Реферат на тему:
Вихідна ситуація функціонування літературної критики
в Галичині міжвоєнного періоду.
Період, обраний для дослідження стану й особливостей функціонування
української літературної критики, має геополітичні, ідейно-естетичні та
соціально-психологічні виміри. За Ризькою угодою, укладеною 18 березня
1921 року між Росією, Польщею та Україною, західноукраїнські землі
(Галичина і частина Волині — понад 162 тис. кв. кілометрів території,
більше 11 мільйонів населення) увійшли до складу Другої Речі посполитої
Польщі. Апеляції антикомуністичних сил України з середовища на той час
формально об’єднаних УНР і ЗУНР до світової громадськості, зокрема до
країн Антанти, до уваги не бралися. Сент-Жерменська ухвала представників
західноєвропейських держав у 1923 році надала Ризькій угоді правового
статусу міжнародного характеру. Ще раніше, у грудні 1922 року, т. зв.
Українська Радянська Соціалістична Республіка увійшла до складу СРСР.
Новий поділ етнічних українських земель між чотирма державами став
фактом: 11 листопада 1918 року Буковину окупувала Румунія, 10 вересня
1919 року Закарпаття дісталося Чехословаччині.
При всій плинності історичного процесу і взаємопов’язаності українських
земель під час національно-визвольних змагань 1917-1920 років саме 1922
рік став тією віхою, що знаменувала не стільки остаточне закінчення
війни і встановлення відносного миру, скільки втрату надії багатьох
українців-самостійників на можливе визнання світом їх історичної рації.
Встановлення кордонів між УРСР, Другою Річчю посполитою Польщі,
Чехословаччиною, Румунією і Росією було тим геополітичним чинником, який
викликав далекосяжні наслідки у духовному житті українців. Передусім
з’явилася численна політична еміґрація. Мільйони українців, автохтонних
жителів на рідних землях, не виїжджаючи з них, стали громадянами чужих
держав, «нацменшинами» з різними можливостями задоволення своїх
духовно-релігійних, культурно-освітніх, естетичних потреб. Такі великі
центри української культури, як Львів, Чернівці, Станіславів, у яких уже
за умов Австро-Угорської конституційної монархії склалася значна
інфраструктура культурно-освітнього життя («Просвіта», «Рідна школа»,
часописи, кафедри української мови і літератури в університетах і
гімназіях, спортивні і кооперативні організації тощо), опинилися поза
межами і впливом української держави. На гребені національного
відродження, за умов прискореного формування політичної свідомості на
основі соборницької ідеї українці потрапили під юрисдикцію чужинецьких
правових систем. Потрібно було усе починати з початку.
Серед українських громад у Польщі, Румунії, Чехословаччині жили і
продовжували творити відомі вже культурно-освітні діячі, в тім числі
письменники, видавці, журналісти. Тепер вони у пошуках хто політичного
захисту, хто праці та житла змушені були влаштовуватись, крім
воєводських міст, у провінції, в містечках і селах. Крем’янець, Золочів,
Коломия, Снятин, Самбір, Дрогобич, Тернопіль, Мукачів, Хуст, Перемишль,
Каліш, Тарнув (крім Львова, Чернівців, Станіслава, Кракова, Праги)
прийняли еміґрантів з Великої України та інтеліґентів-західняків, яким
не знайшлося місця у центральних культурно-освітніх і державних
установах переможців — фактично окупантів. Так, відомий письменник,
досвідчений редактор Осип Маковей вчителював у Заліщиках; популярний
белетрист і комісар у Самборі за часів ЗУНР Андрій Чайківський бідував у
Коломиї; європейської слави новеліст Василь Стефаник господарював у
рідному селі; даремно домагався професорського місця у Кракові і Львові
літературознавець Кирило Студинський, постійно шукали праці колишні
«молодомузівці», активні учасники національно-визвольних змагань Василь
Пачовський, Петро Карманський, Осип Назарук, Остап Луцький… У селах
знайшли притулок Дарія Віконська, Іванна Блажкевич, Юрій
Горліс-Горський…
Розпорошеність українських діячів культури, всілякі перешкоди в
організації активного й регулярного літературно-мистецького життя на
Захід від Збруча були наслідком геополітичних умов 20-30-х-х рр. Той
факт впадав у вічі іноземцям і навіть декому здавався нездоланною
причиною, що гальмує літературно-мистецький процес, породжує
провінційність української культури. Так, польський критик Володимир
Пєтшак, який постійно проживав у Варшаві, а друкувався у різних журналах
Речі посполитої, після відвідин у 1937 році Львова писав: «Молоде
