Традиційність і новаторство ідіостилю Олега Ольжича

Українська література впродовж століть зберігала щільний зв’язок з
героїчним епосом козацьких дум. Двадцяте ж сторіччя позначилося
героїчною тематикою Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Липи і багатьох
інших словесних митців. На тлі творів видатних і знаменних майстрів
визначення поезії Олега Ольжича як співця національного героїзму може
викликати подив. Проте героїчна тематика — це ще не героїчний світогляд.
Героїзм у поезії Ольжича не випливає з національно-державницького
патріотизму, а є проявом глибинно ідеалістичного світосприйняття.
Героїчною тематикою пронизана вся творчість Ольжича, вона цікавила його
як явище. Митець спостерігав за всіма проявами героїчності, найяскравіші
з них знаходили відбиття в його поезіях.

Батько Олега Ольжича — відомий український поет Олександр Олесь, чий
родовід сягає Корсунського полковника, згодом Ніжинського полкового
обозного Федора Кандиби. Мати — Віра Антонівна Свадковська. За освітою
вчителька, українською мовою вона володіла задовільно — в її жилах крім
української текла білоруська і грецька кров. У дитинстві маленький Олег
написав кілька оповідань, переважно про життя птахів і тварин.
Найвідоміше з них і варте уваги — «Рудько: життєпис одного півня».

Ще в юнацькі роки поет тяжів і до публіцистики. Кількадесят статей
автора присвячені педагогічним, літературознавчим, культурологічним і
національним проблемам. Епістолярну спадщину Олега Ольжича і досі не
зібрано і майже не оприлюднено. Як правило, дослідники користуються
поодинокими публікаціями, особистим архівом М.Антонович-Рудницької та
Л.Красковської, архівом Олександра Олеся. Отже, зібрати, видати й
осмислити епістолярику Ольжича є одним з першочергових завдань.

Знаючи творчість батька й сина, напрошується зіставлення двох митців,
двох видатних поетів — Олександра Олеся та Олега Ольжича, які встигли
створити собі славу в одному п’ятдесятиріччі. Олег любив батька, пишався
ним, зберігав у пам’яті весь його доробок, проте вважав, що перечуленою
лірикою навряд чи щось зміниш у ситуації, що склалася тоді в Україні.
Ольжич усвідомлював, що скаргами і сльозами справі не зарадиш, що треба
не тільки ремствувати і скиглити, а й змагатися, боротися — мужньо і
завзято. Як згадувала Марина Антонович, Олег називав Олеся «поетом для
гімназисток і телефоністок», а батько обурювався оспівуванням насильства
і кровопролиття у віршах сина [84,45]. Досить чітко розмежував
світосприйняття та ідіостилі батька й сина критик з діаспори Микола
Неврлий, який сказав: «Можна припустити, що поетичний талант успадкував
Ольжич по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. На це
було більше причин. Перш за все тут завважила різниця смаків поколінь.
Не сприяла цьому й духовна атмосфера Ольжичевого середовища, найчастіше
ділового і наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша поезія
схиляла його більше до поезії раціональної, предметової. Поезія
квіточок, ясного сонечка, банального кохання та інших атрибутів
розслабленої ліричности була чужа вольовій натурі, яку він у собі
виховував» [4:11].

Високий рівень громадянської самосвідомості, почуття патріотизму і
непересічний інтелект — таким запам’ятався сучасникам Олег
Кандиба-Ольжич. Будучи за фахом істориком, він яскраво реалізувався в
галузях археології (захистив докторат із слов’янської археології),
публіцистики, літературної критики, поезії і громадської діяльності. У
1941-му році, за кілька років до трагічної смерті, Олег Ольжич
повернувся з еміграції в Україну в ролі заступника голови ПУН ОУН,
створив Національну Раду, брав активну участь у заснуванні Спілки
українських письменників, газети «Українське слово», часопису «Літаври»
тощо.

Невелика поетична спадщина Олега Ольжича складається з трьох збірок та
кількох десятків окремих віршів, що до цієї збірки не увійшли, розсіяних
переважно в націоналістичних періодичних виданнях тридцятих років XX
сторіччя — «Літературно-Науковий Вісник» («Вісник»), «Самостійна Думка»,
«Пробоєм» та ін.

