Реферат

Василь Семенович Стефаник (1871 — 1936)

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер

Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного
селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого
класу

бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели

громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували
читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших
творів

Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з
Мартовичем

написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній
громадсько-культурній

роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в
Дрогобицькій

гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного
гуртка

молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні

зв’язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет

Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією
медициною

“вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у
літературне

і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців

“Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього,
тягнулися до

радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він

особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою,
зближується з

польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного
Покуття,

розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями,
активізує свою

діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті —
“Жолудки

наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в
органах

радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та

“Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у
Кракові”,

“Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як

реставратори Польщі od morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”,
“Молоді

попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання
його

відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери
своїх

попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною

абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у
прозі і

пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та
підготовлена

книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька
поезій у

прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже
після його

смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У воздухах плавають
ліси”,

“Городчик до бога ридав”, “Вночі” та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні
новели

Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”,
“Стратився”, “Синя

книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу літературної
громадськості

художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя
села.

Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру
Стефаника.

Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З
міста

йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь
дістав

лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери
Стефаника. Це й

викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до
“Літературно-наукового

вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне

літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну
програму.

Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у
Чернівцях,

принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими
відгуками

найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були
Леся

Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в
розвитку

української прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу
насамперед

показом трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою
художньої

правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його
шедеврами, як

“Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в
цих

творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення
Бетховена,

невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок,
картин, можна

впізнати в окремих новелах Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до
редакції

“Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його
як “поета

загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого
селянина так

кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика
Бетховена. Це

мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також
було

сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника
характерне

посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний
хрест”,

“Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає
тема, що

хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока
старість,

трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком
присвячені

твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”),
новели

зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”,

“Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період
творчості, хоч

уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка
становила

новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це
наявне у

своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше
написаній

ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була
надрукована під

назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні,
лірично-емоційного

плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”,

“Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові
з’являється

в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя
книжечка”

(“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний
хрест”. У

“Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для
себе

Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній
уперше

була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості
Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду

Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову
береться

за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий
інтенсивний,

як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього
періоду можна

вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована
на

початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За
“Марією”

письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами
другого

періоду (“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона —
земля”,

видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели,
белетризовані

спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”,
“Вовчиця”,

“Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже

безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від
хліборобської праці

хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке
сильне і

гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше
для

художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Похожие записи