у П.Куліша назване воно “Божою
правдою”, бо ж у Святому письмі написано: “Спочатку було Слово. І це
слово було Бог”.

Четверта група.

Підсумок.

На цю споконвічну для нашої та всієї світової літератури тему поет
написав силу-силенну творів.

(Рекомендує учням поезію “Шуканнє – викликаннє” вивчити напам’ять.
Зазначає, що поезія “Чолом доземний моїй же таки знаній” присвячений
дружині поета.)

П’ята група.

Попередньо підготовлений учень (або вчитель) розповідає про
перекладацьку діяльність Пантелеймона Куліша.

П.Куліш перекладав багато, майже всіх найвидатніших поетів (Байрон,
Пушкін, Шіллер, Міцкевич, Гете, Шекспір) і робив це не лише для
ознайомлення читацької громади України з найвидатнішими здобутками
європейської літератури. Перекладач-українець поставив перед собою ще й
патріотичну мету: довести здатність нашої мови вживатися в найтонших,
найвищих сферах людської культури і душі. Справді, у роки валуєвщини та
горезвісного емського указу перекладати шедеври світової літератури – це
був воістину вияв і громадської мужності, і мистецького новаторства.

Своєю перекладацькою діяльністю Куліш твердо ставив українську
літературу в коло світової літератури.

“Я бачу в перекладах, – писав він, – найкращу пробу мови щодо її
зграбності, живописності, гармонії”.

Як справжній подвиг на царині української культури, є переклад Біблії
українською мовою, що його здійснив Пантелеймон Куліш разом з
І.Нечуєм-Левицьким та львівським видавцем професором І.Полюєм (вийшла
друком у 1903р. у Відні).

IV. Загальний підсумок уроку.

Поетичний доробок Пантелеймона Куліша значний, за тематикою розмаїтий,
за змістом – гуманістичний і національно спрямований, а за майстерністю
– високого рівня художності. Учімося на поезіях Пантелеймона Куліша.

V. Домашнє завдання.

Підготуватись до уроку-бесіди з позакласного читання за поемою “Маруся
Богуславка”.

Зіставити поему з “Думою про Марусю Богуславку”

Вивчення теми “Пантелеймон Куліш” в цілому варто завершити підсумковим
уроком-бесідою за таким планом:

1. Пантелеймон Куліш – визначний український письменник, вчений,
літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, котрий, незважаючи на
суперечливі погляди, окремі помилки, зробив величезний внесок в
українську культуру.

2. Пантелеймон Куліш – зачинатель українського історичного роману.
“Чорна рада” – новаторський твір, що підніс українську прозу до рівня
світової літератури.

3. Поетична діяльність Куліша. Збірки “Досвітки” та “Дзвін”, що справили
політичний вплив на розвиток української поезії, наблизили її до кращих
зразків європейської літератури.

4. Роль Куліша у збагачення теорії і практики перекладу, в наближенні до
українського читача надбань європейської класики.

5. Видавнича та журналістська діяльність Куліша (видання ж. “Основа”,
альманаха “Хата”, двотомна збірка фольклорних матеріалів “Записки о
Южной Руси”). Вплив Кулішевих видань на розвиток літератури, української
гуманітарної науки.

6. П.Куліш – педагог-просвітитель. Створення “Граматики” для українських
шкіл, вироблення першого українського правопису (“Кулішівка”).

7. Суперечливість світогляду письменника, звивистість його
життєво-творчого шляху. Оцінка П.Куліша І.Франком , М.Коцюбинським,
О.Маковеєм, Б.Грінченком, С.Єфремовим, іншими письменниками та
літературознавцями (Б.Лепкий, В.Щурат, М.Грушевський, О.Дорошкевич,
М.Зеров).

8. Заборона друку творів П.Куліша, облудні звинувачення його в
“буржуазному націоналізмі” в роки сталінських репресій та застою.

