Реферат на тему:

В.І. Даль та українська мова

Великий народолюбець Володимир Іванович Даль [10 (22).ХІ.1801, м.
Луганський Завод (Луганськ) – 22.ІХ (4.Х).1872, Москва; похований на
Ваганьковському кладовищі] – письменник, лінгвіст, поліглот,
фольклорист, етнограф, морський офіцер, лікар, зоолог, ботанік, педагог,
двічі академік — відповідно у галузі природознавства і словесності –
назавжди увійшов в історію загальнолюдської культури під своїм яскравим
і вичерпно ємним псевдонімом Козак Луганський. Поряд з позначенням місця
народження (козак Луганського заводу) тут були втілені гуманістичні,
волелюбні спрямування (козак лугів, безкрайого квітучого простору). Тим
самим, на наш погляд [1,210-218], псевдонім визначив основну суттєву
рису мешканців Луганщини, включаючи й постійно переборюване ними
протиріччя між пролетарською залежністю від роботодавця і відносною
козачою волею.

Подібне ототожнювання з простим людом, звичайно ж, виникло зовсім не
випадково. Володимир Іванович з’явився на світ тоді, коли його батько,
обрусілий данець Іван Матвійович, який служив старшим лікарем на
Луганському ливарному заводі, вів безкомпромісну боротьбу з заводським
правлінням – жадібними англійськими культуртрегерами і російською
бюрократією – за поліпшення лікарського обслуговування майстрових
[2,24-26]. Освічений по-європейському, ще недооцінений сучасною наукою
просвітитель-практик, він став фактично фундатором перших безкоштовних
лікарень для робітників на теренах нинішньої України і висунув вражаючу
за своєю сміливістю та широтою програму збереження народного здоров’я.
Зокрема, він реформував медичні пункти при ливарному заводі та на
вугільній ломці у Лисичій балці (нині місто Лисичанськ), йому вдалося
домогтися поліпшення санітарних умов побуту і продовольчого забезпечення
робітників. Свого сина він виховував у любові до нової батьківщини і
трудової людини. Думається, що все це, а також активна взаємодія
російської та української культури, яка відбувалася в російськомовному
середовищі Донбасу, визначило інтерес майбутнього Козака Луганського до
особливостей різних народностей.

Важко назвати іншого такого письменника, якому вдалося б відобразити
стільки національних типажів: росіяни, українці, білоруси, цигани,
поляки, болгари, турки, молдовани, румуни, євреї, греки, казахи,
киргизи, калмики, башкири, узбеки, туркмени, лезгини, фіни, німці,
французи, англійці… Причому в кожному конкретному випадку Даль виявляє
взаємозв’язок між неповторними характерними рисами і життєвим укладом,
що їх сформував, а також фольклорними уявленнями того чи іншого народу
про самого себе. Даль не розподіляє національності на гарні чи погані,
головні чи другорядні. Відзначаючи позитивні риси, він постійно називає
й негативні. Однак ніде це не перетворюється в насмішку чи менторство.
Здавалося б, немало теплих слів він каже про тямущість і винахідливість
російського мужика , але водночас вказує на його ледарство, нехлюйство,
пияцтво. Дуже добре про цю особливість далевської творчості відзначив
І.С. Тургенєв: “Русскому человеку больно от него досталось – и русский
человек его любит, потому что и Даль любит русского человека, любит
дворника с его съедомым утиральником и с грязной щеткой, на которую он в
раздумье опирает свою бороду”[3,278]. Тим самим ще раз було підкреслено
неупереджене ставлення Козака Луганського до представників усіх
національностей.

