Українська етносистема

Без перебільшень можна сказати, що життя кожної людини на Землі є
важливим, неповторним й унікальним у своїй єдинорідності. В світі немає
жодної повісті, жодної кінострічки, які б змогли вповні вмістити в собі
всю неохопимість і багатогранність долі хоча б однієї людини. Тим
більше, якщо вона є невід’ємною частиною, складовою Великої історії
Вічного народу.

Петро Матула, українець з діда-прадіда, сьогодні — законослухняний
громадянин Сполучених Штатів Америки. Народився пан Матула у 1928 році у
селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його
рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час
перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді
«книговодом» (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною
господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку
Тосю.

«Про втечу: Москва терором заганяла українських селян до колгоспів,
накладала непосильні податки на сільськогосподарські продукти. Для
посилення терору і ефективнішого нищення українського селянина Москва
приміняла довільні квоти для арешту і розстрілу селян. Коли прийшли
арештовувати батька, він втік і опинився у Краматорську, на Донбасі. Там
він влаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Через декілька місяців
ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже
зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, якого мій дідусь закопав
на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми
вижили». [1]

Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири
класи десятирічної школи були успішно закінчені, а п’ятий перервала
війна. Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у
Німеччині, в яку вступив після «воєнної перерви» у 1945 р. і закінчив у
1949 р.

«З тих 4-ох років школи я пригадую улюблену вчительку Галину Костівну.
Пригадую, що ми знущалися над вчителькою російської мови. Не думаю, що
тому що вона вчила російську, а мабуть не полюбили ми її як людину.
Національного виховання я не зазнав. Батьки тих тем не торкалися.
Зважаючи на батькове минуле, вони мусіли бути дуже обережними. А разом з
тим, пригадую, що відповідаючи на запит для якоїсь анкети, якої я
національності, я з гордим притиском сказав, що я є українець. Звідки
воно в мене взялося, я не знаю. Пригадую, як одного разу зібрали нас,
дітей з декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: Як тільки
побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі
символи як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то
вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть «Хотим Войны, Белые Отряды
Готовы»». [1]

З дитинства Петрусь захоплювався конструюванням, будуванням,
технологією. Ось як Петро Мусійович описує свою дитячу мрію: «Пригадую,
я мріяв, що стою на пагорбі з сувоєм інженерських креслунків у руках і
наглядаю над якимось широко розлогим проектом, над яким працюють багато
людей і машинерії. Такі мрії пізніше сповнялися, лише не так
драматично».

До інженерії стежка пана Матули стелилася ще з дитячих років, з
Краматорська, коли якесь циганча за дрібку солі прочитало на долоні пана
Петра інженерську долю.

Батьки Петра Матули не спрямовували сина до якоїсь конкретної професії.
Як зазначає Петро Мусійович, цьому, напевно, не сприяло їхнє скитальське
життя. Проте Мусій Германович і Килина Тарасівна завжди дбали про освіту
своїх дітей. «За це, і взагалі, я лишаюся вдячний батькам, що вони, не
будучи обізнаними зі світом, у хаосі війни і після неї, робили мудрі
вибори на шляху свойого непевного життя». Петро Матула про заслугу
батьків у здобутті ним освіти каже з глибокою повагою і вдячністю.
Забігаючи наперед, ми б хотіли наголосити на такому факті: коли родина
Матул уже в Америці починала нове життя і неабиякі ресурси були
необхідні, щоб устаткуватись, батьки Петра взяли на себе покриття коштів
за його навчання.

1939 рік — до Німеччини емігрували українці з Галичини, Закарпаття,
Польщі. Перед другою Світовою війною загальна кількість українців у
Німеччині становила 10 тисяч чоловік.

Як зазначено у довіднику «Зарубіжні українці», основну частину
української етнічної групи у ФРН становили так звані переміщені особи —
насильно вивезені фашистами до Німеччини на підневільну працю під час
другої світової війни, колишні полонені. До них у 1944-45 рр.
приєдналися залишки збройних націоналістичних формувань, політичні
емігранти з України — усього 300 тисяч.

