Урок

Василь Стус. Біографія поета (урок).

Мета: ознайомити старшокласників із життєвим шляхом поета світового
рівня, борця за справедливість, в’язня ГУЛАГу; виховувати у школярів
патріотизм, національну свідомість і гідність.

Тип уроку: лекція.

Обладнання: портрет В. Стуса, збірки поета, спогади сучасників, вислови
дослідників творчості, епіграф.

Хід уроку

I. Організаційна частина.

II. Повідомлення теми, мети уроку.

Епіграфом уроку хай будуть слова В. Стуса:

«Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне
почуття зненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет — це
людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще
жити, я б вірші це писав, а — робив би коло землі… Зневажаю
політиків… Ціную здатність чесно померти.»

III. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу. Матеріал для вчителя.

Як добре те, що смерти не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що
перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст. Що жив,
любив і не набрався скверни, ненависти, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся у життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і з рідною землею поріднюсь.

Автор цих слів — Василь Стус. З-поміж українських письменників XX ст.
доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала
імперія — відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із
забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі (Т.
Шевченко помер у 47 літ, В. Стус — у 48). Водночас вони поціновуються не
у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті,
немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюються передовсім
як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну
гідність.

А розпочався життєвий шлях поета-борця Василя Семеновича Стуса під час
різдвяних свят 7 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на
Вінниччині. Дата народження, яка збіглася з днем народження Ісуса
Христа, могла стати приводом для насмішок над дитиною в її шкільні роки,
а в дорослі — стати поштовхом для цькування чи навіть перешкодою для
здобуття вищої освіти. Мама побоялась записувати 7 січня, записала 6.
Василь питав глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника, яке
значення для людини має дата народження. «Додаткова благодать, щастя. А
можливо, хай у меншому, не всекосмічному огромі, та ж спорідненість з
Христовою долею, жертовність самого життя і Голгофа ранньої смерті», —
сказав Семен.

Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «чорним»,
проходило в атмосфері добра і любові. А ще — народної пісні. В. Стус
згадував: «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже
інтимно їх співати… Найбільший слід на душі — од маминої колискової
«Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається.»

Навчався спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди сім’я
переїхала, коли Василь був ще маленьким хлопчиком.

Пам’ять по собі школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання — вадило.
Одне чужомовне, а друге — дурне. В четвертому класі щось заримував про
собаку. По-російському. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли
прийшла любов,» — згадував Василь Стус.

У школі Василь вчився на «відмінно», у 4—6 класах знав напам’ять майже
весь «Кобзар» Т. Шевченка. Закінчив школу зі срібною медаллю. З 1954
року навчався на історико-філологічному факультеті Донецького
педінституту. Студентські роки він пізніше назвав «трудними».

Стосувалося це, очевидно, й матеріального буття, а ще більшою мірою
казенного, схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні
історичного минулого нашого народу, якою була переповнена тогочасна
офіційна наука, і передовсім — історія.

Після закінчення інституту вчителює на Кіровоградщині. У 1959 році на
сторінках «Літературної газети» вперше побачили світ вірші В. Стуса з
напутнім словом А. Малишка. У цей час В. Стус захоплюється світовою
літературою. Серед улюблених письменників — Ґете, Свідзінський, Рільке,
Толстой, Хемінгвей, Пруст, Камю, Фолкнер.

З 1959 по 1961 рік служить в армії. «Вірші, звичайно, майже не писалися,
оскільки на плечах — погони», — згадував В. Стус. З 1961 року викладає
українську мову і літературу в 23-ій Горлівській школі, працює
літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас».

1963 рік став роком вступу до аспірантури Інституту літератури ім. Т.
Шевченка АН УРСР. В. Стус працює над дисертацією «Джерела емоційності
літературного твору», здає до видавництва «Молодь» першу збірку поезій
«Круговерть», бере участь у роботі Клубу творчої молоді (Лесь Та-нюк,
Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл).

Пригадайте 60-і роки. Це справжній Ренесанс української літератури! Д.
Павличко, В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Є. Гуцало були поколінням
новаторів, яке будило національну самосвідомість народу. Шістдесятники
докорінно оновили арсенал поезії, виробили нові підходи до творення
образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в
мистецьку практику понять і категорій, пов’язаних із досягненнями
науково-технічного прогресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики,
генетики, значною мірою змінили застиглі уявлення про традиційні
поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Та з другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З
усуненням від влади М. Хрущова розпочався період «застою».
Переслідувалися всі, чиї погляди та переконання не збігалися з
офіційними канонами. їм чіпляли ярлики «націоналістів», «дисидентів»,
заарештовували, кидали до в’язниць та гулагівських таборів.
Літературознавці, письменники, художники, що входили до вище згаданого
Клубу творчої молоді, протестували проти арештів, гонінь національної
інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання. Вони
найперші зазнали переслідувань. Задушлива атмосфера панувала тоді й в
Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота. Певна
річ, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості,
правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власний, не
міг ужитися в такій обстановці, тому у вересні 1965 року його виключають
з аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що стався в
кінотеатрі «Україна» на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих
предків». Після перегляду картини до глядачів звернувся Василь Стус і за
пропонував висловити протест проти незаконних дій (арешти серед
шістдесятників) уряду та КДБ вставанням. А в наказі М. Шамоти
зазначалося, що Стус звільнений «за систематичне порушення норм
поведінки аспірантів і працівників наукового закладу».