Вказані особливості впадають в ока і при аналізі української тематики у
творах Даля. Він чудово знав побут, мову і фольклор українців від
Донбасу до Карпат, бо значна частина його життя пройшла в Україні (тоді
Малоросії та Новоросії). Нагадаємо, що у 1805 р. він разом з сім’єю
переїжджає з містечка Луганський Завод до міста Миколаєва, де й проживає
до самого вступу до Петербурзького морського кадетського корпусу в 1815
р. Після закінчення корпусу в 1819 р. у чині мічмана повертається до
Миколаєва для проходження служби; часто буває у Криму, насамперед у
Севастополі; під час флотських походів докладно знайомиться з акваторією
Чорного моря [4,265-272]. У 1824 р. переведений до Кронштадту; 1 січня
1826 р. подає прохання про відставку [5,37]. Отримавши медичну освіту в
Дерптському університеті, поїхав весною 1829 р. як лікар через Україну
на Балкани для участі у російсько-турецькій війні, зокрема пливе по
Дніпру на човні, а потім добирається до Могилева на Дністрі, про що
дізнаємось з його багато в чому автобіографічної повісті “Болгарка”
[6,VII,112]. Повернувшись з військом до Російської імперії 20 квітня
1830 р. [5,42], продовжує служити військовим лікарем в українській
провінції: завідує зведеним лазаретом в Умані у грудні 1830, а в січні
1831 р. бореться з епідемією холери у Кам’янець-Подільському [5,37].
Серед пунктів свого перебування тоді на Україні Даль називає у повісті
“Подолянка” і Ольшани, Браїлов, Вишневець, Кременець, Почаєвський
монастир [6,VII,146-147].

Даля зв’язували найтісніші стосунки з багатьма українськими
письменниками і вченими. Скажімо, влітку 1844 р. він довгий час гостював
на Полтавщині у маєтку свого товариша Є.П. Гребінки і навіть брав участь
як повірена особа в його сватанні та одруженні [7,121]. Ще дорогою сюди,
у Чернігівській губернії, і тут, на Полтавщині, він збирає українську
лексику і фольклор. А в листі до дружини з “Убежища” від 21 червня 1844
р. повідомляє: “В Полтавской (губернии. – Ю.Ф.) видим уже настоящую
Украйну. Я охотно стал опять болтать на этом ясном языке, где речь
выходит замысловата, простодушна и очень забавна. Как ни бьешься сказать
то же по русски – выходит неясность, натяжка и даже пошло и грубо.

Да быт и жизнь народов так тесно связаны с языком их, что одного нельзя
отделить от другого. Перевод по словарю годен только для школьника и не
удовлетворяет ни мысль, ни чувство. Гребенка чрезвычайно хорошо,
свободно и приятно говорит по-украински, и я охотно вовлекаю его в шутки
и разговоры с крестьянами” [7,118].

Авторитет Даля серед діячів української культури був таким великим, що
відомий просвітитель-подвижник Г.П. Галаган запрошує його на посаду
директора навчального закладу в Києві (колегії Павла Галагана), який він
відкрив. У листі від 19 квітня 1846 р. з Сімферополя Даль повідомив про
свою готовність зустрітися з ним 3-4 травня в Києві [8,13]. Однак у
листі від 19 травня 1846 р. через сімейні та службові обставини відхилив
отримане запрошення: “Мне было бы очень грустно думать, что отказ мой
затруднит Вас в выборе директора и что Коллегия Павла Галагана, хотя на
короткое время, останется без достойного для нее руководителя. Искренно
хочу надеяться, что не случится ни того, ни другого” [8,14].

Ознайомившись з “Начатками русской филологии” М.А. Максимовича, Даль
вступає з ним в дуже змістовне наукове листування, яке було присвячене
питанням слов’янської історії та лінгвістики. 12 листопада 1848 р. він
надсилає йому співчутливого листа з Санкт-Петербурга, де між іншим
згадує про свої недавнє перебування в Києві і висловлює жаль з приводу
їх зустрічі, яка не відбулася тоді [9,356]. А у листі від 10 лютого 1850
р. з Нижнього Новгорода довірчо мотивує свою відмову від співробітництва
у “Киевлянине” натяком на цензурну заборону горезвісним Бутурлінським
комітетом публікації власних творів: “<…> с душевным удовольствием
угодил бы Вам, и никак бы не подумал отказаться – да нельзя; заговелся
против воли, и не от меня разрешение вина и елея зависит” [9,361].
(Обставини цієї заборони, яка врешті привела до переводу Даля у 1849 р.
до Нижнього Новгорода, вже були предметом детального розгляду
[2,160-161;10, 17-19]).

