Реферат
на тему:
“ВАСИЛЬ СЛАПЧУК”
Провідною рисою цього поета є його органічність, природність. В.Слапчук
– уже зрілий поет, тому тяжіє до циклів, складноструктурованих поетичних
полотен. У своєму доробку має вінки сонетів, причому версифікаційно
бездоганні, які сьогодні не часто зустрінеш і у міських рафінованих
естетів. Лірика В.Слапчука виразно філософічна, глибоко закорінена в
українському фольклорі. В інтонаціях його поезій постійно мерехтить тиха
селянська правда. Проте, це цілком сучасна поезія, в якій імена
культуртрегерів підносяться до символічного звучання:
Боже, поверни К’єркегорові
Регіну Ольсен,
поки гріхом вагітна свобода
не зомліла.
Господи, нехай кожен сам
вирішує, що є його Ісаак.
Фольклоризм верлібрів В.Слапчука вносить до текстів якийсь особливий
український дух, в якому міти й традиції, забобони й тонка іронія. Поза
всяким сумнівом і без зайвого пафосу сього поета можна вважати справжнім
виразником праукраїнських цінностей. Цей зміст до того ж передається в
сучасній довершеній формі. Мініатюри В.Слапчука часто набувають
афористичного змісту, гостро заправлені гумором, іронією, подекуди –
сатирою. Його поезія демонструє правдиву органічність у співіснуванні
людини й природи, людини і Бога, природи і Бога. Це світ поетичний і
справедливий, і, що головне, можна повірити, що все це цілком реально, і
не де-небудь, а саме тут, у нас, на Богом обраній (sіс!) землі:
Аби жайворонки в небі
не погубилися – в кожного
срібний дзвоник на шиї висить.
А як корови,
з пасовиська вертаючись,
сонце рогами за обрій закотять –
тиша настає.
Господар жайворонків
Богу молиться.
В.Слапчук в сучасній українській поезії – окремішня постать зі своїм
неповторним силуетом. Міцні зв’язки з національними традиціями та
непомильне відчуття слова сформували чіткий авторський почерк. Якщо Ви
зустрінете таку строфу-
На лови вийшов князь,
регочеться над світом.
На алтарі весни
кладуть дівчата цноту.
Птахи – прочани
натхненно палять ноти.
Незаймана весна
уже вагітна літом, –
то можете бути певним: перед Вами – Василь Слапчук. Поет, яких у нас
небагато. Поет, що вийшов з народу і не соромиться сього факту. Ось такі
вони є, поети, умовно поєднані під обкладинкою антології “Позадесятники
2”. Що їх єднає? Про який феномен говориться у назві сього післямовного
тексту? Зібрані разом у цій Антології, поети-позадесятники творять певне
явище. Разом вони творять нову якість у контексті сучасної української
поезії. Отримавши на багатьох сторінках Антології відчуття правдивої
насолоди, автор сих рядків сподівається, що це не остання зустріч із
цими поетами. Їх шестеро. Шестеро поза каноном. І дай Бог. Можливо,
колись їх стане більше. Але й шестеро – це чимало. Якщо це поети.
Справжні поети, що не соромляться бути такими, якими є. А “навколо ж
радості так мало”… Так мало свят. А втім, кожна зустріч з поезією – це
уже маленьке свято й маленька радість. Як би пафосно й смішно це не
звучало.
Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти
твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через
соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід
сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча,
звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в
“теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга “Укол годинниковою стрілкою” В. Слабчука
сприймається цілісно. Автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи
такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво
говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу —
ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань,
що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій
автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є
екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ
гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю
світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу,
таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні
речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і
знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний
нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше
мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується
лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів,
які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний
церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають
годинниковий механізм”. Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не
спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його
позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина
внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам
поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і
світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не
маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних
естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма.
Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор
пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в
темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме
блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши
перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному
елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної
інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне
обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук
дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому
залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, але краще слухати її,
читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не
поміщається”…
Використана література:
Літературна енциклопедія. В 4-х томах. – К., 1994.
Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