Україна, 1943 рік — у багатьох місцях було зліквідовано німецьку
окупаційну адміністрацію, знищено сотні гітлерівців і навіть окремих
генералів Гестапо. [2] Родина Матул і тисячі інших українців вирушають
самотужки на Захід. Хлопцеві тоді було 15 років. Ось як Петро Мусійович
зображує той час: «Хоч попереду була страшна непевність, бо німці
виявилися дурнями і нашими ворогами, люди радше йшли на ту непевність,
ніж чекати на повернення вже знайомого режиму — ворожого і жорстокого.
Люди рушили на захід всякими можливими способами. Нам пощастило попасти
у товарний вагон потягу, який їхав «у наш бік»». [1]

Отже, родина Матул потрапила до Брецлау, що у Польщі (тепер Вроцлав), де
її представників помістили у бараках разом з раніше насильно привезеними
молодими людьми з України, т.зв. «остарбайтерами». Усі вони працювали на
фабриці Круппа. Ця праця тривала до кінця 1944 року. Фронт був близько і
тому необхідно було вирушати далі на Захід. Пан Петро розповідає про те,
що німецькі військові дозволяли їм на станціях, які траплялись по
дорозі, випити чашку гарячого молока. «В тому хаосі то була цяточка
цивілізації» [1]. Ночувати доводилось лише там, куди пускали, а саме по
клунях і стайнях. Одного разу хлопець загубився у цьому натовпі, і
родина довго не могла знайти Петруся. Аж через два тижні випадково вони
зустрілись на місці, де сходились дві течії біженців.

Таким чином Матули дійшли до Баварії в Західній Німеччині. Вони попали в
групу людей, яку примістили в клуні. Десь з тиждень батьки ходили по
людях просити щось попоїсти, адже треба було якось протриматись. «Вони
хотіли, щоб і я ходив по хатах просити хліба, але я не міг себе
заставити. Тепер шкодую, що тоді не поміг батькам». [1]

Одного дня, на майдані того німецького містечка, місцеві «бауери»
(фермери) обирали серед українців робочу силу. Кожен з членів родини
Петра потрапив до різних господарів. Таке роз’єднане життя тривало аж до
капітуляції Німеччини у травні 1945 року. Родина Матул опинилась в
окупаційній зоні американців. Скоро після капітуляції почали
організовуватися національні табори біженців: українські, польські,
російські і т.п. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була ціла
мережа українських таборів. У них українці влаштували досить
цивілізоване життя: були церкви, школи, театри, були наукові доповіді,
були спортивні і молодіжні організації, був Пласт і т.п. Табір, в якому
перебували Матули, знаходився у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього
табору була визнана німецьким міністерством освіти. Кінцеві іспити
здавалися перед комісією українських викладачів з участю німецького
представника. В тій школі Петро Матула закінчив середню освіту у 1949
році. «Нашими таборами опікувалися Об’єднані Нації, а засадничо, люди в
таборах чекали на нагоду кудись виїхати на постійно. З описаного можна
заключити, що наше життя в таборах було безжурним. Таким, на жаль, воно
не було». [1]

А тим часом у Ялті відбулась зустріч трьох світових політичних лідерів:
Черчілля, Рузвельта і Сталіна. Прем’єр-міністр Великобританії і 32-й
Президент Сполучених Штатів Америки пообіцяли Генеральному Секретареві
Комуністичної Партії Радянського Союзу репатріювати всіх його громадян.
Це призвело до страшних трагедій. Свідок тих подій, Петро Матула,
розповідає про те, що радянські людолови всякими підступами, у співпраці
з наївними американцями, хапали людей цілими таборами і багатьох
вивозили «на Родину». Багато людей кінчали життя самогубством, якщо не
могли вирватися з пастки. Американці й англійці нарешті усвідомили, що
вони пообіцяли Сталінові жахливе насильство над людиною, і перестали так
ретельно допомагати совєтам. Потворилися комісії, які перевіряли
походження людей. Ті, що до 1939 року не були під совєтами, ті не
підлягали репатріації. «Можете собі уявити скільки нас «східняків» стало
«галичанами»! Нашу родину муштрувала для комісії одна родина з Галичини.
Ми вчилися як виглядало село, з якого ми «походили», прикметні будівлі і
т.п. Ми пройшли комісію, але не тому, що ми добре грали галичан, а тому,
що нарешті західний світ повірив, що було щось зле з «Сталінським раєм»,
що люди радше кінчали самогубством аби не повертатися в той «рай»». [1]