Даль активно популяризував творчість Г.Ф. Квітки-Основ’яненка. Скажімо,
ще до виходу його “Малороссийских повестей” він повідомляв у замітці,
яка була опублікована 9 січня 1834 р. в “Северной пчеле”, але датованій
8 грудня 1833 р.: “Мне досадно, что Рудый Панько молчит. – На Украйне
выходят – дайте мне хоть однажды подать вам, окольным путем,
библиографическое сведение, прежде, чем оно дошло прямою колеей в
столицу – выходят, говорю, Малороссийские повести Грицка Основьяненки;
сказывают, мастерская работа. Быт Малороссии для народных рассказов
заманчив и неисчерпаем” [11,24]. Важливе не саме повідомлення, бо вони
мали дружнє листування [12,III,446], а пряме співставлення імен взагалі
тоді ще маловідомого письменника і вже досить популярного Гоголя. І тут
Даль виявив вражаючу естетичну далекоглядність. За справедливим
спостереженням С.Д. Зубкова: “Значення виступу Квітки для української
літератури було справді епохальним. Він ствердив моральну гідність
простої людини, зорієнтував прозу на народну мову, визначив форму
оповіді, накреслив образи, талановито й сильно піднесені його
наступниками” [12,I,13-14]. Даль дав позитивні рецензії до обох книжок
“Малороссийских повестей” та комедії “Сватання на Гончарівці”
[13,12-13]. А підкресливши, “что Квитка преодолел традиционную для
украинской литературы бурлескно-травестийную линию в обрисовке быта,
впервые изобразил его не «наизнанку, а налицо» [14,524], тим самим
підтримав зародження нового художнього погляду на оточуючу дійсність.

І хоч Даль був проти перекладу україномовних творів письменника
російською мовою [13,14], він все ж переклав у 1837 р. для широкого
російського читача “Салдацький патрет” з першої книги “Малороссийских
повестей”, а Квітка присвятив йому повість “Мертвецький великдень” з
тієї ж книжки [12,III,88]. 31 травня 1854 р. у відповідь на запит Г.П.
Данилевського, біографа Основ’яненка, Даль писав з Нижнього Новгорода:
“Я думаю, что Квитка один из первых и лучших раскащиков – на родном
наречии своем; а с тех пор, как Петербургские Западники успели сбить его
с толку и уверить, что он обязан писать по-русски – с той поры он ослаб
и упал. Писатель пан Квитка мог бы ожидать, что великорус выучится
понимать его, если оценит и захочет читать; но конечно уже ни один
читатель не вправе требовать, чтобы писали исключительно на том языке,
который ему понятнее” [15,л.2]. Навмисно цитуємо лист за оригіналом, а
не за його ранішою публікацією [16,27-28], зважаючи на розбіжності, які
мають місце. До речі, неточність у визначенні дати листування з
Квіткою-Основ’яненком (у Даля “около 1836 года”) спричинена, можливо,
його нездужанням, про що він сам говорить в кінці листа: “При искреннем
поклоне и пожелании успехов, прошу простить за нечеткое письмо и
несвязную речь. Нездоров.» [15,л.2зв.].

Ще раз повторимося, Україна й український фольклор посідають не просто
значне, а вагоме місце у сфері творчих прагнень Даля. У 1975 р. А.Н.
Гулак захистила змістовну кандидатську дисертацію, присвячену деяким
аспектам цієї великої і ледь доступної для осмислення теми [17,3-36]. І
хоч за минулу третину століття був нагромаджений значний додатковий
матеріал, його не узагальнено до цього часу. Потрібні нові, зокрема й
дисертаційні дослідження, бо мова йде про один з найважливіших шарів
української культури.

