Способи вираження національної духовності у масовій літературі донбасу
1945-1970 рр. (на матеріалі творчості Микити Чернявського та Павла
Байдебури)

“Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських письменників, –
він, і сам як український край, населений переважно українською людністю
(хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дав багато
яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі”
[3].

Задекларована назва на тлі відомих історичних та сучасних реалій постає
певним оксюмороном: поняття “національне” і “Донбас” протягом багатьох
десятиліть вважалися несумісними і такий стан речей всіляко
підтримувався та пропагувався владою. Із здобуттям незалежності у 1991
році цей міф почав потроху розвінчуватися: виявилося, що на Донбасі в
різні часи діяв не один десяток талановитих україномовних письменників,
що в своїй творчості виявили себе як національно свідомі особистості та
постали носіями прадавніх українських звичаїв і традицій. Але дуже скоро
ми стали спостерігачами штучного відродження зазначеного міфу, який і
став козирною картою в руках окремих політиків та протягом останнього
часу нав’язливо озвучувався ЗМІ, що вже в котрий раз дезорієнтувало і
так нестійку щодо національної орієнтації основну масу населення
донбаського регіону. Відповідно до цього, знов постала необхідність
доводити одну й ту ж саму теорему, що в інших регіонах України вже давно
стала аксіомою: “Ми – українці, ми – носії національної духовності” і
лише після її теоритичного доведення буде можливим практичне подолання
кризи національної самоідентифікації мешканців регіону. Для цього в
першу чергу необхідно, враховуючи історичний контекст, крок за кроком
проаналізувати духовне життя краю на предмет відображення в ньому
українських національних традицій, звичаїв, мови, тобто всього того, що
прийнято називати національною духовністю. У нашій статті ми зосередили
увагу лише на одному з аспектів цього багатогранного питання, а саме –
на виявленні рис національної духовності у масовій літературі Донбасу
повоєнних років, що буде зроблене на прикладі творів двох представників
зазначеної літератури – романів “Людям важче” Микити Чернявського та
“Вогонь землі” Павла Байдебури.

Отже, найперше питання, яке виникає у зв’язку із запропонованою темою –
питання про значення національної духовності для Української нації
1945-1970-х рр., а зокрема для Донбаського регіону. “Нація – це
сукупність людей, що має власну назву, свою історичну теріторію, спільні
міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну
економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів”, –
визначає поняття нації Е. Сміт [8, 7]. Що ж являє собою українська нація
у повоєнні роки? Це нація, що повністю позбавлена владою самостійності
не тільки в економічному, але й в культурному плані: для цього було
створено офіційну масову соцреалістичну культуру, що мала на меті
змінити національну самоідентифікацію населення України (і мала на це
силу, бо за Е. Смітом спільна масова, громадська культура є однією з
найголовніших рис національної ідентичності [8, 7]). Найперше, таке
завдання покладалося на літературу як на найдієвіше і наймасовіше у

1945-1970 рр. знаряддя впливу. Література офіційна в цей час повинна
була мати єдину мету: уславлення героїв, які поклали свою долю на вівтар
війни та партії, та беззастережне засудження тих, хто якимось чином
опинився по той бік від влади (незалежно, були то “перевертні на місцях”
чи ті, що свідомо обрали шлях антирадянської боротьби, як то, наприклад,
вояки ОУН-УПА). Звичайно ця література не мала можливості правдиво
описати ні війну, ні повоєнний час, ні виразити реальні людські болі та
жалі. В.П. Агеєва каже: “Якщо в літературі… воєнної доби все ж звучали
щирі гуманістичні нотки, то тепер пафос “уславлення” і “оспівування”
насаджується ще жорстокіше” [1, 12]. Ще раніше О. Довженко писав про те,
що правда про війну стала непотрібною: “…“Україна в огні” – це правда.
Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить нікому,
отже, вона не потрібна, і ніщо не потрібно, крім панегірика” [6, 177].
Відповідно до цього ця література буде цікавити нас в першу чергу не як
взірець майстерного змалювання характерів або подій, а як джерело
збереженої і пронесеної крізь жорстку цензуру національної пам’яті.