9. “Реабілітація” імені, творчої і наукової спадщини Куліша в останні
роки. Наукові дослідження його творчості (Є.Кирилюк, І.Пільгук,
М.Жулинський, В.Яременко, С.Нахлік). Уведення творчості П.Куліша до
програм середньої загальноосвітньої школи.

Підсумкове заняття на тему “Пантелеймон Куліш” можна провести за
текстовими завданнями (їх ми подаємо як додаток до дипломної роботи),
розробленими вчителькою однієї з київських шкіл Іриною Турло
(“Дивослово”, 1994, №12, с.17-22).

Висновки

Сьогодні вивчення української літератури в середній загальноосвітній
школі відбувається в час, коли знято заборону на вивчення окремих
письменників, коли по-новому дивляться на сфальсифіковану текстологію,
коли література вступила в нову епоху вивчення. За новою програмою
викладання української літератури в школі на вивчення окремих
письменників відводиться мало годин, скажімо, на вивчення творчості
П.Куліша за програмою відведено в 6 класі 1 годину. На цьому уроці учні
ознайомлюються з оповіданнями письменника. А вже більш складній його
історичний роман-хроніка “Чорна рада” вивчається вже у 9 класі, коли
учні можуть проаналізувати окремі події, дати оцінку і охарактеризувати
поведінку і вчинки героїв. На вивчення цього роману учитель має 3
години і ще 1 годину на вивчення поетичної творчості письменника,
зокрема віршів “До кобзи” і “Рідне слово”.

Оскільки літератури з методики вивчення цього письменника в школі дуже
мало, то учитель самостійно, залежно від рівня розвитку і можливостей
учнів планує свою роботу, складає календарне планування, сам вносить
зміни і корективи під час роботи.

У дипломній роботі ми спробували розробити деякі методичні рекомендації
щодо вивчення поезії і прозових творів П.Куліша, а також показати окремі
різновиди уроків, а саме: урок-лекцію, присвячений вивченню біографії
письменника (лекційний виклад матеріалу поєднується з різними прийомами
і видами навчальної діяльності – бесідою, самостійною роботою,
елементами контролю засвоєння учнями лекційного матеріалу),
урок-семінар, який готується за два тижні наперед (учні самостійно
готують реферати, обговорюють їх, а учитель підсумовує і оцінює роботу),
комбінований урок з елементами інсценізації (робота над оповіданням
П.Куліша “Орися” починається за низкою запитань до класу, учитель дає
учням завданням для самостійної роботи, проводиться обов’язково робота
над застарілими, рідковживаними словами, виразами і зворотами),
інтегрований урок (бінарний) (на урок запрошений учитель історії, який
дасть характеристику епохи, змальовану в романі “Чорна рада”, допоможе
учням краще збагнути історичну основу твору).

Художня спадщина, зокрема поетичні твори українського письменника,
постаті складної, суперечливої в своїх світоглядних позиціях, дозволяє
повніше уявити літературний процес 30-90-х років ХІХ ст., що виразно
відбив у собі соціально-класові протиріччя того часу, зіткнення ідей,
поглядів. Сьогодні далеко не кожному буде зрозумілою ця закодована в
образах життєва доля видатного українського письменника, історика,
критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діяча, видавця,
фольклориста.

Матеріали дипломної роботи мають практичне значення: вони можуть бути
використані вчителями-словесниками як методичні рекомендації до вивчення
теми “Пантелеймон Куліш. Життя і творчість”, студентами-філологами в
процесі вивчення курсу “Методика викладання української літератури в
середній школі”.

Література

1. Болтівець С. Психологічні особливості вивчення поезій Пантелеймона
Куліша // Дивослово. – 1995. – №4.

2. Волошина Н., Пасічник Є., Скрипченко Н., Хропко П. Концепція
літературної освіти // Дивослово. – 1994. – №4.

3. Волошина Н. Українська література в новому навчальному році //
Дивослово. – 1998. – №8.