Все, про що йшла мова раніше, багато в чому пояснює, чому ледь знайомий
з Далем Т.Г. Шевченко, висланий до Орської фортеці у червні 1847 р.,
саме з ним пов’язує свої сподівання на звільнення від солдатчини. Про це
він повідомляє братам В.М. та М.М.Лазаревським, уродженцям Чернігівщини,
які служили на той час в Оренбурзі, відповідно у листопаді та грудні
того ж року [18,544-545;19,V,235]. Як показує аналіз, Даль надав
опальному Кобзареві найдійовішу допомогу [20,198-200]. Причому звертає
на себе увагу така обставина.

В.М. Лазаревський (1817 р. народження) не придумав нічого кращого, ніж
через місяць після прибуття до Петербурга, на початку лютого 1848 р.,
звернутися до незнайомого йому Даля – завідувача Особливої канцелярії
при міністрі внутрішніх справ Л.А. Перовському – міською поштою. Мабуть,
він забув, що 5 травня 1846 р. вже повідомляв того ж адресата про своє
бажання улаштуватися на службу, а отриманий співчутливий відгук не
вшанував відповіддю [18,541-544]. Тим більше варта уваги далевська
відповідь у лютому 1848 р.: “Умные люди о таких вещах по городской почте
не пишут. Что вы меня бегаете? <…> Приходите непременно” [18,545]. На
другий день після їх зустрічі, в ході якої безперечно обговорювались
способи надання допомоги Кобзарю [21,20], Даль запропонував йому “место
секретаря в Особенной канцелярии”, яке він посів після декількох суто
формальних випробувань [18,545-548]. Таким чином, одного тільки наміру
підтримати Шевченка в розумінні Даля було досить для призначення ще не
досвідченого по-справжньому Лазаревського до міністерства.

?????????·?ків усної народної творчості по лінії МВС і як член-засновник
Географічного товариства (з 1845 р. [2,135]) налаштував Даль, бо вважав,
“что русский словарь без малороссийского был бы далеко не полон в смысле
полного словаря отечественного языка” [18,550]. Спроби об’єднання зусиль
учених – зокрема І.І. Срезневського, І.П. Сахарова, М.І. Надєждіна, Г.П.
Павського, – що здійснювались ним неодноразово для систематизації
української лексики, неодмінно завершуються невдачею. І все ж аж до
самого його змушеного від’їзду в червні 1849 р. до Нижнього Новгорода
через цензурні переслідування, про що вже йшла мова вище, робота
просувалась успішно. У листі до М.А. Максимовича від 12 листопада 1848
р. Даль писав: “Я собрал, — с помощником Лазаревским, — довольно полный
малорусский словарь – кажется до 8 т<ысяч> слов будет <…>” [9,358].

Турботи про словник української мови не покидають Даля й на новому місці
служби. Скажімо, у листі до Лазаревського від 29 жовтня того ж року він
прямо-таки просить: “Ради Бога, устройтесь таким образом, чтобы ваш
словарь не мог сгинуть: это уложило бы меня до времени в могилу!”
[18,550]. Більш ніж рік робота над українським словником йшла за
інерцією. Але на весну 1850 р. виявилась розбіжність Лазаревського з
Далем у, здавалося б, другорядному питанні про вимову звукосполучень лі,
ли, лы [18,550]. Лазаревський наполягав на особливих «товстих» і
«тонких» звуках. Даль не погодився з цим і в листі від 18 березня 1850
р., подякувавши йому за безкорисливу працю над українським словником,
здивовано питав: “О какой же помете толстых и тонких звуков вы говорите,
— этого не понимаю. Ударение, конечно, надо ставить; но что такое тонкий
и толстый звук?” [18,553]. А у листі від 2 липня висловлюється більш
чітко: “Вашего различия между буквами і, и – не понимаю; кажется, вся
разница в правописании, а произносится одинаково” [18,554].

Мабуть, тут треба говорити про поверховий вияв більш серйозних
розходжень. Швидше за все, Лазаревський, який на ту пору робив успішну
кар’єру чиновника, не бажав бути під опікою нижньогородського
провінціала, хоч би він і сприяв раніше його просуванню по службі.

