Науковий реферат

на тему:

Тарас Шевченко і Кіровоградщина

Вступ

Шевченко – щиро народний поет. Усе своє життя він служив народові, і
ніколи від нього не відходив, ніколи про нього не забував. І ніколи
свого українського світогляду не міняв. За те, що Шевченко весь свій вік
вірно служив своєму обездоленому народові; за те, що все життя вірно і
гаряче любив свою Україну – широкополу та безталанну, Бог і народ повно
зберегли пам’ять про нього поміж нами світлою і незабутньою.

Постать велетня Шевченка зростає в нашій свідомості і в очах культурного
світу з року в рік.

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час
і Україну в ньому. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у
його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Основна частина.

Кіровоградщина не належить до тих кількох в Україні регіонів, куди
Тарас Шевченко планував свої приїзди із далекої північної столиці Росії.
В нашім благословеннім степовім краї він не писав віршів, не малював, не
залишив якихось творчих слідів. А події його численних творів
розгорталися на межі нинішньої Кіровоградщини. Тому цілком природний
інтерес до найдрібніших деталей, що пов’язують ім’я Тараса Шевченка з
нашим краєм.

Перебування Тараса Григоровича Шевченка в нашому краї ми, перш за
все, пов’язуємо з відомим фактом, що хлопцем Тарас Григорович з батьком
десь у 1823 -1824 роках чумакував нашим степом.

Розглянемо російськомовне видання твору «Наймичка». Сам великий
Кобзар пише:

«Во время самой нежной моей юности (мне тогда было 13 лет) я чумаковал
тогда с покойником отцом.

Выезжали мы из Гуляйполя, я сидел на возе и смотрел на Новомиргород,
лежащий в долине, и на степь…

…Смотрю – опять степь, степь широкая, беспредельная, только чуть
мреет вдали что-то похожее на лесок.

Я спрашиваю у отца, что это видно? –Девятая рота, — отвечает он
мне. Но для меня этого не довольно. Я думаю, что это – 9-я рота? Степь и
все степь…»

9-а рота. Дійсно, що це таке? У цих краях в Аракчеєвські часи були
військові поселення, що мали свої порядкові номери:8,9.10 рота. В них
солдатів навчали військовій справі . Гуляйполе пізніше було
перейменовано в Златопіль, тривалий час містечко було районним центром.
Зараз входить до складу Новомиргорода.

У молодій поетичній душі хлопця в пору цієї, як він сам казав,
«найніжнішої молодості» вперше ворухнулися нові, незнані почування –
почування космічні, той особливий стан душі, коли «хочеться обняти оком
душі цілість світу, в часі і просторі». «В степу ніч ясна, місячна,
тиха, чарівна ніч! На степу ніщо не ворухнеться, найменшого руху –
тілько, коли проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і
тобі чогось страшно робиться» – так згадував він свої степові враження.
Безмежність степового пейзажу малював потім такою, якою її бачив:

«Кругом його – степ, як море

Широке, синіє

За могилою могила,

А там – тілько мріє…

Бував Тарас Григорович Шевченко і у нашому місті, колишньому
Єлисаветграді.

Про це в «Наймичці» далі читаємо:

-А вот и Елисавет! – сказал отец.

-Где? – спросил я.

-Вон на горе циганские шатры белеют.

К половине дня мы приехали в Грузовику, а на другой день поутру уже
в самый Елисавет»

«Грустно мне! Печально мне вспоминать теперь мою молодость, мою
юность, моё детство беззаботное! Грустно мне вспоминать теперь те степи
широкие, беспредельные, которые я тогда видел и которых уже не увижу
никогда» (Т.Шевченко.

Повне зібрання творів у 12 томах, т.3, стор. 117).

Мова йде про Єлисаветград та деякі села нашої області.

Цей уривок старанно аналізують наші кіровоградські дослідники.
Заперечують правильність біографічних даних Шевченка (те, що відбувалася
ця подорож, коли йому було саме 13 років) Володимир Кобзар та Юрій Матів
ос у статті «З чумацькою валкою» (Поріг, 1992 р. №2).

Вони порахували, що це за Шевченковими даними відбулось у 1827 р.
Але ж Тарас чумакував з батьком, а він «помер ще в березні 1825 р. Отож
піти з ним востаннє в чумачку Тарас міг не пізніше 1824 р. в
десятирічному віці. Автори пояснюють цю невідповідність тим, що саме
тринадцять років стали для поета символом дитинства. «Згадаймо хоча
б:»Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…»

Чумацький шлях, яким мандрували Шевченки, співпадає з сучасною
дорогою, що пролягає через Златопіль, Новомиргород, Каніж,
Володимирівку, Грузьке, Кіровоград.

Ще одна назва – «Дев’ята рота» відійшло вже в небуття.

У статті «Перша мандрівка поета» («Вечірня газета»,07.03.2001 р.)
Юрій Матів ос вказує на « географічну» неточність згадки: «…і річку, на
якій розташований Новомиргород, назвав Тикичем. Насправді це Велика
Вись». Але і пояснює ці неточності тим, що «Наймичка» — це художній
твір і такі деталі не мали для автора історичного значення. У цій же
статті Ю.Матівос висунув гіпотезу, що Тарас Шевченко «був у нашому місті
не проїздом, як це вважалося, а перебував щонайменше кілька днів».
Дослідник розмірковує над часом подорожі. Він ставить під сумнів статтю
у «Літературній Україні» від 3 грудня 1987 р., підготовлену Тарасовими
нащадками Дмитром і Людмилою Красицькими, які писали, що поїздка
відбулася восени. Ю.Матівос наводить дані П.Зайцева та О.Кониського, які
вважали, що подорож до Єлисаветграда відбулася швидше влітку. Він
підтримує їх: «Про те, що чумацька валка йшла влітку – безсумнівно:
холодної пори року на березі річки не заночуєш». І продовжує вже тему
причини поїздки: «їхати аж з Маринців до Єлисаветграда на рядовий базар
теж сенсу не було, тим більше продавати яблука, як про те пишуть
Красицькі». Він впевнений, що покликав їх у путь великий ярмарок, яких у
Єлисаветграді в ті часи було чотири на рік, і розповідає про один з них
– підходящий – Петропавлівський ярмарок. Отже, стосовно згадки Шевченка
у повісті «Наймичка» про перебування у нашому місті є досить багато
зауважень, думок і розвідок. Але найцікавіше те, що в пам’яті великого
поета закарбувалися деталі, назва нашого міста. І приємно те, що ця
подорож знайшла місце в його літературній творчості.

Гідрографічна карта області підтверджує ідентичність ще однієї
назви, яка вгадується в повісті «Наймичка» — Дідова Балка. Так
називалась невелика, завдовжки 10-12 км річечка в Кіровоградському
районі, яка під селом Канежем Ново миргородського району впадає в річку
Велика Вись.

Саме тут, ймовірно, поблизу сучасних сіл Володимирівки або
Могутнього ночували Шевченки: «Степь и все степь. Наконец мы
остановились ночевать в Дидовой Балке».

Ще весною 1989 р. з нагоди 175-річчя від дня народження Тараса
Григоровича Шевченка на роздоріжжі шляхів, по яких котилися чумацькі
валки в урочищі Дідова Балка встановлено пам’ятний знак на честь
перебування Шевченка на Єлисаветградщині.

В Єлисаветграді чумацька валка довго не затрималась і відправилась
далі повз село Клинці, перетнула Аджарську балку, переправилась через
річку Аджамку. Звідси чумацький шлях тягнувся повз Фирсові могили (за
5-6 км на схід від с. Тарасівки, що на Інгулі). Далі – на
Інгуло-Кам’янку, де в широкій балці, поблизу села Новосавицького
Долинського району знаходилась нічна стоянка чумаків з колодязем та
просторими випасами по балках.

Звідси шлях тягнувся повз Високу могилу (біля с. Роздільне) та
мілководний переїзд через річку Березівку, що лежить між селами
Антонівкою Долинського району та Жовтневим Устинівського району.

Доречно нагадати, що під час подорожі Тараса тут ще стояв Козацький
собор.