Отже, звузимо огляд цієї літератури до одного регіону України –
Донбаського і розкриємо спецефічність літературного процесу в ньому
1945-1970 рр. Варто зауважити, що зазначена тенденція до написання
панегіриків була розповсюджена, в першу чергу, в індустріальних регіонах
на зразок Донбасу, бо мала конкретну практичну мету – заохотити
населення за копійчані зарплати працювати у важкій промисловості. Донбас
повоєнних років –

стратегічно важливий для влади об’єкт. Враховуючи значення регіону для
економіки всієї країни, відродження його після війни постало
першочерговим завданням: ще 22 лютого 1943 р. Державним Комітетом
Оборони було ухвалено постанову “Про відновлення вугільних шахт
Донбасу”. Відповідно до цього Донбас відбудовувався надто пришвидшеними
кроками, що спричинило ряд проблем в регіоні: в першу чергу це,
звичайно, нестача кваліфікованих робітників і просто робочої сили. З
цієї ситуації влада виходила, як завжди, дуже просто: селян примусово
змушували виїжджати на шахти, де не було створено навіть задовільних
умов життя, від чого люди часто поверталися додому, психологічно і
матеріально розчаровані, що ще й до того ж каралося владою. Ситуація
ускладнювалася тим, що на Донбас відправляли працювати арештантів, які
ж, звичайно, не сприяли культурному розвитку регіону, до того ж “Донбас
як магніт притягував різні кримінальні елементи та авантюристів. У
післявоєнні роки кожний десятий житель м. Сталіно опинявся у тюрмі”
[7, 331]. Для впливу на цих людей було передбачено політроботу над ними,
аби міцніше закріпити їх на виробництві. Свідчення цього зустрічаємо і в
романі Микити Чернявського: “…в районі Високої могили проектується
потужна шахта… До нас прибудуть тисячі нових людей…, поповниться
партійна організація району. Роботи, словом, непочатий край…”
[10, 543].

Залучення вищезгаданого контингенту (що до того ж більшою мірою
складався із представників інших національностей) до роботи на
донбаських заводах і шахтах переслідувало, звичайно, ще одну важливу
мету: остаточне знищення будь-яких національних проявів у реґіоні. Доля
Донбасу виступає однією з найяскравіших ілюстрацій загальнонаціональної
трагедії, коли нищення українського відбувається всіма відомими шляхами.
Про післявоєнне “донищення” української нації шляхом змішування з іншими
етносами натякає і Микита Чернявський в третій книзі свого роману “Людям
важче” “Тиждень Івана Лободи”: “До нас прибудуть тисячі нових людей, –
говорить героїня роману Марина Лляна, очікуючи будівництва нової шахти в
селі, – ламатиметься весь уклад життя” [10, 543]. Устами майже всіх
своїх героїв, письменник говорить про лихо перетворення безмежних,
плодючих степів, що віками оброблялися руками кількох поколінь жителів
сіл Піщаного та Садків, на терикони. Так герой роману Заброда каже:
“Невже саме тут оце треба закладати шахту? Коли ще й терикон виросте, її
видно буде на сотні кілометрів, а терикони слід би ховати від ока
людського – це не досягнення наше…” [10, 540]. Болить письменника
навіть не стільки нищення землі, скільки руйнація звичного укладу життя:
“Шахти не боюсь, – каже Никифір Петрович. – Жаль тільки вікових звичаїв,
шахта поламає… то найтяжче для людей, коли ламаються вікові звичаї”
[10, 539].

Бачимо, що донбаська земля, яку влада постійно намагається розчинити у
великоросійській величі, не втратила повністю національної ідеї, хоча і
отримала її в зміненому вигляді. Проза Микити Чернявського за формою,
або за так званою “схемою”,

