Реферат

Василь Барка (Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет) (Народився 16
липня 1908) АВТОБІОГРАФІЯ 16 липня 1908 — село Солониця: дата і місце
народження. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами —
рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками
поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали
«ропу» замість соли; можливо, так було з вікопомної давнини. Батько
відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну.
Сім’я переїхала на відкритий степ, приблизно за п’ять верст від міста
(Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було
позолочені бані його церков. В степу, від великого шляху Лубні —
Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати.
Батько відганяв; стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження
неспокійного побуту. На прохання свого молодшого брата, щойно
одруженого, батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану
садибу з великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять
верст від міста і там знов почав будівництво. Нова оселя постала
недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір’ях, світилось проточне
озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами і якимись
давнішніми; з кам’яними статуями на верхах. В хуторі була трикласна
початкова школа — я відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний
диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркуші
покрівельного заліза — ікону «Моління про чашу»: Христос біля скелі,
серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ займав усе покуття хати.
Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився
покаліченим (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і
зрушений хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало
гроші з проданого наділу. Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі
купця другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату, купував
будівельний матеріял. Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за
містом. Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі
(«бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному
училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли
вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни, при постійних змінах
влади, «бурса» діяла. Режим, з крайніми формальностями, був суворий.
Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової
математики) — традиційні, з перевагою муштри. Школярі надолужували своє
— відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій
справжньої побожности. Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в
старому будинку. Викладач математики давав читати клясичні українські
книжки. Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас
безбожництва. Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»;
потім став брати на обробіток і догляд запущені сади — за третину
врожаю. Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР,
під час вечірнього відходу з міста, при наступі червоноармійців, вбито
на брамі. Вдова весь час носила чорний одяг — в жалобі по ньому. Одного
дня, коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги: «Гайдамаки»
Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію» Данте — з
ілюстраціями Доре. «Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але
«Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки
чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам’яталися
назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про
його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела
і кожного звіра. Батька мобілізували і поставили інструктором в
майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася сідлами та
уздечками армія Будьонного). Одного разу в потязі, коли відправляв
сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися ускладнення. Вже
помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня часовня в кінці двору
при лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з єврейської
родини, прибувши після студій, пішов на огляд і завернув його нари
назад. Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я
помандрував найматися на працю по селах і приносив «натуральний»
заробіток. То гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя
з багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази.
Щедра природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка:
від сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав;
приносив книги з міста, позичаючи в приятелів. В останню зиму наймів
почав ходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати доводилося
рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні
бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба було впоратися коло
коней і волів. Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу».
Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний
технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо,
через вплив найстаршого брата. Він пізніше став фахівцем — автором
першого в СРСР підручника фотограметрії, виданого картографічною
управою Совнаркому в Москві, і професором математики в Новосибірському
університеті: приїжджав туди з підполяр’я, де був головним інженером
аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану. Середульший брат
став теж інженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що
його ж будував, — в Дніпродзержинську, в великому заводі. Найстарший
брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван,
здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік
старший, ми разом відвідували класи сільської школи і Духовного училища
в місті. Він в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в
стихарі, з свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи,
митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник,
що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати віри:
так сталося зо мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку
смерть брата і матері не потвердилась). Мене тоді цікавили соціальні
науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення:
студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити
серця. В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом
ліберального соціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасної
Чехо-Словаччини. Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і
«Тектологія», приступні для читача в 20-х роках, становили міст для
переходу до концепції модерної доби: в зв’язку з працями філософів і
фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка,
прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась
стороння; бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час
виходив назверх таки спрощений концептивний позитивізм, переборений
тільки в кінці полеміки — в проголошенні гасла про «романтику
вітаїзму». Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він,
походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що
докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія на той час
була новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній
стиль «клярнетиста» Тичини. Було в мене тоді благоговіння перед нашим
мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою (походив з моєї
Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти з
Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашої
старовинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько
підійшов Достоєвський, предмет величезного ентузіязму, — і в ті роки, і
пізніше. З рідного письменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка,
— на першому місці Іван Франко: особливо його проза, після нього
Коцюбинський, Стефаник. Закінчивши педагогічний технікум, після всіх
драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але слабим, в
неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський
«посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від
шахти «Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими — із
звичайних скель, на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір’ї, втопала
або в чорний дим від шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних
верхів’їв. Нещасливі випадки в підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були
звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи. Учні
спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були
дуже милі. Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво —
тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками. Пристав на
Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як і
тепер). Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею. Там
скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не
годився. Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати
модерністичні вірші; вивчав їх напам’ять, передусім — вірші Тичини. А
тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші
вірші Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він надрукував їх в
«Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УССР.