Далі шлях ішов на П’ятихатки Долинського району, Кривий Ріг,
Бериславську переправу, Перекоп. Більше 150 км пройшов територією Тарас
з чумаками по землі сучасної Кіровоградської області.

Побачив він тут дикий степ, покритий ковилою-тирсою, побував на
Високій могилі.

Та не могли не вразити його дитячу душу на цьому шляху колони
рекрутів, втікачі-кріпаки, яких гнали назад до панів…

Чи писав ще поет про наш край? Він бував в Чигирині і Суботові (вони
в той час входили до Кіровоградської області).

Це – поезія «Чигирине, Чигирине»:

Чигирине, Чигирине,

Мій друже єдиний…

У творах поета часто згадуються ріки Кіровоградщини, зокрема Інгул (у
поемі «Гайдамаки» є рядок «Інгул озиму замерзає») та Буг, не кажучи вже
про Дніпро.

Ще один твір Тараса Шевченка, в якому він згадує наш багатий
історією Чутівський ліс. Це містерія «Великий льох»:

Смеркається. Полетимо

Ночувати в Чуту.

Як що буде робитися

Відтіль буде чути.

Схопилися білесенькі

І в ліс полетіли.

І вкупочці на дубочку

Ночувати сіли.

Цими рядками закінчується перша частина містерії, яка розповідає про
зустріч на церкві трьох «душ», кожна з яких сповідується про свій
несвідомий гріх, за який карається.

Чута у сприйнятті поета нерозривно пов’язана з Холодним Яром, Чорним
лісом і сприймається як символ гайдамаччини. Не виключено, що Тарас
Шевченко міг сам побувати в Чутівському лісі під час відвідин в
Олександрівці польського письменника Міхала Грабовського.

Перу польського письменника на ту пору належала не одна книга з
історії гайдамаччини, причому написана на краєзнавчому матеріалі
(«Коліївщина і степи», «Станиця Гуляйпільська» тощо).

Науковцями досліджується гіпотеза про можливий приїзд Шевченка до
М.Грабовського.

Краєзнавець Сергій Шевченко у статті «Кобзар і наш край: пропозиція
пошуку» («Народне слово», 20.05.2003 р.) пише про польського перекладача
і літературознавця Є.Єнджевича, який у романі «Українські ночі, або
родовід генія» описує приїзд Шевченка і Куліша до Міхала Грабовського.
Але для встановлення достовірності цього факту треба дослідити польські
джерела, каже автор статті, можливо листи, архів Міхала Грабовського.

Місця, про які писав Тарас Шевченко, мають цікаву історію. В 1919 р.
в Єлисаветграді діяв полк ім..Т.Шевченка. У квітні 1919 р. передбачався
заколот атамана Григор’єва і в зв’язку з цим полк було перекинуто з
Одеси до Єлисаветграда.

Слід відзначити, що полк ім..Шевченка користувався в окрузі великою
популярністю, гостями відважних бійців-шевченківців були Г.Нейгауз і
К.Шимановський, котрі мешкали на той час в Єлисаветграді.

Влітку 1828 р. Тарас Шевченко з сестрою Катериною відвідали
Мотронинський монастир.

Монастир цей знаменитий тим, що на цвинтарі поховано багато
гайдамаків. Малий Тарас прочитував могильні написи. Ці написи, спогади
богомольців-відвідувачів, а також-діда майбутнього поета Івана
Андрійовича, послужили матеріалом для написання поеми «Гайдамаки», вірша
«Холодний Яр», створення картин «Мотрин монастир». «Дуб».

Що ж то за яр такий? Хто та Мотря, чиє ім.’я носить млнастир, ліс і
село Знам’янського району? Грандіозне це творіння природи – Холодний Яр.
Загальна довжина його з приярками становить 250 км (там розташовано 20
сіл, 12 хуторів). Тут чергуються пагорби з долинами, балками і ярами.
Колись ця місцевість була густо вкрита лісами, перелісками, пересічена
численими річками і струмками. Звідси витікають Тяслин і його притоки
Сріблянка, Осота, Косарка, Чорнобривка. Тут ростуть понад 120 видів
дерев, багато різних трав, у тому числі декоративних і лікарських.

Багатий різноманітний тваринний світ Холодного Яру. Здавна селилися
тут люди.

У Холодному Яру збереглися рештки Мотронинського монастиря,
заснованого ще в ХI столітті.

Від ріки Тясмину до верхів’їв Інгулу та Інгульця тягнувся колись
величезний лісовий масив. Частина цого звалась Мотронинським лісом.
Далі, на південь до Красносілля був Чутівський ліс, або Чута.

Біля Цибулевого – Кругликівський, а біля Підлісного – Нерубайський,
а завершувався лісовий масив Чорним лісом біля Знам’янки.

Всі названі тут населені пункти та місцевість виникли у XVII – XVIII
столітті (тепер це територія Кам’янського, Чигиринського районів
Черкаської області та Олександрійського і Знам’янського –
Кіровоградської).

Ще з IX століття ці угіддя належали Ярославу Мудрому – одному з
київських князів. Цю місцевість він подарував своєму воєводі Мирославу.
Той побудував на плоско гір’ї фортецю і оточив її високими земляними
валами та глибокими ровами. Вирушаючи одного разу захищати Київ від
набігів печенігів, воєвода наказав своїй дружині Мотрі берегти фортецю
від ворогів. Мирослав, повертаючись додому, вирішив перевірити пильність
охоронців фортеці.

Він переодягнув своїх ратників в одяг печенігів і підняв прапори ,
захоплені у ворога.

Як тільки вартові помітили «половців» і сповістили про це Мотрю,
вона наказала зустріти нападників градом стріл. Одна з них смертельно
уразила Мирослава. Оплакуючи чоловіка, Мотря, для увічнення пам’яті про
нього, збудувала монастир, а сама пішла туди черницею. З того часу ця
обитель називається Мотринською, а монастир – Мотиним. Мотрю ж пізніше
церква зарахувала до сонму святих.

Під час монголо-татарської навали він згорів.

Року 1568 відродився з попелу. Рівно через два століття монастир
став центром боротьби українського народу з уніатською та польською
шляхтою. Побіля нього в Холодному Яру збирав сили на боротьбу з ворогом
Максим Залізняк.

Йшли під його прапори селяни з Чигирина, Суботова, Трилісів, Осоти,
Бірок.

Перед тим, як виступити у похід на Умань – гніздо шляхти і уніатів –
в Мотронинському монастирі повстанці освятили зброю.

Вчитуємося у хвилюючі рядки Шевченкових «Гайдамак»:

Давно те минуло,

як мала дитина,

Сирота в ряднині

я колись блукав

Без свити, без хліба

по тій Україні

Де Залізняк, Гонта

з свяченим гуляв.

З Шевченкових «Гайдамак» кожен з нас в загальних рисах знає про
Коліївщину – славетне народне повстання 1768 р., яке охопило частину
Правобережної України, та про його ватажків – Максима Залізняка та Івана
Гонту. У повстанні брали участь широкі народні маси. Пам’ятаєте:

…осталися

Діти та собаки, –

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Власті Росії, Польщі жорстоко розправилися з повстанцями.
Нелюдських з катувань зазнали ті, хто потрапив до рук польських властей.
Івану Гонті на третій день знущань відрубали голову. Максима Залізняка
разом з іншими керівниками повстання закували в кайдани і відправили в
Сибір на каторгу.

На етапі в с. Котельва, що на Полтавщині, каторжники перебили
охорону і втекли.

Одначе, 35 чоловік, у тому числі й Залізняк, були спіймані, Про
дальшу долю Залізняка точних даних немає. Є свідчення, що йому знову
вдалося втекти, і він брав участь у повстанні Пугачова.

Письмові свідчення, перекази, відгомін споминів, що живуть і досі в
пам’яті народній – доказ того, що сімейний зимівник Залізняків був у
селі Олексіївні Бобринецького району на річці Сугоклеї.

По річці Сугоклеї, де вона впадає в Інгул, були зимівники інших
запорозьких козаків.