є традиційною соцреалістичною літературою, але враховуючи складність
політичної ситуації на Донбасі і України в цілому та необхідність писати
суворо у відповідності до соцреалістичного канону, постає необхідність
зазирнути крізь схему в “душу” цих творів і тоді досить чітко крізь
зовнішні нашарування проступає та сама національна пам’ять, яка мимоволі
(чи навмисно) виявляється на всіх рівнях твору: вербальному та
підтекстовому, а саме: у мові, звичаях, усній народній творчості, рисах
характеру, манері поведінки, способі відчуття і сприйняття дійсності
тощо, тобто у всьому, що характеризує певну націю як окрему етнічну
групу. З цього ж цілком логічно постає перше і найважливіше питання: як
же могло статися, що у таких складних умовах Донбасу, хай і не в такому
масштабі як в інших реґіонах України, було збережено національну
пам’ять? Справа тут у самосвідомості мешканців даного реґіону, що була
пронесена через роки нищення і заборон. Якщо культурні надбання народу в
силу певних причин і можуть бути втрачені, то риси ментальності
залишаються на досить довгий час майже незмінними. Свідченням того можна
вважати творчість Микити Чернявського та Павла Байдебури, яка, хоч і
насичена реаліями радянської дійсності, проте досить яскраво демонструє
споконвічні риси української ментальності. Так, однією з найголовніших
рис нашої нації, що відобразилася у романах обох авторів, є сповідування
ідеалів добра, милосердя, людяності, що особливо виявляється під час
війни, коли, наприклад, Марина і Мирон, ризикуючи власним життям,
утворюють шпиталь, аби рятувати партизанів, або коли Марина віддає єдину
корову чотирьом маленьким сусідським дітям і тим самим рятує їх від
голодної смерті [10, 56] або коли Гордій Головатий милує підступного
багача Кислія в надії на виправлення того [2, 78]. Варто зауважити, що
такі дії не є лише засобом ідеалізації головних героїв, з давніх часів
українців відрізняла готовність прийти на допомогу, звідси якраз і
постає висока культура сусідства в українських селах. Відповідно до
цього дуже великого значення наші пращури надавали привітанням, які були
надзвичайно різноманітними, підтвердження чому знаходимо в творі
Чернявського: привітання тут варіюються не тільки залежно від часу, від
ступеня близькості осіб, особливо важливим є те, що вітаються люди як з
друзями, так і з ворогами, причому і з тими і з тими вітаються
однаковими формулами, що свідчить про вроджену делікатність українців.
Звичайно, в творі зустрічаємо і лайку героїв, але вона вживається лише
жартома: “Любко, стерво, батога дам!” [10, 23]. Любов до жартів пройшла
через віки і вкоренилась у свідомості українців, не стали винятком в
цьому і мешканці Донбасу: “Любили піщани жарт” [10, 23], – підкреслює
автор.

Людяність, “діяльна любов до людей” з давніх часів виражалася у
надзвичайній гостинності українців, існувало повір’я, що до гостинної
оселі залітають янголи і допомагають господарям. Так, правозахисник
Головатий, не маючи власної домівки, знаходить прихисток у всіх селах,
де буває або Марина Лляна, прихистивши в себе після війни бабу Веклу з
онуком, а потім сліпого Сергія, як нагороду отримує довгоочікуване
щастя, якого не зміг їй дати перший чоловік. Сергій – один з
“героїв-схем”, типових для соцреалізму, що всі їх позитивні якості
надміру перебільшені, а негативні – зведені до мінімуму. Хоча варто
зауважити, що велика увага до таких людських чеснот, як то правдивість,
відчуття власної гідності, честі споконвіку властива українській нації.
Так, наприклад, серед селян найбільшим безчестям вважалося злодійство,
за яке виносилася найтяжча кара і тінь злочину лягала на всю родину.
Саме тому так переживає Марина через злочини свого чоловіка, з яким не
тільки не спілкується вже кілька років, але й сама своєю працею
заслужила глибоку пошану односельців: “…і раптом гостро відчула своє
становище: її чоловік, батько її дітей, – бандит… може, люди тому й не
хочуть відповідати на її запитання?” [10, 225] або, дізнавшись про
доноси Петра на селян під час війни, Марина, через сором і відчуття
провини, вигукує: “Краще могила, ніж отака ганьба… і коли з хати вийде
зрада твоя, дітям і собі смерть заподію. А люди тобі все пригадають”
[10, 127].

