Реферат

Василь Еллан-Блакитний (1894 — 1925) Поет, журналіст, політичний і
державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та
деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був «сильною,
впливовою постаттю» на літературному полі. В. М. Елланський
(літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А.
Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер —
Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь
у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої щиро не
любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне
відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його
давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не закінчив:
«сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента
захопив вир революції. А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з
П. Тичиною та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського,
перші вірші та доброзичлива увага майстра. Від революційних гуртків,
від товариств «Просвіти» та участі в організації повітового селянського
з’їзду на початку літа 1917р. В. Елланський приходить до партії
українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її
Чернігівського губернського комітету. На початку 1918р. значна частина
членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з основним її
ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого
центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В.
Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше —
українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією
з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919 — 1920
pp. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України,
маючи свій відмінний від більшовицького погляд на національне питання.
У березні 1920p. боротьбисти об’єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже
всі були знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, — посмертно
цієї долі не уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний. В. Блакитний був
безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як активіст «лівої
орієнтації». У мирні роки свої службові пости й досить високе становище
в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання
сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх
відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів
ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому
й громадському становленні. З його іменем пов’язане створення
тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука. Мистецтво» (згодом
— «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з
перших літературних об’єднань після 1920p. в Україні — спілка
пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В.
Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час
письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І.
Кулик, В. Поліщук та ін. З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів
на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя —
4 грудня 1925p. Згодом ім’я поета було надовго приречене на забуття,
лише після 1956p. знову почали видавати його твори. Повсякденна напруга
життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення
боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й
поширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього
не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури.
Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних
глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості. У ранніх
віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити популярні
поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів, як М.
Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких
настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові
оптимістичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!»
(«Юний лад»). У лютому 1917р. написана поезія в прозі «Україні (Зі
старих зшитків)» — твір цілком своєрідний в тогочасній українській
поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму
пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний
максималізм — «Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!», — на догоду якому
ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні
церкви, хоча апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не
був. Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні
роки, свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Революційна
романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і
його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських
співців своєї доби: «…Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина,
Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це твори високої вольової
напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й
конденсованими образними «формулами» соціальних переживань: Муром затято
обрій. Вдарте з розгону: р-раз… Ми — тільки перші хоробрі, Мільйон
підпирає нас. («Удари молота») Образний світ В. Еллана (основна частина
його лірики була написана в 1917 — 1920 pp., склавши збірку «Удари
молота і серця») — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за
закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і…
неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він
бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної
камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа,
цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому «кожен день мобілізації
й черги, з остюками хліба крайки», але в якому навіть це притишене
визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя,
точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там
співає тужливі пісні? Хто там співає?» («На обважнілі…»). Поетичні
уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо
новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів.
Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні, і
«комуна», і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза
«Бастіліям», і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з
«ударами серця». Символічна червона барва взагалі домінує в творах В.
Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та
синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета). Широку
популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після
Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В
розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.
Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них
— «Повстання», один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану
інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні ритми;
майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними
деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю
з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва: …А надвечір — все
укрив туман, Сніг лягав (так м’яко — м’яко танув…) На заціплений в
руках наган, На червоно-чорну рану. («Повстання») Все це знов і знов
підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про
взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та
соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була
окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими
рядками: «Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чолі…»
Сентиментальність! Хай загине і пам’ять ніжних на землі». Але,
незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і
розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших
поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя. Після 1921 — 1922 pp. творча
активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто
пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом,
«заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий) у собі
лірика. Часто цитований у цьому зв’язку вірш «На обважнілі, розпатлані
нерви…» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета,
викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер
реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й
«Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана: Ясним
поглядом очей у очі прямо І гучним, бадьорим криком-співом: —
Го-го-го… Приходьте, Повоюймо! («Ранок») Як редактор «Вістей» В.
Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика,
який по-своєму коментував і роз’яснював події внутрішнього й
міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав три книжки цієї
віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця»,
«Державний розум». Тісна прив’язаність до «злоби дня», а часом і
кваплива приблизність літературного виконання полишають сьогодні за
значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином
історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але
було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного («Чванько»,
«Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна
поема», «Патріотична присяга»). Автором «веселих і влучних пародій на
українських поетів» назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М. Зеров.
Справді, він умів іронічно «перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я.
Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно
акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах. Творчу
багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його
новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші
дні» та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та
загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із
питань літератури й мистецтва. В. Блакитний був одним з перших
теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його
естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва.
Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю
кваліфікувавши його 1925р. як «революційну» маніловщину, в основі якої
лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи
резолюції». Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не
замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно пролетарської
культури», — так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого
культурного розвитку. В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про
національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою
Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного
й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли «Вісті»
лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП(б)У —
газета «Коммунист» — виходив російською мовою! Л. Новиченко Історія
української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

Похожие записи