4. Гнідан О., Осмак Н. Світогляд Пантелеймона Куліша // Українська мова
і література в школі, – 1991. – №10.

5. Жулинський М. Пантелеймон Куліш // Із забуття в безсмертя. – К.,
1990.

6. Жулинський М. У праці каторжні, в тривожній самоті // Куліш
Пантелеймон. Твори: В 2т. – К., 1989. – Т.1.

7. Куліш П. Твори: В 2т. – К.: Дніпро 1989.

8. Міщук Г. Українська оповідна проза 50-60-х років ХІХ ст. – К.:
Наукова думка, 1969.

9. Нахлік С. Пантелеймон Куліш. – К.: Знання, 1989.

10. Неділько В. Пантелеймон Куліш // Дніпрова хвиля: Хрестоматія
нововведених творів до шкільної програми. – К., 1989.

11. Нові імена в програмі з української літератури: Посібник для
вчителя. – К.: Освіта, 1993.

12. Олійник М. Одержимець духу // Пантелеймон Куліш. Чорна рада. – К.,
1990.

13. Пасічник Є. Українська література в школі. – К.: Радянська школа,
1983.

14. Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. – 1991. – №4.

15. Свердан М.Р. Три варіанти одного уроку: До вивчення біографії Івана
Франка // Українська мова і література в школі. – 1986, – №6.

16. Слоньовська О. Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали. Аналіз роману
П.Куліша “Чорна рада” // Дивослово. – 1994, №12.

17. Степанишин Б. Викладання української літератури в школі: методичний
посібник для вчителя. – К.: Проза. – 1995.

18. Степанишин Б. Українська в школі: Підручник для 9 класу. – К.:
Освіта, 1995.

19. Степанишин Б. Частка культури нації // Літературна Україна. – 1998.
– 3 вересня.

20. Турло І. Тестові завдання до теми “Пантелеймон Куліш” // Дивослово.
– 1994, №12.

21. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури за 1890 //
Зібр. творів: у 50т. – Т.33. – К., 1984.

22. Яценко Н. Історизми в романі П.Куліша “Чорна рада”: Назви одягу та
козацької атрибутики // Дивослово. – 1988, №5.

Додатки

Твір на тему

“Чорна Рада” Пантелеймона Куліша – перший історичний роман в українській
літературі.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно
обдарованими, зробили великий внесок у розвиток української культури,
літератури, мистецтва, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом,
знавцем багатьох європейських мов, ученим, літературознавцем та
критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем,
громадським діячем.

Найпомітніше місце у творчому доробку Куліша посідає перший в
українській літературі історичний роман “Чорна Рада. Хроніка 1603 р.”.
спочатку він мав назву “Сотник Шрамко и его сыновья”. Вперше роман
“Чорна Рада” був надрукований українською мовою 1857 року. В основу
твору покладені справжні історичні події. Куліш опрацював величезну
кількість матеріалів. У творі автор показує козацьку старшину, яка
виступає як втілення державної мудрості, патріотизму, історичної
справедливості. В образі Шрамка, наказаного гетьмана Сомка та їхніх
прибічників і однодумців письменник висловлює свої погляди на історичне
минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами і
селянством.

В романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко). Проте
більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора (Кирило Тур,
Пугач, Василь Невольник, Леся). Сюжет “Чорної Ради” динамічний,
напружений, центром його є історичні події на Україні: боротьба між
Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти
пригнічення.

На тлі історичних подій розвивається друга, романтична сюжетна лінія –
кохання Петра та Лесі, перешкоди, яких зазнають закохані.

Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб
через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному
дусі поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися
ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці.

Вірним сподвижником Сомка зображено полковника Шрама. Йому відведено в
романі багато місця. Саме через образ Шрама Куліш повніше розкриває свої
погляди. Шрам – це доброчесна, шанована людина, відважний воїн,
справжній патріот.