Тяжко страждає Марина через зруйновану родину, бо родина – то найсвятіше
для українця, народною мораллю суворо засуджувалася будь-яка родинна
ворожнеча, панувати у оселі повинні були любов і довір’я. Так, автор,
аби створити найповніше панораму української трагедії, що її спричинила
війна, на початку твору вводить кілька молодих родин, що кохають,
народжують дітей, планують майбутнє і поступово втрачають все це,
залишаючись без найціннішого. Незаслуженість, несправедливість воєнних
втрат для українського народу підкреслюється також його надмірною
працьовитістю, що, більшою мірою, і спричинило перемогу у війні та ще
більш тяжчу післявоєнну відбудову. Так, повністю зруйновані господарства
відновлювалися за якихось два-три роки, причому, якщо на виробництво
люди зганялися, як правило, силоміць, то на землі вони працювали
добровільно, з повною віддачею. Любов до землі проходить через весь
роман Чернявського, підкреслюючи саму сутність України як хліборобської
нації. Земля з давніх часів позначена святістю і недоторканістю, саме
тому будування шахти на родючому ґрунті зустрічає спротив у селян.

* , p

???????[10, 21], або: “Стонадцять болячок йому в печінки” [2, 34] тощо.

Треба зауважити, що не лише мова творів насичена фольклорними елементами
– всі тексти пройняті народним українським духом, що виявляється у
змалюванні обрядів, побуту, включенні у текст невеличких легенд, і,
особливо, у цитуванні безлічі народних пісень та дум. Українські пісні
співають всі без винятку герої творів Чернявського, у будь-яких
ситуаціях. Пісні співає Мирон Заброда на весіллі своєї коханої, співають
голодні люди, що після воєнної розрухи обробляють поле майже вручну:
“Хоч і сутожно було з продуктами, одначе Кость зібрав дещо… словом,
обід зголоднілим та втомленим роботою людям видався смачним… навіть
пісня, хоч і не дуже сміливо та голосно, озвалася-таки за столом:

Ой сусідоньки,

Ой голубоньки, Та збирайтеся, ой, докупоньки…” [10, 41].

Більш показовим в цьому плані є роман П. Байдебури “Вогонь землі”. Вже
самий факт обрання темою епізоду з української минувщини, а саме
визвольних рухів у Дикопіллі проти російського гноблення ХVII-XVIII
століть, а також неприховане захоплення діячами цього руху та
представниками Січі, що його автор виявляє протягом всього твору,
репрезентує письменника як свідомого українця та патріота своєї землі.
Автор, художньо освоюючи історичні факти, всебічно розкриває у творі
таке власне українське явище як чумакування, що не мало місця в жодній
іншій країні світу. Приділяючи багато уваги побуту, традиціям та звичаям
чумаків, П. Байдебура особливо великої ваги надає словесному фольклору,
зокрема чумацькім пісням. На фоні безлічі цитованих пісень виділяється,
зокрема, дума “Про втечу трьох братів з міста Азова”, яка є знаковою і
для твору, і для автора, бо змальовує Дике Поле, де відбуваються події
роману, яке є історичною теріторією сучасного Донбасу. Ця дума стає
композиційнотворчим елементом.

Така увага до народної пісні не випадкова: споконвіку пісня супроводжує
українців у всіх сферах життя, пісня є нашим генетичним кодом. На
особливій ролі пісні в житті українців наголошує М. Шлемкевич, він
вважає, що піснею наші пращури виражали свої радощі, прагнення, жалі чи
розчарування, зверталися до богів, піснею супроводжувалися всі визначні
події у житті українців. Любов до пісні відчувається в усіх творах
Чернявського та Байдебури.

Про зв’язок пісні із душею людини, про її глибину і підсвідому любов до
неї говорить Чернявський і у творі “Людям важче”:

“Валерій не мав музичного слуху й голосу і, можливо, не розумів пісню до
глибини, та все одно любив, як люди співають. Не танцюють і не
галасують, а саме співають. Тоді крізь обличчя, крізь очі співаків
просвічуються душі, й він може читати їх, як відкриті книги” [10, 518].