Узагалі за життя Олег Ольжич спромігся випустити лише дві збірки —
вищезгадану «Рінь» (1935 року вийшла невеликим накладом у приватному
видавництві) та «Вежі» (невідомого видавництва вийшла в Празі 1940 року,
попсована цензурою). Вже 1946 року по смерті автора друзі видали третю
поетичну збірку — «Підзамча», що на початку 1941 року автор власноруч її
склав.

Перша збірка чітко вирізняє почерк ученого-археолога. Навіть самі назви
викликають у читача картини історії: «Археологія», «Галли», «Був же вік
золотий…». Загалом у збірці «Рінь» переважають античні, давньокиївські
мотиви.

До «Веж» увійшли дві ліро-епічні поеми: «Грудень 1932» та «Незнаному
Воякові». Цей доробок присвячений сучасному, де автор по-своєму трактує
тему покоління героїв та героїчних людей.

Остання збірка «Підзамча» продовжує тематику першої збірки — Ольжич
знову зазирає у прадавні часи і подає різні характеристики епох (поезії
«Алябастер», «Голландський образ», «Люкреція» та інші). Настрій збірки
більш урівноважений, спокійний, автор споглядально милується природою і
гармонією людських почуттів.

Індивідуальний стиль, або ідіолект, є сукупністю мовно-виражальних
засобів, що виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого
письменника з-поміж інших. У широкому значенні це своєрідність мови
окремого індивіда. Це поняття насамперед стосується стилю майстра слова
і залежить від творчої індивідуальності автора, його світосприймання та
світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та оцінки їх.
Хоч письменник і користується загальновживаною мовою, його індивідуальне
світосприймання, психологія мовотворчості зумовлюють особливий мовний
стиль. Власне індивідуалізуючих одиниць, тобто оказіональних
неологізмів, індивідуалізмів, у мові письменника може бути незначна
кількість, проте виразність ідіостилю твориться не лише ними. Характер
ідіолекту залежить від співвідношення загальних та індивідуалізуючих
ознак, від того, які функції виконують загальномовні засоби в системі
індивідуального стилю, що грунтується на зв’язку мови і мислення, на
витворенні мовної картини світу, в якій поєднано загальне й
індивідуальне, загальне та одиничне.

Як галузь українського мовознавства дослідження ідіостилю активізувалося
у 40-50 роки, коли з’явилися праці про творчість Т.Шевченка,
І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, Лесі Українки, П.Тичини,
Ю.Яновського.

У працях більшості науковців ідіостиль поезій Олега Ольжича визначається
як багатогранний і неоднозначний. Проте насамперед вони розглядають його
твори через призму класичної монументальності викладу.

Розсуваючи межі інтелектуального поетичного слова, не мислячи його
інакше як у зв’язку із загальною ідеєю вільної Української держави,
Ольжич-Кандиба утверджує художньо-естетичні мовні вартості — традиційні
і нові мотиви, втілені в лексико-семантичних засобах виразності,
карбованих синтаксичних конструкціях, що досягають афористичного
звучання [2:13]. Кількома поетичними рядками митець ствердив вибір
самопосвяти і жертовності, які були для нього реалізацією змісту життя і
розвитку закладених у ньому начал:

Захочеш і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила, —

так сам Ольжич окреслив свою життєву позицію.

Така настанова не могла не позначитися на поетичному стилі і зокрема
мовних засобах автора. Мова художніх творів митця визначається своєю
чіткістю, різноманітністю, багатоплановістю, особливим естетичним
призначенням. Завдяки експресивно-емоційним засобам мови, її лексичному,
фонетичному багатству і різноманітності граматичних форм, конструкцій та
численним стилістичним засобам Олег Ольжич створює яскраву галерею
поетичних образів.

Національний поет завжди перебуває в полоні мовно-естетичних знаків
народної культури, широко вживаючи народну і просторічну лексику. Це не
обов’язково фольклоризми, хоча автор не оминає їх. Поза естетичною
функцією поезію не можна розглядати як явище мистецтва, що і доводять
твори автора. Його доробок містить яскравий приклад поєднання естетичної
функції художнього мовлення з іншими завданнями тексту.