Тут протягом багатьох років стихійно формувалися невеликі ватаги
гайдамаків, що переходили територію Єлисаветградщині, піднімаючи селян
на боротьбу проти панів. Напровесні 1768 р. Максим Залізняк вирушив
з берегів Сугоклеї в Чигиринські ліси, де очолив боротьбу правобережного
селянства проти соціального гніту.

Дві обставини сприяли до написання «Гайдамаків». Насамперед –
подорож до Мотронинського монастиря. Але чому малий Тарас разом з
сестрою Катериною йшов саме до Мотронинського монастиря, адже це так
далеко – майже 80 верств від рідної Кирилівки? Набагато ближче , всього
за 25 верст розташований Лебединський монастир.

Знову вчитуємося у «Гайдамаки»:

Батько діда просить,

щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало…

Всі біографи Тараса Шевченка сходяться на тому, що розповіді діда
про Коліївщину – чи не основне джерело для написання поеми «Гайдамаки».

Адже дід Шевченка, Іван Андрійович, був одним з тих селян, хто за
покликом Максима Залізняка прийшов в урочище Холодний Яр поблизу
Мотронинського монастиря, щоб взяти до рук кіл і виступити проти
польської шляхти.

Прізвище діда Тараса Івана Андрійовича Шевченка, так само як і його
сина Григорія, у друкованих джерелах подається подвоєне – Іван
Андрійович Шевченко (Грушевський).

Найвизначніший біограф Тараса Шевченка П. Зайцев і малого Тараса
називає Грушевським.

Дехто з біографів при цьому додає: Грушевський вуличне прізвисько
Шевченків. Чому Грушевський? Згадаймо, як виникали прізвища в українців.
В основу їх творіння покладалися здебільшого ознаки зовнішні або
побутові – ремісничі.

Наприклад: Кривий, Рябий, Швець. А сина Кривого називали Кривенком,
Швеця – Шевченком.

А Грушевський звідки? Ще раз згадаймо як народжувалися вуличні
прізвиська. Практично так само, як і прізвища. Особливо міцно і чітко
вони «приставали» до переселенців. Тут перевага надавалася топоніміці.
Переїхав, скажімо, чоловік з Бобринця у Компаніївку, на новому місці
обов’язково казали на нього Іван Бобринецький.

Якщо виставляти такий логічний ланцюжок, то Грушевський, певно,
перебрався в Кирилівку з Грушівки.

За п’ять верст від Мотронинського монастиря лежало село Грушівка.
Село як село – сотні подібних розкидано у Придніпров’ї.

Та, якщо глянути на карту – воно розташоване в епіцентрі повстання
коліїв.

Грушківців у загоні Залізняка було немало, серед них, певно, й Іван
Швець.

Повернутися в Грушки після поразки повстання Іван не міг, Шляхта
жорстоко розправлялася з коліями.

Залишалося шукати десь притулку. Так Іван Швець опинився у
Кирилівці. Жителі села Кирилівки не брали участь у повстанні, тому гнів
шляхти на нього не розповсюджувався. Отже Катерина з Тарасом ходили не
стільки у монастир, скільки на Батьківщину діда Івана.

Під враженням розповідей діда про гайдамаків хлопець намагався
відвідати ті оспівані у народі місця.

Адже хлопцеві було вже 13 чи 14 років, і у нього пробуджувався
талант художника і поета. З нічого подібний дар не виникає. Поряд з
Грушівкою розташовані давні українські села: Осота, Вірки, Івангород
(Олександрійський район).

Зовсім неподалік – Мотронівка ( Знам’янський район). А неподалік
тече річка, яку поет згадує в «Гайдамаках»:

Інгул щозиму замерзає –

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом.

Щоб давати хоча б коротку характеристику, скажімо річці, треба її
знати,

І досі сниться: під горою

Між вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє малесеньке внуча.

Федір Михайлович Шабала (1927 – 1997) уродженець с. Курилівки на
Київщині поблизу Шевченкових. Курилівки та Моринців, все життя
захоплювався Шевченкіаною.

Вдовж багатьох десятиліть він жив на Кіровоградщині. Шабала був на
рідкість цікавою людиною, по справжньому обдарованою особистістю.
Інженер-будівельник за фахом, він захоплювався живописом, музикою,
історією, літературою, самотужки оволодів грою на баяні, балалайці,
піаніно.

Причому у всьому. За що б не брався, він намагався «дійти до самої
суті».

Федір Шабала зібрав про великого Кобзаря кращу бібліотеку в місті –
чимало раритетних – декілька дожовтневих видань «Кобзаря», є книга
М.Полевого (1842 р.), до якої Шевченко виконав ілюстрації. Є картини
Ф.Шабали за творами Тараса Шевченка «Утоплена», «Катерина».

Незважаючи на те, що Федір Михайлович почав малювати в сорокарічному
віці, він залишив нам тисячу творів живопису та графіки, зокрема
шевченківської тематики. Більшість з них зберігається в
кібернитично-технічному коледжі, де Федір Михайлович викладав до
останніх днів свого життя. Заслуговує на увагу робота над родоводом
Тараса Григоровича Шевченко . На жаль, цю роботу обірвала смерть Шабали.

Родовід починається з прадіда поета, «одчайдушного» гайдамаки Андрія
Омеляновича Грушевського – Шевченка (1720-1795рр.), а закінчується його
далекими нащадками, яких доля розкидала по всіх-усюдах: від Києва,
Єсентуків до Нар’ян-Мара. Як відомо, Тарас Шевченко не був одружений,
тобто прямих нащадків не мав. Через те, нащадками, найближчими родичами
Кобзаря прийнято вважати дітей його братів в сестер.

Як відомо, у Знам’янці тривалий час жили нащадки Тараса – його онука
Катерина Красицька та її дочка, правнучка Тараса Шевченка Антоніна
Красицька, які створили в м.Знам’янці музей Тараса Григоровича Шевченка.
Вони ведуть свій родовід від старшої сестри поета – Катерини. Тієї
самої, з якою малий Тарас ходив до Мотронинського монастиря.

Коли Катерина вийшла заміж, малому Тарасові було дев ять років. Він
сумував, що доводиться розлучатися з рідною душею, старшоб сстрою, яка
любила і жаліла його. Та ради не було: Катерина переїхала у сусіднє із
Кирилівкою село Зелена Діброва до свого чоловіка Антона Красицького. Від
цього шлюбу народилося дванадцятеро дітей, четверо з яких дали потужні
родові гілки: на сьогодні відомі імена 231 нащадка Красицьких, і це
далеко не повний перелік, бо, наприклад, долі дітей та внуків Федори,
Катерининої доньки, досі до кінця не досліджені.

Катерина і Антон пішли з життя рано, їхньому синові Степанові на той час
було лише шість років. Але хлопчик зумів стати на ноги. Вже наприкінці
90-х років ХІХ століття у Знам’янку із Зеленої Діброви прибув його син
Єгор Красицький. Приїхав, щоб працювати на залізниці, що тоді було
справою досить новою. З часом на вулиці Базарній (за радянських часів
Першотравнева, нині – Глібка) він спорудив будинок, де пізніше буватиме
чимало діячів української культури. Нині про ту садибу нагадує лише
пеньок від старої груші, яка колись росла на подвір’ї Єгора Степановича.
Разом з ним до Знам’янки приїхав брат Яким, донька якого Параска теж
побудувалася на тій вулиці. Нині Параска Якимівна спочиває на
знам’янському цвинтарі, а її нащадки – Козаченки, Вище пани живуть у
тому числі і в залізничному містечку.

Значно пізніше, вже після війни. У Знам’янку приїхала Катерина
Максимівна Красицька ,внучка Тарасової сестри. Єгор Степанович мав
шестеро дітей. Двоє з них – Володимир і Олімпіада жили у Знам’янці. Саме
Олімпіада Шкода — бабуся нинішнього хранителя фондів Знам’янського
міського краєзнавчого музею, до складу якого входить і Кобзарева
світлиця, В’ячеслава Євгеновича Шкоди. Він володіє унікальним
краєзнавчим матеріалом.