У другій половині ХХ-го століття магічна роль пісні вже майже повністю
втрачена, але для нас, як носіїв національної пам’яті, підсвідоме
відчуття приналежності народної пісні до чогось вищого, того, що не може
охопитися людським розумом, залишається і зараз: “Пісня випурхнула
назустріч, обняла, заворожила і повела від земних турбот у замріяні
світи” [10, 518].

Багато пісень звучить в творах також під час обрядів: весільного,
освячення чумацької валки, зажинок тощо. Досить цікаво порівняти
змалювання обрядів у романі Байдебури, де вони подаються у традиційному,
первісному вигляді, та Чернявського, де обряди подаються вже
трансформовані, що лише поверхово пов’язані із оригінальними. Так, у
романі Чернявського маємо трансформацію давніх українських зажинок у так
зване “Свято першого снопа”, що вже втратили, як і всі інші, ще не
повністю забуті обряди, свій сакральний зміст, навіть від форми
проведення залишилося лише те, що люди збиралися в перший день жнив,
зажинали перший сніп і всім селом йшли святкувати цю подію.

Також у Чернявського зберігся (з пізніх обрядів) обряд хрещення, хоча,
звичайно, тепер воно відбувалося без участі церкви, якої на той час в
селах просто не існувало. Називався новий обряд зоринами чи звездинами:
так само обиралися хрещені батьки, які брали на себе зобов’язання
піклуватися про дитину разом із рідними: “У Піщаному справляли
зорини-звездини-хрестини просто: брали двох свідків – кума та куму, –
йшли з ними до сільради, й там секретар заносив до вічних реєстрів ім’я
новонародженого…” [10, 30].

На прикладі названих обрядів, обрубаних і понівечених, можна побачити,
як люди пристосовують віками вироблені звичаї до умов дійсності, яка,
раптом змінившись, одразу безапеляційно змусила людей докорінно
переглянути весь життєвий уклад. Подібна ситуація спостерігалась, коли
наших пращурів було змушено прийняти християнство, яке було чужим їм за
всіма показниками, звідси відбулося перенесення, накладання язичницьких
вірувань на нову віру: язичницькі боги почали називатися іменами
християнських святих, християнська символіка тісно переплелася з
язичницькою навіть у магічних формулах замовлянь. Радянською владою було
створено щось на зразок нової релігії: зі своїми “святими”, “пророками”,
легендами, місцями для поклоніння на зразок Афонської гори (наприклад,
мавзолей) та канонічною літературою, яка, як і будь-яка сакральна
література не може змінюватися ні змістовно, ні формально, а лише
варіюватися. Мова тут йде про соцреалістичний канон, який вимагав від
письменника “правдивого исторически-конкретного изображения
действительности в её революционном развитии. При этом правдивость и
историческая конкретность художественного изображения должны сочитаться
с задачей идейной переделки и воспитания трудящихся людей в духе
социализма” [5, 4]. Цей канон було проголошено на першому з’їзді
радянських письменників у 1933 році і підтримано на зборах письменників
Донбасу 20-23 листопада цього ж року. Надії на зміну культурної ситуації
після війни не виправдалися, навпаки, диктат в галузі літератури сягає
того ж рівня, що і у довоєнні часи. Так на звітньо-виборних зборах
Донецької організації СРПУ, що передували

ІІІ з’їздові радянських письменників, вже в котрий раз проголошений
соцреалістичний канон: “Перед письменниками Донбасу стоїть завдання в
усій красі відбити героїчну роботу, життя і багатий духовний світ
донецьких шахтарів, металургів, колгоспників, інтелігенції, оспівати
Всесоюзну кочегарку, край вугілля і металу. Кому ж, як не нам, які
знають життя Донбасу, його прекрасних людей, розповісти про це у
величних художніх образах” [4, 13].

Роман “Людям важче” М. Чернявського на перший погляд, є якраз такою
масовою аґітаційною літературою і з цього погляду вона повністю
відповідає канону соцреалістичного роману: ідеальна “героїня-схема”
Марина Лляна потрапляє у нетипові обставини, а саме у воєнну дійсність,
де виявляє себе як справжній комсомолець, рятуючи людей і ведучи
підпільну аґітаційну роботу. Пізніше, шляхом постійної освіти і
самоосвіти вона досягає вершин політичної кар’єри, але і там не забуває
про народ, про рідне село і постійно допомагає односельцям. В романі
Чернявського маємо чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв,
причому перші, як то Марина Лляна чи Носенко допомагають політичному
дозріванню інших, що відповідає неодмінній умові соцтворів – їх виховній
функції. Мажорний тон роману повинен переконувати читачів у
єдиноправильності таких дій і поглядів.

