ТЕМА КОХАННЯ Й ВІРНОСТІ В ПОЕЗІЇ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО І ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ

Міняються часи і влада, міняється життєвий уклад і людський світогляд.
Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська
потреба любити. Тема кохання в усіх народів, від прадавніх часів і до
наших днів, — завжди актуальна для мистецтва, бо корені її глибоко
заховані в людському єстві.

Загальновизнаними рисами української натури є м’який ліризм, схильність
до тонкого світовідчуття, до поетизації інтимних почуттів. Тому
українські поети незмінно чаруючі і прекрасні в інтимній ліриці.

Максим Рильський та Володимир Сосюра не становлять винятку з цього
правила. Мистецька совість, що натикалася на заборони та цензуру, мусила
обходити суспільні проблеми. І тому інтимна лірика була тією шпаринкою,
тим не зацькованим світом, де можна було бути щирим, бути собою.

Максим Рильський був справжнім майстром поетичної форми. Гарний смак і
бездоганне володіння словом стали запорукою того, що тема кохання
знайшла в його творчості надзвичайно гармонійне втілення. Співзвучність
закоханого серця і навко-лишнього світу — основний мотив його інтимної
лірики.

…Знов слова, міцні,

Як темна мідь, у тиші залунали.

Але рука безвладно випускає

перо, — бо повстає в моїх очах

Жіноча постать, як ламка крижинка…

(«І знов «Тадеуша» я розгорнув»)

Поет схиляє голову перед жіночою красою, дуже тонко відчуває красу
внутрішню, високо цінуючи в прекрасній половині людства шляхетність,
вишуканість, вірність, здатність розуміти і любити. Ніщо не може
затьмарити образ коханої в його поетичній уяві:

Не знаю, де ти, хто ти, що ти нині,

Усе перекотилось без сліда…

Та вірю, як приречено людині,

Що й досі ти прекрасна й молода.

(«Лист до загубленої адресатки»)

Інтимна лірика Максима Рильського тісно переплетена з пейзажною. Таке
враження, що світ навколо ліричного героя облагороджується силою і чаром
кохання. І з цвіту цієї гармонії неминуче має зродитися прекрасний плід:

Сонце сховалося в морі, троянди запахнуть п’яніше,

Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста…

Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути

І в заворожену ніч мудрого сина зачать.

(«Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі…»)

Світла печаль, якою напоєна інтимна лірика Рильського, у творчості
Володимира Сосюри, присвяченій темі кохання, поєднується із жагучою
пристрасністю, небаченою силою почуття:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

(«Так ніхто не кохав…»)

Уяву митця образ коханої бентежить згадками. Поєднана долею з іншим,
вона у незгасній пам’яті залишається щастям поета, його бажаною і
єдиною:

Наче сон… Я прийшов із туману

і промінням своїм засіяв…

Та на тебе, чужу і кохану,

я і славу б свою проміняв.

(«Коли потяг у даль загуркоче…»)

Як і в поезії Рильського, в інтимній ліриці Володимира Сосюри глибина і
краса почуття вносить гармонію у світ навколо ліричного героя:

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

(«Васильки»)

Любов у душі людини сильніша над усе. Поет переконаний, що цей
благословен-ний божий дар прилучає людство до вічного:

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх небес на світі, —

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

(«Марії»)

ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ

У ТВОРЧОСТІ АНДРІЯ МАЛИШКА

Андрій Самійлович Малишко — непересічна постать в історії української
культури. Його багатогранний талант проявився у різних галузях, але
найбільш прихильною до митця була муза поезії. У його доробку більше
двох десятків збірок і сімнадцять поем, в яких автор охоплює ведичезні
тематичні обрії. Але про людину праці, людинупатріота поет пише з
особливим трепетом і душевним теплом.

Рідна земля в поезії «Батьківщина» змальована як джерело життя,
мудрості, краси і материнської опіки. Вона, як справедливо вважає
митець, має якусь магічною силою, бо ті, кому дала «хліб… з піснями
солов’я», набувають надприродного могуття:

Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати,

З піднебесся зроду не впаде.

Звичайно, ці рядки — свідомо витворений сплав гіперболізації та пафосу,
але свідчать вони про благородне прагнення Малишка оспівати образ рідної
землі і подати його читачам якомога привабливішим. Тому навіть у
найтяжчі роки його поезія знаходила шлях до людських сердець. Неповторна
врода солов’їної України надихнула поета на полум’яну віршовану обітницю
вічного служіння «тихим водам» і «ясним зорям».

