Реферат на тему:

Українська дитяча література: пізнавальне та виховне значення дитячих
творів Бориса Грінченка; дитяча тема Володимира Винниченка

Пізнавальне та виховне значення дитячих творів Бориса Грінченка

Постать Бориса Грінченка займає вагоме місце серед когорти українських
письменників. Насамперед він відомий як письменник, але разом з тим був
перекладачем і критиком, вченим і публіцистом, педагогом та громадським
діячем.

Як прозаїк Борис Грінченко – автор близько півсотні оповідань і нарисів,
кількох повістей, зокрема “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”. У
малій прозі письменника можна виділити такі теми:

селянське життя в морально – етичних, побутових і психологічних вимірах
(“Без хліба”, “Дядько Тимоха”, “Хатка в балці” та інші);

оповідання про дітей (“Грицько”, “Ксеня”, “Олеся”) та їх навчання
(“Дзвоник”, “Украла”);

проблематика вчителів і школи (“Екзамен”, “Непокірний”);

твори з шахтарського життя (“Батько та дочка”, “Панько”) тощо.

Оповідання Бориса Грінченка виявили ґрунтовну обізнаність автора з
життям і психологією українського селянина, пов’язані з педагогічною
працею автора. Письменник зумів заглянути в душу дитини, перейнятися її
болями, турботами. Візьмемо для прикладу оповідання “Екзамен”. У цьому
творі автор зображує “великий” день в Тополівській волосній школі, коли
сюди прибув голова екзаменаційної комісії. Його приїзду, напружено
очікуваному, передувала значна підготовча ремонтна робота (вчитель
Олексій Петрович мусив і сам замазувати глиною піч, бути “лікарем” свого
стільця). Автор при цьому розкрив матеріальну нужду закладів такого
типу, залежність учителів від усяких малограмотних “члєнов учіліщного
совєта” на зразок шахрая – банкіра Куценка, які до того ж морально
тероризують школярів. У підтексті оповідання звучить думка автора –
педагога про ефективність навчання рідною мовою, а не чужою учням
російською мовою.

Людинолюбним змістом, ненав’зливістю виховної ідеї вирізняється
оповідання для дітей. Так, оповідання “Каторжна” – це історія дівчини
Докії, обділеної материнською любов’ю і ласкавим словом. Твір захищає
право живої істоти любити і бути любленою, бути захищеною у цьому
жорстокому і беззахисному світі. Головна героїня не може знайти любові
серед оточення, тому вважає, що любов може дати їй калина. Не можна без
зворушення читати слова: “-Калинонько, — каже, — моя червоная, рідна моя
матінко! Покрий мене своїм листячком зеленим, своїми ягідками червоними!
Одна ти в мене рідная. Улюбленая! – каже, а сама плаче…”

Лося зково говорив: “Ота каторжна Докія…” Відколи у хату батько привів
мачуху, то життя для неї стало пеклом. За те, що її ніколи інхто не
жалував і не голубив, вона часто у відсутність мачухи била та штовхала
її дітей, намагаючись таким чином помститися за кривду, яку всі їй
завдавали. Єдиною відрадою була калина, де на самоті Докія плакала та
розмовляла із нею. Та коли мачуха дізналася, що каторжна “втікає від
роботи” і сидить під калиною, то зопалу вирішує зрубати дерево. Як не
благала дівчина не чіпати її калини, як не молила злу мачуху, але та не
послухала і знищила кущ.

“Так росла Докія Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без
дитячих іграшок, без калини, — тільки співала іноді тихо, як знала, що
її ніхто не чує, тихо та жадібно…А як оце побачить кого, зараз і
змовкне, і знову така, як була: очі додолу, обличчя закам’яніє…”

Лише згодом, коли Докія виросла і стала вродливою дівчиною, однак
залишалася для всіх “каторжною”. Бували моменти, коли вона відчувала
страшенну образу на всіх, а інколи її серце бажало помсти…

