Тарас Мельничук

Ні здоров’я, ні грошви, ні слави —

Тільки згусток болю, жмуток втрат.

Тільки очі, очі зеленаві Наче пізня глиця із Карпат.

Тільки профіль твій велично княжий,

Тільки голос з давнини, віків.

Кожне слово так багато важить —

Розгубили ми намисто слів…

Уперше ми зустрілися 12 квітня 1967 року. В Ірпені мала відкриватися
двотижнева нарада авторів перших книжок. І я, приїхавши з Вінниці,
зайшла в Будинок літераторів оформити відрядження. Поет Станіслав
Тельнюк підводить мене до зеленоокого красеня в чорному костюмі, чорній
сорочці, зі значком Івана Франка на лацкані піджака і мовить:
«Знайомтесь. Тарас Мельничук. З Карпат. А це — моя землячка Ніна
Гнатюк». Тарас аж присів: «Йой, а я тебе уявляв іншою. Не русявою, а
чорнявою і зросту маленького чомусь. А знаєш, я тобі кілька років тому
лист написав. Він досі невідправлений…»

Через кілька хвилин ми вже прямували до метро. Тарас ніс мій чемоданчик,
я несла його пальто…

Ще там, в Ірпені, я переконалась, що природа обдарувала цього хлопця із
гуцульськими очима, із найкращим іменем на світі, як напишу пізніше в
одному з віршів, не лише запальністю, гордою вдачею, а й могутньою
працездатністю — за ніч міг написати 15-20 віршів. Переписував їх і
розсилав, роздаровував. Переконана, що досі в архівах багатьох
журналістів, з якими Тарас Мельничук працював у редакціях районних газет
Чернівецької та Івано-Франківської областей, серед його однокурсників по
Чернівецькому університету і Московському літінституту, у земляків з
Уторопів і Коломиї, навіть в моєму Ямполі на Дністрі, де Тарас деякий
час працював у вісімдесяті роки після другого ув’язнення, зберігаються
його рукописи… Те, що вдалося йому опублікувати у тих трьох збірках,
які видані в Україні, та в двох книгах, що побачили світ в Англії та
Канаді, не зібрано й сотої частки його доробку.

Він ніколи не мав творчої робітні — свого письмового столу, бібліотеки,
друкарської машинки, словників. За все життя не мав навіть квартири.
Кімнату, виділену в Коломиї незадовго до його смерті, так і не встиг
оформити на себе . Душа його жила небесами — лише ноги ходили по землі.
Тому й називала я його Небожителем. Він не був створеним для тихого,
розміреного ритму життя. Не уявляю його з бідончиком для молока о шостій
ранку в черзі. Чи на кухні за приготуванням вечері, прибиранням
квартири. Це було не для нього. Жив лише поезією, творчістю. Віддавався
цьому сповна. Тонко відчував мову, був великим експериментатором,
захоплювався верлібром, хоч має чимало римованих віршів. Та все ж не
перебільшу, коли скажу: Тарас Мельничук — геній метафори. Його поетичний
феномен ще мають досліджувати літературознавці.

Трагедія в тому, що людина, народжена для поезії, краси, змушена була
страждати в неволі і в пермських таборах, і за височенними тюремними
мурами у нашій Вінниці. Заслання, психушки, допити, а після відбуття
двох строків — безробіття, недуги, безхліб’я. І навіть тоді, коли його
збірку віршів «Князь роси» було відзначено Шевченківською премією, поета
не змогли вберегти від передчасної смерті ні піклування друзів, ні надія
на власну хату, що вже здіймалася кам’яними стінами на батьківському
дворі. 31 березня 1995 року ми схилили голову над його могилою неподалік
спаленої маминої хати і недобудованої нової. Закінчити б її толокою,
зробити музей Тараса Мельничука в рідному селі, на тій високій горі, де
нарешті знайшло спочинок серце одного з найталановитіших українських
поетів XX століття.

А для мене він був і навічно залишається молодим, тонким, окриленим
красенем, хоч доводилося бачити його і в зеківській робі, коли ходили до
нього на побачення в колонію суворого режиму, і в образі сивобородого
Дон-Кіхота в його останні роки в Коломиї, коли важко хворів і знайшов
останній притулок у лікарні.

Як найдорожчий скарб бережу листи і вірші, які надсилав мені з тюрми
Тарас. Вони можуть скласти велику і цікаву книгу болю, чекання, надії,
відчаю, віри.

Ти — захмарний, а я — земна.

Крихта хліба і дрібка солі.

Крапелина гіркого вина.

У надбитому дзбанку долі.

Я не зважилася прийти

У чернечу твою обитель.

Із якої планети листи

Посилає мені Небожитель?

Похожие записи

Коломийський коледж права і бізнесу

Реферат

на тему:

«Тарас Мельничук»

Підготувала:

студентка гр. Ю-12

Жигун Романна

Викладач: Угорчук М.С.

Коломия

2000 р.

Зелені смереки, стрімкі гірські потоки, краса Карпат співали йому
колискової в мальовничих Уторопах на Косівщині, де народився поет 20
серпня 1939 року. Саме про цей край писав він:

Мене сонцем несе. Мене вишні несуть на руках білосніжних,

бо я схожий на радість, бо я схожий на сум,

бо я вічно шукаю ніжності.