Ліричний герой поетичного циклу «Україно моя», написаного в роки
фашистської навали, теж звертається до землі своїх предків, наче
люблячий син до найріднішої у світі істоти — матері:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А як витончено і лагідно Малишко називає свою землю «польовою
мрійницею», «краплею у сонці з весла»! Як запевняє, що «озброєні діти
Залізнякові» не дадуть сплюндрувати її святе лоно, бо вже «на шулік
вилітають орли». Та й сам митець ладен до останнього подиху виборювати
свободу Україні:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб на потару ти встала, тополею в небо росла.

Болісно стискається серце ліричного героя від самої згадки про
«дитини забитої змучений ротик» чи «залізом обпечені очі дівочі», бо він
— єдинокровна частинка то-го «ми», що складає націю, народ.

Про все це поет говорить схвильовано та пристрасно, створюючи єдність
настрою та зримості струнко викладених в поетичну будову деталей. П’ятий
вірш циклу овіяний трагізмом і безвихіддю:

Повішених вітер гойдає,

Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт.

Понівечена воєнним лихоліттям, але не підкорена ворогом українська
земля, майстерно персоніфікована поетом у багатьох його творах,
відповідає своїм дітям та-кою ж всепоглинаючою любов’ю, постійною
готовністю до подвигу. Так, у поемі «Прометей» вона разом з жителями
села прагне вирятувати із залізного кільця смерті пораненого солдата.

А в поемі «Це було на світанку» українська земля підтримує з героїнею
постійний зв’язок від днів променистої юності до прощальних хвилин
переходу у вічність. Тому патріотизм героїні щирий, ненаграний. Він —
невіддільна частина її чесного трудового життя. Хоча доля доярки
складна, сповнена скорботи, Докія, ця дивовижна жінка, все-таки щаслива.
Бо як не важко було практично голими руками обробляти невеселу ниву, як
не складно доводилось без чоловіка виховувати дітей, але стійкі
мо-ральні принципи та світла яюбов до землі-прародительки дозволили їй
пройти життє-ву дорогу з гордо піднятою головою.

Сили і наснаги давала їй рідна земля, за яку «із гарячою помстою вийшла
б на люди», за яку «стала б, мов криця». Це не просто слова, тому що,
коли земля, змучена і війнами, і революціями, «лежала горбата, нужденна,
безсила», то саме Докія, невтомна трудівниця, її «вмила потом і колосом
заколосила». Тому таким логічно виправ-даним є вплетений Малишком у
сюжетну канву твору символічний діалог між героїнею і «всеплодющою
матір’ю», в якому сплелись початок і кінець, сплеск і спад, життя І
смерть.

Читаючи ці мудрі, повні філософічності рядки, мимоволі торкаєшся серцем
вічності, замислюєшся над питанням сенсу людського існування. І одразу ж
ловиш себе на думці, що варто було б у благородніше, чистіше русло
направляти ріку своєї долі, більш мужньо і стійко боротися із неминучими
випробуваннями, як робили це Малишкові герої, як робив це сам поет.

ІДЕЯ БЕЗСМЕРТЯ Й ТОРЖЕСТВА ПРАВДИ В РОМАНІ М. П. СТЕЛЬМАХА «ПРАВДА
І КРИВДА»

Багатогранне творче обдарування М. Стельмаха найповніше втілилося в
рома-нах про долю українського села на зламних історичних етапах XX
століття. Його тво-ри приваблюють вірою в людину, турботою про майбутнє.
Погляд письменника про-низує глибини народного життя. Стельмаха
хвилювала й надихала гостра боротьба між воїнами правди і приспішниками
кривди. І хоч кривда часом підступно і боляче ранить людину, те світле і
справедливе, яке завжди захищає і обстоює народ, неминуче перемагає.

У романі ми бачимо два табори, які зіткнулися в борні. Марко Безсмертний
та його товариші уособлюють у собі чисте світосприйняття, непереможне
бажання наро-ду жити справедливо, нікого не ображаючи. Події
відбуваються в останні роки війни та перше повоєнне літо. Це був важкий
час для українського села. Напівголодне існу-вання накладалось на
постійні утиски з боку влади, представники якої не відзначались
порядністю- Марко Безсмертний, повернувшись з фронту, натрапляє на
жорстокість, лицемірство і користолюбство. І тоді він стає на захист
чистоти взаємин між людьми, честі та совісті хлібороба.