українське мистецтво потрапляє щораз у глибшу ізоляцію — така ситуація
нестерпна […] Треба зрозуміти специфічну ситуацію українських
письменників: немає там літераторів у нашому розумінні цього слова. Ті
люди не могли б жити з пера. Вони або приватні підприємці, або урядники
кооперативів, або селяни… Закинуті в малу провінцію під Коломию,
позбавлені зв’язку з духовним вируванням сильних середовищ, вони є
авторами однієї або кількох книжок. Таланти позбавлені допливу нових
вражень і спонук, швидко гаснуть». Цитована стаття «Z literatury
ukrainskiej», надрукована у варшавському тижневику «Prosto z mostu»
(1938. – №41. — С. 7), була відгуком на польський переклад роману
У.Самчука «Волинь». Відгук не став рецензією, переріс у статтю, яка
торкалася кількох проблем і містила враження від участі автора у
відзначенні 50-річчя створення «Молодої Музи». Виявилося, що серед
присутніх на вечорі був тільки один гість-поляк — автор статті, який з
прикрістю констатував: «Ми не знаємо умов ані щоденного українського
життя, ані життя суспільного. Тому немає нічого дивного, що ми не знаємо
і духовної творчості українців», і пропонував, щоб польські письменники
і публіцисти «налагодили зв’язки з українською культурою та її
представниками» [Там само]. В.Пєтшак потрапив у середовище тих
українських письменників, які у 30-х роках були значною мірою вже
забуті, про що свідчить і П.Карманський у спогадах «Українська богема»
(1936). Фіксуючи деякі безсумнівні факти львівського мистецького життя
(розпорошеність і важке матеріальне становище українських письменників,
репресії в УРСР, загострення стосунків між українцями і поляками за умов
санаційного правління в Польщі), польський публіцист виявив власну міру
обізнаності з українською духовною культурою, зі станом
українсько-польських літературних зв’язків, їх європейського контексту,
неглибоке розуміння цих справ: «Перервані політичні зв’язки з Віднем
послабили привабливість і вплив німецькомовної культури… Прага, попри
все, тобто помимо Сеника і штучно підживлюваних симпатій, може бути
атракційною тільки для еміґрантів, які там сховалися» [Там само]. Цей
приклад дуже влучно ілюструє необхідність, яка постає перед сучасним
дослідником, вдумливої інтерпретації джерел, їх зіставлення і кореляції
при реконструкції тодішньої ситуації функціонування української
літератури і літературної критики саме як різних виявів естетичної
свідомості, літературно-мистецького критицизму. Відсутність державної
підтримки українських митців і, навпаки, державний протекторат над
польськими, — одна із причин відмінних темпів розвитку й різної
інтенсивності духовної культури двох найчисленніших народів Другої Речі
посполитої.
Однак упродовж міжвоєнного часу діяла причина невидима для іноземця —
національна ідея, воля народу до самоутвердження; попри колосальні
втрати свідомої верстви українців і зневіру переможених діяли історична
пам’ять, традиції культури. Набутий позитивний і негативний досвід
громадського, в тім числі й літературного життя не давав можливості
перерватися історико-літературному процесові через діяльність старшого і
молодшого поколінь, хоч між ними в означений період виникала драматична
колізія. Всі шукали винних у тому, що сталося з Україною. Далеко не всі,
але значна частина українців вважала наслідки Першої світової війни
національною катастрофою. Власне це і живило своєрідний панкритицизм,
який динамізував духовне життя, породжував художні експерименти,
щонайрізноманітніші естетичні концепції, літературно-критичні опінії,
видавничі ініціативи передусім нового покоління. Створення літературних
груп, мистецьких об’єднань, організацій з власними пресовими органами —
яскраве свідчення цього. Важили як декларації, маніфести, програми, так
і сама мережа друкованих засобів масової комунікації, а серед них і
літературно-мистецьких часописів. Їх роль у житті, в активізації
літературно-критичної думки відкрито виявлялася в полеміках, дискусіях,
але приховано (і може більш глибинно, ефективніше) — у взаємодоповненні,
у контроверсійності, а то і в протистоянні. Вплив на літературне життя
часописів різного ґатунку, як би довго чи коротко вони не виходили,
полягав у тому, що митці різних ідейно-естетичних орієнтацій, смаків і
стилів одержували трибуну для публікацій своїх творів, а читачі — засоби
для ознайомлення з усім спектром художніх пошуків видавців та критиків.
