Пошукова робота

на тему:

Творчість Степана Процюка

ПЛАН

1. Біографічна і творча довідка

2. Огляд роману С.Процюка “Інфекція”

3. Огляд роману “Тотем”

Список використаної літератури

1. Біографічна і творча довідка

Серед письменників, яких досі прийнято називати «молодшим поколінням»
(уже за присутності «наймолодшого») постать іванофранківця Степана
Процюка виділяється вже бодай тим, що, приміром, важко відшукати людину,
котра, читаючи його прозу, залишалася байдужою.

Комусь він нестерпно, буквально шалено подобається, інші ж його писання,
навпаки, люто ненавидять. Академік Іван Дзюба, приміром, висував
Процюків роман “Інфекція” на Шевченківську премію, а письменник із
Вінниці Леонід Пастушенко натомість тяжко “облаяв” цей же твір у
“Літературній Україні”… Вважається, що подібний різнобій думок є
свідченням справжнього таланту.

Степан Процюк (1964 р. Н.) – прозаїк, поет, есеїст. Степан Процюк
народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Лауреат кількох літературних
премій. Викладач університету.

Окремі твори С. Процюка перекладені іноземними мовами. Автор 8 книг.
Найостанніші з них — книги прози: «Шибениця для ніжності»(2001),
«Серафими і мізантропи»(2002), «Інфекція»(2002). Викладає українську
літературу в Прикарпатському університеті, живе в Івано-Франківську. У
листопаді 2002 року висунутий журналом «Кур’єр Кривбасу» на здобуття
Шевченківської премії у галузі літератури.

На початку 90-х літгурту “Нова дегенерація”, в який входив С.Проців,
вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації.
Шалено обурювався у щоденниках і на радіо нині покійний Олесь Гончар,
як, мовляв, вони могли так назвати свою «бригаду». Гончар приписував
майже профанацію «святощів». Але яких, лише хотілося тоді його
запитати?.. Два Івани — Андрусяк, Ципердюк і С.Процюк не лише входили до
цього ефемерного і крихкого літальянсу, але були справжніми друзями. Але
література є справою одиниць, а не корпорацій, якими би вони не були
зворушливими. І їх три збірки поезій у книзі «Нова дегенерація», що
одразу стала популярною серед шанувальників віршарства, виявилися єдиним
матеріалізованим літературним проектом. Надалі їхні шляхи розійшлися…

Близько 5 років як С.Процюк не написав жодного поетичного рядка,
незважаючи на достатні професійні навички. Для С.Процюка написання
поезій завжди було актом священнодійства. Потім щось надламалося, і
С.Процюк «зрадив» поезії, перейшовши виключно на прозу. Цей процес
«ренегатства» був доволі болючим, С.Проців навіть зізнається, що пережив
період поетоненависництва, а також відрази до шквалу графоманії в
«сучасному українському літературному процесі».

Зрештою, складну анатомію розчарування, сорому чи туги за віршарством
С.Проців намагається відобразити у своєму новому і, м’яко кажучи, доволі
жорсткому романі «Жертвопринесення».

На думку самого автора, його проза — це питання віри і збіг з певним
читацьким психотипом. Сучасна література у сучасному шаленому світі не
може, з його точки зору, бути недозрілою інфантою чи дитятком із
молочними зубами. Адже у світі, де безперервно вивітрюються
цивілізаційні парфуми, давно розгублені сентиментальні ілюзії. І
С.Проців як людина сентиментальна і вразлива стає автором, котрий
намагається без прикрас і лакувальницького макіяжу заглянути у душу
сучасної людини, зокрема української.

С.Процюк каже, що іноді малознайомі люди вважають його надміру амбітним.
Знову парадокс, бо всяка «зірковість» і пихатість С.Процюку видаються
нерозумним і кумедним вар’ятством. Інша справа, що існують письменницькі
маски, які можуть використовуватися як захист від агресивного і
здебільшого провінційного середовища. Важливо лише, щоб маска не
приросла до справжнього обличчя.

Щодо пліток і натяків, то «вовка боятися — в ліс не ходити». За великим
рахунком, кожен письменник відтворює те, що його найбільше хвилює. У
випадку прози С.Процюка справа ускладнюється ще й тим, що ця проза
містить ефект авторської «присутності» чи інтимізований оптичний обман…

Невід’ємним елементом прози С.Процюка є часто екстравагантні та
ексцентричні любовні історії. Як зізнається сам автор, що в юності
пережив майже страждання молодого Вертера, що пізніше значно підсилило
його інтерес до копирсання в категоріях «інь» та «янь» і спроб
художнього зображення психології і патопсихології стосунків чоловіка та
жінки.