Роман «Правда і кривда» починається з «Заспіву», в якому змальовано бій
ра-дянських військ з фашистами. Смертельно поранений Марко Безсмертний
не залишає поля бою. «Топчу фашизм! Топчу фашизм!»— хотів сказати Марко,
але його слова були такими кволими, що не могли розтулити уст». Такий
початок дає впевненість, що в рідному селі він продовжить свій бій з
кривдою.

Після одужання Марко Безсмертний повертається додому. Він закоханий у
при-роду і відчуває себе її частиною. Навіть на полі бою, коли вмирав,
не кров і бруд війни приходили до нього, а напливала в празниковій
обнові сама земля. Це світосприйняття Марка якоюсь магічною силою
привертає увагу читача до цієї постаті.

З дитинства хлопець відзначався загостреним почуттям справедливості. І
він за-хищав її завжди, скрізь і всюди, черпаючи силу в любові до людей,
до життя. Він праг-не бачити ці риси в підростаючого покоління, яке,
безумовно, буде щасливіше, ніж йо-го батьки. У розмові з учителькою про
те, чому слід навчати дітей, Безсмертний гово-рить: «Найбільше навчіть
їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчи-мо. А дитячі
сердечка мають бриніти любов’ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх
людяності, добру».

Переживши нечувані болі й страждання, надивившись смерті у вічі і
перемігши її, Безсмертний став ще чутливішим до світлої правди і
людської краси. Коли він поба-чив, як Антон Безбородько губить здоров’я
і материнство жінок, змушуючи їх в холодній воді мочити коноплі, Марко
загнав жорстокосердця самого в крижану воду.

Характер Марка розвивається протягом усього твору. Головне в його
діяльності — чесне служіння народу, правді. Ще перед війною Безсмертний
був звинувачений в економічній контрреволюції. Його заарештували за те,
що він роздав колгоспникам

зерно на трудодні, тому що не міг змиритись з тим, що люди, які його
вирощують, ви-мушені залишитися без хліба.

Немало повоювати з кривдою довелося і Григорію Задніпровському,
сільському вчителеві, однодумцеві Марка. Григорій усе життя оре, сіє,
воює і вчить дітей грамо-ти. З його розповіді ми дізнаємося про те, як
він ловив зі своїм товаришем скумбрію, і хвиля занесла їх до чужого
берега. Друзі потрапили в турецьку неволю. Витримав Григорій усі муки,
але зрадником не став. Відстоював правду Задніпровський і в роки війни,
коли воював з фашистами в партизанському загоні.

Яскраво змальовані в романі носії кривди, які отруюють існування людей.
Це насамперед Антон Безбородько, Кисіль, Поцілуйко. Вони не виступають
привселюдно, а пишуть анонімки, нашіптують за спиною. Саме своїм
лицемірством і небезпечні ці герої. Поцілуйко написав донос на Григорія
Задніпровського, а Безбородько — на Безсмертного, їх протистояння
уособлює одвічну боротьбу правди з кривдою. Праве діло перемогло
внаслідок втручання вищих органів влади, тому виникає сумнів чи можуть
чесні люди боротися з непорядністю і виходити переможцями, не
опускаючись до брудних методів.

Ніколи не змовчить і дід Євген, конюх, людина з критичним складом
мислення, яка не терпить несправедливості. Особливо ж болісно сприймає
він те, що Безбородько, Поцілуйко та інші людці наживаються на
колгоспному добрі, пиячать на громад-ські гроші, займаються
марнотратством. В образі діда Євгена автор втілив вікову се-лянську
мудрість, любов до праці, правди, добра і ненависть до всього потворного
у житті.

Конфлікт, змальований М. Стельмахом, — одвічний. Кожне покоління
зустрічається з кривдою. Але сила духу кращих людей повинна перемогти.
Хочеться вірити, що це справді так. Треба лише долучити і свої зусилля
до цієї віковічної боротьби.

ОБРАЗ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ — СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО
НАРОДУ

(ЗА РОМАНОМ ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО «ДИВО»)

Павло Загребельний — відомий український письменник, автор багатьох
творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його
творчості історичні романи. Один із найвідоміших — роман «Диво», над
яким автор працював десять років, маючи на меті «показати нерозривність
часів, показати, що великий культурний спа-док, залишений нам історією,
існує не самодостатньо».

Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь
дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі «Диво»
творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з
багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому
раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим
створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного
мистецтва наших предків — Софію Київську, про її долю та місце в нашій
духовній історії.

Так, Софія Київська — один з головних героїв роману. Цей мистецький
витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не
переводиться». І читачі роману стають свідками створення цього дива,
знайомлячись з будівничим Софії Київської — Сивооком. Талановитий
древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі,
згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольсько-го майстра
як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й
розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб
створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід,
набутий по всіх світах. Він — чудовий талант, майстер у мистецькому
подвигу, котрому віддав себе до останку.

«Мистецтво знаєш?» — допитувався князь Ярослав. «Все роблю, — сказав
Сивоок». Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось
велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві
собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і
нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «образ пролітаючий, мов
зітхання вітру в осінньому листі…» Цю величну церкву як символ краси
рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.

У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. «Тепер зродилося в
ньому щось ніби рослинне: мов рослини — квітками і листями, він тепер
жив і промо-вляв до людей тільки барвами … спливав крізь кінці пальців
на свої мозаїки, небаче-ними кольорами…»

Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується
Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких
рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний
як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник
інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу.
Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських.
Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому
незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі
ста-рим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох
років.

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за
житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут
відразу задомо-вився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував
державність Київської Русі … Диво!»

П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України,
об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А
головний об’єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива
з див «во всем полунощи земном». У розділах роману, де розповідається
про окупований фашистами Київ, а також про ми-рне життя героїв в
шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої
Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати
найкращі фрес-ки для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій
Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик,
настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива
навіть заради кохання.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого
на-роду. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного
«Диво» закли-кає сучасників «берегти собор людських душ», будувати
майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ
Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу
українського народу. За довгу історію свого існу-вання різні завойовники
намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав со-бор. Він «стояв
уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот
київської землі…»

«Я Б ПОБАЖАВ ТОБІ КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ,

ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ…»

(ЗА ПОЕЗІЄЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА)

Василь Симоненко, співець чарівної краси нашої незрівнянної України,
пішов з життя ще зовсім молодим, не досягнувши тридцятилітнього віку.
Але всі двадцять вісім років, подарованих йому вічністю, прожив чесно,
відкрито й гордо ніс звання народного поета, «витязя молодої української
поезії». Митець настільки самовіддано любив рідну землю і славний
козацький рід, що вся його творчість пронизана духом палкого
патріотизму.

Замріяний, захоплений, переповнений швидкоплин-ними емоціями, Симоненко
був натурою надзвичайно тонкою, вибагливою, невтомною в пошуках ідеалу.
Він ще-дро дарував скарби своєї багатющої душі, вулканічного
темпераменту і, як усі юнаки, сподівався від життя царської віддяки. У
поезії «Світ який — мереживо казкове!» він пристрасно передає відчуття
напруженого очікування чуда, якого просить у долі:

…Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе…

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам…

А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет ніколи конкретно й не
ставив перед собою це питання, а просто готував душу свою прийняти,
обігріти майбутню єдину, велику і вірну любов, тому не хотів
розмінюватись та розпорошуватись. Ця ду-мка виразно проступає з рядків
його вірша «Буду тебе ждати там, де вишня біла…» Ліричний герой поезії
ще не переживає солодких мук пристрасті, він тільки передчуває прихід
незвіданого, бо «признається щиро»:

…не тебе я жду,

Жду свого кохання в білому саду.

Але справжнє почуття, як і годиться, прийшло несподівано.

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів, —

ділиться своєю радістю окрилений митець у вірші «Вона прийшла». І ця
таємнича «вона», ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрія,
увірвалася в поетове життя раптово, освітивши його ніжною жіночою
ласкою:

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

Симоненко не шкодує поетичних барв для оспівування чудодійного почуття,
зображує його експресивно і гіперболічне, бо з тієї миті, як затремтіла
в його серці ме-лодія любові, увесь світ сконцентрувався для нього в
коханих очах, і він уже

…не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Усепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тіло,
оволоділа думками, і ніщо не в змозі було її перемогти. Підкоряється їй
і ліричний герой поезії, сміливо ступаючи під її сонценосні знамена. А
риторичне питання, яким за-вершується поезія, звучить як утвердження
всемогутньої сили земного кохання, його солодкої зваби.

