.

,,Vita maximа еt heroica” чи ,,Vita minima”: два типи психоповедінкової реакції в романі Миколи Вінграновського ,,Северин наливайко” (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3277
Скачать документ

,,Vita maximа еt heroica” чи ,,Vita minima”: два типи психоповедінкової
реакції в романі Миколи Вінграновського ,,Северин наливайко”

У критичні періоди суспільних перетворень завжди постає питання: які ми
є? якими нам бути? Проблеми сучасного національного та державного
будівництва в Україні підтверджують необхідність глибокого аналізу й
критичного поцінування історичного шляху розвитку народу, впродовж якого
вироблявся його світогляд, національний характер, суспільна психологія,
загальновизнані цінності, в цілому – ментальність українців.

Аналіз наукової літератури (М.Грушевського ,,Хто такі українці і чого
вони хочуть”, Ю. Липи ,,Призначення України”, М. Юрія ,,Етногенез
українського народу”, В. Храмова ,,До проблеми української
ментальності”, О. Кульчицького ,,Світовідчування українця”, І.
Грабовської ,,Проблема засад дослідження українського менталітету та
національного характеру” та ін.) дає підстави вважати, що чіткого
тлумачення терміну ,,менталітет”, як і його розуміння чи то специфіки
українського менталітету, немає. Хоча при визначенні цього терміну
науковці відносять його то до соціальної психології, то до ідеології, то
до історії людських уявлень, він завжди залишається дискусійним. Адже на
відміну від ідеології чи масової психології ментальність не можливо
виміряти й описати в чітко визначених параметрах, не підлягає вона й
соціологічному аналізу.

Власне, термін ,,менталітет” у науковому значенні вперше застосував
англійський вчений Р.Емерсон. Згодом представники нової історичної школи
(французької школи ,,Анналів”) Ж. Ле Февр та М.Блок, змінивши змістове
навантаження терміну, вводять його до широкого наукового обігу. ,,Кожна
епоха створює своє уявлення про історичне минуле, – писав Февр. – У неї
свій Рим і свої Афіни, своє Середньовіччя і свій Ренесанс”[4, 62].На
його думку, кожне суспільство має свої специфічні умови для вираження
індивідуальної свідомості: спосіб життя народу, його традиції, культура,
мова утворюють певну ,,модель” у межах якої формується ментальність. В
українській традиції, насамперед у діаспорних історико-філософських
школах, аналогом поняття ,,ментальність” є поняття національної вдачі
або ,,вдача народу”

Під ментальністю розуміють ,,глибинний рівень колективної та
індивідуальної свідомості, усталену й водночас динамічну сукупність
настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від
етногенетичної пам’яті, культури”[5, 451]. Характерно, що ментальність –
це не винятково пасивний об’єкт, своєрідний наслідок дії певних
чинників, а дієвий і надзвичайно важливий фактор суспільного
розвитку.Ознаки ментальності позначаються на звичаях, традиціях,
людській поведінці, особливо – в літературі та мистецтві.

Очевидно, дослідження людських спільнот, ,,вдачі народу” чи
,,національної вдачі” дійшло до такої межі, коли лише раціональні схеми
не розкривають усіх аспектів у розумінні й потрактуванні історії
існування конкретної спільноти та глибинних основ її буття й розвитку.
Тому цілком виправданим є звернення до проблем національної
ментальності, її інтерпретації саме в художній літературі, Адже
,,етично-психологічні ознаки народу позначаються на духовному світі
письменника, його мисленні та результатах творчості. Тематично-проблемні
тенденції, oсмислюючись у творчості митців, витворюють
національно-типові характери, виявлені в індивідуальних персонажах”[6,
314].

У цьому контексті можна говорити про роман Миколи Вінграновського
,,Северин Наливайко”, в якому реальні історичні факти та художній
вимисел, органічно сплітаючись у єдине ціле, витворюють події не лише
однієї з безлічі трагедій в історії України, але й розкривають джерела
самосвідомості народу, його світобачення, характер мислення, спосіб дій,
традиції, культуру. Тобто ті константні ознаки, що й визначають
менталітет українського народу.