Певно, я син калини, певно, я син, пшеничного колова??:

де б я не був — пізнаю Україну, мов кохану по голосу.

Мене люблять сади, мене люблять плуги?? і кедрини зеленокосі.

Це, напевне, тому, що я вмію з медвяного сіна метати стоги.

Це, напевне, тому, що я виріс під Косовом.

Після закінчення десятирічки працював редактором районної газети
«Радянська Гуцульщина», далі — в Комі автономній республіці лісорубом,
валовідбійником на Донбасі, служив в армії. В 1953 вступив до
Чернівецького університету, з третього курсу іде на будівництво
Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі — тесля на будовах
Красноярського краю. 1964 поновлюється в університеті, з якого через
півтора року відраховують знову. Працює в редакціях районних газет
Глибокої, Косова, Верховини. Заочно навчається в Літературному
інституті. З 1972 по 1975 роки був несправедливо позбавлений волі. За
що? А за те, що у своїх віршах став на захист української культури,
мови, за те, що насмілився висловити рішучий протест проти тотальної
деціоналізації українського духу. Тюрми, концтабори, божевільні…
«Світ. Як куля, пройшов крізь мої груди», — писав Тарас, линучи думкою
на Вкраїну.

На Вкраїну дорога моя, на Вкраїну —

Із усіх безнадій і надій.

Чи то в чорну, чи в ясну годину,

Бо там слово моє і мій дім.

Ось воно те святе, що живе в серці поета, перша дорога по-між росами, бо
«мати моя — осяйна хлібородице — йде уранці по чистій, як ніжність
росі», бо «сплять під росами Вкраїни» косарі, яких війна скосила, бо
«сяють роси і хлопці мантачать коси», бо «сяють роси — і співає
колосся». Цей чистий світлий образ райдужно віддзеркалює світ в багатьох
поезіях. Та «золоті годинники ромашок показують колючий дріт і жадоба
поета-вигнанця вільного втіленння особистості вибухає гронами поетичних
зразків неповторної національної експресії, щоб Україна зродила росяний
світ своєї правди і краси у збірці «Князь роси». Саме після її
публікації у 1991 році Тараса було прийнято до Спілки письменників
України. Глибокими переживаннями на межі життя і смерті ліричний герой в
численних метафорах боронить давні звичаї і традиції, особливо етнічні.
Він неухильно заглиблюється в минуле, передбачаючи нове народження
світу. Ліричний герой зливається воєдино з природою. Ми бачимо чистий
образ роси.

В цих горах я засипав комори неба зірками.

В цих горах я росу не ударив

І не зламав пасткою крил жодній птасі,

жодному звіру й людині

в цих горах на Україні.

Заради матері-Вітчизни поет не шкодував свого життя, приніс себе у
жертву за неї.

Немає серця — лиш осердя осталось в грудях,

де кубло звив ненаситець.

Серце ж — ствердло.

А серце — мертве, й сонце — вмерло.

І в вінку терновому чоло.

І не скажи: «Нещасна доле!»

Той, хто загріб тебе, зборов — не зжадиться.

Він добре знає, і що то мова, й що Чорнобиль

й що вільним стати може обрій,

лише умочений у кров.

Збірка «Князь роси» — це образне мислення поета строєм нашого народу,
усім образним комплексом народної культури з її народнопоетичним ладом
пісенного самовираження, з її кольорами, символами. Журавлиний ключ
вічності, золота зоря волі України, туга за прожитим, але не каяття
звучать у вірші «Знов цвіте червона журавлина…»

Знов цвіте червона журавлина,

І журавка кличе журавля,

А я сина кличу, кличу сина

Кличу сина в золоті поля.

У 1991 збірка «Князь роси» була удостоєна Державної премії ім.Тараса
Григоровича Шевченка.

Понад 20 років був ув’язнений і перебував під недоступним спецзамком
рукопис книги Тараса Мельничука «Чага». Визволення його з неволі — це
немов дивовижне повернення з майбуття. Тяжко хворий поет побачив її,
доторкнувся до її свіжих сторінок. Це був останній дарунок долі, а для
нас — це цілющий бальзам для душі.

Пішов поет у вічність, згорів. Та не погас. Мов туго натягнута струна
яворової скрипки, мелодійно дзвенить його слово:

У пісні перейду, переквітну у звуки,

Що не встигну дожить. — Пісне, ти доживи,

Дай тополям пташат на вкрайнії руки,

Дай синів Україні в день грядущий, новий,

Хай розмножиться рід мій нескутий у корені,

На літа, на століття, на вічні віки.

Дай синам не забути чиї то підкови

На поріг колиновий їм прибили батьки.

У с.Уторопи Косівського району на горі, далеко від людських осель
височіє цегляна новобудова. То хата, яку зводили для Тараса Мельничука ,
але в якій так і не судилося жити й творити. А поряд згарище старої
хати, разом з котрою згоріли численні рукописи поета. Останньою волею
Тараса було прохання поховати його на рідному обійсті. І спочиває Князь
роси на уторопській горі, у долині видно село, в далі, куди сягне око —
синіють лісами і біліють снігами величні хребти Карпат.

Похожие записи