Найбільш продуктивним засобом створення емоційності в Ольжича виступають
власне емоційні слова. У цій ролі найчастіше вживано емоційні
слова-іменники. Проте для досягнення більшого впливу на почуття читача
поет посилює емоційність, використовуючи прикметники-епітети, що
виконують функцію підсилення враження від ознаки. Автор не уникає досить
характерного для митців уживання складних слів. Це переважно синонімічні
слова, які виконують функцію закріплення, уточнення названої ознаки.
Іноді поет Ольжич використовує здвоєння іменних слів як своєрідне
вираження посиленої якісної характеристики явища.

Авторові притаманна загальновживана, військова та патріотично-патетична
лексика. Інколи ця лексика переростає в газетні штампи, яких старанний
журналіст намагається уникнути. Наприклад: «потворно оголена суть»,
«зрада ідеї», «тендітні квітки пансіонів», «дешевий папір», «жалісні
жести», «ювіляти культури», «нікчеми з нікчем» тощо.

Отже, пафос національно-визвольної революції, що надихнув поета на
складання агітаційної поетики, переродився через застосування
газетно-агітаційної фразеології на трафаретну агітацію. Проте попри все
вищезазначене його твори містять багато майстерних висловів та
афоризмів, високоартистичних строф та цілих досконалих розділів:
«найтяжче ще поконати», «їх душі — горіння і криця». Це зайвий раз
свідчить про високий мистецький хист Ольжича. Поетичний синтаксис
Ольжича — це синтаксис вольової модальності, це структури заклику, в
яких чітко вимальовується культ героїчного: «Держава не твориться в
будучині, Держава будується нині» [5:85].

Партитура творів Ольжича дивовижно містить у собі традиційне і
новаторське, але вивченню ідіостилю митця науковцями приділяється мало
уваги. Проте треба віддати належне, з набуттям Україною незалежності,
вітчизняна школа намагається відродити ім’я Олега Ольжича — його твори
представлені у хрестоматіях старшої школи. Втім і досі літературна
критика, що цікавиться Ольжичевими творами, репрезентована переважно
літературознавцями з діаспори.

Стиль поета характеризується насамперед поетично піднесеним
застосуванням позаобразної лексики — немов через онтологічну тональність
дикції: «чорні стріли» або «жовті стіни фортець» не містять
метафоричності, чорне або жовте тут подано реальним кольором реальних
речей, проте начебто знаходиться в позачасовій сутності.

Чи не ціла Ольжичева образність збудована завдяки використанню
стилістичних засобів образності — тропів, стилістичних фігур і художньої
лексики, спектр якої досить широкий. Цьому сприяють постійне чергування
та взаємодія безпосередніх і переносних значень, багатозначні слова,
термінологічна лексика (мається на увазі громадянська і військова),
синонімічні ряди та їхні елементи — евфемізми й перифрази. Також для
Олега Ольжича характерні антоніми, що є основою антитези. На них
зупинимося нижче.

Прямі і переносні вислови комбінуються в такий витончений спосіб, що
образність немов спонтанно виростає із свого фразеологічного оточення і
сприймається безпосередньо:

Сонце важко спадає.

Іди повз густий виноградник,

над криницями дзвонить вода

і сміх розіллятий [5:107].

Або:

Гроза спивала вологість грозову,

Розвиті кучерявились луги [5:105].

Для аналізу сатиричних, пародійних аспектів у творчості Олега Ольжича
бракує текстів, вони представлені переважно дитячими віршами або
юнацькими епіграмами.

Тяжіння автора до чітких елементарних синтаксичних конструкцій визначив
сам стиль Ольжича — монументалізм. Це виявляється в найширшому вжитку
синтаксичного паралелізму, незважаючи, чи охоплює він частини речення,
чи цілі речення. Найвиразніше виявляється «монументальний» класицизм у
прив’язаності до суто називних речень. Приміром, чи не весь вірш «Наш
табор між чагарниками» створений саме називними реченнями:

Що день, що ніч, то менша віддаль.

Легкий похід без вороття!

Наш бог — маленький чорний ідол

В наметі нашого вождя [5:68].