Отже, метою нашої роботи є визначення концепції української ментальності
в художній інтерпретації Миколи Вінграновського, зокрема в романі
,,Северин Наливайко”.

Торкнемося ключових ознак, які в романі ,,Северин Наливайко” розкривають
національну вдачу українців чи його національну самоідентичність.
По-перше, автор акцентує на таких ментальних рисах нашого народу, як
самозаглибленість, ліризм, глибока філософічність і релігійність
українського характеру. Згадаймо хоча б описи дійства Різдва, Водохреща,
сватання, містичну сцену порятунку козаків у стінах церкви. Особливу
увагу звертає Вінграновський на органічну єдність українця з природним
середовищем, на нерозривності його мікро- і макрокосмосу. Для героїв
роману природа не просто фізично-біологічні процеси, а значно глибші
явища, занурені в психологічні моменти.

Загалом, тонкий ліризм, одухотвореність і гармонійне співжиття з
природою, тяжіння до витонченого естетизму – це домінантні
емоційно-чуттєві риси, що є питомо органічними для національної
психології українця. ,,В сукупності такі елементи витворюють
,,кордоцентризм”, власне, основу української душі, її чільний
визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна
ментальність, розбудовуються відповідні світоглядні настанови” [5,
451].

На формування саме цих рис вдачі українця, на думку Д.Чижевського, мало
значний вплив постійне тло української історії – природа України. Саме
степ і рівнина, які формують ,,одностайність краєвиду”, є факторами
скерування уваги із зовнішнього на внутрішнє, розвитку інтровертності
українців [12, 88]. Однак саме степ, породжуючи почуття
безмежно-величного, протягом довгих віків був для українців джерелом
неспокою та загрози. Ось як з цього приводу розмірковує Дем’ян
Наливайко, брат Северина Наливайка: ,,Скільки тут пройшло, прожило,
прогарцювало людей! І всі вони його прагли, за нього рубалися, гризлись
за кожну його бадилину, вибалок і долину, хоч, окрім непримітних кущів
шипшини, глоду та будяків, нічого більшого та пишнішого в Степу й не
було. Що ж за сила й таємниця ховались у нім, коли так до нього тягло
племена і народи? Що – воля, розкутість, далечина?..[1, 170-171].

Письменник розкриває й інші риси національного характеру, серед яких
почуття власної гідності та повага до гідності чужої, гуманний характер
і тонке етичне почуття, шанобливе ставлення до жінки. Причому, як
об’єктивний художник, акцентуючи на чеснотах, не оминає й негативних дій
і вчинків своїх героїв. Згадаймо розповідь діда Максима про суворий, але
справедливий суд на Січі : ,,заманив козак і десь у плавнях біля Січі
заховав собі для любощів жінку – кара. Смерть і тому козакові, хто
знеславить жінку в Україні чи будь-де – аби не ганьбив усе Запорозьке
військо” [1, 24].Суворість такого закону загалом зрозуміла. Та, як
пояснити вчинок козаків, які звільнивши з татарського полону жінок, –
серед них були матері з маленькими дітьми – кидають їх напризволяще
серед степу, не залишивши ,,ні шапки, ні шаблі”…

Дійсно, вони були дітьми свого часу – і не могли бути іншими, бо такий
був час. Згадаймо історію, перша версія якої звучала ще в літописі
Самійла Величка, а згодом була художньо інтерпретована в романі
Ю.Мушкетика ,,Яса”, про наказ кошового отамана Івана Сірка ,,рубати
упень” визволених у Криму бранців, майже половина яких вирішила не
повертатися на батьківщину. ,,Сумно дивитися на таке, – з гірким болем
промовляє кошовий до своєї старшини, – але цим людям милішими виявилися
басурмани, аніж рідні брати. Землю батьків, яку татарин і турчин віками
заливають кров’ю, вони проміняли на землю ворогів рідної вітчизни. Віру,
з якою прийшли у світ і в якій одвіку жили їхні предки, віддали на глум
і посміх. І все те задля ласого шматка, задля власної користі. І не
тільки. Для цих людей немає нічого святого. Вони підуть проти брата,
множитимуть ворогів наших. Важко мені віддавати таке повеління, ох як
важко. Але зрада оплачується тільки кров’ю” [8, 473]. Сірко просить
прощення у загиблих, бо не міг вчинити по іншому, але говорить: ,,Карай,
боже, якщо я неправий. Я не міг вчинити інакше. В пострах онукам і
правнукам, у науку всім моїм братам. Я так люблю її, мою вітчизну, що
готовий мучатися за нею довіку!”[8, 475].