(Тичина редагував відділ поезії). 1930 року вийшла моя перша збірка
поезій: «Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці.
Рання авторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою
рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти
клясово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в
столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди. Я тоді був
цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки
хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя.
Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема — в спробах відновити
релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а
тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над
обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було — що я
нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію
«служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний
опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти
на плятформах зображували священика, патера і равина, ведених під
скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною
думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця
«каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала
українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в
«буржуазному націоналізмі». Зрештою, вирішила письменницька управа:
треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи завод
«Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка
«Цехи», видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література і
Мистецтво). Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна — з тією
ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість. Але я вже не мав
надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував:
більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, — не
можна було. Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати,
до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу
німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі
пропали під час війни. На Кубані тоді була «українізація» — передусім
для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського
населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину.
Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи,
схваленої на самому московському «олімпі». Ми з одним приятелем,
лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з’єднання Кубані
і України — для здійснення принципу справедливости. Обидва були цілком
лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо
перебороти болючі розриви, проведені через український народ при
«проклятому» «царизмі». Про це ми згадували з ним через тринадцять
років, під час війни — вже на Заході. Але сила «культу особи» подавила
справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців.
Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан. Напади комсомольців за
«Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі.
Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його
витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ
і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних
західньоєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був
російською мовою. Так скінчились мої можливості писати українською мовою
і вивчати українську літературу. Через півтора року в Кремлі, з наказу
Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і зліквідували її на
Кубані. Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий
робітник (складати каталоги, тексти «етикеток», плянувати експозицію,
досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через невизначеність).
Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів.
Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему
дисертації: про співвідношення реалістичности і фантастики в стилі
«Божественної комедії» Данте. В музеї служба скінчилась катастрофою з
відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду,
визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера:
«Чоловік смутку» (бичування Христа), копію А. Іванова (автора «Явління
Христа народові») — з картини Веронезе «Пієта», гарні копії з
Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з «Ночі» («Різдва») Кореджіо; та
ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними
сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: «контрреволюційне
оформлення художнього музею». Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон і
почались нагінки на «спрощенців», що збіднюють збірки клясичного
малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок. А з свіжих курсів, що
слухав їх в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані,
Шіллера* (*Професор, однофамілець клясика), і особливо з бесід з
Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в суто гуманітарному
напрямку думки. Через чотири роки, протягом яких читав курс історії
середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ,
де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві.
Це було якраз в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і
багато людей з академічного кола прийшло на захист. Потім, з літа того
року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав. Почалась війна — я
з багатьма іншими попав до т. з. «народного ополченія»; міг звільнитися
через нездоров’я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати
обов’язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну
службу на покрівлях високих будинків: на випадок, коли падатимуть
запальні бомби. Потім забрали нас в казарми і почали готувати як
партизанський загін — в запілля німців. Проте наступ німців був такий
швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної
військової частини. В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили
напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати
біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьох гранатах,
наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через
невдалий маневр командування все закінчилось м’ясорубкою. Після удару
осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового
кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на
околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була
закривавлена і прилипала. Увечері розбудили люди, що жили в хатці, —
вони днями ховалися в «щілинах» (траншеях). Передягли в робітничий
одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти
до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів
гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду, — течія великої
річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не кожен здоровий міг
переплисти. Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось
вертати звідти. Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все
гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю
і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За
довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту,
висіли великі німецькі об’яви: тим, хто ховається після побоєвища, і
власникам будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули
лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об’яви: всі,
хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися
«ізменнікамі родіни». Ця об’ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між
двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди
гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій
цілковитий розрив з режимом. Коли зміг ходити, господарі відвели до
порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу. Там були добрі
знайомі. Виздоровівши, працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли
звільнили, — бо старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, —
став працювати коректором, одночасно і справляв мову, в українській
частині газети «Кубань», що тоді почала виходити. Вернулася дружина з
сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ
(дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті).
Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад. Дружина —
черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій
народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані.
Голод забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на
Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох.
Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років;
поліція вишукувала — хто зостається. Ми від’їжджали 29 січня 1943 року;
всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось. Було холодно і
сніжно. Небагато хто зважувався брати сім’ю в відкриті зимові степи з
хуртовинами. Я теж покинув місто сам. Потяг скоро став. Ішли пішки:
частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв
великі електромотори). Дістались на «чушку» — заміновану по боках смугу
широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять
кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Озівського
моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись
турецьке укріплення. Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали
дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер. З людей, що
переходили попереду, багато згинуло. Пізно ввечері пощастило переїхати —
ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і
перенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі
«чушки». Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній
буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні
вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на відкритих
платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішки
переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували
італійці. Далі зупинка була в Білій церкві, Києві, Варшаві (тут
«санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін. Там потрібен був
коректор до друкарні українського видавництва, і його адміністрація
дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не звільнили
урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки «ОСТ». Жив я в
кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав
горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні
обов’язки в приміщенні. Після лютости фронтових просторів і жорстокости
німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив характер життя в
самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні,
феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в
збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене —
там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах
палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну «фавстівську» Європу. Німці в
переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів.
Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони
цькували псів на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже
не казати про кацети — з їх людоїдськими ладами. Весь Берлін горів все
дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали
приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця. Переїхали на
околицю міста. В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати
вірші. Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних
раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі
роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням
була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр
Едвард Козак. Я й тепер бережу її. Писав я також есеї: частину їх
включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно надрукована).
Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати
в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і
там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро
Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на
захід. Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом
підвозило авто, що здобули наші земляки. В дорозі ховалися від ловців з
репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях. Ночувати
доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за
селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми. Зрештою перед очима
— Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого
цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український
табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там
ночував. На зиму табір переселили американці в гарні будинки
Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут. В роки життя в таборі
«ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь
пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених —
під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі,
писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в
два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, переважно серед природи, за
межами табору, складалися більш незалежними. Табір переведено в
Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля
Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан.
Маючи розбите здоров’я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той
час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен,
чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей*
(*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон Франції; там
запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа. Я з
днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і
перекладав французькі вірші. Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями
на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними
сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на
Париж. Нас судили і посадили до в’язниці. Я не мав вибору і йшов без
найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з
відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись
вибитися з останньою іскрою надії: про творчість. Околиця моєї
улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною
процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в чому
я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий
чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при
всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця
сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи «поторгувалися»
про термін ув’язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий вже
і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів
між країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан
суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на
землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться
тюрма. Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до
кордону і випущено. Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в’їзд до
Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого
життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під
сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях;
як кожному своя. І не помилився. Вже в Ляйпгаймі почав нову книжку
лірики, що її продовжив під час переїзду до Америки і що дістала назву
«Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою
«Трояндний роман»). В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу
топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив
стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий час працював над історією української літератури, при видавництві
«Пролог»; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під
назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», — коли вже я відійшов від
видавництва. Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в
Гленкові; працював над поемою. Був хворий; вернувшися в місто, написав
книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських
горах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його
родиною ми літом жили на верхів’ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені
під голови. Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його
дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював
над II частиною «Океану». Потім склав повість «Жовтий князь» (в основі
— події 1933 року). Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, на оселі
«Верховина»: власність Братського союзу робітників-українців. Повість
вийшла друком 1963 року. Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай»,
видана в Америці 1953 року. Збірка невеликих релігійно-філософських
есеїв, більша частина яких ішла в радіо «Свобода» як серія «Недільних
розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершник неба». Книга вибраних
поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років, появилась на
моє шістдесятиліття: 1968 року. Декілька років був редактором
українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров’я
мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин). Переклав
Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних
строїв української літературної мови. Переклад був прийнятий до друку в
літніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і вийшов потім окремою
книжкою. Перед тим переклав «Апокаліпсис»: для українського видання
Біблії (в Римі). Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири
п’ятсотсторінкові томи. Інші твори, видані або підготовані до друку:
«Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан»,
лірика, три томи; «Судний степ», епічна поема, один том — присвячена до
тисячної річниці хрещення України-Руси; «Царство», псалмічні сонети,
один том; «Лірник», вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання;
«Душі едемітів», роман; «Спокутник і ключі землі», роман — з
українського побуту в Америці; «Земля садівничих», антологія есеїв про
мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п’єса («Мертвий кут»
української номенклатури). Моя біографія, супроти звичайного життєвого
становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від
того, що в’яже зв’язками, незгодженими з вільним висловом почування і
думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами
шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї
розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх
незлагодах. Українське слово — Т. 2. — К., 1994.

Похожие записи