Наприкінці війни у Німеччині налічувалось, як стверджується у
нью-йоркському виданні «Українські поселення» (1980 р.), від двох до
трьох мільйонів українців – колишніх жителів України та країн Східної
Європи. Після репатріації у західній частині Німеччини з них залишилося
лише дещо більше 200 тисяч. [2]

Всього в ФРН сім’я Матул пробула 6 років. У кінці 1949р., одна
українська родина, яка сама жила в таборі, заручилась за Матул, що в
Америці вони матимуть роботу і не будуть на утриманні американського
суспільства. На основі такої запоруки Матули дістали дозвіл їхати до
Америки. Як розповідає Петро Мусійович, крім Америки багато українців
роз’їхалися до інших країн: Канади, Бразилії, Арґентини, Парагваю,
Англії, Бельгії, Марокко, Австралії і т.п. Дехто залишився в Німеччині.

На початку шкільного 1947 року Петро Матула познайомився з гарною
українкою Олею, чий табір був перевезений з міста Бамберга до м.Байройта
через консолідування малочисельних таборів. Народилась дівчина і виросла
у Києві. До Америки приїхала у 1950 році зі стипендією до коледжу у
штаті Небраска. У 1953 р. Петро та Ольга одружилися. Сьогодні пані Ольга
Матула вже 15-й рік активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва
Св. Ольги при УПЦ Св.Андрія, що у Вашингтоні. Вся благодійна діяльність
сестрицтва спрямована для потребуючих в Україні.

У післявоєнний період розпочалась третя хвиля української еміграції до
Північної Америки. За довідником [2], основну частину її становили
«переміщені особи» та біженці з таборів у західних окупаційних зонах
Німеччини і Австрії, а також з Італії. Всього в 1947–1952 рр. у США
поселились 85 тисяч українських іммігрантів. Вони поповнили різноманітні
громадські і політичні організації. На зламі 60–70-х років до США почали
приїздити десятки тисяч українців з Польщі.

У 1940 році до Нью-Йорка родину Матул було привезено військовим
кораблем. Петро Мусійович сьогодні з гумором пригадує, як тоді їхнє
«європейське багатство», а саме: старі каструлі, алюмінієвий посуд,
порожні пляшки тощо, переглядали митники, витаскуючи з дерев’яних
скринь.

Ось яке перше враження справила Америка на молоду людину: «Це маса авт.
Сьогодні, звичайно, авта не вразили б, бо Європа теж є ними загачена,
але тоді було інакше. Американці ставилися до нас типово
по-американському: з посмішкою, доброзичливо і завжди раді допомогти».
[1]

З Нью-Йорка «працедавець» привіз родину Матул вантажівкою на «постійне»
перебування до сусіднього штату Нью-Джерсі. Родині відвели окреме
помешкання і наступного дня кожен пішов шукати собі працю. Перше, на що
натрапив молодий Матула, було миття посуду у ресторані. Наступною
роботою було миття автомобілів на бензинозаправці. «В обід першого дня
власник того підприємства взяв мене до ресторану і за обідом дуже
приязно і дуже співчутливо сказав мені, що фінансово він не в змозі мати
«такого доброго» робітника як я. Я, мов, мию авта дуже ретельно, але
заповільно. Заплатив він мені за той день і ми розійшлися. Слідуючу
працю я знайшов у цеху, де вироблялися якісь металеві деталі. Там я
працював на токарному станку (так, як у фабриці Круппа за Гітлера)». [1]

Кількома місяцями пізніше пан Петро вступає до інженерного коледжу.
Цього разу батьківський вплив знову був дуже вагомим і вирішальним.
Юнаком Петро хотів відкласти навчання у коледжі і піти попрацювати
акордіоністом у нічних клубах. Проте мудрим, люблячим батькам, на щастя,
вдалося переконати хлопця того не робити, а покриття усіх коштів за
школу вони взяли на себе.