Серед негативних рис в українському характері М.Вінграновський вирізняє
брак дисциплінованості, нездатність до вольового та розумового зусилля,
що призводять до парадоксальної ситуації, коли свободолюбство набуває
рис згубної анархічної стихії, а тенденція до взаємної боротьби стає
причиною руїни. Дивно спостерігати, як наливайківці, ризикуючи життям,
здобувши в жорстокому бою коней, починають самовільно їх розподіляти між
собою, а згодом, не дійшовши згоди, рубають цих коней.

Слабкість національного інстинкту й національного почуття стає причиною
того, що найнебезпечнішим ворогом для українців є внутрішній ворог:
,,відсутність національної державотворчої свідомості, оте бродіння в
головах, при якому двоє українців утворюють три політичні партії. Звідси
брак одностайності, кидання з одного кута в інший під впливом
настрою”[9, 147]. Тому й просить Дем’ян Наливайко прощення у Бога за
сліпий егоїзм, амбіції, недалекоглядність ,,земляків, що знають лише
силу і гнів, коли душиться віра їхніх батьків, коли на землю, що
народила їх вільними, насунулось рабство, а вони осліплені лише своєю
гординею”[1, 195]. Згодом вона стане причиною національної трагедії –
великої Руїни, часу кривавих чвар і усобиць, хаосу орієнтацій і
підданств.

???????????g

%аїнському характері, формуючи здатність хоча б до стихійного чи то
спонтанного протесту та непокори гнобителям, стало причиною досить
серйозної проблеми – абсолютної нездатності до вольового та розумового
зусилля. Слушною з цього приводу, на наш погляд, є думка І. Грабовської:
,,Особливо тяжким нещастям обертається негативність до продумування
життєвої проблеми до кінця та до запланованої реалізації задуманого,
коли приходить час українським ватажкам очолити вирішальні для долі
народу події” [3, 160]. На жаль, сьогодні це перетворилося на справжню
,,хворобу” українського суспільства.

Художньо демонструючи негативні риси національного характеру, автор
подає кілька епізодів. Згадаймо, Наливайко неодноразово намагається
порозумітися із запорожцями, покаятися, випросити прощення за участь у
військовому поході проти козаків. Відомо: як сотник надвірних козаків
князя Острозького він був змушений брати участь у придушенні повстання
Г.Косинського 1591-1593 років. Проте після битви під П’яткою в долі
Наливайка відбувається крутий злам – він залишає службу і організовує на
Брацлавщині загін нереєстрових козаків. З метою посилення українського
війська для боротьби з польською шляхтою, Наливайко намагається
прихилити на свій бік січовиків. Однак навіть тоді, коли прості козаки
сприйняли його щире каяття, гетьман Січі Богдан Макошинський залишається
й надалі категоричним: ,,Не прощаємо!” А потім козаки й наливайківці,
,,не вороги, бо однієї крові й віри”, піднімають один проти одного
зброю.

Найжахливішою є заключна сцена роману: у найнебезпечніший момент,
перебуваючи в оточенні, козацьке військо розподіляється на два табори,
починає обирати собі гетьмана, а згодом і битися між собою:
,,Наливайківці пішли з шаблями на реєстрових, а ті на них. Шаблі й ціпи,
лопати, коси та ратища, все, що призначалося бити поляків, пішло бити
своїх. Ні розпач і квиління дітей, ні благання та прокльони жінок не
зупинили ні тих, ні тих. Знесені голови та відчахнуті руки летіли над
табором, як під час бурі чи смерчу, і спину їм не було…” [1, 396].