Дуже часто часописи, які виходили в одній державі згідно з її чинним
законодавством про пресу, були націлені на тих своїх антагоністів або
«відповідників», які з’являлися в іншій державі. У цьому зв’язку
нагадаємо протистояння і «діалог» львівських «Вікон» і харківської
«Західної України», донцовського львівського «Вісника» і варшавського
квартальника «Ми». Празька «Нова Україна», редагована В.Винниченком і
М.Шаповалом, викликала до життя харківський «Червоний шлях» і т. д.
Взаємоорієнтувалися національні часописи ліво- і праворадикальної
орієнтації. Це лише окремі приклади, що свідчать про неповноту
відтворення історії літературного критицизму тільки на основі опису
часописів та їх програмних статей, публікацій провідних критиків у межах
однієї держави там і тоді, де і коли існує діаспора народу, його
політична еміґрація, без урахування позірної рівнобіжності деяких
часописів. Це стосується і національної преси в поліетнічних
(багатонаціональних) державах в умовах «багатокультурності». У нашому
випадку аналіз української періодики, що виходила в Другій Речі
посполитій, змісту і пафосу її матеріалів, навіть жанрово-стильового
обличчя, потребує врахування структури й особливостей літературної преси
в УРСР, у Чехословаччині і, передусім, відповідних польських часописів.
І, безперечно, врахування українського національного контексту в його
ретроспективному і перспективно-антиципаційному вимірах. Так, якщо не
враховувати досвіду львівських журналів ХIХ ст. («Правда», «Зоря», «Житє
і слово», «Літературно-науковий вісник»); київських «Української хати»,
«Дзвонів» і «Книгаря», російськомовних «Киевской старины» і «Украинской
жизни» (Москва), то може скластися враження, що видавцям і редакторам
часописів 20-30-х років доводилося орати цілину. Якщо ж до того не
зважати на досвід організації і підготовки до видання численних
альманахів початку ХХ ст., на досвід (здобутки і прорахунки) таких
редакторів і критиків, як П.Куліш, І.Франко, О.Маковей, В.Щурат,
Л.Турбацький, В.Барвінський, О.Партицький, В.Лукич, М.Євшан, М.Зеров,
С.Єфремов, П.Богацький, М.Шаповал та ін. — то годі належно поцінувати
своєрідність і вартість зробленого між 1922 і 1939 роками в Галичині.
Під час правління уряду Другої Речі посполитої на західноукраїнських
землях у галузі осмислення і пропаганди української літератури
співпрацювало три покоління філологів. Старше мало наукові ступені,
вчені звання, досвід роботи у вищих і середніх школах, у видавничій
справі: Кирило Студинський, Василь Щурат, Володимир Гнатюк, Іларіон
Свєн-ціцький, Михайло Возняк, Степан Смаль-Стоцький, Богдан Лепкий,
Антін Крушельницький, Леонід Білецький, Гавриїл Костельник, Володимир
Дорошенко та ін. Позбавлені можливості передавати свої знання
студентській молоді в аудиторіях університетів (окрім Б.Лепкого в
Кракові та Л.Білецького у Празі), вони зосередили свою увагу й зусилля в
НТШ, досліджували в основному історію літератури, а в поточну
літературну критику, крім В.Щурата та А.Крушельницького, виходили
принагідно. Ставши зарубіжними членами ВУАН за часів українізації,
В.Гнатюк, К.Студинський, М.Возняк, І.Свєнціцький, В.Щурат друкували свої
праці не тільки в Галичині на сторінках «Записок НТШ», а й в Україні.
Вони закладали надійне історико-методологічне підґрунтя під літературну
критику. Але тільки один з них, Леонід Білецький, що працював регулярно
з українською студентською молоддю в Празі, був змушений родом занять
спеціально і в системній формі розробити й викласти основи наукової
критики. Праця його частинами з’являлася в журналі «Нова Україна»,
окремим книжковим виданням з’явилася друком 1925 року.
Середнє покоління науковців — Василь Сімович, Михайло Рудницький, Яким
Ярема, Володимир Домбровський, Теофіл Коструба, Петро Коструба,
Костянтин Чехович, Дмитро Донцов, Ярослав Гординський, Степан Тудор —
саме в міжвоєнний перехід сягнуло своєї зрілості, опублікувало в
місцевій періодиці помітні статті, підручники для шкільної молоді,
літературознавчі праці, есеїстику.
