Реферат

на тему:

„Творчість Д. Павличка”

Д

митро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові
на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше — десь
неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у
церковній книзі. Сталося це в полі при копанні кортоплі — звичайний
епізод хліборобського щодення.

Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а нова
зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета глибоко
вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини,
перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви — предмети теплі й
гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево — вірного спутника людини
від колиски до труни. У Д.Павличка це особливе ставлення, відбите
сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.

Батько — Василь Миколайович — був чоловіком освіченним, вельми
працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої
світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили на
розтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із
встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при
тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у
ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939
р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим
головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі:
«Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку.
Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна», сказав, і помер, стоячи,
зіпершись плечими на стіну, так, ніби й смерть прийняв яу роботу, а не
відпочинок»*

Мати — Параска Юріївна Бойчук — була жінкої неписьменною, але при тому
багато знала з «Кобзаря» та Франкових творів, до читання вголос яких
щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поєзії. Померла
1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував:
малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок , окрім знань,
які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була
польська, українська мова — заборонена. Конфлікти, що з цього виникали,
поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту
зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі
ставити мені…»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його
народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя
пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. І
все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе сталення до
рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д.Павличка — одного з
найосвіченіших українських літераторів сьогодення — справою обов’язку й
честі.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той
час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців
партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися, пухли від голоду.
Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями
паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його
на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди
зчорнілих єврейских дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам’ятаються
назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді
вперше, схилившись на віко труни, Д.Павличко вилив свою любов і
ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище»,
в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко.
Та реальність — гірка й правдива — вже стала на порозі. Вона завжди
притягатиме митця — уперед всіх фантазійних злетів та романтичних
вигадок.

1948 р. Д.Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи —
окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна в
багатьох відношеннях. Передовсім — широта зацікавлень, що провела поета
через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм вируючим
силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим
пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д.Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту
(зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з
військкому та — суто емоційне — запах йодоформу в похмурих коридорах
ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет
Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але
щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове,
органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом
філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче
складеними іспитами. Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося
— його не прийняли на тій підставі, що він був галачанином*. У
міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львівського
університету, де однією фразою зазначалося, що їм’ярек дозволяється
прийняти на історичний факультет. І знову — мандри. Цього разу «зайцем»,
на дахах вагонів; чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на
історичному Д.Павличко став студентом української філології (відділ
логіки й психології). Людини і космос, матерія і час — усе це замкнулося
для нього на рідному слові, його незглибимій суті.

Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні
суспільних поглядів Д.Павличка. Та й не було це для нього першим
студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити
палахкотіння молодої душі. Романтичні іллюзії ніколи не мали над поетом
особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна
дійсність. Та й доля не розщедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим
паче юності.

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д.Павличко був ув’язнений у
Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських
злочинств. У ті роки рвійність у викритті всіляких «змов» та «груп» не
була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз’єднаних землях
України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи
підлітків звинувачення, але баланди покуштувати довелось.

А на «волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна поверталися
додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи, бува, не комсомольці.
Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була
дісність. Надивився Д.Павличко і на повішених активістів , і на
заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице
націоналістичного звірства, запам’ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної несправедливості,
перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв
націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів,
казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську
гідність.

Ще будучи в університеті, Д.Павличко керує літературною частиною
Львівського ТЮГу, з 1953 р. — навчається в аспірантурі під керівництвом
академіка М.Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу
на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як
колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць,
Д.Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних
студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д.Паличко керує відділом поезії журналу
«Жовтень», наступних п’ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до
Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії
ім.Довженко (за його роботами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві
з В.Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966-1968 роки віддані роботі в
секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і велика, може,
не так за часом, (1971-1978), як за покладеними зусиллями робота на
посаді редактора журналу «Всесвіт». Таким у загальних рисах виглядає
трудовий шлях Д.Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

( ( (

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опублікований
перший, як вважається, вірш Д.Павличко «Дві ялинки». Звісно, першим
«з-під пера» він не був: «Писати вірші почав я в дитячому віці, — згадує
поет. — Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори
як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не
міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе
думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в
студентські роки, і то не одразу, а десь на третьому курсі філологічного
факультету»*.