Після закінчення коледжу всі 50 років Петро Матула пропрацював
інженером. Перша його робота була на фірмі, яка займалась будуванням
«хмародерів» і «великих мостів». А вечорами всі ці 4 роки пан Петро
ходив до школи здобувати ступінь маґістра. Як зазначає Петро Мусійович,
покинув він цю роботу, щоби йти далі й отримувати ширший досвід.
Наступні 11 років пан Матула пропрацював у 5-ох інженерних фірмах. У
1966 році родина переїхала в околицю Вашинґтона, де Петро Мусійович
почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після
36 років праці в ній, пішов на пенсію у 2002 році.

На питання, яким є Ваше сьогоднішнє соціальне становище, пан Матула
відповів: «Ми є типові члени середньої класи суспільства в Америці. Ми є
вдячні Америці, що вона взяла нас із скитальських поневірянь і дала нам
нагоду жити людським життям і мати свободу дбати за Україну в
необмежених формах». [1]

Знайомлячи нас із сучасною Америкою, Петро Мусійович розповідає, що там
є сотні українських громад. Майже кожна з них побудувала собі
православну і греко-католицьку церкву, які служать не тільки релігійними
осередками, але й громадськими. При церквах провадиться
культурно-освітнє життя виключно на українські теми. Там плекаються
українські історія, мова, мистецтво, література, і т.п. Громади також
мають суботні і недільні школи українознавства для дітей і молоді. На
загальнішому рівні є громадські і професійні організації як лікарів,
інженерів, митців, літераторів, наукові установи та кафедри україністики
при університетах. Є й молодіжні організації. Такі організації
співпрацюють з політичними силами країни для захисту українських
інтересів, як, наприклад, для створення Конгресової Комісії Голодомору,
спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченкові у Вашинґтоні або для масових
демонстрацій у пам’ять жертв Голодомору у столиці та по інших містах
Америки, або для відзначення річниці незалежності України на майданах
міст США і багато іншого.

Чомусь останнім часом традиційним стає питання українців, що перебувають
на Україні, до українців-емігрантів, чи не мають вони в планах
повернення до Батьківщини.

«Хоч ми постійно жили і живемо Україною, переїжджати тепер в Україну і
починати життя спочатку, у нашому віці це вже не є реально. Моя сестра
відвідала нашу рідню в Україні і побувала на місцях нашого дитинства та
привезла грудку землі з Лисичої Балки, яку ми поклали на могилу
батьків».

Зв’язок з Україною Матули мали через родичів. Ще за радянських часів
Мусій Германович та Килина Тарасівна почали листуватися з рідними і
висилати їм пакунки. Через деякий час пана Петра відшукав його
двоюрідний брат з Катеринополя (Черкаської обл.) і по цей день вони
підтримують жвавий зв’язок.

Питання мови є одним з найцікавіших, на мій розсуд. З самого народження
Петро Матула плекався і викохувався тільки українською мовою. Його мати
російської навіть не знала.

«Я, хоч мав російську мову у школі як предмет, навчився дещо розмовляти
нею уже в Німеччині, у товаристві хлопців, які розмовляли російською».
[1]

Сьогодні білінгвізм родини Матул поєднує в собі українську й англійську
мови. Останньою послуговуються для спілкування зі своїми онуками й
зятем.

«Не будучи мовником, я не можу аналізувати зміни в мові. На побутовому
рівні наважуся лише зауважити, що у друкованих статтях зустрічаємо
незвичні для нас слова, створені зі скорочених назв установ, та багато
непотрібних англійських слів, таких, які мають гарні українські
відповідники». [1]

Своїх дітей подружжя Матул виховує в дусі українського патріотизму.
Кожна добра новина з України підсилює їхню любов до батьківщини їх
батьків.