Проте поет, звичайно, усвідомлює, що в країні Любові бувають і маленькі
непо-розуміння, і великі трагедії. Що гармонія практично невловима і
тримається на хиткому містку, протягнутому над прірвою крайнощів. Тому у
вірші «Є в коханні і будні, і свята» митець піднімає цю проблему і
стверджує: коли почуття справжнє — воно переживе період руйнування
рожевих ілюзій:

…жодного разу

І вагання, і сумнівів час,

Дріб’язкові хмарки образи

Не закрили б сонце від нас.

У цій розгорнутій метафорі — глибина почуттів ліричного героя, який хоче
бути до останку щирий зі своєю коханою і використовує всі свої духовні
резерви, щоб постійно поповнювати чашу любові. Тому так експресивно
звучить авторське безкомпромісне звертання до володарки свого серця:

Ненаглядна, злюща, чудова,

Я без тебе не можу жить!..

Подібна вибуховість та афористичність характерна для усієї творчості
Василя Симоненка, окрасою якої є його інтимна лірика. І, можливо, якби
невблаганний час відрахував поетові більше весен, ми змогли б прочитати
ще не один замріяно-ніжний чи памфлетно-загострений вірш талановитого
майстра слова. Та й те, що зосталось нам від митця у духовний спадок,
незмінно зворушує наші душі і серця, примножує красу і добро на Землі.

ВТІЛЕННЯ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ МОРАЛЬНОЇ

КРАСИ Й ТАЛАНТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(ЗА ОДНОЙМЕННИМ РОМАНОМ ЛІНИ КОСТЕНКО)

У романі Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної
співачки, життєвий шлях якої тісно пов’язаний з всенародною драмою —
кривавою боротьбою уярмленого народу з поневолювачами. Давня легенда
доносить до нас образ Марусі Чурай. Мелодійні Марусині пісні
переконують, що ця дівчина була надзвичайно талановитою, а відома
історія отруєння її коханого говорить про сильний характер і палкі
почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образові, і це
тлумачення переконливе і привабливе.

Маруся успадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та
душевну красу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона
звернулася до пісні маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки
її батько. Маруся побачила виставлену на острах його відсічену голову, і
це незглибиме горе вилилося у співі: «А смерть кружляє, кружляє, кружляє
навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі…» А остаточно
дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батькову славу донесла до
них кобзарева дума:

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

Особиста драма Марусі Чурай була тісно пов’язана із всенародною
драмою. Вона звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того
загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у
її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на
їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі:

Та й не сказати, — що вона співає:

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває.

Та й те сказати, — що вона співає?

Хіба для того дівці голова?

Герої роману по-різному ставляться до її пісень. Одні —
захоплюються ними, інші — не люблять, тому що часто відчувають
засудження своїх вчинків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі.
Це насамперед Райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайно ж, Вишняк та його
рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикро усвідомлювати,
що

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах…

Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між
Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в ім’я
народу і тим, що вона бачила у своїх краянах. І тому боляче вразило
дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб’язковою і нешляхетною
людиною: «Нерівня душ — це гірше, ніж майна». В розпачі вона приготувала
для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила
під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у
своїй любові і випалена нею дотла.

Від смерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від Богдана
Хмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення
народного співця звучать уже не так для Марусі, як для людей, щоб вони
зрозуміли, що саме співець дарує їхнім діянням безсмертя.

Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу до Києва. Ми бачимо
очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими
сторінка за сторінкою гортається велика книга бід українського народу.
Перед їхніми очима уявно постають мученицькі смерті його ватажків,
«подвиги» ката Яреми Вишневецького, удовині села, голод на Волині та ще
багато такого, про що

у селах ридма плачуть кобзарі, або такі, як ти оце, дівчата в сумних
піснях виспівують життя. Ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй
родити це дитя!

Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала
себе. Проте особиста драма не закрила їй очі на страждання народу. Її
талант продовжував служити людям — пісні Марусі співає полтавський полк,
виходячи в похід. У них виявляється нескорений дух та моральна краса
дівчини, яка болісно переживає за долю рідного краю. Тому все сказане
нею за її непросте життя належить уже не їй, а народові, історії.