Якщо зважати на те, що навколо творчості С.Процюка в літературних
виданнях точаться дискусії, особливо останнім часом, до неї проявляють
інтерес науковці і навіть програми для загальноосвітніх шкіл, то,
можливо, хтось назвав би це успіхом. Але на думку С.Процюка його
письменницька доля залежить виключно від читача, бо лише він є
найважливішим мірилом потрібності моєї літературної праці. І якби за
кілька місяців, — каже С.Процюк, — припустимо, у Львові, Києві і Харкові
розкупили в книгарнях і видавництвах всі наявні там примірники моїх
збірок повістей «Шибениця для ніжності», «Серафими і мізантропи» чи
роману «Інфекція», автор би сказав тоді з чистою совістю: так, я вважаю
себе успішним літератором.

2. Огляд роману С.Процюка “Інфекція”

У романі “Інфекція” Степана Процюка основний масив тексту щедро
пересипаний запашними лексемами і словосполученнями на кшталт
«артикуляційна оргія обличчя» (це про п’яного головного героя),
«рецидиви відродження лівої ідеології у сучасній Європі» (це розмова
головного героя (того, що з оргією на обличчі) з головною героїнею після
першого вдалого (для головного героя) сексу), «генітальний безум»,
«лімфа непорочності» (про що це, я не зрозумів, але, здається, про
Київ), «збезуміла кролиха, якій ущеплено некерований ген сексуального
сказу» (еротичні мрії головного неґативного героя), «сільські
дидаскалки» (в контексті щось поза сумнівом пов’язане з українською
літературою), ну і так далі. Є, є за що зачепитись оком, аж до цілих
речень і фраз, побудованих Степаном Процюком в такий спосіб, що після
прочитання їх вже й холодний розум усе стравлює і приймає, а гаряче
серце і далі зачудовано повторює, як ось це, моє улюблене — «Київське
ґетто, слова російського не почуєш, наче опиняєшся на острівку
національного щастя, державної відбулості, навколо всі однодумці. Одним
словом, настрій якнайсприятливіший для розслабухи, трішки випив,
пожвавився…», ну і далі за текстом.

Все ж, попри всі Степанові заморочки (або, як сказав би сам автор —
гіперстепанові псевдозаморочки), можна сказати — безумовно, цей роман,
зрештою, як і все, написане Степаном, цікавий передусім мовно
(безумовно). Подієве його наповнення відступає вбік одразу ж після
першого авторського демаршу, в якому горопашний Сава Чорнокрил (головний
герой, той, що з оргією на обличчі) чомусь не любить України. Далі все
більш-менш у цьому дусі, й говорити особливо немає про що. Натомість
хочеться говорити про мову, саме про неї, тому що коли знаходиш в романі
місце, де чиїсь руки «скидають із володарки одяг, лишаючи її у костюмі
Єви», мимоволі відзначаєш про себе, що в цьому випадку «костюм Єви»
звучить приблизно як «костюм водолаза». Загалом мова видає Процюка.
Говорити, що це просто авторська мова — зайве. Це така собі
суперавторська гіпермова, якою користуються всі без винятку герої
роману, незалежно від соціального, алкогольного чи емоційного стану. Я
вже мовчу про статевий поділ — справді, що там заморочуватись, баба теж
має право на свою гіпермову.

Це особливо зворушливо, тому що авторська присутність вгадується всюди —
й під час політичних промов, і під час пейзажних описів, і під час
любощів. Під час любощів особливо цікаво впізнавати авторську інтонацію
у тривожних зойках, скажімо, головної героїні — вставляє, чого там. У
принципі, можна все це звести до проблеми невиписаності — і те, що всі
герої роману говорять, як Степан Процюк у житті, і те що говорити так у
житті, попри всі намагання автора надати діалогам життєвості, можуть
хіба що якісь лінґвістичні монстри й акули, нормальна людина такого не
подужає, яка вже там розслабуха з такою кількістю складнопідрядних
наворотів. Можна списати на авторську невправність цілковите нехтування
діалогами, бо й уявити собі діалоги цих людей просто-таки неможливо. За
всіма цими більш-менш ретельно виписаними образами стоїть печальний і
наскрізь монологічний Степан Процюк, для якого головне навіть не те,
порозуміються герої поміж собою чи ні, а те, що Сава Чорнокрил України
не любить, і що ти йому — Саві Чорнокрилові — зробиш!