Отже, перед нами ніби типовий соцреалістичний роман. Але відкинувши
зовнішню схематизацію сюжету та героїв, мажорний тон та нав’язування
соціалістичних істин, можна побачити безліч розходжень твору
М. Чернявського із згаданим каноном, що стало можливим лише на початку
60-х років, коли хрущовська відлига спричинила послаблення тиску на
літературу. Такий відхід від схеми можна спостерігати вже на рівні
образів роману “Людям важче”: з’являється образ людини, що її
свідомість, весь внутрішній світ було поламано війною, причому без
можливості вороття до нормального життя – Петро Карий, чоловік ідеальної
“схеми-героїні” Марини Лляної, потрапивши на війну, з нормальної людини
перетворюється на злочинця. Справа тут не у душевній слабкості героя, а
у намаганні автора, хочаб через другорядного героя, показати справжні
наслідки війни для людини: “Побожно дивилась на чоловіка Марина і в той
же час намагалася знайти якусь дуже потрібну їй рисочку: що в ньому
змінилося? Не в зовнішності, не в голосі навіть, тут усе стало не тим, а
в глибині очей, у тому найінтимнішому, що береже людина лише для самого
себе… Що то? Провина перед сім’єю? Розгубленість? Переляк?” [10, 55].
Устами Петра автор намагається показати, що причиною такої душевної
трагедії є навіть не сама війна, а той факт, коли люди, одірвані від
поля, вже на наступний день були кинуті у бій на поталу ворожій армії,
коли в окопах не лише не вистачало їжі, не було навіть боєприпасів,
людей виставляли живою перепоною на шляху техніки: “По три дні не спали,
не мали крихти в роті… бувало так, що ворог на горло наступає, а в
тебе жодного патрона” [10, 57].

Не знаходячи заспокоєння після втрати чоловіка, загубивши будь-які
життєві орієнтири і не знаходячи розради у тогочасних “рятівних”
організаціях на зразок комсомолу, Настуся звертається до однієї з сект:
“Після тих похорон в мене вселився нечистий. Заснути не могла, все
думала: “А що, коли і їхній вірі справді хоч якась розрада є?”
[10, 304].

Подібна тенденція проявляється навіть при змалюванні деяких головних
героїв: часом вони не просто вагаються, вони прямо засуджують дії влади.
Так Заброда виступає проти будування шахти на родючих полях:
“…терикони слід би ховати від ока людського – це не досягнення наше…
Чому, скажімо не започаткувати головний ствол отам, поміж яругами…”.
“…Заброда недаремно зупинив тут машину – хоче утвердитись у своїй
думці, щоб захищати її де слід” [10, 540]. З цього можна побачити що
люди на Донбасі в своїй більшості не з такою вже радістю і захопленням
приймали перетворення їхніх домівок на кочегарню, але “Нова п’ятирічка
вимагає від нас нових напруг і нових подвигів…” [10, 543], – каже
Марина селянам.

“І нових жертв”, – ніби додають своїм мовчанням жителі Піщаного. “Що це?
Байдужість до рідної землі? Нелюбов до того, що створено за багато років
колективом? Втрата святості перед предками, похованими отут, на
кладовищі, та розкиданими війною по братських могилах?” [10, 552], –
думає Іван Лобода про це мовчання. Люди ж вже звикли мовчати, але їм
“боліло поле, яке повинно відійти під шахту, – в нього ж стільки праці
вкладено” [10, 553].

Подібну ситуацію спостерігаємо і в романі П. Байдебури, де на тлі
ідеальних героїв-схем Головатого та дівчини Христини, що жертвують всім
заради омріяного народного щастя, постає й інший тип героя – Савка, який
замість відчайдушної боротьби просто осідає із дружиною на хуторі, або
Семенко, що переживши глибоке душевне потрясіння і розчарування після
тортур у тюрмі з відчайдушного месника перетворюється на тихого
господаря: “Хай уже хтось гуртує, б’ється. З мене досить…” [2, 272].