Та одного разу вона зустріла своє кохання. І життя відразу для неї
постало у яскравих барвах. Не помічала Докія ні докорів і побоїв
мачухи, ні знущань батька, ні кпинів дівчат і хлопців, адже вона вперше
в житті когось любить і відчуває себе потрібною. Лише згодом до дівчини
приходить усвідомлення того, що її використали. Найболючішими стали для
неї слова, почуті із коханого :”І чог вона, каторжна, так до мене
в’язне?” Після цього у Докії наче щось обірвалося. Вона вирішує
помститися всім за кривду. Всі думки крутилися навколо рішення підпалити
хату батька та мачухи. Та коли обійстя зайнялося, то свідомість
повертається до Докії, їй стає шкода Саньки, яка одна серед усіх любила
“каторжну”. Гасячи пожежу, Докія страшенно попеклася, “але того не
чула:її ще дужче пекла гарячка…”

На ноті співчуття, гіркого розмислу оповідання й завершується: навіть
одурена хвацьким шахтарем – гармоністом у першому дівочому почутті,
Докія не шукає шляхів помсти. Навпаки, вона ще рятує маленьку Саньку,
жертвуючи собою. Прикінцеве слово автора про “каторжну” вилилося в
нериторичне запитання: “За що стільки муки, горя та сліз додають людям
люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..”

Оповідання “Олеся” – простими реченнями зримо відтворює тривожну добу
татарських набігів на Україну. В центрі твору – патріотичний подвиг
16-літної дівчини, яка завела ворожий чамбул у непрохідні болота і
наклала головою. Олеся віддала життя не за царя чи гетьмана, — Грінченко
мотивує її вчинок тим, що вона врятувала рідне село, людей, дідуся.
Автор майстерно відтворює похорони Олесі коли “не сам дід Данило плакав,
плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги – дівчата”.

Важливими для сприйняття змісту твору є останні слова діда Данила:

“- Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже,
всякому такої смерті!”

Важливий виховний потенціал несе оповідання “Украла”. Насамперед автор
звертає увагу на педагогічний такт, на майстерність учителя, на його
вміння показати дітям істинну сторону життя, пояснити, в чому полягають
справжні життєві цінності. Будні шкільного життя урізноманітнила одна
подія: школярка першого класу Олександра украла в однокласниці хліб.
Спочатку діти з притаманною їм критичністю різко засудили дівчинку.
Однак Василь Митрович вирішив дізнатися правду і запитав Олександру.
Вона спершу боязко мовчала, натомість “сита, добре годована” і завжди
весела Пріська торохтіла, що вона не вперше краде у неї їжу. Але вчитель
вперто домагався почути правду від винуватиці. І Олександра визнала себе
винною перед усіма школярами. На запитання Василя Дмитровича, чому
украла, дала просту відповідь: “Я їсти хотіла”. Вона крізь сльози
пояснила, що дома нічого немає їсти оскільки батько – п’яничка все
пропиває.

Вчитель взяв дівчинку за руку і повів у хату, щоб вона там заспокоїлась.
Коли він повернувся до класу, то майже всі діти запропонували для
Олександри якісь харчі. Вражає виховний момент: вчитель не промовив до
дітей жодного слова, не дорікнув нікому. Діти все зрозуміли самі. В
останньому реченні оповідання ми бачимо, що Олександра виросла порядною
людиною: “Цього року вона здасть останнього екзамена і вийде з школи
розумною, правдивою і чесною дівчиною”.

Оповідання “Дзвоник” зовсім відрізняється від попереднього. Вирісши хоч
у біді, та на волі, Наталя страждає від жорстоких кпинів буваліших
дівчат, недостатнього володіння чужою – російською – мовою навчання,
всевладності шкільного дзвоника: “Еге, вона боялася класу і вся
здригалася враз, почувши, як ударить голосний дзвоник, наказуючи їй до
того класу йти”. Наталя була до школи розумною і допитливою дівчинкою,
подруги дуже любили з нею гратися, дівчина знала чимало народних пісень.
Але тут, у стінах школи, все змінилося, все було їй чужим: і одежа, і
закони, і мова, якою їй ніяк не вдалося говорити… Дівчинка почувала
себе, як пташка в клітці. Вражає також бездушність вчителів, котрі не
лише не зуміли розгледіти тривожний стан дитини, а навпаки разом із
дітьми кепкували з неї, з її манери їсти, говорити. Коли Наталя з
притаманною для її віку наївністю вирішує, що краще померти, аніж
продовжувати жити таким життям, де постійно її тероризує дзвоник, то
вирішує повідомити про це начальницю Олександру Петрівну. Як бачимо,
вчителька навіть не намагається з’ясувати причини, що спонукають дитину
до такого рішення, не викликає її на відверту розмову (а це найбільше
потрібно Наталі), а суворим голосом викрикає: “Не смій цього думати!…Я
тобі велю не думати про це ніколи!”