«Все наше життя ми прожили з Україною в серці. Вся наша діяльність була
спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну
нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все
населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими,
національно свідомими, україномовними Українцями! Агонія звикати до
реальності не була легкою». [1]

Пан Петро переконаний, що український народ був би дуже щасливим, якби
зумів де в чому влаштувати своє життя в американський спосіб. Петро
Мусійович пропонує почати з найпростішого: «Матеріальний достаток
американців є бездоганним. Не лише все є, але все є скрізь і завжди
доступне. Комерційна обслуга є основана на правилі: клієнт є завжди
правий! Обслуговують вас з посмішкою і прикладають усіх зусиль, щоб вас
задовольнити. Стосунки з урядовими установами налаштовані подібно.
Намагаються полагодити вашу справу якнайскоріше. Концепція хабарів на
щоденному рівні є чужою і ніколи на думку не приходить. Стосунки між
людьми у суспільстві є ввічливі, чемні. Респект до особистого вибору
життя є запевнений. Людина чується справді вільною, немає ніяких
несподіванок з будь-якого боку. Хоч це все звучить за ідеально, бо
прикрих випадків не бракує, але ось ми прожили тут 55 років і не мали
жодних прикрощів ні з бюрократією, ні з поліцією, ні з суспільством. Я є
певний, що так само чується переважаюча більшість суспільства. Таке
життя можна побажати всій Україні». [1]

Ще де в чому, на думку пана Матули, варто копіювати американців: в їхній
завзятості боронити, відстоювати свої права, свою конституцію, свою
країну. Американці дуже шанують і поважають закон, тому легко
підпорядковуються правилам. «Українці замало сердяться і замало
протестують, але забагато нехтують правилами».

Проте у подальшій своїй розповіді Петро Матула зауважує: «Хоч переважну
білшість часу ми прожили у вищеописаній Америці, тепер Америка помітно
міняється на гірше. Під впливом великих підприємств впускається сила
селенна чужинців, які приносять свою культуру, свої звички, які міняють
на гірше нюанси американського суспільства».

А який же інший бік медалі? «Від України Америка мусіла б навчитися
білше читати про решту світу. Українці є багато більше начитані і
інтернаціонально грамотні». [1]

На питання, чим, на Вашу думку, різняться американці від українців і
навпаки, пан Петро відповів таким чином: «Я колись був вийшов із таким
підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом
вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є
мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям в
добробуті. Не є певним чи ця «мудрість» ще стосується до американців
після перевибору Буша».

Наприкінці нашого спілкування мені хотілося задати пану Петрові такі
запитання: яким є Ваше життєве кредо і що найбільше Ви цінуєте у цьому
житті?

«Ніколи не пробував формально окреслити свою віру в житті. Знаю, що я
завжди тяготів і тяготію до правди і справедливості. А найбільше ціную
Родину і українську Україну!»

Ось таким прожекторним променем ми пройшлись по найбільш рельєфних
аспектах життя однієї людини. Змила війна нищівною хвилею мільйони
українських родин з їхніх прадідівських стріх і прибила до берегів інших
країн, які з часом для багатьох стали затишним і мирним притулком.
Велика історія України не припиняє свого бурхливого розвитку. З
проведеної роботи можна зробити висновок, що сучасна Україна не
обмежується лише територією до географічних кордонів. Сьогодні Україна —
це європейська держава, яка має свою етносистему, створену долями
українців, розкиданих по Світу. Позитивний вплив цієї системи на
державотворчі процеси в Україні є беззаперечним. Події на Майдані-2004
підтвердили це. Отже, кожен українець, без винятку, є найважливішою
цеглиною в монументальній споруді незалежної демократичної України.

Література

1. Інтерв’ю з Петром Матулою.

2. Зарубіжні українці: Довідник. – К.: Україна, 1991. — 256 с.

3. Зілгалов В. Українська повстанська армія (Хроніка історії) // Мета. —
Філадельфія. — 2002. — №384, жовтень-грудень. — С.1.

4. Советский энциклопедический словарь / Гл.ред. А.М.Прохоров. — М.:
Советская энциклопедия, 1984. — 1600 с.

Похожие записи