Однак саме цим віршем Д.Павличко рішуче заявив про
соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого
не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і
болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе
новорічне свято озвалося голосом болю, ще не причахлого у душі. Таке
психологічне вторгнення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї
сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин,
позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей
з часом ускладнюватиметься — від спогаду, публіцистичної паралелі до
діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча,
болісніша, соціально питоміша образна думка завжди проступатиме крізь
більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне
підгрунтя, адже справжня втіха — та, що пам’ятає ще про біль, а радість
поглиблюється знанням стражданням.

Перша книжка Д.Павличка «Любовь і ненавість» (1953) тому й стала
першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи
стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі
свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості.
Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти,
зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( (

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

(«Я син простого лісоруба…»)

Ця громадянська напруга вирізняла дебют Д.Павличка з потоку української
повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного настрою, з
другого боку — не надто сміливої порушувати гострі проблеми.

Вірш Д.Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому
нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись громовицями
громадянського пафосу: «Але, людське забувше щастя й горе, // Який до
чорта буду я поет!» — писав двадцятичотирилітній автор «Любові й
ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися
суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський читач
сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне
двигтіння незнаних життєвих глибин.

Це й важке перетворення в іншу — соціалістичну — якість одвічного
стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі
нової ідеології, вивільнення свідомості з-під вдади церкви — тривале,
пов’язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших — родинних
(«Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала
стільки лиха возз’єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні
(«Убивці»).

В усіх ліричних темах Д.Павличка пульсував пафос всеможності,
невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху
через «терні до зірок». В голосі молодого поета було щось неструджене,
неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом
вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене
її підбадьорливим горішнім доторком «Людино — ти можеш!».

А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так
гарно сказав потім А.Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся,
задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з
смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею,
що пахне плугом і посіяним зерном»*.

Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., запропозицією
М.Бажана, Д.Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж
року його творчість була високо оцінена на ІІІ з’їзді письменників
України**.

Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із
розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо
несподівані для суворо інтонованої музи Д.Павличка, а водночас такі
природні.

Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах, кожен з
яких суб’єктивно остаточний, але несправді переходить в інший. Так, у
вірші

«Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається
очманілою, закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і,
здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка заповнюється
цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохання // Першого завжди
іскринка тліє».

Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація
конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке
підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, —
ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої
думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним,
немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті,
наступальний, навіть навальний поет, Д.Павличко не пригнічує читача, не
притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби
підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що
виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на
освоєння нових соціально-філософських просторів.

Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в
атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У когось
вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара
жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді
витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на
знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної,
«темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні строки, й
та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й
комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб’єктивна
правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити
наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки
гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується
з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не
нав’язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною
картиною.

Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила
кінець «поетичного дитинства», раннього періоду творчості Д.Павличка і
початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому
«дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав поет: «Я
нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші,
написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище
за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна буди не просто
майстром, але ж і людиною»*.

Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість
народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в
шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім’яклу в
рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає як
відступництво від великого обов’язку, покладеного народом на плечі своїх
митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в
культурно-філософські глибини задля нових ідей — так розуміє він
художній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно
думки-блискавки, що бігає навискоки», — писав Д.Павличко 1958 р., мовби
роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов’ями поетичних
просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі
вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може
знайти свою тему». Накреслюється і власна програма : «блискавкою-мислею
своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда
кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», —
слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.

Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV
з’їзді письменників України П.Тичині було довірено місію «осмикнути»
поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного
тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама
книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її
інвективні «неясності».

Тим часом жодних неясностей не було — то гримнула Правда про сталінську
добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка
нередукована правда, покликана до життя ХХ з’їздом КПРС, але в усій
повноті своїй, як виявилося, передчасна.

Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім’ям не тільки
«вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігла, що з його смертю не
зникає антидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі
сонет Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» лишається
неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською
проникливістю алегорією:

Пішли по всій Іспанії ченці.

( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( ( (

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам’ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору.
Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від
української поезії роздумах Є.Носова: «З вершин бюрократичної піраміди
було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди
пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда
лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом
на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в
нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише
послабленням, а не демократією»*

І було назване в поезії Д.Павличком. Він перший і єдиний, за тридцять
літ до рязановської пісеньки «Ми не сеем, не пашем, не строим, // Мы
гордимся общественным строем», відважив ляпаса функціонеру, которий «Не
оре, не кує і не будує, // Лише гукає: «В комунізм йдемо!». Перший і
єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює,
і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та
погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибиральниці до поета»). Образ
«кам’яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і
лише раз побачив світ зі сторінок «Літературної України» (1962, 3
листопада), досі лишається найсильнішою метафорою

духовного скам’яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не
тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж страшно, як актуально
звучать ці давні рядки:

Як гордо він ходив землею

З високим стажем без доган.

Він зняв сьогодні портупею —

На пенсії його наган.

За кожну кулю по копійці

Йому сплатили вже казна,

Та вбиті ожили партійці,

У “Правде” їхні імена!

Встають розстріляні поети,

Співці червоних барикад,

І правда ожила, та все те

Ненавидить камінний кат.

Він остовпів у новім сяйві

Великих Іллічевих слів,

Обтяли Шіві руки зайві —

Лишили дві для мозолів.

Для праці чорної лишили,

Та він їх ніжно береже…

Він ще готов сотати жили

З тих, що його забули вже.

У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер
суспільного життя Д.Павличко став у той авангард культурно-політичного
фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди,
кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині
звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р.
більше не публікувалися.

Але головне в тому, що мужнє слово Д.Павличка і тоді не завмерло в
пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за
три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й
опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному
дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних
пошуків.

Саме з цього погляду є слушною думка М.Ільницького про те, що творчість
Д.Павличка виявилася зв’язковою ланкою між живими класиками та
новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному
внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери,
реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі
підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від
поетики Д.Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І.Драча,
неспішно-розважливий роздум Б.Олійника, матеріально відчутний образ
М.Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх —
єдиний.

Не раз писалося про спорідненість вірша Д.Павличка зі словом великого
Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І.Франкові поезій,
ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для
неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що
прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У Д.Павличко воно не
раз набуває розючого публіцистичного звучання: «Як колись Шевченко,
Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки «бич Ювенала» і
втручається в життєві справи сатиричним віршем, інвективою чи
воззванням».

Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і думки
поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д.Павличком. Вже 1968
р. це ясно бачив і розумів А.Малишко: «Ідейно-філософська масштабність
віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на слові, безмежну в
своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера емоційного звучання
виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і
найглибшим — у меті своїй, — найправдивішим і найпристраснішим
зображенням і розкриттям людскої вдачі»*. Отже, і в цьому плані
творчість Д.Павличка пов’язала традиції Франка, Рильського, Бажана та
інших схильних до поглибленого роздуму митців із сучасними поетичними
пошуками.

* Павличко Д. О себе // У кн.: Дмитро Павличко. Стихотворения. — Л.,
1968. — С.5.

* Див. Про це: Павличко Д. Ти зліпила мене із вогню України. — Дніпро. —
1987. — № 11.- С. 105

* Павличко Д. Біля мужнього світла. — К., 1988. — С. 330.

* Малишко А. Грані таланту. // Павличко Д. Хліб і стяг. — К., 1968. — С.
4

** Див.: Третій з’їзд радянських письменників України. — К., 1955. С. 40

* Павличко Д. Біля мужнього світла, с. 331.

* Носов Е. Что мы перестраиваем? — Лит. газета. — 1988. — 20 квіт.

* Про історію цього видання див. Детальніше у кн. Павличко Д. Біля
мужнього світла, с.114

* Ільницький М. Дмитро Павличко, с. 47.

Похожие записи