У 1961 році. Коли виповнилося 100 років з дня смерті Тараса Шевченка .
на вулиці Жовтневій був зведений будинок спеціально для Катерини
Красицької та її доньки Антоніни. Того ж року там було обладнано музейну
кімнату Тараса Шевченка. Фактично керівником музею стала Антоніна
Вереміївна Красицька (їхні портрети роботи знам’янського художника
Бориса Єгорова є у нинішній експозиціі). Мати і дочка старано збирали
матеріали, присвячені своєму великому родичу. У 1976 році згідно плану
реконструкції окремих районів м.Знам’янки будинок було знесено, а
експонати деякий час перебували у підвальному приміщенні, потім
перекочували до Будинку піонерів. І лише у 1989 році музей поселився на
першому поверсі будинку по вулиці Глібка, де колись була садиба Єгора
Степановича. Нині він зветься Кобзарева світлиця і має статус філії
міського краєзнавчого музею, який на початку 90-х років був фактично
розорений, а останніх два роки активно відроджується.

У Кобзаревій світлиці є багато унікальних матеріалів. Надзвичайно цікаве
дерево року красицьких, серед нащадків якого чимало яскравих
особистостей. Найвідоміший, мабуть, художник Фотій Красицький,
представник школи Мурашка, який свого часу закінчив, як і його славетний
родич, Санки-Петербурзьку академію мистецтв. Добре знаний також Дмитро
Красицький, письменник, автор більше десяти книг, він якийсь час був
проректором Дніпропетровського університету, потім очолював один з
київських музеїв.

У 1991 році, коли померла Антоніна Вереміївна, у Києві було організовано
культурно-науковий фонд родини Красицьких, президентом якого стала
Людмила Красицька (по Максимові від Дем’яна).

Серед експонатів. Якими гордиться В’ячеслав Євгенович Шкода, — досі ніде
не Публіковані фото Василя Доманицького (першого редактора повного
видання «Кобзаря», півтори сотні його листів, оригінали фото Марії
Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Миколи Лисенка
(його рідний брат Андрій більше двадцяти років мешкав у Знам’янці,
завідував залізничною лікарнею, поки у 1905 році поліцією був висланий
за межі України. Дещо пізніше Андрій Віталійович працював лікарем у
благодійній лікарні Андрія Шептицького. Його донька Наталя, кіноактриса,
виїхала до Парижа, звідки у Знам’янку нині надходять листи від Наталиної
онуки). Не можна не згадати і про матеріали, що стосуються відомого
діяча українського кооперативного руху Миколи Левицького. Свого часу в
хаті Єгора Степановича Красицького розміщувався фактично місцевий штаб
артільного батька. В’ячеслав Євгенович підготував об’ємне дослідження
про цю непересічну особистість, яке ще чекає свого видавця.

Як стало відомо з публікації В.Білошапки у «Народному слові» Зa
28.01.2003 р. у 2003 році Знам’янку відвідав американський науковець,
історик, професор Пенсільванського університету Михайло Берноскі.
Привело його у Знам’янку захоплення творчістю Тараса Шевченка. У цьому
місті він відвідав краєзнавця, директора музею «Кобзарева світлиця»
–шевченкознавця В’ячеслава Шкоду. Михайло Берноскі має задум написати
англомовну п’єсу про Кобзаря. Він вважає, що «Україна, маючи таку
постать, як Тарас Шевченко, гідна уваги і поваги в світі».

Простежуючи долю нащадків Тараса Шевченка за родоводом, складеним
Кабалою, ви обов’язково зупинитесь на прізвищі Леоніда Андрєєва, класика
російської літератури. Мало хто знає, що між ними утворився родинний
зв’язок.

Фросина Варфоломіївна – донька троюрідного брата і свояка Шевченка
через усе життя пронесла любов до дядька Тараса і дуже пишалася, що
доводиться йому племінницею.

10 лютого 1902 р. її молодша донька Олександра Михайлівнв
Велигорська вийшла заміж за російського письменника Леоніда Андреєва.

«Моя хохлушечка» — ласкаво називав її чоловік. Молодший син подружжя
– видатний поет і мислитель- містик ХХ століття Данило Андрєєв
(1906-1959рр.

Загалом же родовід Тараса Григоровича Шевченка за Ф. Шабалою
нараховує понад 150 чоловік.

Одне з його відгалужень – родина Красицьких.

Тут привертає увагу доля художника Фотія Степановича Красицького
(1873-1944рр.) Його бабуся доводилася рідною сестрою Тарасу Шевченку.
Належність до Шевченкового роду цьому, українському художнику, щастя не
принесла.

В 30-ті роки його звільнили з посади викладача Київського художнього
інституту через «неможливість завантажити роботою», потім скоротили
навіть посаду учителя малювання у дитячому будинку, де він працював.
Його перша і остання персональна виставка була влаштована наприкінці
життя і експонувалася всього один день – 23 червня 1941р.

Та особливо дісталося донькам Красицького, а надто їхнім чоловікам.
У 1934 р. арештували чоловіка середньої доньки Фотіни – талановитого
поета Олексу Влизька. Він глухонімий, мову розумів тільки по губах, йому
лише 26 років, та від загибелі не рятує ніщо і сліди губляться в катівні
НКВС. Фотіну Кпасицьку вислали за межі України на Урал.

Тарас Шевченко мав багато вірних друзів, знайомих, однодумців. Були
друзі у Шевченка і в нашому краї.

Ім’я Миколи Івановича Гулака тривалий час не було відоме широким
колам громадськості За життям російський царизм заборонив друкувати
будь-які матеріали, пов’язані з діяльністю цієї неординарної людини. Та
й після смерті його біографія замовчувалася.

А між тим Микола Гулак – стійкий борець за національне визволення
України, видатний учений і педагог.

Він знався на історії, педагогіці, лінгвістиці, фольклорі,
етнографії, математиці, юриспруденції. Досконально володів стародавніми
(грецькою і латинською), а також англійською, французькою, німецькою,
чеською, російською, грузинською, азербайджанською.

Народився М. Гулак 25 травня 1822 р., в с. Миколаївці
Олександрійського повіту Херсонської губернії ( тепер Знам’янський район
Кіровоградської обл..) поблизу Пантазіївки. Після закінчення Тартуського
університету поїхав до Києва, працював у канцелярії генерал-губернатора.

У грудні 1845 р. разом з Миколою Костомаровим і Василем Білозерським
заснував Кирило-Мефодіївське братство.

У квітні до цієї організації вступив і Т.Г. Шевченко. Нелегка доля
чекала молодих борців. Т. Шевченко і М.Гулак належали до
революційно-демократичної групи товариства.

У березні 1847 р. Миколу заарештовано і ув’язнено у Петропавлівську
фортецю, звідти переведено до Шліссербурзької.

На слідстві він вів себе гідно, на вимоги слідчих розкрити програму
таємного товариства відповів відмовою. У травні 1847р. був заарештований
Т. Шевченко.

Жандармські начальники знали, що він у цьому товаристві був однією з
головних осіб, але довести безпосередньо членство в тому товаристві ніяк
не могли.

На допитах Шевченко веде себе спокійно, з великою людською гідністю;
відповідає за себе, за свої твори, ні одним словом не видає жодного
учасника товариства, не метушиться, не виявляє найменшого страху.

Жандарми здогадувалися, що перед ними один з найнебезпечніших
ворогів російської імперії, але не здатні були зрозуміти, що цей
широкоплечий, середнього зросту чоловік з гострим всерозуміючим поглядом
темно-сірих очей уже фактично зробив свою справу – послав у народ своє
СЛОВО.

«Стійки, благородно-витримані, ніби із сталі вирізані відповіді
Шевченка і Гулака викликають у нас радість і захоплення»,- писав Михайло
Грушевський.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства напровесні 1847 р., та
арешту Шевченка, рукописна збірка «Три літа» стала головною підставою
для жорстокого покарання митця — висилки в казахські степи: він був
відданий в солдати Оренбургського окремого корпусу під пильний нагляд з
тим, щоб від нього «ни под каким видом не могло выходить возмутительных
и пасквильних сочинений».

Микола І власноруч дописав: « Под строжайший надзор с запрещением
писать и рисовать».

Одначе поетова реакція в пустельних степах була загальновідомою:
«Караюсь, мучусь, але не каюсь».