Кирило Тур – найколоритніший, найяскравіший персонаж “Чорної Ради”. Він
оповитий романтикою запорозьких подвигів січового братства. Багато чим
він нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і
великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі
звичаї. Так, перед тим, як стати з Петром Шраменком на смертний бій, він
рятує йому життя. Приходить до ув‘язненого Сомка, щоб ціною власного
життя врятувати його. Це пристрасна, сильна натура.

У романтичному ключі змальовано старого Пугача – охоронця козацьких
звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було “ні
попа, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. Брюховецький змальований у
романі досить переконливо і правдиво – він заради влади здатний на все:
підлоту, злочин та брехню. Він удає себе смиренного та слухняного перед
козаками, обіцяє народові пільги та поліпшення, але обдурює всіх.

Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан,
козацької голоти.

Таким чином, твір П.Куліша “Чорна Рада” був першим в історії української
літератури історичним романом, у якому постають картини героїчного
минулого народу, його боротьби за соціальне і національне визволення.

Творчі письмові роботи учнів свідчать, що їм більшою мірою імпонують
теми про героїку, козацьке лицарство. Для прикладу подаємо ось цей
учнівський твір.

Показ козацького лицарства і любові до України

в романі П.Куліша “Чорна Рада”.

Витязь, лицар, рицар… Який він правдивий? Чи вміє по-справжньому любити
Україну, дорожити дружбою, чи знає козацькі звичаї, чи зможе навіть своє
життя віддати заради правди? Ці та інші питання не дають мені спокою
після прочитання роману П.Куліша “Чорна Рада”.

Йде гостра боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
Здається, ті троє: Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький –
повинні б любити Україну, як своє життя. А насправді: чорною радою
гетьманом обрано Брюховецького, який підступністю завоював прихильність
низів, хоч насправді зневажав їх. Сомка та його прибічників скарав.
Хочеться так і крикнути йому в лице: “Гетьмане Брюховецький, чи хоч
трошечки ви поважали Україну та її людей? Ні! Ви занадто самолюбивий і
амбітний, слабодухий і підлий. Так, ви вмієте схилити впливових людей на
свій бік, але зовсім байдужий до людського життя, знехтували мораллю
Запорожжя”. Здається, що Пантелеймон Куліш навмисне вибрав ганебний, а
не героїчний момент в історії нашої України. Це для того, щоб ми
зрозуміли, що розрізненість і міжусобиці гублять державу. Так хочеться і
теперішнім нашим депутатам порадити: “Прочитайте, шановні, роман
П.Куліша “Чорна Рада”, бо ж так не хочеться, щоб своїм життям платили за
волю України справжні і віддані її сини. А в них, як і в Сомка, в душі є
Україна.”

Повчимося ж у нього порядності й чесності, а ще вміння бути справжніми
борцями за незалежність України. Тому й не дивно, що саме з його уст ми
чуємо: “Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!
”… “Ні, –гордо заявив Сомко, – чужою смертю я волі купувати не хочу!”

Задумуюсь і над долею Кирила Тура та Петра Шраменка – представників
юного козацтва з щойно прочитаного роману. Вони вихідці з різних станів,
тому інколи і не розуміють одне одного.

Кирило десь на десять років старший від Петра, розумніший, кмітливіший.
Мені подобається його сміливість. Це ж він врятував Шрама від смерті в
часи Хмельниччини, а ще великим авторитетом користувався у запорожців.
Дійсно, таку повагу він заслужив.

Ставлю себе на місце Кирила і думаю: чи зумів би я , наприклад, для
свого друга запропонувати своє життя. Мабуть, що ні! А.Кирило пропонує
Сомкові своє життя, щоб врятувати його від смерті. І це зовсім не якесь
там вихваляння на показ. Ні, так може зробити лише щира людина, а ще
патріот своєї землі, свого народу, справжній лицар.