Але допущення певної “людяності” творів все ж таки не передбачало
можливості критикувати владу. Влада, навчена сталінським режимом, не
поспішала “розкривати карти”, обмежено критикувала Сталіна та
вільнодумство допускала лише у малих відсотках. На зборах донецьких
письменників знов було проголошено головною темою творів зображення
ідеальної соціалістичної дійсністі і рух націоналізації носив на Донбасі
скоріше епізодичний характер: “Культурна опозиція в Донбасі
розвивається, але аморфно замкнена на власний творчій пошук, тон якому
задавався в столиці. Провінційне розташування реґіону визначило і
відповідний рівень осмислення інтелігенцією своїх політичних і
культурних завдань. Опозиція, що зароджувалася, так і не стала… ні
носієм, ні ідеологом реформаторських процесів в реґіоні” [9, 158].

Цілеспрямована українізація зазначених романів спостерігається і на
рівні піднесення в текстах національних святощів, а саме, через роман
Байдебури червоною ниткою проходить захоплення Запорізькою Січчю,
“Січчю-матір’ю” [2, 27]. У романі Чернявського така тенденція
виявляється ще відкритіше: автор змушує героїв цитувати українських
поетів у різних життєвих ситуаціях, цим самим підкреслює обізнаність
героїв з українською літературою, її велику роль у їхньому житті. Так
цитування творів Т. Шевченка допомагає автору охарактеризувати становище
села під час німецької окупації: “…по всьому селі була така тиша, ніби
село раптом вимерло… Дивишся, наче й живе воно, а мовчить. “Село
неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть…” –
згадалося Шевченкове” [10, 124].

Називання імені Шевченка в творі вже само собою є знаковим, бо воно вже
традиційно сприймається як ознака патріотизму, свідомого віднесення себе
до української нації. Поряд із Шевченком маємо також посилання на не
менш промовисті в цьому плані імена: І. Котляревського, В. Сосюри,
П. Тичини тощо. Особливо багато уваги приділяється інтимній ліриці
В. Сосюри: спочатку Мирон Заброда, а пізніше Костянтин Зарайський
цитують його поезії.

Отже, відчувши на початку 60-х років послаблення тиску силоміць
насаджувана російською владою масова культура Донбасу раптом
виявилася… українською. І, варто зауважити, що Донбас не просто
повернувся до рідної мови, а розкрив потаємні глибини, повні віковічних
духовних надбань української нації. Кожна, навіть найдрібніша деталь
розглянутих романів “Людям важче” М. Чернявського та “Вогонь землі”
П. Байдебури, яка характеризує мешканців нашого регіону як представників
української нації, набуває величезного значення, бо є свідченням
дбайливо збереженої і пронесеної через віки національної пам’яті.

Література

Агєєва В. Літературно-мистецьке життя. 40-50-ті рр. // Історія
української літератури ХХ ст.: У 2 кн. –

Кн. 2. Ч.1:1940-1950-ті роки / За ред. В.Г. Дончика. – К.: Либідь, 1994.
– С. 12.

Байдебура П. Вогонь землі. – Донецьк: Донбас, 1981. – 300 с.

Бернадська Н. Канон соцреалістичного роману // Слово і час. – 2005. – №
2. – С. 44-52.

Дзюба І. Донбас – край українського слова / http//donbaslit. skif. net
/Kritika.

До нових висот, письменники Донбасу // Донбас. –1954. – № 23. – С. 3-14.

Довженко О. Щоденник //Довженко О. Твори: У 5 т. – Т. 5. – К.: Дніпро,
1985. – С. 177.

Саржан А. Новітня історія Донбасу. (1945-1999). – Донецьк: Стакер, 1999.
–160 с.

Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994.

Саржан А. Новітня історія Донбасу. (1945-1999). – Донецьк: Стакер, 1999.

Чернявський М. Людям важче. – К.: Дніпро, 1981. – 567с.

Похожие записи