Після 3-річного ув’язнення в кам’яному мішку Шліссельбурга Гулака
заслали в Перм. Він все своє життя поневірявся по чужих землях. Помер
Микола Іванович Гулак 7 червня 1899 р. в Гянджі (Азербайджан).

Кирило-мефодіявцями були також Дмитро Павлович Пильчиков та
Олександр Данилович Тулуб.

Д.П.Пильчиков познайомився з Шевченком влітку 1846р., вступив до
товариства. Уродженець Полтави, Д.П.Пильчиков значну частину свого життя
провів у Златополі (Новомиргород), де закінчив повітове училище та
гімназію в Єлисаветграді.

Він приятелював з братами Тобілевичами, М.Л.Кропивницьким, міським
лікарем П.Михалевичем, іншими представниками прогресивної громадськості
Єлисаветграда.

О.Д.Тулуб, як і Д.Пильчиков, походив з Полтавщини, але життя його
тісно переплелося з нашим краєм: Олександр Данилович у 1847-1848 рр. був
учителем історії Златопільського повітового училища.

З Шевченком познайомився в 1846 р. На відміну від Гулака, Шевченка,
Пильникові Тулуб уник покарання, оскільки слідчим не вдалося віднайти
доказів його безпосередньої участі у Товаристві. До речі, опублікував
свою працю з історії Златополя. Однією з найколоритніших фігур в
оточенні Шевченка був Микола Дементійович Новицький. Це ім.’я мало
відоме широкому загалу через різні причини. А між тим Тарас Григорович в
останній рік свого життя міцно дружив з Миколою Дементійовичем. Для
нащадків залишились безцінні спогади Новицького про Шевченка, їхнє
листування. Зокрема, лист від 7 вересня 1860 р., надісланий Новицьким з
Єлисаветграда.

Хто ж він, приятель великого Кобзаря?

М.Д.Новицький (1833-1906рр.), офіцер, пізніше генерал-лейтенант,
учасник Кримської війни 1853-1856 рр., вихованець Академії генерального
штабу. З Тарасом Григоровичем познайомився після повернення поета із
заслання, не раз бував у нього вдома. Влітку 1860 р. Новицький одержав
призначення в Єлисаветград, викладати в місцевому кавалерійському
училищі. Микола збирався у далеку дорогу. Ще навчаючись в Академії, він
багато чув про ті краї, де народжувалась військова слава Суворова і
Кутузова, де нещодавно відкрито кавалерійське юнкерське училище.

Він ніколи до цього не був на Україні, хотілося побільше довідатися
про неї. А хто краще розповість про це? Звичайно, Тарас. На початку
червня Новицький від’їздив на Україну.

«Ніколи не забуду нашого прощання, — писав він – воно було останнім,
бо більше я його в житті не зустрічав».Шевченко попросив Миколу
Дементійовича посприяти викупленню своєї рідні з кріпацтва. Що генерал
не без труднощів зробив.

В самого Новицького була ще одна невідкладна справа в Єлисаветграді, про
яку він теж говорив в Петербурзі з Шевченком.

Микола Дементійович охоче сприйняв ідею Шевченка організувати в
Єлисаветграді недільні школи.

Тарас Шевченко уклав для них спеціальний посібник «Букварь
Южнорусский» і випустив його у Петербурзі окремою книжкою за свій кошт
тиражем 10000 примірників, кілька таких примірників надійшли до
Єлисаветграда.

М.Новицький був людиною широкого світогляду.

За його допомогою в Єлисаветграді були відкриті дві недільні школи
для дітей малозабезпечених. Вчилися вони за Шевченківським «Букварем».

З іменем Миколи Дементійовича пов’язані ще деякі цікаві сторінки
історії Єлисаветграду.

17 липня 1861 р. проїздом з Італії до Петербурга в Єлисаветград до
Новицького заїздив Російський літератор і критик Микола Добролюбов.

Ми знаємо, що Добролюбов належав до оточення Шевченка в Петербурзі
після заслання, сприяв публікації його творів в «Современнике». Йому
належить вміщена в журналі рецензія на «Кобзар», яка вважається
класичною і в наш час, бо дає справжню оцінку творчості і особі великого
українського поета, його місцю в світовій літературі. Про перебування М.
Добролюбова в Єлисаветграді залишився спогад М.Д. Новицького.

Генерал Новицький допомагав ще одному родичеві Шевченка його
племіннику Йосипу сину Варфоломія Шевченка. За протекцією Миколи
Новицького Йосип Варфоломійович Шевченко в 1872 р. став курсантом
Єлисаветградського кавалерійського училища. Під час навчання входить до
літературного гуртка братів Тобілевичів.

Найбільше здружився він з Миколою Садовським, адже вони були
ровесники. Світогляд Тобілевичів, Кропивницького передався Йосипу, а
вони поважали його, як племінника незабутнього Тараса.

Йосип Шевченко мав також літературні здібності. У нашому місті
написав і підготував до друку збірку «дещо із перекладів і самостійних
творів».

Варто звернути увагу на таку обставину – свою збірку Йосип випустив
під псевдонімом І. Гриненко. Це зробив він свідомо, бо командування
юнкерського училища не підтримувало літературну діяльність своїх
вихованців. В книжці – 9 переспівів і 21 власний твір. Серед переспівів
– твори Пушкіна, Фета, Курочкіна, Гейне, Бернса.

Члени літературного гуртка були готові до громадянського подвигу – і
здійснили його. У 1877 р. розпочалася війна болгарського народу проти
турецьких поневолювачів.

Микола Садовський і Йосип Шевченко влилися в загони добровольців,
які йшли на допомогу братам-слов’янам.

У боях під Шипкою вони хоробро билися з ворогом, за що удостоїлись
Георгіївських хрестів. Йосип там був поранений. На батьківщину він
повернувся на жаль тяжко хворим, напівпаралізованим.

Та доки вистачило сил трудився, не поривав зв’язків з братами
Тобілевичами, Кропивницьким, Старицьким. Редагував також спогади свого
батька Варфоломія Шевченка про великого Тараса.

Помер Йосип Шевченко в 1900 р. Важка хвороба не дозволила в повній
мірі розкритися його поетичному таланту. Однак, прожив він своє коротке
життя чесно і прямо, як пише він у своєму вірші:

Мету свого життя вбачав,

Щоб всі сказали: він жив чесно,

Прославився ділом, а не криком,

Що міг зробив для нас:

Його назвати можна чоловіком.

Про людей, згаданих у цій розповіді, можна сказати словами Великого
Кобзаря, що вони разом з Тарасом в різній мірі, різними засобами
боролися:

За честь, славу, за братство

За волю Вкраїни,

Не спить поет. Перо вогнисте

Мережить пристрасні рядки,

І сонце правди, сонце чисте

Ясніє в помахах руки.

А серце… Серце в грудях б’ється,

І рідний край летить як птах,

І ось Тарасові здається,

Що вже він ходить по ланах,

Де мати вільна і щаслива

Колише рідне немовля,

Де колосками дзвонить нива,

І стала вільною земля.

«…Синіє степ, шепочуть трави,

І час, не стишуючи крок,

Співцеві, в ореолі слави

Кладе нев’янучий вінок.

Так писала наша землячка Олена Журлива про творчість Тараса
Шевченка.

З дитячих літ знайомимося ми з видатним твором Тараса Шевченка
«Катерина».

Увагу кожного неодмінно привертає присвята «Василию Андреевичу
Жуковскому на пам’ять 22 апреля 1838 года». Дата 22 квітня відома: цього
щасливого дня Тараса викуплено з кріпацтва. Але чому поема присвячена
лише Василю Жуковському, російському поету? Навіть великий Брюлов,
участь якого у звільненні Тараса теж значна, не удостоєний такої честі.
Чи випадково це?

15 вересня 1770 р. російськими військами була взята турецька фортеця
Бендери. З поміж багатьох трофеїв переможцям дістався гарем, що
складався з молоденьких дівчат-туркень.

Григорій Потьомкін, мастак на всілякі витівки, щедро подарував
«живий товар» таким самим гульвісам, як і сам. Туркеня Сальха дісталася
капітану Опанасу Івановичу Буніну, і той відправив її в свій родовий
маєток в Тульську губернію.

