Реферат на тему:
Тичина Павло Григорович
(1891-1967)
поет, громадський та державний діяч
Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту
Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської
області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за
родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько
майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку
виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900—1907 рр. навчався
в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907—1913 — в
Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському
комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало
його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство
з найвідомішими його представниками. В 1913—1914 рр. — у редакції
ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в
Чернігівському статистичному бюро. У 1916—1917 рр. — помічник
хормейстера в українському театрі М.К.Садовського. 1920 року подорожував
із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси.
Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені
М.Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік —
співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої
1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв
активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської
літератури) з М.Г.Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени
«Гарту».
З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936—1939 рр.
і в 1940—1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. —
член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943—1948 рр. —
міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР,
заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств,
комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії
СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1962). 1967 року
отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
Помер 16 вересня 1967 року в Києві.
Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою
стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою,
призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і
світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до
його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви.
П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика
тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними
оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним
українським поетом — Євгеном Маланюком).
П.Г.Тичина починав як поет у 1906—1910 рр. з наївного наслідування
народних пісень та творів Т.Г.Шевченка. Перші друковані твори молодого
поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській
літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети»
(1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений
народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними
митцями новочасного українського відродження.
За визначенням Г.Грабовича (США), рання символістська система Тичини
побудована на злитті традиційного, народного й неповторного,
індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному
сприйнятті космосу й резонуючого «я»… В основі шукань митця, на думку
дослідників, — давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і
Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний
вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії
засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається
«забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі
слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом
Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці
вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми.
Великий вплив на П.Г.Тичину справили М.М.Коцюбинський (вони часто
зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у
Чернігові), О.М.Пєшков (Максим Горький). За трагічною напруженістю,
емоційністю й філософічністю творчість П.Г.Тичини зіставляють з
творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С.Еліота,
лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників
йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс
Чурльоніс та Мартирос Сар’ян.
Протягом життя П.Г.Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на
нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний
характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з
України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу
риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною в
творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила
його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість П.Г.Тичини й
після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його
приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це
засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори
пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942),
«Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі
інші.
Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П.Г.Тичина
в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях
виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия
ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і
живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щиру
дружбу, любов (у цьму виявилася його перевага над бездушною системою,
заложником якої був).
Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі в Києві.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