Даль добре розумів справжні причини цього і, не зважаючи на свою
надмірну зайнятість по управлінню Нижньогородською удільною конторою,
складанню збірки прислів’їв і “Толкового словаря”, зголосився сам
закінчити справу. В листі від 2 липня 1850 р., який нами вже цитувався,
він зауважив: “Если вам работа надоела, то пожалуйста пришлите как есть;
все-таки труда вашего много и много спасиба. Да нельзя ли хоть выписать
слова, поступившие после меня в Географическое Общество?” [18,554].

З листа Даля від 8 грудня 1850 р. ми дізнаємося, що Лазаревський
надіслав якісь матеріали, супроводивши їх різноманітними докорами. Даль
повідомляє про отримання словника 1 грудня і про своє подальше
п’ятиденне нездужання, яке, певно, було викликане претензіями
Лазаревського. Зокрема він пише:”По какому поводу или с чего вы письмо
свое начинаете “милостивым государем”, когда вы в предыдущих письмах
своих никогда этого не делали? <…> Затем, что значит: “имею честь
препроводить”, — “была у меня беззаветная преданность к вам, пока вам
угодно было показывать, что я вам не чужой”, — “но дух животворящий
ушел” и пр. и пр.” <…> Когда, с какие пор и в чем именно переменил я
обращение с вами; словом, что это за загадки? <…> Я ничего не понимаю”
[18,556].

Три дні по тому, 11 грудня, Даль знову пише листа до Лазаревського,
закінчуючи його так: “<…> от преданного вам и ожидающего Малороссийского
Словаря Даля” [18,556]. Інакше кажучи, після докладного ознайомлення з
отриманими паперами, які видавалися ледь не за словник української мови,
Даль не удостоїв їх такої назви. Таким чином, зібрана Далем і за його
ініціативою україномовна лексика залишилась у Лазаревського.

Одразу ж листування між Далем і Лазаревським припинилося на п’ять років.
Мабуть, воно ніколи більше й не відновилося б, якби не хвороба сина
Даля, Льва Володимировича, майбутнього академіка архітектури, який
добровільно брав участь у Кримській кампанії [18,557]. Після закінчення
бойових дій сину уперто не дають відставку для повернення до припинених
занять у Академії мистецтв. В наслідок більш ніж річної боротьби за сина
батькові вдається домогтися його повернення до Академії [2,163].
Опубліковані листи переконують у тому, що не завжди, не у всьому і не
одразу вищий за посадою Лазаревський хотів допомогти нижчому за посадою
Далю [18,558-559,561].

Знову відновлене, але зовсім не безхмарне листування між ними
завершується різким розривом незадовго до виходу Даля у відставку восени
1859 р. [18,562-579]. У своєму останньому листі до Даля від 10 жовтня
1859 р. Лазаревський жалкував з приводу того, що сталося, і навіть
відзначав: “В судьбах моих вы были большой судьбой, Владимир Иванович, и
не тот человек я, чтоб забыть в голове, что помнится сердцем” [18,580].
Що ж, Лазаревський дослужився до чину таємного радника [18,538],
перевершивши на цій ниві свого колишнього безкорисного покровителя
дійсного статського радника Даля, однак щирість його співчуття дозволено
взяти під сумнів. Як свідчить дочка Даля, Катерина Володимирівна, після
виходу батька на пенсію (1 вересня 1861 р. [2,186]), йому надіслали
атестат, де вказувалося на його перебування під судом у 1823 р. у
Миколаєві “за составление пасквилей” (у справі про епіграми на
командувача Чорноморським флотом віце-адмірала А.С. Грейга
[2,46-52,134]), хоча штраф цей було скасовано 12 квітня 1859 р. особисто
Олександром ІІ [5,41]. Вона передала слова Даля про те, що атестат
підписав “добрейший человек, который мне всем обязан” [2,162]. Нема
ніякого сумніву, що тут мається на увазі Лазаревський, тоді управитель
канцелярії при голові департаменту наділів та міністрі державного майна
М.Н. Муравйові [18,538]. До речі, у рукописних нотатках Лазаревського
1880-х років, що збереглися, міститься нарікання Далю на надмірну
сухість і розсудливість, а також самоосуд за надмірну власну
емоційність, щирість і чи не наївну довірливість [2,251].