Короткі, рвучкі речення створюють напруженість тексту й допомагають
читачеві зрозуміти почуття героїв. Це яскраво зображено у вірші
«Змовники»:

Загорнулись в завіси червоні.

Наші руки стискають мечі.

Кров прибоєм кидається в скроні [5:119].

Один із дослідників стилю Ольжича, Володимир Державин, уважає його чи не
єдиним майстром українського монументального вірша, виразно обдарованим
епічним хистом [7:13].

Для Ольжичевих поезій характерна дієслівна ампліфікація, що посилює
динамічність образу, передає дієвість поезій: «Тут земля тільки пестить,
п’янить, вагітніє і родить» [5:67]; «Заходить сонце. Кане тишина. Холоне
алябастрова Атена» [5:73].

Анафоричні слова — повторювані початки суміжних уривків мовлення — у
творах О.Ольжича характеризуються своєрідною особливістю: вони стоять на
початку тексту перед словом, що заступає. Наприклад: «Прийде він, твій
милий, твій чужинець, Той чужинець» [5:52].

З-поміж Ольжичевих лексичних засобів найяскравіші — синоніми, які в
своїй основі мають спільне значення з наявністю додаткових відтінків
значення, що є стилістичними варіантами основного. Авторський вибір
найточнішого слова з синонімічного ряду допомагає краще передати ту чи
іншу думку. Ольжич уміло відтворює потрібні йому емоційно-експресивні
відтінки:

…Загуло, заревло, обдало

І — ударило в груди [5:115].

Зустрічаються в Ольжича поодинокі евфемізми, тобто пом’якшення враження
від сказаного: «Ти тіло своє залишив» (помер).

З огляду на героїчну тематику мові автора майже не притаманні елементи
перифрази — описові звороти, за допомогою яких предмет, явище чи особу
називають не прямо, а описово, через характерні риси: «Огненна слава»
(війна) [5:105]. Антоніми — це пари слів з протилежним значенням. Як
засіб стилістичного повтору в художньому тексті вони виконують роль
стильової фігури. Взагалі в антонімах представлена надлишкова
інформація, що гарантує розуміння змісту. Так, компоненти «Не їхня пухка
і задихана плоть, Не їхні зацьковані душі!» складаються з
контекстуальних антонімічних пар: пухка, задихана-зацькована,
плоть-душа. Крім того, антонімія лежить в основі таких
художньо-зображувальних прийомів, як антитеза й оксюморон, на яких
зупинимося нижче.

Стилістичні можливості омонімії у своїх поезіях Ольжич майже не
використовує. Трапляються лише поодинокі випадки, в яких автор, не маючи
на меті розкрити безпосередню функцію омонімів — жартівливий або
іронічний ефект, — вдається до них:

І таким чимсь повні — чуєш ти —

Раптом груди, горло і повіки,

Що готовий взяти та й піти

І ніколи не вернуть, повіки [5:102].

Своєрідна система мовних засобів створює проникливі драматичні образи:
«очі, чорно розкриті», «сірі, мертві обличчя, що котяться важкою юрбою»,
«блакитні очі, геть вже повні стримуваних сліз».

З-поміж синтаксичних засобів для ідіостилю письменника притаманні
двоскладні іменні речення, тобто номінативні синтаксичні конструкції.
Предикативне сполучення двох іменних форм, прийменниково-відмінкові
форми іменника здатні без допомоги дієслів служити організуючим
компонентом речення. Наприклад: 1. «На нашім боці сам Зевес, На нашім
боці перевага» [5:33]. 2. «Та в печері, при вірнім огні, Дві міцні і
гарячі руки» [5:49].

З реченнями, що включають допоміжне дієслово типу «батько знаходиться в
саперах», такі іменні моделі співвідносяться як синонімічні конструкції,
що різняться стилістичним відтінком.

Власне синтаксичні синоніми, паралельні конструкції, що мають спільне
граматичне значення, однаковий лексичний склад, але відрізняються
смисловими відтінками та стилістичними особливостями, творам Ольжича
майже не притаманні, але зустрічаються тавтологічні словосполучення.
Вони підсилюють настрій героя:

Задзвонили гострі стріли.

– O$2’*Ae+2-c/o7?9:;:?

Похожие записи