Кирило виріс на Січі, виріс гордим, впевненим у своїх силах. Ніколи й
нікому не поступався гідністю! І зовсім не дивно, що цей запорожець за
козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить тільки його
любові. Жінка ж повинна полюбити потім. Так, у поводженні з Лесею він
лицар по-своєму. Надзвичайно життєдіяльний, він завжди з пригодами, дещо
бунтарської і химерної вдачі. Але завжди хоробрий лицар, а козацька
честь для нього – це все. “Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж
вдвох на одного”, – говорить він побратимові – чорногорцеві, коли той
вмовляє його стріляти в Петра Шраменка, у котрого в руках лише шабля.

Петро ж, – “орел, не козак”. Мужність, хоробрість його вражають навіть
старих козаків. “Він добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги
загинути, ніж пан-отця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю
захаляти”.

А ще повчимось у нього благородності. Від Лесі він хоче взаємної любові,
б‘ється з Кирилом, коли той викрав дівчину, не на життя, а на смерть.
Одне лише скажеш: “Це справжній, щирий, чесний і сміливий козак-лицар”.

Будьмо ж і ми лицарями, любімо свою Україну, бережімо її незалежність.

І ще один варіант учнівського твору.

Показ козацького лицарства в романі

П.Куліша “Чорна Рада”.

Кобзо, моя непорочна утіха!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха, –

болісно й притишено відлунюють в моїй пам‘яті Кулішеві слова. Дарма, що
я мало читав його поезій, але ті декілька та історичний роман “Чорна
Рада” переконують: Пантелеймон Куліш по-справжньому любив свій народ,
знав минуле рідного краю, його історію. А та щира українська мамина
пісня (жінки неписьменної) не блудила сиротою світом. Йшла вона поруч з
її сином складною життєвою дорогою, прищеплюючи любов до України навіки.

Пантелеймон Куліш… Його старались від нас відгородити, залишити самотнім
і забутим. Згадую і п‘ятидесятиліття його діяльності, без ювілейних
гімнів і од, без слова подяки. Заживо забутий … Як неприємно і боляче
згадувати мені. А як же важко було йому, подвижникові на ниві
української культури. Він залишався патріотом, а ще лицарем.. І це серед
насмішок, глузувань і брехні.

Отож погортаю сторінки роману “Чорна Рада ”, щоб підняти в собі дух
козацького лицарства і переконатись, чи люблю я Україну так, як він, та
заодно загляну в історичне минуле свого народу.

На мене враз війнуло чимось зовні непомітним, але таким душевно близьким
і водночас болючим. Я побачив Україну, на жаль ту Україну, яка в останні
роки життя Богдана Хмельницького потрапила в політичний капкан, і
боролася не на життя, а на смерть, але уподібнювалась скорпіонові, який
замість того, щоб жалити нападників, смертельно жалив сам себе. “Україну
розідрали надвоє: одну часть через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть
в свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що”.

Справді, Богдан Хмельницький створив державу, а після його смерті
утворилися політичні групи з різними орієнтаціями. Ніжинська ж рада 1663
року була переломним моментом у занепаді української державності. Бачу
П.Куліша майже в кожному розділі роману.

Відчуваю, як болить авторові кожна історична помилка, який тягар
всенародної вини бере він на свої плечі. Боротьба за гетьманування
надзвичайно гостра. А чом би й ні! Претендентів було троє: Павло Тетеря,
Яким Сомко, Іван Брюховецький, а булава одна. А як хочеться запитати
їх: любили вони Україну чи лиш гетьманську булаву? Адже історія не раз
вчила українців об‘єднуватись в здобутті незалежності, але вони завжди
виявлялися поганими учнями. А як же народ? І чомусь захотілось
зустрітись з простими людьми. Ось Кулішів Кобзар – це не старець і не
жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Як же він реагує
на події?

Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з
забуття, на Черевановому хуторі. Виконуючи думи та історичні пісні,
сумує за долею України, та ще й виліковує козакам рани.