Сальху поміщик, хоч і мав дружину, зробив своєю наложницею. В 1783
р. вона народила позашлюбного сина Василя. Щоб малюка не чекала гірка
доля кріпака, адже він незакононароджений і мусив все життя належати
господареві,- не позбавлений батьківських почуттів Бунін продав немовля
бездітному зворянину Андрію Жуковському.

Усиновивши хлопчика, той дав йому своє прізвище, по-батькові і, ясна
річ, дворянське походження. Таким чином, батьками родоначальника течії
поетів-романтиків Росії були зрусифікований поляк і чистокровна туркеня.

Але відомо, що на формування характеру людини впливають не лише
батьківські гени, а й обстановка, в якій вона виростає. Дитина з дня
народження потрапляє у сім’ю Жуковських. Виявляється, це теж давній
дворянський рід. Коріння роду сягають в ХМ11століття. З цього роду
походить полтавський полковник Федір Жученко, який мав хутір у межах
сучасного села Благодатне Волинського району нинішньої Кіровоградської
області, де пізніше народився український поет, філософ, критик і
літературознавець Григорій Жученко (Яр Славутич). Так от, Василь з
матір’ю входить до родини Жуковських.

На щастя, Андрій Жуковський виявився порядною людиною, дав
прийомному сину добру освіту, а той з ранньої юності віддав себе
служінню літературі.

Невдовзі він був уже в Петербурзі в оточенні відомих на той час
літераторів: Костянтина Батюшкова, Петра В’яземського, молодого Пушкіна.
В 1815 р. ледве познайомившись з Пушкіним, Жуковський писав
П.Вяземському: «Єто надежда нашей словесності»…

Василь Андрійович мав великий вплив на юного Пушкіна, однак розумів,
що в майбутньому Олександр Сергійович Пушкін стане гігантом
літературного життя. Василь Жуковський в 1820 р. подарував Пушкіну
портрет з відомим написом «победителю ученику от побежденного учителя».
Коли 29 січня 1837 р. помер О.С.Пушкін, В.А.Жуковський закрив йому очі.
В цей же день вони обидва були запрошені на обід до Петра В’яземського з
нагоди дня народження Жуковського, якому в цей же день виповнилося 54
роки.

Пушкін, який був молодший за нього відійшов, а Жуковський залишився.
Йому доля відміряла ще 15 років життя.

Серед бурхливих хвиль століття, Василь Андрійович Жуковський провів
корабель життя з честю і гідністю.

Доля була щедра до нього, але й він був щедрий по відношенню до тих,
хто потребував його допомоги – чи то був жебрак на сходинках його
квартири, чи сам Пушкін.

Він став «читцем імператриці Марії Федорівни, а в 1826 р. поетові
доручили очолити навчання і виховання цесаревича, майбутнього імператора
Олександра ІІ.

До речі, разом зі цесаревичем Олександром Василь Жуковський в 1837
р. відвідав 30 губерній від Одеси до Сибіру в тому числі чотири губернії
на території сучасної України: Київську, Харківську, Полтавську,
Херсонську.

Не обминув і Єлисаветград – центр військових поселень.

Делегація провела в Єлисаветграді декілька днів. Василь Жуковський,
як особа найбільш наближена до цесаревича, зупинився в приватних
будинках разом з Олександром. Такими будинками на той час були:
Месникова і Лагунова навпроти преображенської церкви та купця Дружиніна
(на тому місці тепер знаходится приміщення обл.. управління
національного банку).

Цілком зрозуміло, що присвята поеми «Катерина» Василю Жуковському була
не випадковою. Шевченко, безумовно, знав складне життя свого старшого
товариша і рятівника.

А Жуковський в свою чергу проймався співчуттям до трагедії
покритки-українки, доля якої була схожа на історію життя його
матері-туркені.

Долі обох поетів також схожі між собою.

Шевченко – син кріпаків став сиротою в 11 років, Жуковський – син
кріпачки, був фактично сиротою при живих батьках. Один з них уник
кріпацтва випадково. Другому випадок допоміг вирватися з кріпацтва.
Міцну та надійну руку допомоги майбутньому генію українського народу
подала людина, яка знала ціну волі і природженого обдарування. (Відомо,
що к. Брюллов намалював портрет Василя Жуковського, який був розіграний
в лотереї і за виручені гроші Т. Шевченко був викуплений з кріпацтва).

Василь Жуковський, як особистість, характеризує той факт, що він радіє
кожному творчому успіху своїх друзів, докладає зусиль, щоб їхні твори
побачили світ.

З ретельністю він збирав творчу спадщину Пушкіна, допомагав пройти через
лабети цензури «Мертвим душам» Гоголя, умовив сатрапа Миколу І
пом’якшити долю ув’язнених декабристів. У його робочому кабінеті була
виставлена табличка з написом: «Каждый день доброму делу, мысли и
чувству». Найвеличнішу справу В. Жуковський звершив 22 квітня 1838 р. За
це Україна буде вдячна йому вічно. Відомо, що Т. Шевченко дуже любив
народні пісні, співав сам. Сучасники Кобзаря відзначали особливо тепле
виконання ним пісні «Зоре моя вечірняя».

Недавній кріпак Т. Шевченко зумів за короткий час осягнути кращі твори
російської, української та зарубіжної музики, познайомитися з різними
жанрами музичного мистецтва.

На початку 40-их років ХІХ століття, живучи в Петербурзі, Тарас
Григорович Шевченко познайомився з уродженцем Єлисаветграда, відомим
оперним співаком Йосипом Опанасовичем Петровим.

Тарас Шевченко і Йосип Петров. Один стоїть у ряду найбільших поетів
світу, другий – гордість оперної сцени.

Геніальний поет і оперний співак! 17 квітня 1858 р. Тарас Шевченко
слухав оперу Михайла Глінки «Життя за царя»: того ж дня робить запис у
«Щоденнику»:Гениальное произведение! Бессмертный М.Глинка! Петров в роли
Сусанина по-прежнему хорош!»

Голос нашого земляка Йосипа Опанасовича Петрова, засновника російської
вокальної школи, полонив серце Кобзаря.

В тому ж році Тарас Шевченко знайомиться з негритянським актором Айрою
Олдріджем, який гастролював в Петербурзі. «У нас теперь африканский
актор чудо делает на сцене»,- писав поет до М.С.Щепкіна, відомого
російського та українського актора. Олдрідж часто приходив у майстерню
Т. Шевченка

Вони подружилися, часто співали один одному пісні своїх народів.

Відомий портрет негритянського актора, який Т. Шевченко намалював у
грудні 1858р. зараз знаходиться у Київському музеї імені Тараса
Шевченка.

Після смерті Великого Кобзаря, вшановуючи його пам’ять, Айра Олдрідж
здійснює гастрольне турне по Україні, Батьківщині свого побратима.

В ролі Отелло, трагіка бачать і єлисаветградські глядачі, про що
свідчать захоплені відгуки у місцевих газетах.

Видатним популяризатором творчої спадщини Кобзаря починаючи з молодих
літ і до кінця життя був Марко Лукич Кропивницький. За мотивами поеми Т.
Шевченка «Сліпий» («Невольник») він створив драму «Невольник», сюжет
«Титарівни» поклав в основу однойменної драми. Як артист він виконував
роль Хоми Кичатого в драмі «Назар Стодоля».

М. Кропивницький був неперевершеним читачем Шевченківських поезій, знав
напам’ять майже весь «Кобзар».

Т. Шевченко написав в 1839 р. поему «Причинна». В ній були знамениті
рядки:

Реве та стогне Дніпр Широкий

Сердитий вітер завива…

Видатний український драматург М. Кропивницький який невтомно пропагував
творчість Шевченка, часто гастролював в м. Одесі. Тут він виступав у
трупі М. П. Старицького. Концерти і вистави часто відвідував одеський
учитель Данило Якович Крижанівський (1857 – 1894), який у вільний час
займався музичною творчістю.

З Марком Кропивницьким був знайомий давно, тягнувся до нього не лише як
до обдарованого автора, режисера, драматурга, а як і до земляка – обидва
були родом з Єлисаветградщині, з розлогих українських степів.