«ЧЕРВОНЕ — ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ — ТО ЖУРБА»

(ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА)

За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у
різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій
незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння
їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило
духовний злет всесвітньої цивілізації.

Любов постає перед нами у різних іпостасях: в усмішці матері, у
щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності
— обертається коханням, єдиним, незабутнім, неповторним.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий український
поет, наш сучасник Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій «Коли ми
йшли удвох з тобою» вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у
ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний
герой та його дівчина ідуть «вузькою стежкою по полю». Поетова «струнка,
солодка згуба» необережно і грубо топче колоски пшениці. Її душа була не
настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала
красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої
благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за
майбутнє свого щирого почуття:

…я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я любив тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Одвічна драма— різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу
існування на Землі закоханими людьми — у цій поезії ще не розвивається
до трагічної глибини. Та й у інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти
не переходять у рекві-ємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна
пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя
світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише
перечитати його збірку «Таємниця твого обличчя», до складу якої входять
перлини інтимної лірики Д. Павличка, і переконатися в цьому.

У своїх віршах поет виповів, передусім, усього себе, свою неповторну
особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена
індивідуальним чуттям автора. Гіперболічне звучать рядки твору, що дав
назву цілій збірці:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя.

Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в
пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі — глибина поетового
кохання: «Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки».

Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші
зі збірки, які стали популярними піснями. Яскрава . метафоричність
вірша-пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» вражає виразністю поетичних
образів. Душа, що в самотності «неначе дерево безлисте», переживає
благотворні метаморфози, коли до неї приходять щаслива доля і справжня
дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється довгождане кохання,
розквітає по-весняному:

Як надійшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і
композитора О. Білаша стала пісня «Я стужився, мила, за тобою». В основі
твору — улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні
сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу
обставин і з’єднати свої долі воєдино:

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик
безнадії, стискаючи в руці «мертвої зорі неживе крило». Але митець
переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко силою свого
окриленого слова звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості
почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі й лицемірство,
віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб
не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню,
оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка нестиме
світло чистих почуттів ще не одному поколінню.

«ЛЮБИТЬ ЛЮДЕЙ МЕНЕ НАВЧИЛА МАТИ…»

Наше дитинство починається з матері. Вона — найрідніша та найдорожча в
цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла — це
Книга життя, з якою вирушаємо ми в далекі світи. І перший усміх до
сонця, і перший «добридень» людям — це теж від матері. І оте одвічне:
«не вкради», «не убий», «шануй старших», «люби ближнього свого»…

Мамина Книга життя… Вона про радощі й тривоги, про вміння творити
правду і доброту. І тільки гортаючи сторінку за сторінкою, стаємо ми
дорослими, стаємо людьми. А серед усіх премудростей материної науки
найперша — любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах
своєї мрії.

Хіба не безмежна любов Тараса Шевченка до своєї матері-кріпачки стала
виміром усього життя поета, зробила його великим правдошукачем і
людинолюбом? Хіба не біль і розпука малого хлопчини, який тримав
свічечку над труною покійної неньки, пізніше вилилися на папері
згустками болю, утвердила його як поборника людських прав, як великого
Кобзаря?!

Пісня і праця стали могутніми крильми літературної творчості Івана
Франка, вони надихали поета любити галицького простолюдина і все своє
життя присвятити рідному народові. А ці почуття виніс він з рідної хати,
де мудрим порадником був батько, а душа розквітала від маминих пісень. І
впродовж життя пам’ятав про це вдячний син:

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.

(«Пісня
і праця»)

Не зрадив мудрої материнської науки Павло Грабовський. Навіть там, у
далеких сибірських краях, він не зневірився, не нарікав, а боровся,
посилав свої полум’яні вісточки матері-Україні, рідному народу. І,
звичайно, їй, дорогій своїй матусі:

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,

Стогнеш сама у журбі;

Хай я в неволі конаю та плачу, —

Важче незмірно тобі.

Для Олександра Довженка увесь світ починається з матері. І казкові
голуби над їхньою хатою, квітник і город, палка любов до чарівної Десни
— усе це від мами і все це проросло в його серці міцними паростками
добра, людяності і щирої закоханості в людину праці. У митця образ
такого трудівника теж асоціюється з його матір’ю, яка любила «…саджати
що-небудь у землю, щоб проізростало».