І тут мимоволі я зустрічаюся з байдужим та багатим хуторянином Михайлом
Череванем. Це один з представників заможного козацтва. “А що нам, брате,
до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше
походити?” – признається він. А поруч з ним зрадник Матвій Гвинтовка та
патріот-фанатик полковник Іван Шрам. Як би там не було, у козацької
шляхти завжди священними були поняття доблесті, лицарства, бойового
побратимтсва. Як же ставляться вони до цих принципів?

Переконався цілком, що поняття України як батьківщини існує тільки для
Шрама. А для Череваня хутір на ймення Хмарище – це його Україна. Власне
багатство, високий титул, розкіш, а не Україна – це весь “патріотизм”
Гвинтовки.

Задумуюсь: чому ж Пантелеймон Куліш зумисне вибрав ганебний, а не
героїчний момент в історії України?

Та треба ж нас якось навчити любити свій народ, свою землю, примусити
зрозуміти, що розрізненість і міжусобиці гублять державу!

Я не шукаю більше зустрічі з козацькою шляхтою, ні. Лише хочу низько
вклонитись полковнику Шрамові. Як він хотів об‘єднати обидва береги
Дніпрові під одну Сомкову булаву. Тому й приїхав на Лівобережжя. Чесний
і скромний, не терпить зради, “не раз дзвонив старий Шрам шаблею”.

“Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани”, – говорить
Шрам.

За вдачею гарячий чоловік, “… по одежі і по сивій бороді, сказать би,
піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих ранах на
виду – старий козарлюга.” Ось у кого можна повчитися ще й справжнього
козацького лицарства.

Гідний батька і його син Петро, щирий, чесний, сміливий. Справжній козак
– лицар! Радів за нього, коли бився за Лесю з Кирилом не на життя, а на
смерть.

Радіє душа: це справжні українці. Ота крихта доброго начала дає про себе
знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький. Так, це політичний
авантюрист, безчесна фальшива людина. Він вже готовий вбити Сомка у бою,
але щось утримує його зарізати безоружного, зв‘язаного гетьмана, і він
шукає найманого вбивцю. Можливо, хоч тут заговорила в ньому народна
мораль українця?

Так, народна мудрість говорить: на помилках ми вчимося. Але хай буде
менше історичних помилок, хай не гинуть через них люди.

Будьмо ж лицарями, любімо свою Україну, бережімо її незалежність!

Хіба ж не це нам хотів сказати Пантелеймон Куліш?

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………3

Розділ І. Сторінки життєпису Пантелеймона Куліша на шкільному уроці.7

Розділ ІІ. Вивчення прозових творів Пантелеймона Куліша у
школі………17

Розділ ІІІ. Особливості вивчення поезії Пантелеймона Куліша в
школі….49

Висновки……………………………………………………….
……………………………………..64

Література……………………………………………………..
……………………………………..66

Додатки………………………………………………………..
………………………………………68

Степанишин Б. Частка культури нації // Літературна Україна.-1998.-3
вересня.-с.8.

Цитуємо за: Гнідан О., Осьмак О. Світогляд Пантелеймона Куліша
//Українська мова і література в школі.-1991.-№10.с.23.

Жулинський М. У праці каторжній, в трагічній самоті// Пантелеймон
Куліш. Твори: В двох т. — Т.1.-К.: Дніпро, 1089.-с.5.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 // Зібр.
творів: у 50 т. К., 1984.-Т.41.-с.283.

Куліш П. Твори: В двох т. Т.». — К.: Дніпро,1989, — с.159

Франко І.Я. Нарис історії українсько — руської літератури до
1890//Зібр. творів: У 50 т.-Т.33.-К., 1984.

6. Пільчук І. Поетична творчість Пантелеймона Куліша // Пантелеймон
Куліш. – К., 1970. – с.37.

1 Франко І. Зібрання творів: У 50т. – К., 1982. – Т.33. – с.234

1 Куліш П. Твори: 2т. – Т.1р. – К., 1989. – с.177

PAGE 1

PAGE 2

Похожие записи