І почалися поетові поневіряння. Він влаштувався на роботу в будівельній
бригаді, яка споруджувала метро, потім — кочегаром у дослідному
господарстві Українського науково-дослідницького інституту садівництва.
Тут працював недовго. Василя звільнили з тією мотивацією, що кочегаром
не може працювати людина з вищою освітою. Дивом пощастило отримати
посаду наукового співробітника Державного історичного архіву. Та вже у
червні 1966 року Стуса звільнили і з цієї роботи.

Поета не друкували. Однак, незважаючи на утиски та переслідування, В.
Стус продовжував поетичну творчість й вів активну громадську діяльність,
виступав на захист прав людини, проти свавілля й брежнєвського
беззаконня. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув
«сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у розмові з ним
Василь сказав одного разу: «Я просто так не можу! І жити не можу
спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою
долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». У 1970 році в
Брюсселі вийшла перша опублікована книжка «Зимові дерева». У цьому ж
році була трагічно вбита художниця Алла Горська. У промові над її труною
В. Стус звинуватив у вбивстві владу. У середині 1971 року Стус написав
листа до президії Спілки письменників України та до центрального
комітету комуністичної партії, в якому, звертаючись до совісті
керівників і добиваючись правди, відстоював право «шістдесятників» на
друк, наголошував на втратах, яких зазнає українська література через
те, що справжні таланти не мають змоги видавати свої книги. Ці листи
кваліфікували як антирадянську пропаганду.

У 1971 році у 12 примірниках було видрукувано збірку В.Стуса «Веселий
цвинтар».

З січня 1972 року В. Стуса заарештовано. У вироку київського обласного
суду від 7 вересня 1972 року говорилось, що він «систематично
виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі
документи, що порочили радянський державний лад, а також займався
антирадянською агітацією в усній формі».

Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії
суворого режиму на п’ять років і заслання на три роки.

«Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив
би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щодня до
початку суду. Але мені їх не дали». (В. Стус. Я звинувачую КДБ.
Концтабір «Дубровлаг», 1975). У стінах київського КДБ було закладено
основу наступної збірки — «Палімпсести». Ув’язнення В. Стус відбував у
Мордовії. Восени 1975 року Стуса возили до Києва (на «перевиховання»).

У цей час він був у дуже поганому стані через виразку шлунка. Стус не
виявив бажання «перевиховатися» і відмовився розмовляти з катами КДБ.
Його привезли назад до табору у Мордовії. Після наполегливих вимог і
важких шлункових кровотеч йому зробили операцію у спеціальній лікарні
для ув’язнених у Ленінграді. (Відомо, що політв’язнів не посилають до
цієї лікарні, яка вважається найкращою.) У лютому 1976 року, після
операції (вирізали три чверті шлунка), Стуса позбавили призначеного йому
на шість місяців дієтичного харчування. Поетові було дозволено
позачерговий пакунок. Але коли пакунок надійшов до табору, адміністрація
повернула його, мовляв, Стус «відмовився від посилки».

У червні 1976 року, при ліквідації табору ч. 17, у Стуса вилучили 300
віршів. Йому пред’явили акт про знищення усіх віршів — не менше, ніж
600-800 поезій, праці всіх його років табірного життя. Із розформованого
табору ч. 17 Стуса перевели до табору ч. 19. Тут у нього щодня робили
обшук, роздягали догола і примушували присідати. Стус заявив протест,
перестав вставати у стрій при перекличці. За це його — важко хворого —
помістили до карцеру на 14 діб. Товариші Стуса, вкрай занепокоєні його
станом, писали прохання прокуророві, зверталися до представників КДБ у
таборі з проханням скасувати карцер. Позитивної відповіді не було.
Клопоталися перед начальством табору. Просили дати в карцер Стусові хоча
б постіль і трошки поліпшити харчування. На це прохання також прийшла
відмова. Після двох тижнів у карцері Стус оголосив голодування. Він
вимагав:

1) повернути забрані вірші, написані в таборі;

2) дати можливість творчо працювати;

3) скасувати обмеження на листування (кореспонденції на його ім’я не
пропускали).

На знак солідарності зі Стусом голодували вірменин Маркасян і росіянин
Солдатов.