Як не згадати в цій ситуації гіркі до болю, але правдиві слова Івана
Мазепи: ,,Самі себе завоювали…” Затятість на власній ,,правді”,
небажання йти на компроміси й шукати шляхів, які б об’єднали націю та
захистили від зовнішніх ворогів, неодноразово ставало причиною
української трагедії. ,,Ми порізнені і не можемо взятися за руки. Нас
купляють, нас продають… Ми брязкотимо шаблями, кидаємося у кривавий
вир і … потикаємо один одного. Наші прапори порвані в ганчіря, над
нами чужі руки зводять чужі прапори. Ми завжди перед кимось винуваті.
Чужинці їдять наш хліб і дорікають нам,що він не такий смачний, як їм би
хотілося. Ми безсилі й убогі, кожен з нас стає багатим і сильним тільки
тоді, коли служить дужому можновладному чужинцю…”[7, 231]. Гірка
правда, що мусила б стати сьогодні повчальним і застережливим уроком…

Отже, селянська сентиментальність, чутливість, ліричність вдачі
українського народу в поєднанні з нераціональністю козацького вольового
начала, загальним браком дисципліни обумовила психічну й світоглядну
роздвоєність українського менталітету, яка виявлялася у великій
амплітуді чуттєвого життя українців: від любові – до ненависті, від
ейфорії – до розпачу. До речі, проблема роздвоєності української душі
була художньо інтерпретована ще в другій половині Х1Х століття у творах
Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Проте, на думку Г.Грабовича, якщо в
Шевченка роздвоєність виявлялася як протидія між ідеальною спільністю,
,,святою правдою” і реальною суспільною структурою, то в Гоголя це
виявлялося в протистоянні, глибокій трагедійності боротьби між козацьким
і селянським началом [2, 15].

На думку сучасних дослідників, на формування найглибших суперечностей
характеру українця мали вплив не лише ландшафтні, але й національні
геополітичні особливості, в яких опинилася Україна. Існування на межі
ворожого степу призвело до формування двох типів психоповедінкової
реакції, притаманної українському характерові: ,,vita maximа еt
heroica”, або авантюрно-козацького та ,,vita minima”, тобто притаєного
існування, що супроводжувався відступом у себе, ,,уникненням”, свідомим
чи несвідомим, широкого контакту зі світом [3, 66]. Ці реакції формують
певні ментальні типи, прикладом яких у романі є Северин Наливайко та
Григорій Лобода. Якщо Северин Наливайко є тип ,,vita maxima et heroica”
(як свідчив польський письменник і дослідник XIX століття Йоахім
Бєльський, Наливайко дійсно мав досить сильну харизму, був хоробрим,
талановитим воєначальником), то Григорій Лобода, представник козацької
старшини, яскравий зразок ,,vita minima”, для якого вболівання за долю
України все частіше поступалося турботам про власний добробут і спокій.
,,В свої сорок п’ять літ, козак з діда-прадіда, Лобода почепив шаблю в
хаті над ліжком відпочивати, узяв молоду жінку, господарював, багатів,
давав із колишньої своєї добутої у походах військової здобичі гроші й
коштовності на церкви й монастирі і потихеньку ненавидів Польщу. Бо хоч
Лобода та його дві тисячі реєстрових козаків були привілейовані, на
відміну від козаків Запорозької Січі, мали ґрунти, луки, води, мали
сукно і злоті з казни польського короля, та навіть і сліпий і той би
побачив, як Польща з ксьондзами і єзуїтами підминала Україну під себе.
Дивлячись на оце все, м’який, розважливий, добрий Лобода кипів удень і
вночі. Кипів, скаженів, розпалювався, та шаблю над ліжком як почепив,
так зі стіни і не знімав і помогти Наливайкові не помагав” [1, 332].

Ця характеристика представника козацької старшини стає логічним
умотивуванням зради і загибелі Северина Наливайка. Адже саме в уста
Лободи Вінграновський вкладає страшні слова: ,,Не відпускайте його! Бо
тоді ми всі пропадемо! В’яжіть його! В’яжіть!” [1, 396]