Особливо Данило Крижанівський цінував Кропивницького виконавця
українських народних пісень. За цю поетичну насолоду Данило
Крижанівський вирішив віддячити Кропивницькому – присвятити йому свою
пісню.

Звичайно, пісня повинна бути українською, написаною на якісь гарні
слова. Нарешті слова для пісні знайшлися – це був початок «Причинної» Т.
Шевченка. А потім в одну щасливу мить знайшлася і мелодія.

При першій же зустрічі Данило награв Марку Кропивницькому на фортепіано
свою мелодію. Не пройшло і хвилини як пісня зазвучала на повний голос –
ніби була давно знайома знаменитому актору.

Ноти пісні вдалося надрукувати окремим виданням з присвятою
Кропивницькому, але до людей вони не дійшли – всі примірники видання
були конфісковані.

З 1876 р. було заборонено ставити українське слово під нотами, можна
було друкувати лише ноти. І тільки через 5 років скасували сміховинний
наказ.

Коли українці бажали принародно проспівати рідну пісню, губернатори
вимагали іноді співати її по-французькому або по-московському. Так було
в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість «Ой, не ходи,
Грицю, та й на вечорниці» співати «Ой, не ходи, Гришка, да и на
пикник…». Пісню на слова Шевченка не хотіли допускати до людей. Та Д.
Крижанівський мириться з цією забороною, збирає кошти і видає пісню
вдруге. Але і цей випуск було заборонено розповсюджувати. Який вихід
можна було знайти з цього положення? М. Кропивницький вирішує: пісню
треба заспівати в одному із спектаклів.

Звичайно, можливі серйозні неприємності – заборона гастролей, штрафи.
Тим більше, що пісня звучатиме на слова Т. Шевченка. Але рішення було
прийнято. В театрі мала йти п’єса М. Кропивницького «Дай серцю волю,
заведе в неволю», де одного з героїв п’єси Івана Непокритого грав сам
автор.

В четвертій дії п’єси, де Іван Непокритий повідомляє про своє рішення
йти в солдати замість свого побратима Семена, мала звучати пісня «гей,
шпориш, шпориш по дорозі…».

Марко Лукич вийшов на авансцену і, витримавши невелику паузу, заспівав:

«Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…»

Прекрасний баритон Кропивницького зазвучав особливо повноголосе. Мелодія
зачарувала, зал підхопив пісню.

Поліцай, здогадавшись, що відбувається щось незаконне, побіг з першого
ряду через увесь зал на вулицю з криком, визиваючи міліцію: «бунт,
демонстрація», «прошу немедленно приехать». Спектакль було перервано,
розпочалося дізнання. Але пісня, яку намагалися не пустити до людей, уже
вилетіла на волю, щоб стати улюбленою піснею українського народу.

«Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…»

Які правдиві і високі

Твої, Кобзарю наш, слова!

Лягають до підніжжя квіти,

Про Канів зна великий світ

Як дзвінко декламують діти

Твій невмирущій «Заповіт»

А вітер знай собі співа:

«Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива…»

Останніми роками до нас повертається наша історія. Брати Тобілевичі,
Лазаревські (а їх було шестеро), династії Білецьких, Тарновських.

Одні добре знайомі нам, інші – менше, а треті – зовсім невідомі. Так з
мороку небуття виринають імена колись славного і численного роду
Тарновських та їхня дивовижна садиба Качанівка на Чернігівщині, яка у
другій половині ХІХ століття набула слави культурного центру України.
Почався розквіт Качанівки у 1824коли нею почали володіти Тарновські:

Тарновський-молодший мав неабиякі таланти садобудівника, його ставлять
на один щабель із славнозвісним будівничим Версальського парку за
Людовіка ХІV Ле Нотре. У Качанів ці Василь Васильович Тарновський за 44
роки зібрав і створив український музей старожитностей.

Качанів ку він обожнював. На площі 800 десятин ним створений казковий
парк – у ньому великий палац, який мав 80 кімнат, зали бібліотеки.

Деякий час тут жили і творили художники Ілля Рєпін, Костянтин
Маковський, композитор Михайло Глінко. Великими друзями Тарновських були
П. Куліш, М. Костомаров, М. Гоголь, М. Драгоманов, Марко Вовчок, та
багато інших громадських і культурних діячів тієї пори.

Та особливо хвилююча сторінка історії Качанівки – перебування Т.
Шевченко та його друга по імператорській Академій мистецтв, нашого
земляка Григорія Честахівського (1816 – 1893). Народився Г.
Честахівський у посаді Петриківці Олександрійського повіту на
Херсонщині. У 1821 р. посад дістав назву нова Прага. І батьки
Честахівського і він сам стали військовими поселенцями.

З дитинства Честахівський відчував надзвичайний потяг до живопису. Як то
сталося – невідомо, але на його природні здібності звернув увагу
новоросійський і бессарабський генерал-губернатор граф Воронцов і в 1843
р. він був зарахований до імператорської Академії мистецтв, пробув він в
Академії довго – 11 років і лише в 1854 р. Радою Академії мистецтв
Честахівському надано звання вільного художника. Він мав поважні
замовлення: такі як іконостас Єлисаветградської церкви Святого
Володимира. Відомо, що Григорій виконав низку портретів височайших осіб.
Та, певно, художником він був посереднім, а тому Г. Честахівський і далі
служив у Департаменті військових поселень незначним чиновником. У 1883.
його залишили поза штатом. Г. М. Честахівський познайомився з Тарасом
Шевченком у 1843, коли вступив до Академії мистецтв.

Поет уже закінчував Академію, а Григорій її тільки починав. Він писав:
«Ми були земляки, хоча із різних місць України: я – з Херсонщини, він з
Київщини. Нас поєднувало на чужині селянське походження і українська
мова, в цьому Петербурзі, який так ненавидів Тарас Григорович.»

Григорій знав багато українських пісень, майстерно їх виконував з
гітарою. Згадує: «Пісні ті особливо уважно слухав Тарас, сам брав участь
у їх співі. Та що мій спів порівняно з тим, як він співав «Так, їх
поєднувала Україна, її мова, її пісні.»

Григорій обожнював Шевченка, той у свою чергу платив Честахівському
щирою дружбою. Роки заслання їх розлучили. Але коли поет повернувся до
Петербурга, їх взаємини не тільки поновилися, а й Григорій став
найближчим товаришем і супутником останніх років життя поета.

«Ми просто не могли існувати один без одного,» – розповідав Григорій
Миколайович на вечорах у Качанів ці біля Шевченкового дуба.

Записані розповіді Григорія Честахівського про останні дні і години
життя Т. Шевченка,, його неймовірні моральні і фізичні страждання.

В останні хвилини, коли душа поета відлетіла, біля нього О. Лазаревський
і Г. Честахівсьхий. Після похорону поета, його майстерню було
розпечатано і поліція дозволила скласти опис майна Шевченка.

Григорій Честахівський був запрошений як експерт для оцінки художніх
творів.

«Сумне, тяжке завдання, – згадує Григорій Миколайович, – всі стіни
майстерні були покриті олійним живописом. Усе, що становило інтерес, я
скопіював. Все майно продано друзям Шевченка. Все, що стосувалося
живопису: фарби, пензлі, палітру я передав Василю Тарновському для
шевченківського музею. В майстерні залишилися казенні меблі. Я вийшов
останнім.»

Сучасники свідчать, що Честахівський відіграв головну роль у
перепохованні поета біля Канева на Чернечій горі.

Варфоломій Шевченко наполягав поховати Тараса біля церкви:
Честахівському довелося послатися на волю поета, викладену у його
«Заповіті», а Варфоломію сказав: «Давайте добре робити по-Тарасовому, як
бажала його душа безсмертна.»

І Варфоломій Шевченко здався. Думку нашого земляка підтримали і інші
родичі поета.