Отож, можна все це авторові закидати, звісно, можна. Але можна цього й
не робити, тому що мені особисто «Інфекція» нагадує великий, існуючий за
своїми внутрішніми незбагненними законами мовний заповідник, який при
ближчому розгляді легко надається до класифікування. Ось, коли Степан
описує гарну дівчину, він пише «супервродлива та гіпердоброзичлива»
(просто гібрид якийсь), а негарній, відповідно, теж чітко вказує на її
місце: «Ох ти ж, курво, з манікюрами та педикюрами, червоними, як
невинна кров». Все чітко і зрозуміло. Або, наприклад, згадувані вище
цитати з російської. Автор ними відверто не гребує, але при цьому подає
їх у такій психоделічній транскрипції, що його герої, використовуючи
російську, починають говорити, як ґестапівські офіцери в радянських
фільмах про війну: «Ти помніш, мая Акуліна, наш пєрвий нальот на любофь,
а всьо ета била в сарає, в тєлятнікє возлє кароф». Особливо зворушує оте
«кароф», яке римується зі «Смірнофф».

Чим переважно зайняті герої роману Степана Процюка? Переважно вони
думають (на самотині) чи говорять (в більших чи менших компаніях, ну,
себто коли пішла розслабуха) про наболіле. Це наболіле в них усіх
знаходиться на одному і тому ж місці, тож малюючи картини чи займаючись
оральним сексом, герої «Інфекції» незрадливо говорять (малюючи) чи
просто думають (займаючись оральним сексом) про Україну. Авторські ж
ескапади в цих випадках набувають особливої епічності, як от
концептуальне: «Сава Чорнокрил не любив України», чи не менш
концептуальне: «Кирило Орленко не церемонився, вивалюючи гостям
правду-матінку», або ж зовсім сакраментальне: «а у Пирятині ти був, у
Яготині був, у Почаєві був, у Берестечку був, питаю руба, був чи не
був?» Як правило, відповіді на його руба ніхто не дає, бо що ж ти на це
відповіси, коли події роману відбуваються ніби в якійсь паралельній
реальності, такій собі матриці, до якої зась усякому, хто не
переймається українськими проблемами. Натомість для тих, хто
переймається, будь ласка — «випив, розслабився» і гайда дешифрувати
псевдоміти по повній програмі.

Загалом же, після прочитання саме цього твору, починаєш розуміти, за що
одні українську літературу ненавидять, а другі її ж, цю літературу,
обожнюють, і чому цих перших набагато більше, ніж других. Тож якщо ви
прочитали «Інфекцію» і байдуже знизали плечима, то ви або не розумієте
української мови, або, подібно до неодноразово згаданого нами тут Сави
Чорнокрила, України не любите. Але тоді з вами просто немає про що
говорити.

3. Огляд роману “Тотем”

Кожний талановитий мистецький твір із необхідністю приречений стати
симптомом духовного стану своєї епохи, її розчарувань і її ілюзій. І це
аж ніяк не залежить від суб’єктивних намірів автора, який може чи то
бути активним бійцем на полі суспільних битв, чи то ховатись від
дійсності у вежу зі слонової кiстки. Така властивість особливо рельєфно
прокреслюється в період змін, коли відчуваєш фізично: твір, написаний
півроку-рік тому, сьогодні б не з’явився. А ті, що з’являються,
виростають на іншому психологічному грунті й мають іншу тональність.

Роман Степана Процюка «Тотем», оприлюднений торік у двох останніх
книжках «Кур’єра Кривбасу» і нині підготовлений до друку видавництвом
«Тіповіт», сьогодні б уже, очевидно, не написався (власне, як і
попередні прозові полотна цього автора «Інфекція» та
«Жертвопринесення»).

«Таке сіре небо висіло над містом, мовби увібрало у своє неосяжне тіло
всю страхітливу безперспективність епохи» — подібна картина дійсності і
подібне світовідчування переважали в роки після поразки демократичних
сил у 1999-му. Романи Процюка зафіксували настрої періоду, що може бути
названий пізнім кучмізмом, з правдивістю художнього документа: «Світ як
депресивна темрява, де всі понуро бредуть дорогою безглуздя. Будинки
наче пастки, у яких тортурують і колесують кохання. Перехожі — всі! всі!
всі! — є психопатами або посланцями демонічного лікаря».

Утім чи є підстави приписувати ці слова авторові, у крайньому разі —
оповідачеві? Вони, по ідеї, повинні належати одній з героїнь —
Владиславі. Але з не меншим успіхом їх міг би промовляти й оповідач.
Тканина роману здебільшого зіткана саме з таких слабо індивідуалізованих
«подвійних» монологів, у яких чи то персонажі безперервно переконують
себе в чомусь, прагнучи намацати внутрішню точку опори, чи то автор
прямим текстом звертається до читача і намагається його в чомусь
переконати.