Мабуть, немає поета в сучасній літературі, який не співав би осанну
матері. Павло Тичина і Максим Рильський, Володимир Сосюра і Андрій
Малишко, Дмитро Пав-личко, Іван Драч і Ліна Костенко, Василь Симоненко і
Василь Стус… Та чи не найглибше і не найповніше опоетизував матір
Борис Олійник. Цикли віршів «Сиве сонце моє» присвячені неньці, яка не
тільки дарує нам життя, а й вчить «по совісті жити» і любити людей. Мати
в поезії Б. Олійника — це, в першу чергу, хранителька роду, це ніжна і
чуйна жінка, мудра порадниця. Її не можна зрадити, забути, покинути,
вона завжди і всім потрібна. Здається, що й увесь світ відповідальний
перед нею.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Змахнула рукою — злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим

полем На цілу планету, на всі покоління й віки.

(«Пісня про
матір»)

Життя іде. Барвистими маминими рушниками стеляться в широкий світ
дороги. Дорослішають діти, сивіють матері — такий закон життя. Та не
старіють неньчині тривоги, материнська ніжність і ласка. Як і «Пісня про
рушник» А. Малишка, що давно вже стала Гімном Матері, її одвічній
любові. Тож завжди пам’ятаймо про це. І ніколи ие зраджуймо своїх
матерів, які навчили нас творити добро на землі. І ще пам’ятаймо, що

Можна вибрать друга. І по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(В. Симоненко, «Лебеді материнства»)

«В НАС ЄДИНА МЕТА—УКРАЇНА СВЯТА,

НЕЗДОЛАННА НІКИМ І НІКОЛИ»

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води.

В годину щасливу і в радісну мить,

Любіть у годину негоди.

(В. Сосюра, «Любіть Україну»)

Серед найсвітліших людських почуттів — любов до неньки, що дала життя, і
до Вітчизни-матері. Україна… Край невимовної краси і тяжкої недолі,
неповторної пісні і волелюбного лицарства, край з багатою і на радість,
і на криваві сторінки історією. Але найбільше багатство кожної землі —
її вірні дочки і сини, які своєю любов’ю рятували вітчизну від
поневолення і занепаду, від духовного спустошення і зневіри.

Ми захоплюємося любов’ю до України славетного Петра
Конашевича-Сагайдачного, коли читаємо «Людолови» 3. Тулуб і однойменний
роман А. Чайковського, звитягою Івана Сірка в «Ясі» Ю. Мушкетика. Нас
вражають мужність і відданість нездоланних Байди і Морозенка.

Прикладом служіння рідній землі стали подвиги юних січових стрільців,
для яких девізом були слова М. Вороного: «Серця кров і любов — все тобі
віддати в боротьбі». Крізь згарища, руїни йшли вони в бій «за рідний
край, за нарід свій, за долю України».

Вражає відвага тих, хто «грудьми вогняними» зустрів фашистську навалу. З
любов’ю до Батьківщини творили чудеса мужності сини і дочки української
землі. Читаєш «Україну в огні» О. Довженка і проймаєшся гордістю за
нескорений дух, за міць і доблесть нашого народу, «якого Правди сила
ніким звойована ще не була».

Кожен рядок великого Кобзаря пройнятий уболіванням за долю рідної землі,
прагненням прислужитися визвольним змаганням свого одуреного, покірного
народу. Кобзареве життя — зразок патріотичного служіння батьківщині,
коли слово і діло єдині, коли у «врем’я люте» не зрадиш, не похитнешся.
Що сталося б з Шевченком у тридцять третьому, у тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

побував би ще й на Соловках.

(Л. Костенко)

Слово правди, слово любові Кобзаря будило сонних, запалювало байдужих,
вело сміливих. Це у Т. Шевченка вчилися непокірності В. Стус, О. Тихий,
Ю. Литвин, В. Симоненко, Л. Костенко та багато інших, хто із раба виріс
у сина України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

(В. Стус)

Від любові кожного з нас залежить, яким буде майбутнє України. Любити її
— це значить працювати і творити в ім’я рідної землі, відроджувати
народні традиції, повертати забуті імена і заповнювати «білі плями»
історії та культури, вивчати рідну мову.

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

(В. Сосюра)

Наша сила — в єдності та згуртованості, бо тільки єдність та
згуртованість народу творить державу. Хай заповітом стануть для кожного
слова славного сина нашого народу Т. Шевченка:

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте…

Похожие записи