Як бачимо, М.Вінграновський, з-поміж конкретних винуватців цієї
трагедії та загибелі Северина Наливайка називає Григорія Лободу, який
під час облоги, шукаючи для себе порятунку, мав, ймовірно, зв’язок з
поляками. Задля об’єктивності, принагідно зазначимо, що історія досить
неоднозначно засвідчує цей факт. ,,Якщо йти за Григорієм Граб’янкою чи
навіть Володимиром Антоновичем,–вважає Н.Черченко, – Лобода заслуговує
чи не більшого співчуття, аніж Наливайко, який зі своїми ,,волоцюгами” в
основному ,,грабував” та ,,ворохобив”. Обидва дослідники констатують
одночасну загибель селянського ватажка й полковника, тільки Граб’янка
повторює за легендою, що Наливайка ,,на міднім волу ляхи зажарили”, а
Антонович стверджує:,,…поляки примусили козаків здатись, і Наливайко з
Лободою потерпіли кару на горло”. Факт убивства Лободи у сутичці козаків
засвідчує і Дмитро Яворницький. Що ж до страти Наливайка, то зазначає,
що його тримали у Варшаві ,,до того часу, доки не зібрався загальний
сейм. Під час сейму йому відрубали голову, а тіло четвертували й кожну
частину повісили в різних місцях”[10, 129].

,,Vita maximа еt heroica” і ,,vita minima”, два типи психоповедінкової
реакції, художньо інтерпретує Ю.Мушкетик в історичному романі ,,На брата
брат”, який з’явився майже одночасно з романом М.Вінграновського
,,Северин Наливайко”. Однак у творі Мушкетика переконливо досліджується
психологія, з одного боку – господаря (образ Матвія), а з іншого –
руйнівника (образ Супруна). Атор намагається знайти відповідь на
запитання, що є кращим для людини: боротися зі злом, нещадно руйнуючи
все навкруги чи створювати добробут, хай навіть лише для себе, але
чесною працею. Драма двох братів Журавок – Супруна та Матвія – довічна
драма усього українського народу, той небезпечний камінь спотикання, об
який не раз розбивалися кращі наміри борців за незалежну Україну.

З іншого боку, під впливом Західної Європи і Росії, серединності
положення України формується ,,культуроморфологічне підґрунтя
української ментальності” (І.Грабовська), що мало відбиток на
толерантності українського характеру, терпимості як культурної, так і
релігійної, у тому числі особистісних переконань та систем цінностей.
Прикладом толерантності й терпимості в романі Вінграновського є стосунки
наливайківців з китайцями та негритянками, що допомагають виявити
козакам у цій ситуації найкращі людські чесноти.

Отже, національний характер у романі М.Вінграновського ,,Северин
Наливайко” постає як узагальнений соціально-психологічний тип. Виділення
певних характерних рис українців зовсім не означає, що саме ці риси чи
цей набір характеристик притаманний кожному українцеві. У певному
розумінні, автор у романі створює художню версію ментальних ознак, подає
оригінальну концепцію українського національного характеру. А це в свою
чергу дає можливість створити прогнози щодо майбутнього нашого народу,
вибудувати модель самостійної модерної української нації як унітарної
етнічної єдності.

ЛІТЕРАТУРА

Вінграновський М. Северин Наливайко // Вінграновський М. Вибрані твори у
трьох томах. – Тернопіль, 2004. – Т.2. –398с.

Грабович Г. Грані міфічного: образ України в польському й українському
романтизмі // Арка. – 1993. – №1-2.– С.8-16.

Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та
національного характеру // Сучасність. – 1998. – №5. – С.58-70.

Гуревич А. Исторический синтез и школа ,,Анналов”.– М., 1993. – 218с.

Літературознавчий словник-довідник. – 1997. –752с.

Малюга Н. Національний характер іронічними очима сучасного українського
письменства // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Вип 18. Ч.2. –
К.,2004. – С.313-321.

Мушкетик Ю. Гетьманський скарб. – К., 1993. –589с.

Мушкетик Ю. Яса. – К., 1987. – 597c.

Пастух Т. Ліричне осяяння історії. Про роман М. Вінграновського
,,Северин Наливайко” // Дзвін. – 1999. – №10-12. – С.145-149.

Черченко Н. Хто допоможе вибратись з руїни… // Вітчизна. – 1994. –
№5-6. – С.124-130

Липа Ю. Призначення України. – К., 1997. –267с.

Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних вимірах //
Перший український педагогічний конгрес: Збірник доповідей. –
Львів, 1938. – С.16-88.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020