У 30-х роках дебютувало і третє покоління українських філологів, яке
брало активну участь у літературному житті в ролі рецензентів, оглядачів
— власне літературних критиків. Його склали Євген-Юлій Пеленський,
Микола Гнатишак, Степан Щурат, Марія Деркач, Богдан Кравців, Богдан
Романенчук, Дмитро Козій, Богдан-Ігор Антонич, Григір Лужницький, Микола
Олександр Мох, Юліан Редько та ін.
Всі три покоління становили постійний корпус видавців, редакторів,
авторів літературно-мистецької періодики, творили разом з такими
публіцистами прорадянської орієнтації, як Василь Бобинський, Кузьма
Пелехатий, Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк, Петро Козланюк, збірний
суб’єкт жвавої літературно-критичної комунікації з приводу
ідейно-естетичної вартості нових творів, історико-літературних явищ,
умов їх суспільного функціонування в різноетнічному середовищі.
Предметом розгляду і поцінування були найчастіше такі ориґінальні твори,
як «Поза межами болю» О.Турянського, трилогія про гетьмана Мазепу
Б.Лепкого, романи «Марія» та «Волинь» Уласа Самчука, збірки поезій
Є.Маланюка, Б.-І. Антонича, О.Ольжича, повісті Наталени Королевої, Ірини
Вільде, а також тріумф і трагедія творців українського відродження в
УРСР. Основою літературно-критичних суджень були щонайрізноманітніші
світоглядні, ідейно-естетичні концепції, а то й доктрини від
неонарод-ницьких, релігійно-католицьких до соцреалістичних й естетських.
Конкретне виявлення цих основ, домінування котроїсь з них (наприклад,
комуністичної чи націоналістичної) не залежало тільки від переконань
авторів, редакторів і видавців, бо регулювалося державним апаратом, який
мав керуватися начебто демократичним законодавством Речі посполитої —
цензурними статутами.
З проголошенням незалежної Польської держави почалася, як відомо,
активна законотворча діяльність. Відмінялися царські укази,
підтверджу-валися деякі цісарські, проголошувалися чинними до прийняття
нових. Так було і з Декретом Й.Пілсудського «Про тимчасові приписи для
преси» від 7 лютого 1919 року. Він був обов’язковим на тій частині
території Польщі, яка раніше належала Росії. На підавстрійській частині
діяли норми регулювання преси й книгодрукування, прийняті ще в
Австро-Угорщині у 1862, 1863, 1868, 1874, 1894, 1914 рр. Їх не
відміняли, бо вони увійшли до згаданого декрету. Цим документом і
керувалася адміністація Другої Речі посполитої, даючи дозвіл на випуск
часописів, книжок, чи критикуючи певні статті, розділи до них або
забороняючи їх випуск взагалі чи на якийсь термін.
Отож, галицькі видавці ще з часів І.Франка і М.Павлика знали, як
реалізується «свобода друку» в конституційній державі, а читачі аж до
початку Першої світової війни звикли бачити в часописах білі плями, цілі
сторінки з позначкою «сконфісковано». Військовий стан масову пресу і в
Росії, і в Австрії звів до мінімуму.
На відміну від російської цензури, яка розглядала рукописи ще до їх
друкування, в Австрії (а відтак і в Другій Речі посполитій) було
прийнято іншу систему цензури — т. зв. репресивну. Суть її полягала в
тому, що видавець і редактор, зареєструвавши запланований орган, подавши
відповідні декларації і діставши дозвіл на початок діяльності, могли без
попереднього розгляду рукописів у цензурі друкувати їх на власний
розсуд. Контрольні державні органи одержували свої обов’язкові
примірники, аналізували їх і дозволяли чи не дозволяли розповсюдження
або зобов’язували вилучити якийсь матеріал. У разі непослуху чи
повторення таких дій відповідальні видавці піддавалися репресіям
(штрафу, ув’язненню, позбавленню права продовжувати діяльність). Таким
чином, видавець і редактор (або один з них), по суті, мали здійснювати
самоцензуру, тобто самооцінку публікованих матеріалів згідно з певними
критеріями. Ці приписи-критерії були досить неокресленими і чітко не
кодифікованими, хоча декрет відсилав зацікавлених до Конституції, до
карних кодексів і цивільного права. Тому напрямок часопису, зміст і
пафос публікованих творів значною мірою залежали від знань і
морально-вольових якостей редакторів, цензорів, суддів, від уміння
перших захищатися, вести «діалог» з двома іншими.