Щодо матеріалів для словника української мови, то вони після смерті
Лазаревського у 1890 р. перейшли у повній цілості до його сина Сергія
Васильовича [18,539,550]. Немає сумніву, що річ треба вести про кілька
десятків тисяч слів. Тому заслуговує на найпильнішу увагу питання,
поставлене вже сучасними вченими, про можливість та обсяг використання
цього лексикографічного масиву Б.Д. Грінченком при роботі над своїм
чотиритомним “Словарем української мови”; який вперше був надрукований у
1907-1909 рр. [22,110].

Втім, українська лексика не облишає назовсім “Толковый словарь живого
великорусского языка”. Для її позначення Даль використовує позначку
млрс., а при більш поширеному тлумаченні юж., на що вказав в “Напутном
слове” до своєї праці у 1862 р. [23,I,XXXVII]. Наведемо деякі приклади з
цими позначками: абы, аркуш, балакать, балабойка, брунька, бгать,
бервно, бервено, берно, блекотать, бондарь, брехать, бру(ы)дкой, брыд,
будовать, будинок, втекать, глузд, журиться, журба [23,I,2,23,41,
57,81,96,114,127,131,132,136,273,357,548] та ін.; изнедужить, кабака,
ковзаться, кавун, каганець, казать, калабудка, каламарь, квач, кволый,
квитка, квоктать, келеп, кишеня, клекнуть, ковзаться, ковзанка, коло
[23, II,29,69,71,74,76,103,104,105,110,116,128,137] і т.ін.; пан,
панщина, папир, патрать, пац, пацюк, пацю-пацю, перевертать,
перевертень, перегортать, переказиться, перекладать, перекуплять,
перепотылить, потылица, спытай
[23,III,16,24,26,37,38,45,54,57,62,76,360,548] та ін.; раздряпать,
раскеп, расплюхать, расплутать, реготать, ретовать, робить, рябый,
чобот, свариться, сироты, скавучать, тулить, турбовать, як
[23,IV,28,61,69,72,89,93,97,124,137,144,188,189,441,443,676] і т. ін.

Але не до всіх позицій подані вказані позначки. Скажімо, слово БАЙДУЖЕ
представлено як вор., кал., смл.[23,I,38], хоч його українське коріння
очевидне. До речі, запропоноване в Словарі визначення його значення “
нужды нет” буквально відтворене Грінченком [24,I,20]. Те ж саме багато в
чому можна сказати про маркування слів блескавица, блискавка
[23,I,96;24,I,74]. Іменники БОДЯК і БУДЯК не мають у Даля ніяких
позначок, хоча підведені відповідно до маркованих слів будинок і
будовать [23,I,106,137] і тим самим включені до україномовної лексики.
Зрозуміло, така практика лексикографічного опису не дає змоги однозначно
відокремлювати весь український ареал. Все це (а ми маємо на увазі тут і
інші подібні приклади) свідчить не про недогляд видатного лексикографа,
а підтверджує неухильно здійсненний на всіх рівнях Словаря принцип:
подати те або інше явище як процес, що відбувається в нашій свідомості.