Коли було одержано дозвіл на перевезення праху поета в Україну,
проводжати труну до нової могили від петербурзької громади було
відряджено майбутнього історика України О. Лазаревського та художника
Григорія Честахівського. На всьому шляху до України Честахівський робив
замальовки зустрічей і проводів праху Шевченка. Вони збереглися до
нашого часу. Таких замальовок більше 20. На них бачимо траурну
колісниці, труну, вкриту китайкою та вінками, засмучені постаті селян.
Важку свинцеву домовину, покриту червоною китайкою, несли на руках на
найвищу на Дніпрових кручах Чернечу гору.

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину віків і вічних злетів

Йшла за труною сина і пророка,

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси

Щоб зватися українцями віднині.

(І. Драч)

Діяльність Г. Честахівського у Каневі викликала занепокоєння урядовців.
Честахівському генерал-губернатор «сделал строжайшее внушение, приказав
ему немедленно возвратиться в Петербург к месту служения, и вместе с тем
обязал его подпискою не приезжать во вверенный его князя, край».

Та повернувся Г. Честахівський до Шевченкового краю, до своїх друзів,
щоб разом продовжувати шанувати і берегти пам’ять про Тараса. До речі,
могила самого Г. Честахівського знаходиться в садибі Качанівці.

Біографи Тараса Шевченка встановили близько 200 міст і сіл, пов’язаних з
перебуванням у них великого Кобзаря. Всюди, де довелося побувати Тарасу,
живе пам’ять про нього. Живе вона і в нашому степовому краї, куди доля в
дитинстві закинула майбутнього поета. В кожному місті, районі нашої
області є вулиці, навчальні заклади, названі іменем Кобзаря. С/х
підприємства носять його ім’я, створені музеї, встановлені пам’ятні
знаки.

Зокрема, в нашому місті є вулиця, яка носить його ім’я. Вулиця Шевченка
виникла, як і більшість вулиць Єлисаветграда в середині ХІХ століття.
Нічим особливим від інших не відрізнялась, хіба тим, що на ній
знаходилась жіноча та чоловіча гімназія, земська управа. Звалася та
вулиця Петровською. Весь квартал від жіночої гімназії до теперішньої
школи-гімназії №5 займали «московські лавки», де можна було купити
тканини, велосипеди, шкіри, хутра (каракуль, бобри).

До речі, старе приміщення 5 школи перебудовано з «московських крамниць»
( на їх фундаменті). На розі теперішніх вулиць Шевченка і Калініна
знаходився «тіньовий театр» (прадідусь наших кінотеатрів). В ньому були
мальовані картини від руки, в основному на біблейські теми.

Коментатор читав текст, озвучували музикою.

В 1926 р., згідно з рішенням виконкому міської ради вулиці Петровській
присвоїли ім’я Шевченка. В наш час на вулиці Шевченка розташований
Державний педагогічний університет ім. Винниченка, в бувшій чоловічій
гімназії (Будинку офіцерів) тепер розташований штаб військової частини
Міністерства з надзвичайних ситуацій. На місці московських крамниць та
бібліотеки ім. А. Гайдара в роки війни знаходився концтабір. Біля
педагогічного університету (теперішньої 5 школи) та стадіону стояли
вишки для охорони полонених. По вулиці Декабристів та Калініна полонених
ганяли на роботу. Під спущеними до самої землі вітами яворів у глибокій
скорботі стоїть бронзовий воїн з лавровим вінком в руках. Це пам’ятник
72 тисяч закатованих тут воїнів. На вулиці Шевченка знаходиться також
обл.. бібліотека для дітей ім. А. П. Гайдара, школа-гімназія № 5 ім.
Шевченка, пам’ятник великому Калініну, приміщення міської дитячої
поліклініки, а на розі вулиць Шевченка і Кропивницького – поліклініка
для дорослих. На розі вулиць Шевченка і Пашутіна в ХІХ столітті жив
тодішній міський голова Олександр Миколайович Пашутін. Будинок зберігся
до цього часу.

На вул. Шевченка народився письменник, наш земляк Юрій Олеша, жила
родина видатного академіка Ігоря Тамма. Ім’я великого Кобзаря тісно
пов’язане з творчістю відомих письменників, поетів, художників, митців –
наших земляків. Лауреатами Державних премій України ім. Шевченка стали
наші земляки :

письменник, поет Володимир Базилевський за збірку «Вертеп»;

письменник Олексій Дмитренко за художньо-документальну повість «Аист»

письменник Василь Козаченко за цикл повістей «Ціна життя», «Гарячі
руки», «Блискавка», «Листи з патрона»

архітектор Георгій Усатій

один із авторів «Шевченківського словника» Федір Сарана. Ще один автор,
який звернувся до Шевченківської тематики – Терень Масенко – автор трьох
творів, які він присвятив великому Кобзарю: «Благословення на подвиг»,
«Батальйон імені Т.Шевченка», «Всесвітня слава Кобзаря». Образ Тараса
присутній також на полотнах наших художників.

Михайло Михайлович Божій – народний художник України, заслужений діяч
мистецтв. Перші кроки в мистецтві зробив у Кіровограді на Ковалівці біля
річки Інгул у провулку Луговому. Батько художника згадував, що в
старенькій хаті, прямо на долівці син вчився малювати. «Відмінниця»,
«Портрет медичної сестри», що обійшли виставки багатьох країн світу. І,
нарешті, «Думи мої думи».

Борис Михайлович Вінтенко. Надовго збережеться в пам’яті «Коліївщина»,
де вправно змальовано образ славного вожака народного повстання Максима
Залізняка.

Віктор Шульга – ново миргородський художник. «Тарас Шевченко запав мені
в душу з дитячих літ і мені захотілося побувати на батьківщині
Кобзаря»,– писав Шульга. Мрія здійснилася. Результатом поїздки стали
акварелі, зроблені в місцях, пов’язаних з життєвим шляхом Кобзаря.

Минали роки. Шевченко в творчості В. Шульги посів чільне місце.
Народилися картини «Малий Тарас з батьком в Єлисаветграді», «Шевченко
малює портрет Полу смакової», «За думою дума», «Шевченко в Петербурзі та
інші. В 1971 р. була персональна виставка акварелей художника в
Республіканському будинку письменника.

В’ячеслав Попов із Світловодська. Художник-медальєр, автор ста ювілейних
та інших медалей. Талант Попова – непересічний, рідкісний. Він – учасник
всесоюзних виставок медалей. Дев’ять його творів зберігаються в
монетному кабінеті Ермітажу, ввійшли до світових каталогів медалей,
експонувалися в багатьох країнах світу. Дві медалі художник виконав для
Черкаського музею Кобзаря.

Список використаної літератури

Т.Г. Шевченко «Наймичка», «Музикант», «Близнецы».

«Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах, фотографіях,
ілюстраціях.» – Київ. «Радянська школа», 1991

І. Огієнко (Митрополит Іларіон) «Тарас Шевченко» – Київ. 2003

«Вічний як народ. Не вмирає душа наша, не вмирає воля…» – Київ.
«Либідь», 1998

«Я дуже щиро вас люблю…». Шевченко у розповідях сучасників. Харків
«Прапор», 2004

Д. Чуб «Живий Шевченко»

Л. Куценко «Благословенні ви сліди» – Літературознавство. Державне
Центрально-українське видавництво (Кіровоград) 1995

«Слово і час» – 1994 № 4-5

Папка краєзнавчих матеріалів «Шевченко і наш край»

«Поріг», 1992 № 2

Вітчизна – 1992 № 5-6

«Нескорений Велет.» Сторінки з історії Мотронинського Свято-Троїцького
монастиря. – Черкаси 2004.

Висновки

Феномен Шевченка полягає в тому, що він подібний до незбагненного,
особливої сили тарану, що пробиває на своєму шляху мури різних ідеологій
і в їх уламках та пороху рине далі, – ми ж, за цим тараном слідуючи,
узнаємо достеменніше не тільки наше минуле й сьогоденне, але й
прозираємо за завісу майбутнього.

Шевченко вказав Україні все національну Правду. І під впливом творів
Шевченка українці перетворилися в міцну свідому націю, бо пізнали свою
дійсну Правду.

Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка,
під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самостійність і
гідність,

Баришникам убогим не збагнути,

Всю гіркоту його стражденних слів.

Він, хто спізнав смертельний пал цикути,

Явити світу свій народ зумів.

Похожие записи