Принципове значення мали перша стаття документів і вміння її
інтерпретувати. Так, у Декреті від 7 лютого 1919 р. наголошувалося:
«Преса є вільною. Свобода преси підлягає тільки тим обмеженням, які
передбачені карним кодексом або окреслені в Статутах». Далі
регламентувалися обов’язки видавця (редактора), порядок затримання
видання, розгляду в суді заборонених матеріалів. Цей декрет протягом
20-30-х років ХХ ст. доповнювався окремими статтями, які розглядалися в
сеймі, часто ним відмінялися на пропозицію опозиційно настроєних
депутатів (послів). Щойно 21 листопада 1936 року президент І.Мосціцький
підписав набагато розлогіший Декрет, який надавав легітимності тій
негласній практиці боротьби, яку уряд Речі посполитої вів з численною
пресою і демократичними свободами. Перша стаття цього Декрету була ще
більш розпливчастою: «Межами свободи преси є загальне добро». Зате
вказувалося, що керівник друкарні, видавець і редактор часопису мають
бути «тільки польськими громадянами», не повинні бути раніше судженими;
вводилося поняття «пресових правопорушень». Декрет президента не
розкривав змісту «пресових правопорушень», залишаючи їх тлумачення
виконавчим органам. Документ натомість підкреслював, що такі
правопорушення можна скоїти або «змістом друку», або порушенням статей,
що регулюють діяльність часопису, його працівників.
Свобода тлумачення правопорушення чи злочину «змістом друку» найчастіше
приводила до формули «заклик (підбурення) до повалення встановленого
державного ладу». Застосування такої формули для покарань дало у
міжвоєнній Польщі такі наслідки: у 1924 році було покарано 294 особи, у
1925 — 315, у 1926 — 608, у 1927 — 770, у 1928 — 1200, у 1933 — 3124, у
1934 — 2699, у 1936 — 3143, у 1937 — 3755 осіб.
Згідно з законодавством і внаслідок такої правочинності закривали не
тільки комуністичні чи прокомуністичні часописи, а й видання
національно-патріотичного спрямування, які видавали національні меншини.
Конфісковувались також матеріали і в польськомовних журналах навіть
націоналістичного характеру, якщо польські націоналісти солідаризувалися
з українськими чи бодай трохи їм співчували. Про це свідчить хоч би
такий приклад. Редактор праворадикального тижневика «Prosto z mostu»
Станіслав П’ясецький, прихильник відродження Польщі «від моря до моря»,
для якого критерієм оцінки будь-яких суспільних явищ — реальних подій чи
художніх творів — був національний інтерес Великопольщі, у статті
«Найважливіша з важливих справ» торкнувся суду над групою С.Бандери у
Львові і визнав рацію українських націоналістів. При цьому він виходив з
теоретичної засади рівноправності народів: «Бути народовцем
(націоналістом — Н.К.) — то це зовсім не значить визнавати, що мій народ
найкращий і найвищий у світі; натомість він є чимсь найдорожчим і
найближчим моєму серцю». На його погляд, Польща, затиснута кліщами між
двома імперіями — «арійської Німеччини» і комуністичної Радянської
Росії, повинна поважати Україну — ту, якої «нема на карті, але яка існує
як український народ». Реальна проблема, на його думку, не може
прикриватися фразою «sprawa ruska w Galicji», її треба осмислювати з
реальних позицій «сучасного поляка»: подумати: «Що я думав би і як
почувався б, якби був українцем, якби був українським націоналістом». З
цього погляду, твердив С.П’ясецький – уродженець Львова, боротьба
українців Галичини з Польщею у кінці 1918 — на початку 1919 рр. за
«незалежну державу» — справа цілком природна, бо «українські
націоналісти так само переживають і думають по-українськи, як ми
переживаємо і думаємо по-польськи. Тому якби навіть виникали сумніви, чи
національна самосвідомість українського народу розбудована достатньо
широко, якби українських націоналістів вважати за горстку, то висока
жертовність, самовідданість і героїзм цієї горстки є такими очевидними і
великими, що їх вистачить не тільки для воскресіння, а й для створення
народу». Після цих слів у журналі і передруку залишено чотири чисті
сторінки зі знаком «сконфісковано» з посиланням на Декрет від 7 лютого
1919 року. Найвищий окружний суд Варшави конфіскацію затвердив у грудні
1935 р.