Звідси відмова від певних остаточних підсумків і закостенілих догм. І
звідси ж прагнення охарактеризувати українську тему найбільш
різноманітно, надати їй принципового культурологічного звучання. З цією
метою Даль рясно цитує літописи періоду Київської Русі. Причому особливе
місце серед наведених пам’яток посідає пророчий метатекст
східнослов’янської історії – “Слово о полку Игореве”, до якого раніш, до
речі, письменник неодноразово звертався у своїй художній творчості
[25,76-82]. Даль нагадує про славне історичне минуле українців: “Еще
казацкая матка (сабля) жива (или: не умерла. Богд. Хмельниц.)”
[23,II,73]; впроваджує український фольклор до європейського контексту:
балади “пелись нпр. в Шотландии, как у нас в Малоросии думы” [23,I,41];
відзначає особливості матеріальної культури: “На Украйне полы в хатах
битые, без помосту” [23,III,270]; уточнює значення топоніміки:
“Крещатик, крестцы; крещатик в Киеве, распутье” [23,II,191]; відтворює
географічні реалії: “Река Смотрич калачем отекает город Каменец”
[23,II,626].

Надзвичайно важливе місце серед поданих відомостей посідають паралелі
між життям двох братніх народів: російського та українського. Даль
підкреслює спільні моменти в їх історії: “Потомки запорожцев затерялись
в казаках кубанских, малорусских и в других сословиях” [23,III,357];
розкриває спільне й різне в їх вимові (“<…>весь юг и запад, от Москвы,
акает, и сама она также, но слабее, скрадывая резкость гласных (в
Малоросии и в Польше окают) <…>” [23,I,8]) або у весільному обряді (“В
Малоросии молодые, на др. день брака, стоят в церкви под общим
покрывалом, которое подымает с них посаженый отец молодой, саблею”
[23,I,267]; збільшує запозичення й переробки з української мови до
російської: “Вот тебе, Боже, что нам не гоже (искажена из малоруск. От
тобі, небоже, що нам не гоже; небога – племянник, бедный родня, убогий;
сердешный)” [23,I,366].

Але й це для Даля не самоціль. Він прагне розкрити ментальність
українського простонароддя, обгрунтувати і показати у взаємозв’язку його
неповторні риси, для чого, зокрема, наводить анекдоти: “Верст по дороге
наставили – и проехать нельзя, сказал хохол, зацепив возом за столб”
[23,I,181] або “Рубль бежит, сто догоняют, а как 500 споткнется,
неоцененный убьется! о псовой охоте: заяц, собака, конь и барин. Млрс.”
[23,I,670]. Цікаво, що обидва ці сюжети приводились Далем у “Пословицах
русского народа” [26,II,60,295] і відповідно у казці “Ведьма”
[27,IV,182] та у повісті “Нападение в расплох” [27,I,32]. Причому один з
героїв повісті Карачун розповідає анекдот на підтвердження свого раніше
висловленого міркування про лукавство українського селянина: “<…>
малорос, напротив, охотнее всего прикидывается простачком, олухом, а
между тем дурит всякого, кто сам дается в обман. Русский мужик,
сообразно прямому, открытому нраву своему, шутит намеками, замечаниями;
но у него нет замашки вкрадываться простодушием своим в доверие ваше, а
потом озадачить замысловатыми истинами в виде вопроса, как будто
невзначай предложенными; а это, воля ваша, с тупым умом несовместно”
[27,I,29]. І в Словарі зустрічаємо подібну характеристику українського
гумору, який, до речі, прямо співвідносится з гумором Гоголя:
“Неподражаемый юмор Гоголя. Юмор малорусов ярко высказывается в их
похвалках:эта похвалка хуже всякой брани!” [23,IV, 667].

Таким чином, українська тема всебічно розкривається у Словарі. Очевидно
також, що Даль а ні трохи не образився за відібрані у нього словникові
матеріали ні на українську мову, ні на Україну, ні на її народ. Хоч,
звичайно, вилучення значного україномовного масива не могло не
позначитися на будові Словаря. А проте далевська праця є, на наш погляд,
найціннішим джерелом української культури і фундаментальною пам’яткою
дружби двох братніх народів.

Проведені спостереження, звичайно ж, не вичерпують усіх аналізованих
вище питань. Більш поглибленого вивчення потребує розуміння Далем
української ментальності. Доцільно виявити та систематизувати усі
українські мотиви у Словарі. Сподіваємося, наступні дослідження
допоможуть вдумливо прочитати найважливішу сторінку
російсько-українських взаємовідносин.

Похожие записи