Світ ніби застиг у своєму розвитку, і нечисленні дійові особи «Тотему»
не стільки діють, скільки безконечно рефлексують, безконечно порпаються
в оприявнених і прихованих власних комплексах, інколи вражаючи
дивовижною обізнаністю в спеціальній психіатричній та психоаналітичній
термінології. Їхній природний стан — самотність, їхні взаємини з
оточенням найчастіше натикаються на нерозуміння і закінчуються трагічним
розладом. Бо «ми майже нічого не знаємо про інших». Бо «будь-які поповзи
щодо пізнання подібних — лише банальна ілюзія, іноді шкідлива, частіше
безпечна, а подекуди і смертоносна». А звідси неухильно випливає
узагальнююча сентенція: «Наше життя є лише сумою помилок».

Принципове зміщення акценту з дії на психологічні стани призводить до
розпаду сюжету, який подекуди набуває характеру броунівського руху: вже
випадкових зіткнень персонажів досить для чергових спалахів
саморефлексій.

Узалежнений від психотропних ліків Віктор знущається над матір’ю,
невідомо за що по-садистському мститься закоханій у нього Владиславі і
пробує накласти на себе руки. Батько хлопця шукає вихід із особистого
нещастя в перманентних адюльтерах, до яких давно втратив смак та
інтерес. Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в
національній ідеї і поволі спивається. Навіть успішний бізнесовець,
спортсмен-«качок» Микита Крещук не може вирватись із заклятого кола
невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання
взаємної недовіри визріває любов між ним на Владиславою. Ця чи не єдина
справді оптимістична сюжетна лінія по-своєму показова: від «великої
антинебесної імперії деградації» люди прагнуть сховатись бодай у
приватне життя, а поведінкою персонажів насправді керують пошук любові і
трагічна нездатність її знайти.

Виявити певні художні паралелі до «Тотему» в світовій літературі
неважко. Наприклад, його можна порівняти з «Вуликом» Каміло Хосе Сели, в
якому відобразилися реалії франкістської диктатури, — така ж
першочергова увага до психології героїв, такий же нечіткий, ледь
означений пунктиром сюжет. Однак у Степана Процюка інші акценти. Він
зосереджується на межових станах героїв, які під пресингом безнадії
часто опиняються на грані неврозів чи психічних розладів, тому художній
«розтин» душ (а то й тіл!) іноді нагадує медико-анатомічне дослідження з
амплітудою, за словами письменника, «від унітаза до Ікара».

Проте спроба створення українського психіатричного роману, яка
простежувалася ще з ранніх повістей Процюка, пізніше зібраних ним у
книжці «Шибениця для ніжності», схоже, добігає кінця. Неважко відчути і
певну концептуальну вичерпаність, і втому автора — чи не тому уривчастий
монолог оповідача-героїв раз по раз збивається на риторику, на
публіцистичність у її прямолінійному, майже чорно-білому варіанті.

Публікація «Тотему» збіглася з «помаранчевими» подіями, і в тому можна
побачити свій маленький символ. То була пора, коли духовний клімат у
країні змінився, коли закінчився період безперспективності і люди
отримали надію. А тому — о, іронія книжкової долі! — вже через лічені
місяці після публікації він став перетворюватись на історичний роман про
наше зовсім недавнє життя.

Cтепан Процюк

П Р О О Б Р А З

Западається біль за сторінки рожевої віри.

Як чаклунка на воску, шукаєм рожевий пісок.

І шляхетна стріла, обминувши шляхетні турніри,

Прорізає вертепи червоних і чорних думок.

Намалюємо жаль (і не в стилі класично- французькім).

Заморозимо шкло, не кидаючи велич на брук.

А мазня та шедевр перетнутись не встигнуться — дзуськи !

Наш гербарій віднайде залюблений в класику внук.

Він віднайде його не як свідка клінічних гімнастик

До закінчення віку. Не як претензійно нажебраний мох.

Посміхається нам із генези прапорів та свастик

Наш онук, наш новий ренесансовий Бог !

Список використаної літератури

Зустріч з Степаном Процюком // Доба. — № 5 (279). — 21 січня 2003 року.

Мельник Віктор. Присмерк «імперії деградації» // Україна молода. — №103.
— 08.06.2006

PAGE

PAGE 2

Похожие записи