У правовому полі, окресленому таким пресовим законодавством і
виповненому дискримінаційною політикою і практикою в усіх сферах життя,
часописи, їх редактори, публіцисти і літературні критики поводилися
по-різному. За текстами, пущеними в суспільний обіг, стояла різна
мотивація; здавалось би, однакові тексти, позиції їх авторів набували
протилежного смислу. Чистий естетизм міг мати ідеологічний підтекст, а
безідейний космополітичний формалізм змикався з крайнім більшовизмом.
Натомість неонародницькі концепції літератури і критики знаходили
додаткові мотиви на свою користь і новітніх адептів-реінтерпретаторів.
Тому для осмислення глибинного сюжету історії літературної критики і
мови (нарації) тодішніх критиків необхідний якнайдокладніший опис
літературної періодики окресленого періоду, відтворення всього корпусу
опублікованих у ній статей, а відтак — аналіз їх жанрової структури як
коду порозуміння з читачами у конкретній суспільно-політичній ситуації.
Отже, період, упродовж якого ми переглядаємо методом контекст-аналізу
галицьку українську періодику, обмежується такими історичними датами: 18
березня 1921 року — 17 вересня 1939 року. Це дати політичних подій,
зовнішніх щодо літературного життя детермінант. З точки зору
матеріального субстрату історії літературної критики 1922 рік — це рік
виходу першого числа «первістка» повоєнної журналістики — журналу
«Митуса». Крім того, 1922 рік — пора масового «добровільного» ісходу
численної інтеліґенції за межі новоствореного СРСР з санкції Леніна.
1922 рік — це й початок роздвоєності, розгалуження літературного процесу
як для росіян, так і для українців на два потоки. Відтоді починає
дебатуватися питання: одна чи дві національні літератури є у цих
народів. Відчайдушні спроби «перевірити» відповіді на ці питання на
власному досвіді — трагічні: чотиримісячне перебування В.Винниченка в
Україні закінчилося розчаруванням, повернення в Україну М.Грушевського
означало його смерть, переїзд за Збруч В.Бобинського, сім’ї
А.Крушельницького, їх знищення як «агентів буржуазної Польщі» свідчили
самі за себе. 1939 рік як верхня межа обраного періоду коментарів не
потребує. Для історії критики він ознаменований закриттям усіх
українських часописів, які виходили в «антиукраїнській Польщі», і їх
заміною тоненьким журналом «Література і мистецтво» та кількома
партійними обласними газетами. Водночас сімнадцятиліття між тими датами
ділиться на два часові відтинки, між якими видніється чорно-червоною
плямою порубіжжя 1932/1933 років. Комуніст С.Тудор через сім років
скаже: «1932 рік спричинив різку диференціацію нашого життя». Центр
плекання національної самосвідомості українців, націєтвірної ролі
літератури і літературної критики остаточно зміщується із Східної
України на захід — у Львів, Краків, Прагу, Варшаву.
Перші спроби його сучасників і учасників осмислити той період зсередини
припадають на його початок і кінець. На початку були статті
В.Бобинського «Від символізму — на нові шляхи» (1922) і «Літературне
життя по цей бік Збруча» (1923) — прогностичні, антиципаційні; Д.Донцова
«Підстави нашої політики» (1921), «Про молодих» (1923); П.Богуцького
«Сучасний стан світового мистецтва» (1923); Л.Білецького «Перспектива
літературно-наукової критики» (1924); М.Шаповала «Завдання української
еміграції» (1926). У кінці періоду, який нас цікавить, з’явилася
монографія Я.Гординського «Літературна критика підсовєтської України»
(1939), стаття-доповідь С.Тудора «Література Західної України за 20
років» (1939). Це перші підсумки, за гарячими слідами, написані різними
критиками з різних позицій, у різних умовах. Потім будуть інші, з іншими
горизонтами: катастрофічно звуженим під тиском цензурних умов
(С.Трофимук, 1957), ширшим крізь подвійну оптику (Р.Гром’як, 1989), і
нарешті, панорамним (М.Ільницький, 1998). Шлях до пізнання істини —
зближення цих різних інтерпретаційних горизонтів, їх сфокусування на
предметі вивчення.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