Наталя не змогла чинити непослух. Але сили її були вже вичерпані.
Оповідання закінчується такими словами: “І того ж дня Наталя занедужала,
і нездужала довго…хоч і встала – таки…”

V Oe ”

?????????Як бачимо, дитячі оповідання Бориса Грінченка мають важливе
пізнавальне та виховне значення. Вони вчать насамперед людяності, добра,
дають уявлення про красу й потворність людської душі. Читаючи твори
Бориса Грінченка для дітей мимоволі поринаємо у цікавий і захоплюючий
світ дитячих образів, переймаємося їх болями, турботами, вчимося
важливих життєвих істин, адже кожен твір несе повчальний зміст.

2. Дитяча тема Володимира Винниченка

Володимир Винниченко як неперевершений майстер новелістичного жанру
зумів створити цілу низку неперевершених образів, зовсім відмінних від
притаманних тодішнім літературним традиціям. Особливої уваги
заслуговують дитячі образи. “Майстерність письменника – в особливому
баченні життя дитини, її характеру, суспільних зв’язків. Винниченко
виступає майстром витонченого психологізму, що відрізняє його оповідання
від подібних творів Б.Грінченка, С.Васильченка, М.Коцюбинського,
В.Стефаника та інших.

Дитячі образи В. Винниченка виписує уважно, переконливо, виявляє увагу
до особливостей дитячого характеру, заглиблюється у внутрішній світ
своїх героїв, їхні думки й переживання. Автор як тонкий психолог часто
аналізував підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти,
соціальне та біологічне у вчинках . Такою є історія “паршивого
байстрюка”, абсолютно не подібної до оточення дитини, яка переростає в
трагедію, що змушує замислитись і героїв твору, й читачів. Тема долі
байстрюка, розкрита у новелі “Кумедія з Костем”, яка була надрукована у
1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи
Шевченкової “Катерини” та інших творів минуло багато часу. Однак
В.Винниченко зумів по-новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору
вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через
прямий осуд конкретних винуватців народження “байстрюків”, а завдяки
розкриттю обставин життя й психології самих жертв. Новела розпочинається
із категоричної думки автора про свого головного героя: “З Костем
сталася чудна кумедія…”. Письменник називає його “кумедним хлопцем”.
Вся “кумедність” його полягала в тому, що він, непривабливий, з
“ріденькими, гостренькими” зубами, “нізащо не кусався”, коли його били і
ніколи не плакав.

Однак письменник розкриває нам, що за Гостевою непривабливістю,
відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення
привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки
людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: “байстрюк”.
Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності
Костя: він схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й
гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость
постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й
принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є такі рядки: “Як його
вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і
свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче,
таки ні… Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”.

У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом
помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька – пана.
Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка
хоча б трохи пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і
помирає, з тим недопалком і поховають “кам’яного виродка”. Спроба
кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” –
вони, як і оті “хр-р-р!”, розкривають глибокий розпач “впертого”
хлопчика від усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом
проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного Костя”.

Новелу “Федько – халамидник” Винниченко також розпочинає із
характеристики головного героя: “Це був розбишака – халамидник”. Але
разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й
чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису свого героя:
“Спокій був…ворогом” Федька, “з яким він боровся на кожному місці” –
це є ключем до розуміння його “гріхів”: перекидання діжок з водою,
ламання хаток, відбирання змія тощо. Поведінка Федька на перший погляд
дещо зухвала, адже “ходить руки в кишені”, “картуз набакир”, “чуб йому
стирчаком”, “очі хутко бігають”, під час повені “одяг на ньому весь
мокрий”, “чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті” І назва “Федько –
халамидник” цілком підходить до твору.

Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він
попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, не плаче, не
проситься, “не обідає, що більше не буде”, в усьому відразу признається,
ні на кого не перекладає власну вину. Навіть бере на себе вину Толі,
хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої
околиці. “Тому “босявка” й “халамидро” є улюбленцем хлопців, які в
критичні хвилини називають його не інакше, як “Федя”. А коли Федько
перходить річку, його однолітки “починають од щастя пищати, боротись,
кидати каміння у кригу”.

Властива для новелістичного жанру й несподівана розв’язка: смерть
Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: “…На кладовище йшли
хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик плакали
навзрид”. Як бачимо, жодної авторської оцінки. Власне у цьому — найвища
майстерність в зображенні людської психології. Так само майстерно через
економні художні засоби постають й інші підлітки у новелі, зокрема Толя.
Думки цієї “благородної дитини” далеко не благородні: “Мурло репане”,
“його папа багатий, от і все”… Раннє і, мабуть, остаточне моральне
звиродніння цієї нечесної боягузливої дитини показано в фіналі: “Коли
Федькова труна сховалася за рогом вулиці й не було вже нікого видно,
Толя одійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися з
чижиком”. Отже, судячи із цинічно – грайливої поведінки Толі, можна
сказати, що він зовсім не почуває себе винним у смерті Федька. Підсумок
сюжету – засіб увиразнити нездоланність конфлікту між піднесеним і
потворним.

Важливу роль приділяє В.Винниченко створенню характерів героїв, враховує
їх внутрішні переживання. У творчості Винниченка наявний досить
своєрідний підхід до створення характерів героїв: “Для створення
цілісної, психологічно довершеної картини дійсності та особи в ній
письменник послуговується комплексом засобів, оновлюючи традиційні
принципи художньої виразності. Наповнення новим змістом портрету і
пейзажу поєднується я у творчій манері Винниченка з іншими складовими
процесу характеротворення”.

Отже, у дитячій новелістиці Винниченка спостерігається якісно новий
підхід до зображення характерів героїв, який базується в основному на
психологічних аспектах Важливу увагу автор приділяє як зовнішнім, так і
внутрішнім якостям героїв, показуючи їх у динаміці розвитку. Герої
Винниченкових оповідань водночас звичайні діти, але разом з тим – це
особистості неординарні, виняткові, які сповідують певні морально –
етичні закони і кожен по – своєму підходить до розв’язання життєвих
проблем, що і є мірилом оцінки конкретної особистості.

Використана література:

Антологія українського оповідання. – К.: Держ. Видавництво художньої
літератури, 1960. – т. 1-4.

Брайко О. Особливості сюжетобудови дитячої новелістики В. Винниченка //
Укр.. мова та літ. – 2004. — №14. – с.10-11.

Винниченко В. Краса і сила (Упор., автор. приміт. ФедченкоП., автор.
передм. І.Дзеверін. – К.: Дніпро, 1989.

Грінченко Б.Д. Під тихими вербами /Упоряд. І приміт. Т.Г. Третяченко. –
К.: Рад школа, 1991. –494с.

Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. Кн..3: Навч.
посібник / За ред. М.Т.Яценка. – К.: Либідь, 1997. – с. 241-271.

Кіліченко Л.Н. Українська дитяча література: Навч. посібник. – К.: Вища
школа. Головне вид-во, 1988. –264с.

Малець Л. Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка (за
матеріалами збірки “Намисто”) // Укр.. мова та літ. – 1997. – ч. 4. –
с.2-4.

Мацевко Л. Засоби характеротворення в малій прозі Володимира Винниченка
// Дивослово. – 2000. – ч.2. – с.45-47.

Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро,
1988. – 268 с.

Скобелєва – Сологуб Н. Володимир Винниченко: про дітей і для дітей //
Слово і час. – 1999. — №7. – с.60-64.

Похожие записи