1 серпня 1976 року В. Стус спромігся на нечуваний для громадянина
тоталітарної системи вчинок — написав заяву до Президії Верховної Ради
СРСР з вимогою позбавити його громадянства. «Слідство і суд насправді
перекреслили всі мої надії на будь-яку участь у літературному процесі,
надовго позбавили мене прав людини. Усю мою творчість — поета, критика,
перекладача, прозаїка — поставили поза законом; увесь мій 15-річ-ний
доробок сконфіскували і, напевно, в більшості вже знищили. В ув’язненні
я зазнав ще більшого пониження… Таким чином я заявляю: залишатися
підданим СРСР я більше не вважаю можливим для себе, і тому прошу
виселити мене за границі країни, в якій мої права людини нахабно
знехтувані».

На початку 1977 року В. Стуса відправили етапом на золотовидобувну шахту
в селище Матросово Магаданської області.

Українська діаспора та передові люди світу пробували підтримати дух В.
Стуса й допомогти йому вистояти. У 1977 році у видавництві «Сучасність»
було видано Стусову збірку «Свіча в свічаді» — п’яту книгу за кордоном!
Нобелівський лауреат Генріх Белль написав рекомендацію, за якою
опального радянського поета було прийнято до міжнародної організації
PEN-клубу.

Відбувши покарання, у 1979 році В. Стус повертається в Україну. Роки
неволі не зломили його. Ім’я В. Стуса стало широко відомим у цілому
світі, його поезії перекладаються англійською, німецькою, російською,
іспанською та іншими мовами світу. Працює поет у ливарному цеху заводу
ім. Паризької Комуни, згодом — на конвеєрі Київського взуттєвого
об’єднання «Спорт».

Енергійна громадська й літературна діяльність, вступ до Гельсінської
спілки стали приводом до другого арешту.

У травні 1980 року В. Стус отримав немилосердний присуд: десять років
позбавлення волі у таборах суворого режиму і п’ять років — заслання. У
грудні 1980 року ув’язненого доставили в Кучино Чусовського району
Пермської області. Цей табір вважався найстрашнішим в СРСР. Прощаючись з
дружиною, В. Стус, передчуваючи непоправне, сказав: «Такого терміну я не
витримаю.»

На захист поета і за його звільнення виступила прогресивна громадськість
цілого світу, в тому числі відомий німецький письменник, лауреат
Нобелівської премії Г. Белль, академік А. Сахаров, який 12 жовтня 1980
року сказав: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус
— поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і
переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я
закликаю колег Василя Стуса, поетів і письменників у всьому світі, моїх
колег-вчених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і
справедливість, виступити на захист Стуса».

У 1981 році відбулося останнє побачення В. Стуса з дружиною і сином.
Допомогти радянському політичному в’язневі було нелегко. З середини 1982
року Василеві Стусу заборонено пересилати в листах до батьків і дружини
власні твори. У грудні на нього накладено ще одне покарання — рік
камери-одиночки. В ув’язненні В. Стус створив останню збірку — «Птах
душі», яку було конфісковано. Поет називав своїх мучеників катами у
вічі, за що його били й кидали в карцер. У ніч з 3 на 4 вересня 1985
року В. Стус помер. Містична знаменна дата: саме 4 вересня, тільки 1965
року, відбулася прем’єра «Тіней забутих предків», дата Василевого
виступу, після якого почався двадцятилітній шлях на Голгофу. Останні
хвилини життя В. Стуса досі не з’ясовані. Що стало причиною смерті?
Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Його
поховали на кладовищі у селі Борисово таємно, уночі, за декілька годин
до прибуття дружини і сина, які хотіли забрати тіло

В. Стуса. Через 4 роки поета було повністю реабілітовано «за відсутністю
складу злочину».

16—19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса і його
побратимів Ю. Литвина і О. Тихого, замордованих тоталітарною системою в
тюрмах та концтаборах, на Байковому кладовищі. Похорон перетворився у
тридцятитисячну маніфестацію. Поховали 47-річного Василя Стуса біля
померлого теж у шевченківському віці відомого актора Івана Миколайчука.
У 1991 році В. Стусу було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка
за збірку «Дорога болю». Ця книга була першою, надрукованою в Україні.

V. Замість висновку.

«Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться
до народу своїм словом, що край його почує. Боже провидіння вело його,
обертаючи фізичне виснаження невільника невичерпністю духовних сил
поета, чуту щоденно брутальну тюремну лайку — добірним виквітом рідного
слова у віршах» (І. Дзюба).

VI. Закріплення вивченого.

Запитання і завдання для учнів.

1. Чому радянська влада переслідувала В. Стуса?

2. Назвіть збірки В. Стуса.

3. Хто В. Стус — Поет чи Борець?

VII. Домашнє завдання.

Підготувати розповідь про В. Стуса. Прочитати поезії зі збірки «Дорога
болю».

Оцінка:

Підпис учителя:

Похожие записи